1. Як автономна область Нагірний Карабах тривалий час був складовою частиною Азербайджану і колишнього СРСР.
2. Саме підпорядкування Карабаху Азербайджану було довільним і сьогодні є пережитком колоніальної системи радянської імперії.
3. Азербайджанське правління в Нагірному Карабаху призвело до масових порушень прав людини і національної меншості. Тепер, після декількох років кривавого конфлікту, встановлення status quo не гарантує фізичної безпеки, не говорячи вже про громадянські і політичні права вірмен Нагірного Карабаху.1
За думкою вірменської сторони, у випадку Нагірного Карабаху право народів на самовизначення повинне мати пріоритет у порівнянні з принципом територіальної цілісності держави. Мається на увазі, однак, віддалена можливість примирити ці два принципи. Це може трапитися у випадку, коли Нагірний Карабах, і Азербайджан добровільно приймуть рішення про надання Нагірному Карабаху всебічної територіальної автономії в межах Азербайджану. Таке рішення вимагало би готовності піти на поступки і компроміси обидві сторони, включені у конфлікт. Дотепер найбільш серйозною азербайджанською пропозицією було надання нагірно-карабахським вірменам “культурної автономії” – ідея навряд чи має значення для населення самопроголошеної республіки. Ще більше значення мала б відмова Нагірного Карабаху від своїх вимог про державність, але така зміна його позиції могла б мати місце тільки при наданні твердих міжнародних гарантій цієї автономної території, що є предметом переговорів.
Слід також зазначити, що Нагірний Карабах фактично відокремився від Азербайджану ще до того, як останній став незалежною державою і членом ООН.2
Таким чином, у випадку Нагірного Карабаху право народів на самовизначення повинно мати пріоритет у порівнянні з принципом територіальної цілісності держави.
Президент Вірменії Роберт Кочарян, у свою чергу, вбачає майбутнє Нагірного Карабаху у складі Вірменії. “Статус Нагірного Карабаху – це незалежність у найближчому майбутньому і частина Вірменії в довгостроковій перспективі”. Він заявив про це, відповідаючи на питання читачів у рубриці “Гаряча лінія” газети “Голос Вірменії”. “Світовий досвід підказує, що подібні конфлікти швидко не вирішуються. Необхідна наполеглива і послідовна робота, чим ми і займаємося. В даний час переговорний процес активізувався і є слабка надія на успіх”, - заявив, зокрема , глава вірменської держави. 1
Президент Вірменії також заявив, що сьогодні існує “некоректне сприйняття участі Нагірного Карабаху в переговорах”. За його словами, “переговорний процес набагато ширше зустрічей президентів Вірменії й Азербайджану. Це систематичні відвідування регіону співголовами Мінської групи і їхні зустрічі з керівниками НКР. До речі – це найбільш змістовна частина переговорів. Це регулярні відвідування НКР помічником Діючого голови ОБСЄ. НКР – активний учасник усього процесу. На переговорах президентів Вірменії й Азербайджану я представляю також інтереси Нагірного Карабаху. Ми, звичайно, будемо прагнути до залучення НКР. Думаю, нам вдасться це зробити”, – заявив президент. За його словами, для досягнення результату потрібен здоровий прагматизм у підходах до технології переговорів. “Азербайджан занадто чуттєвий до умовностей. Адже, безсумнівно, більш активне залучення НКР у процес збільшує шанси врегулювання”, – підкреслив глава вірменської держави. 2
Щодо Російської Федерації, то в неї, звичайно, є свій варіант врегулювання конфлікту Нагірного Карабаху. Цей варіант бува запропонований послом Володимиром Казиміровим, співголовою Мінської групи ОБСЄ. А саме, цей "російський план врегулювання", полягає в наступному:
- припиненні вогню (яке вже має місце);
- введення уздовж лінії фронту міжнародних сил для поділу воюючих сторін, включаючи сили Росії й інших країн СНД; чи замість цього виведення карабахських сил щонайменше із шести з восьми окупованих районів Азербайджану і розміщення багатонаціональних сил на кордонах РНК;
- розведення військ на відстань щонайменше в десять кілометрів;
- переговори щодо статусу регіону.
