Біографія Марко Вовчок (1833—1907)

Реферат

БІОГРАФІЯ МАРКО ВОВЧОК

(1833—1907)

Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 22 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії в сім'ї російського офіцера. Коли, їй було сім років, помер батько. Нове горе прийшло до них разом з п'яницею й картярем вітчимом, який брутально поводився з дружиною й дітьми, жорстоко знущався з кріпаків і зрештою прогайнував увесь маєток. З ранніх років дівчина починає задумуватися над причинами жорстокості панства, співчувати визискуваним, усвідомлювати несправедливість тогочасного укладу життя.

У 1845-1846 роках Марія навчається в одному з приватних харківських пансіонів (ще тоді зародився в допитливої дівчини інтерес до життя й культури українського народу), після чого поселяється в Орлі, в сім'ї материної сестри К.П.Мардовіної на правах бідної родички, виховательки тітчиних дітей. У салоні Мардовіної, де збиралися представники російської інтелігенції, зокрема й відомі письменники, фольклористи, композитори, Марія зустрілася з українським фольклористом і етнографом Опанасом Маркевичем, колишнім студентом Київського університету, висланим до Орла за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. 1851 року Марія одружується з ним і виїжджає на Україну.

Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка в 50-х – на початку 60-х років. Вона досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу.

Марковичі проживають у Чернігові, в Києві. Разом з чоловіком, а потім і сама записує Марія з уст народу пісні, прислів'я, збирає матеріал до словника української мови.

Перші її оповідання вийшли в Петербурзі 1857 року окремою збіркою під назвою "Народні оповідання Марка Вовчка". Шевченко, прочитавши "Народні оповідання", зазначив у щоденнику: "Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка!.. Необхідно буде їй написати листа і дякувати їй за радість, яку дало читання її натхненної книги".

Марко Вовчок пише повість "Інститутка", розпочинає оповідання "Ледащиця". З-під її пера з'являються оповідання російською мовою ("Игрушечка", "Маша", "Саша", "Катерина" тощо), які виходять 1859 року окремою збіркою "Рассказы народного русского бита".

Завдяки своєму ідейному вчителю й натхненникові Шевченку, письменниця ввійшла в коло революційних демократів. Великий поет на згадку про їх першу зустріч написав славнозвісний вірш "Марку Вовчку" ("Недавно я поза Уралом..."), де говорить про письменницю як про молоду силу, надію, зорю передової української літератури. До Шевченка Марко Вовчок зверталася за творчими порадами, присвятила йому свою повість "Інститутка". Шевченко подарував їй "Кобзаря", написом: "Моїй єдиній доні Марусі Маркевич. Її рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко". Навесні 1859 року Марко Вовчок виїжджає за кордон на лікування та з метою зустрічі з передовими людьми Європи. Спочатку вона разом з родиною перебуває в різних містах Німеччини, відвідує інші європейські країни; а після від'їзду Опанаса Маркевича до Росії письменниця проживає переважно в Парижі. Цей період її життя винятково наснажений зустрічами, спілкуванням з багатьма літераторами, вченими, художниками, громадськими діячами. З перших днів перебування за кордоном Марко Вовчок наполегливо займається творчою роботою, Тут закінчені "Ледащиця" й "Пройдисвіт", написані "Два сини", "Три долі", "Павло Чорнокрил", історичні повісті й оповідання "Кармелюк", "Невільничка", "Маруся. Марко Вовчок зазнала багато прикрощів. Постійна боротьба з цензурою, невдачі з видавничими справами, важке матеріальне становище, загрози з боку царської охранки – все це змусило письменницю назавжди покинути Петербург. 1878 року із своїм другим чоловіком М. Д. Лобачем-Жученком (Опанас Маркевич помер 1867 р. в Чернігові) та онуком Борисом вона виїжджає до Ставрополя, потім проживає в Новоросійську, на Україні (м. Богуслав), у Саратові, знов на Ставропольщині. У період після виїзду з Петербурга Марко Вовчок займалася збиранням фольклору, доопрацьовувала раніше написані або тільки накреслені твори, перекладала російською мовою своїх улюблених польських письменників. Померла Марко Вовчок 10 серпня 1907 р. на Кавказі, на хуторі Долинському поблизу Нальчика, де й похована. В будинку, де пройшли останні дні її життя, тепер відкрито літературно-меморіальний музей.