Важливо те, що переговори вже йдуть, але часом вони ускладнюються вимогою Азербайджану, щоб РНК була виключена з числа повноправних учасників переговорного процесу (у відповідь Вірменія сама залишає переговори). За останні кілька років новий економічний фактор став впливати на процес переговорів – утворення Консорціуму по будівництву нафтопроводу, що з’єднує каспійський шельф з Туреччиною і Європою. Географічно оптимальний маршрут для цього трубопроводу проходить через РНК і південну частину Вірменії (Зангезур), але нестабільність політичної ситуації змушує міжнародних учасників проекту шукати інші, менш сприятливі і більш дорогі маршрути через Грузію, Росію чи якісь інші країни.1
Взагалі, на нашу думку, випадок Нагірного Карабаху являє собою типовий приклад того, як ігнорування мирних парламентських вимог про самовизначення рано чи пізно може привести до повномасштабної хаотичної війни, а потім до втримання зайнятих за допомогою сили позицій на невизначений період часу.
Як відомо, угода про режим припинення вогню між Азербайджаном, Нагірним Карабахом і Вірменією була досягнута з ініціативи Міжпарламентської асамблеї СНД. Тобто ця угода була підписана завдяки прямому втручанню “третьої” сторони, якою в 1994 році і виступила Міжпарламентська асамблея СНД. А якщо врахувати, що першу скрипку в СНД грала і продовжує грати Росія, то можна впевнено стверджувати, що угода про перемир’я була досягнута на постійну вимогу Москви.2
Виникає питання, нехай навіть і трохи цинічне: чому сторонам конфлікту не дозволили довести війну до логічного закінчення, тобто до повної перемоги однієї з них? Не виключено, цим конфлікт міг би бути вичерпаний, і міжнародному співтовариству в особі Мінської групи ОБСЄ не довелося б “ламати голову” над пропозиціями по його врегулюванню.
І ще питання: чому саме Росії, а не Заходу, знадобилося тоді виявляти ініціативу досягнення перемир’я? Ми не знайдемо відповідей на поставлені питання, якщо будемо розглядати процес врегулювання у відриві від геополітичних реалій на Південному Кавказі, пов’язаних з розпадом СРСР. А реалії такі: після розпалу Радянського Союзу Південний Кавказ став ареною зіткнення стратегічних інтересів США і Росії. Для реалізації ж цих інтересів Москва і Вашингтон почали активно використовувати етнополітичні конфлікти в регіоні як дієвий інструмент встановлення свого впливу у певних державах Південного Кавказу.
На нашу думку, саме з цією метою нагірно-карабахський конфлікт був інтернаціоналізований шляхом створення навесні 1992 року як міжнародного посередника з врегулювання конфлікту нині широко відомої Мінської групи ОБСЄ.
Поряд з Азербайджаном і Вірменією до складу Мінської Групи, як і очікувалося, ввійшли Росія і США, а також ряд європейських держав. Основна роль у Мінській Групі, безумовно, належала Росії і США. Іншим державам, по суті, приділялася роль статистів. Головною задачею Мінскької Групи стала підготовка до скликання конференції, на якій передбачалося досягти остаточного вирішення проблеми Нагірного Карабаху. А оскільки скликання конференції намічалося в столиці Білорусії – Мінську, то створена посередницька структура стала іменуватися “Мінською групою”.1
З моменту свого створення і до сьогоднішнього дня у роботі Мінської групи яскраво виявляється зіткнення інтересів Росії і США. До речі, це визнав і колишній керівник посередницької місії Росії в Мінській групі В. Казиміров. Зокрема, він пише: “Непросто складалися відносини між російською посередницькою місією і нашими західними партнерами, з якими ми в 1992 році разом почали роботу по врегулюванню карабахського конфлікту в Мінській групі в рамках тоді ще НБСЄ. Коли перед обличчям помилкової лінії керівництва Мінської групи, що не бажала взяти курс на пріоритетне досягнення припинення вогню в цьому конфлікті, Росії довелося активно використовувати свої власні прямі можливості посередництва між конфліктуючими сторонами, серед наших західних партнерів швидко узяла верх лінія на “стримування” ролі Росії. Західники виходили при цьому не стільки з інтересів врегулювання конфлікту, скільки з побоювань того, що успіх її місії міг привести до зміцнення російських позицій у Закавказзя”.1