Порівняно з розлогими, деталізованими оповіданнями й повістями Квітки-Основ'яненка твори Марка Вовчка відзначаються композиційною сконцентрованістю, стрімким розвитком сюжетів та стилістичною лаконічністю. Особливу роль у формуванні письменниці відігравала поезія геніального Шевченка, зокрема її революційна ідейність і народність. Творчість Шевченка була для Марка Вовчка високим зразком зображення трагічної долі кріпаків, зокрема жінки-кріпачки, оспівування й уславлення визвольної боротьби народу. Слідом за Шевченком письменниця показує кріпосницьку систему як політичну, суспільно-економічну причину трагічного становища трудового селянства.

До першої збірки "Народних оповідань" (1857) увійшло одинадцять невеликих творів, серед них оповідання "Сестра", "Козачка", "Чумак", "Одарка", "Сон", "Панська воля" ("Горпина"), "Викуп" тощо. Ця книжка справила велике суспільне враження. Головною темою її було нестерпне, жахливе становище покріпаченого селянства, тобто переважаючої більшості тогочасного суспільства. Найвищого ідейно-художнього рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві зазнала найбільшого приниження і безправ'я. Цей образ посідає центральне місце в обох збірках "Народних оповідань",

Героїня оповідання "Козачка" Олеся, дівчина з вільної козацької родини, вийшовши заміж за кріпака Івана Золотаренка, потрапила в кріпацьку неволю, в повну залежність від жорстоких панів і тим занапастила себе навіки. Страшна кріпаччина відібрала в неї чоловіка і любимих дітей, а її саму до краю виснажила, замучила, передчасно звела в могилу. Нещасна жінка, "як жила плачучи, так і вмерла плачучи". В правдивому образі Олесі Марко Вовчок зуміла показати найхарактерніші риси мільйонів кріпаків з їх страдницькою долею. Як прокляття цих мільйонів на адресу панства і всієї кріпаччини звучать слова Олесі: "О... панське дворище! Бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!"

В оповіданні "Одарка" розказана трагічна, характерна для поміщицького побуту історія дівчини-кріпачки, яка стала жертвою панської розпусти, а потім об'єктом страшних щоденних знущань.

Соціальну повість "Інститутка" Марко Вовчок написала 1858 р. ще в Немирові, а довершувала наступного року в Петербурзі, врахувавши творчі поради Шевченка, який високо оцінив це видатне досягнення української реалістичної прози. Порівняно з попередніми творами Марка Вовчка в "Інститутці" значно ширше, масштабніше охоплено тогочасну дійсність, повніше показано настрої протесту селян проти кріпаччини.

У повісті відтворена історична доля покріпаченого українського села періоду загострення кризи кріпосницької системи, напередодні ліквідації кріпацтва. Зосередившись переважно на зображенні одного поміщицького дворища, Марко Вовчок показує в характерних, типових виявах загострення непримиренних класових суперечностей між кріпаками, доведеними визиском та знущаннями до нестерпних страждань, і поміщиками, до краю розбещеними своїм експлуататорським повновладдям над кріпаком. Кріпосницька петля затягується дедалі тугіше, селяни-кріпаки задихаються, протестують, шукають порятунку, дехто з них дорогою ціною виривається з цієї петлі.

Письменниця, однак, не обмежується показом лише одного маєтку з його мешканцями; тут зображується й наймитське життя в місті; крім різноманітних типів панів і кріпаків, перед нами проходять різні постаті військових. Повість побудована у формі розповіді молодої кріпачки Устини. Письменниця засвоїла оповідну манеру селянок і з великим мистецтвом перевтілюється у свою оповідачку. Це дає їй можливість ніби побути в становищі кріпачки, її очима поглянути на життя панів і кріпаків, з чарівливою щирістю й вірогідністю освітити характерні явища кріпосницької дійсності з класових позицій трудового народу, вільно й природно оперуючи при цьому народнопоетичними художніми прийомами.

Конфлікт, який рухає дію у творі, відбиває протиборство двох основних ворогуючих сил тогочасного суспільства - кріпаків і кріпосників, і в цьому конфлікті й побудований сюжет повісті. Він розгортається в часовій послідовності і по одній лінії; події концентруються навколо головних персонажів — Устини і пані-інститутки.

Серед головних героїв письменниця також виділяє пані-інститутку. Інститутка виступає у творі як основна сила, що визначає, формує долю інших персонажів — позитивних і негативних. У першому розділі письменниця знайомить читача з Устиною та старою панею, образно характеризує гнітючу атмосферу кріпацької неволі, ситуацію, яка склалася перед основними подіями. Це експозиція повісті.

Зав'язкою твору є приїзд панночки з Києва після закінчення інституту шляхетних дівчат у маєток старої пані. Далі дія розвивається з наростанням напруженості основного конфлікту. Спочатку дається загальна характеристика посилення визиску кріпаків у маєтку пана-лікаря після переїзду туди інститутки. Наступні події яскраво демонструють думку, що "пані, куди далі, то все злісливіша, усе лютіша" робилася. Становище кріпаків ставало дедалі нестерпнішим. В них визрівай стихійний протест. Висхідне загострення конфлікту твору досягло апогею в сцені зіткнення панів і кріпаків у саду. Цей епізод є кульмінацією повісті.