Погоджуючись з Казиміровим, скажемо, що і Росія підходила до процесу врегулювання точно з тих же позицій, що і її західні партнери, а саме – не допустити встановлення впливу США в Азербайджані і Вірменії. Таким чином, діяльність Мінської групи ОБСЄ варто розглядати винятково в контексті реалізації Росією і США своїх стратегічних інтересів у регіоні. Тільки в цьому випадку, наприклад, стає зрозуміло, чому в період правління в Азербайджані антиросійськи налаштованого Абульфаза Ельчібея доступним став горезвісний американський “план Гобла” по обміну територіями державами. А саме, Пол Гобл запропонував обмін на умовах:
- передати частину Нагірного Карабаху Вірменії, при цьому залишити в руках Азербайджану джерела рік, які течуть у напрямку Баку, і районів з азербайджанським населенням;
- передати контрольований Вірменією коридор між Азербайджаном і Нахічеванню під азербайджанський контроль.2
Такий обмін відрізав би Вірменію від Ірану, її важливого економічного партнера. Ця пропозиція була відхилена також Азербайджаном. З правової точки зору таке рішення змінило б центр ваги конфлікту з проблеми самовизначення до територіальної суперечки між Вірменією й Азербайджаном.
Відзначимо, що підписання контракту із західними нафтовими компаніями з можливою прокладкою основного маршруту нафтопроводу через територію Мегринського району Вірменії намічалося ще за правління Ельчібєя. Саме тому Москва, що і чути не хотіла про такий маршрут, не виявила ніякої ініціативи щодо досягнення перемир’я в середині 1993 року, коли підрозділи Армії оборони Нагірного Карабаху взяли під свій контроль ряд азербайджанських районів на шляху передбачуваного тоді маршруту трубопроводу. Коли ж при сприянні Москви влада Ельчібєя була скинута, а, Гейдар Алієв, що повернувся до керівництва Азербайджаном, “змінив пріорітети” своєї держави на Росію, ввівши її до складу СНД, Кремль різко змінив своє ставлення до Вірменії і Нагірного Карабаху. Щоб “підіграти” Алієву, Москва зажадала від Степанакерта “як жест доброї волі на адресу азербайджанської сторони” вивести війська з будь-якого району, що знаходиться під контролем Армії оборони НКР.1
Як тільки Москва зрозуміла, що Степанакерт “добровільно” контрольовані їм території не віддасть, на вірмено-азербайджанському кордоні стався “непередбачений” інцидент. 20 листопада 1993 року при спробі російської посередницької місії переїхати з території Азербайджану на територію Вірменії вона була піддана обстрілу з вірменської сторони.
Після цього російські посередники відразу виїхали до Москви. Потім РФ виступила зі спеціальною заявою, зажадавши від Вірменії офіційних вибачень. Ще через кілька днів (у грудні 1993 року) азербайджанська армія розгорнула широкомасштабну військову операцію проти НКР. Виступаючи в ті дні по бакінському телебаченню, Гейдар Алієв з радістю виразив впевненість, у тому, що вже в січні 1994 року азербайджанські біженці повернуться у свої домівки, у тому числі й у Нагірному Карабаху. Не важко зрозуміти, на чому базувалася така впевненість Алієва.1
Однак розрахункам та чеканням азербайджанського президента не “судилося” здійснитися. Підрозділи армії оборони НКР перейшли в несподіваний для Баку і Москви досить успішний наступ. Саме тут Москва під вивіскою “Міжпарламентська асамблея СНД” виступила з ініціативою про перемир’я, що було досягнуто в Бішкеку в травні 1994 року. Гейдар Алієв незаслужено образився на Москву, зваливши на неї всю провину за нездатність азербайджанської армії перемогти вірмен. Він відповів рішучою відмовою на пропозицію Москви розмістити російські миротворчі війська на лінії протистояння конфліктуючих сторін. Пізніше, у вересні 1994 року, Алієв, по суті, реанімував наміри Ельчібея і підписав “контракт століття” із західними нафтокомпаніями, знову переорієнтувавши Азербайджан на США.
У відповідь Москва стала посилено “озброювати свої бази” у Вірменії. Потім, у середині 1997 року, був укладений російсько-вірменський Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Що стосується США, то вони після “контракту століття” не могли більш дозволити Росії негласно утримувати першість у процесі врегулювання. У 1997 році США підключаються до Мінської групи ОБСЄ і починають поступово перехоплювати миротворчу ініціативу в Росії.2
Усі вищевказані і наступні процеси в ареалі нагірно-карабахського конфлікту знаходили і продовжують знаходити безпосереднє відображення в діяльності Мінської групи ОБСЄ і її нині трьох співголів – Росії, США і Франції. А оскільки на даному етапі американцям украй невигідна дестабілізація обстановки в регіоні, то в рамках Мінської групи це виражається й у поводженні американського співголови, що вважає, що взаємоприйняте рішення проблеми повинні знайти тільки два президенти – Азербайджану та Вірменії при можливому підключенні до двостороннього діалогу керівника Нагірного Карабаху. Розрахунок американців зрозумілий: терміни президентських повноважень у Кочаряна й Алієва завершувалися у 2003 році. Отже, є можливість шляхом ініціювання двосторонніх контактів зберегти в регіоні перемир’я як мінімум до 2003 року. А на той час позиції Росії на Південному Кавказі могли ще більш ослабнути. Фактично американці націлилися на виграш часу. 1
Зі своєї сторони Кремль, не бажаючи уступати ініціативу в посередницькій місії Білому дому, намагався перевести процес врегулювання Нагірно-Карабахського й іншого конфліктів на Південному Кавказі в площину відносин тільки чотирьох держав – Росії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. При цьому Росія, з огляду на ставлення Гейдара Алієва до США, що так і не допомогли йому повернути Нагірний Карабах, не приховувала своїх намірів знову піти у карабахському питанні на зустріч Азербайджану на шкоду національним інтересам Вірменії.
Схоже, і Гейдар Алієв був не проти у черговий раз розіграти “російську карту” у карабахському питанні. Він знову, як і кілька років назад, заявив, що “ключ до вирішення проблеми Карабаху, переходу регіону до нормального життя знаходиться в руках Росії”. При цьому Алієв особливо підкреслював, що вплив Москви на Єреван величезний, тому “остаточне врегулювання ситуації залежить від доброї волі Росії”. Слова Алієва варто розуміти так: Росія повинна відмовитися від військового й іншого співробітництва з Вірменією, що змусить Єреван піти на поступки Азербайджану. Тільки в такому випадку Азербайджан може знову повернутися обличчям до Росії.1
Як бачимо, процес врегулювання нагірно-карабахського конфлікту затягується через зіткнення в регіоні стратегічних інтересів США і Росії. Тому можна з упевненістю затверджувати, що проблема Нагірного Карабаху знайде своє остаточне вирішення лише в двох випадках: або при гармонізації російсько-американських відносин, або при повному відході з регіону однієї з цих двох ведучих світових держав. А оскільки обидві перспективи в найближчому майбутньому нездійсненні, швидкого врегулювання конфлікту очікувати не доводиться.
Отже, серед шляхів вирішення карабахської проблеми можемо спостерігати, що представники різних держав виділяють різні варіанти. Так, серед найголовніших варіантів бачимо, що деякі пропонують військове вирішення конфлікту; інші – пакетне вирішення цієї проблеми, тобто пропонується попередньо домогтися досягнення сторонами угоди з різних спірних питань, усі пропозиції складаються “у пакеті”, і тут враховуються усі проблеми та аспекти майбутнього миру; було запропоновано, як бачили вище, і поетапне вирішення проблеми – вже згаданий вище посол В. Казиміров впевнений, що лише поетапно можна розв’язати цю проблему: “Шлях до вирішення конфлікту полягає у множинності не дуже великих кроків”.2
Отже, бачимо, що шляхів та варіантів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який би був викликаний обопільно і влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.