Вузол складних взаємин між представниками двох таборів розрубується: Прокопа віддають у солдати, у зв'язку з цим Устина звільняється від поміщиків і переїздить з чоловіком до міста. Така розв'язка твору. У повісті два покоління панів і два покоління кріпаків. Галерея персонажів в "Інститутці", порівняно з попередніми творами Марка Вовчка, різноманітніша; герої характеризуються значно різнобічніше, з більшим заглибленням у їх психологію.

В образі головної героїні Устини втілені характерні ряси жінки-страдниці, яка живе в умовах страшної кріпосницької неволі, безправності, підневільної праці на панів. 3 дитинства Устина зазнала гіркої сирітської долі. Десятирічною забрали дівчину до панського двору. Скупими, але виразними штрихами передає письменниця задушливу атмосферу Кріпосницької неволі, в якій перебуває героїня. Робота на панів була для Устини остогидлою, виснажливою. Та незабаром і Устині довелося відчути на собі всю жорстокість кріпосницького норову панів. Фізичні знущання з Устини ,та інших кріпаків посилюються з кожним днем. Спочатку пані-інститутка було лає їх, "часом ущипне або штовхне стиха". Знущання, погрози довели Устину до важкого захворювання, але її підняли немічну й погнали знов до панської роботи, називаючи ледащою і погрожуючи ще страшнішими покараннями. Устина показана розумною, мудрою, спостережливою, що виявляється в її оцінках життєвих явищ, у влучних характеристиках людей, зокрема панства. Як і весь трудовий народ, вона в таких важких умовах не втрачала волелюбності, гідності, моральної стійкості, доброти, оптимізму. Устина не підноситься до активного протесту проти панських знущань, але її ненависть до панів також зростає, її симпатії на боці волелюбного Назара і рішучого протестанта Прокопа.

Головний ідейний смисл образу Устини полягає в тому, що в її життєвій долі Марко Вовчок показала в узагальненому вигляді, яким стражденним було життя кріпака, яким нестерпним для людини був кріпацький стан і яким щастям для неї було звільнення з кріпацтва.

Представники молодого покоління Назар і Прокіп наділені рисами бунтарів, активних протестантів проти кріпосницьких пут, що відрізняє їх від персонажів попередньої української прози. Ці мужні люди сміливо протестують проти панських знущань і вириваються від поміщиків, будучи переконаними, що гірше, ніж тут, їм не буде. Вони ще не знають, як зробити життя кращим, але вже задумуються над цим і розуміють, що на перешкоді до того омріяного передусім стоять пани, кріпосницька неволя. Образ Назара яскравий, дещо романтизований, своєю веселою вдачею, бадьорим духом, дотепністю, готовністю допомогти товаришеві. Розум Назара виявляється в досить глибокому усвідомленні ним свого соціального становища, в його влучних, дотепних характеристиках панства. За його висловом, пані-інститутка "дивиться так, що аж молоко кисне", пан - "квач", тому що в своєму ставленні до кріпаків повністю піддається натиску деспотичної та примхливої інститутки. Назар вважає, що спосіб покращення життя – це втеча від панів. Назар здійснює сію мрію про втечу після того, як у важких умовах панщини втратив дитину й дружину.

Прокіп вибухає гнівом і обуренням; перефразовуючи народне прислів'я, він говорить, що гноблені не повинні терпіти, він готовий виступити не лише за себе, а й за інших – не важлива риса героя-протестанта. Коли оскаженіла інститутка почала бити бабусю-кріпачку і Устину, він рішуче кинувся на захист їх, схопивши пані за руки і зупинивши її погрозами. За цей бунтарський вчинок пани віддають Прокопа в солдати, але навіть багаторічна солдатська каторга не лякає його. З інституту благородних дівчат панночка вийшла неуком, бо справжні знання її не цікавили. Письменниця висміює панночку, оцінюючи її манірність, неприродність її поведінки з погляду дівчат-кріпачок.

У поводженні з кріпаками інститутка нерідко доходить до садизму. Особливо діставалося Устині. Чоловік інститутки і освічений (лікар), і добріший за неї; але від того кріпакам не легше, бо зрештою він підкоряється жорстокій і владній дружині, своєму класовому оточенню і загальним кріпосницьким порядкам, спрямованим на максимальний визиск кріпака. Повістю "Інститутка" Марко Вовчок переконливо доводила, що визволення селян з кріпацтва є головним завданням доби.