Проблема ця існує багато років, і на швидке її вирішення сподіватися не треба. При її вирішенні варто цілком виключити силові методи, які, як ми бачили – нічого не вирішили, вони лише загострювали конфлікт. Сьогодні варто вжити заходів, які зробили б невідворотним досягнуте в травні 1994 року угоду між владою Азербайджану і НКР про припинення вогню. На жаль, гарантією подібних угод сьогодні є лише "добра воля" сторін.
При розгляді проблеми і конфлікту на всіх етапах найбільш вибухонебезпечним пунктом були претензії Азербайджану на Нагірний Карабах при небажанні народу Нагірного Карабаху ввійти до складу Азербайджану. Тому в переговорному процесі варто уникати однозначних формулювань (наприклад “незалежна держава”, “автономія”, “меншість”), неприйнятних для однієї зі сторін, і зосередитися на реальних гарантіях, здатних сприяти процесу встановлення довіри. Зокрема, можна запропонувати такий варіант: Нагірний Карабах, зберігаючи існуючі де-факто конфедеративні відносини з Вірменією, вступає в союзно-договірні відносини з Азербайджаном за умови визнання за Нагірним Карабахом таких гарантій, як:
1. особлива економічна зона, що виключає диктат Азербайджану;
2. сили самооборони з чітко визначеним мандатом і підконтрольні міжнародним спостерігачам;
3. наявність власних органів виконавчої і представницької влади, управління і судочинства з правом призупинення рішень Азербайджану й оскарженню їх у спеціально створеному міжнародному арбітражному органі;
4. власне громадянство, що виключає механічний ріст населення і надає право власності;
5. визначена форма представництва в міжнародних органах.1
Усі ці пункти (можливі й інші) відбивають ті реалії, що у свій час стали причинами конфлікту. Не визначаючи остаточного вирішення питання, він надасть сторонам час і можливість для визначення остаточного вирішення.
Крім того, на нашу думку, однією з найголовніших умов вирішення конфлікту має бути той факт, що треба відмовитися від глобалізації проблеми і поступово звести до мінімуму кількість учасників і посередників, які можуть бути втягнуті у конфлікт. Сама ж проблема повинна зважуватися між Баку і Степанакертом, інакше неминуче залучення в конфлікт нових учасників. Послідовно дистанціюючись від Єревана і разом з тим не даючи опозиційним силам у Вірменії знову розіграти карабахську карту, Степанакерт сьогодні виступає як самостійний політичний фактор. У процесі політичного врегулювання конфлікту, не визнаючи Нагірний Карабах хоча б потенційним учасником переговорів, міжнародне співтовариство залишає за Карабахом лише одну, украй небажану іпостась – вважатися учасником конфлікту. І, взагалі, сама проблема повинна стати проблемою саме Карабаху, а не “проблемою навколо нього”. Окрема тема – зміна норм і процедур міжнародного права, у якому продовжує панувати принцип “все чи нічого”: чи незалежна держава, що користається усіма визнаними правами, чи залишена на сваволю центрального уряду безправне “національна меншість”. Існуючий порядок нині залишає Карабаху єдину альтернативу – боротися чи зникнути. А це не альтернатива, це і є конфлікт. Сама ж чисельність конфліктів, подібних карабахському, свідчить, що часто застосовуються неефективні механізми їхнього вирішення.
ВИСНОВКИ
Серед конфліктів, які мали місце на Кавказі з 1988 року, конфлікт навколо Нагірного Карабаху займає за заподіяними ним людськими стражданнями та матеріальними руйнуваннями друге місце (хоча і зі значним відривом) після чеченського. Але за своїм геополітичним значенням і за ризиком перерости у війну, що охоплює цілий регіон, він є найбільш небезпечним серед усіх конфліктів у пострадянській Євразії. Це – єдиний конфлікт, про який говорили, з певних причин, як про конфлікт, що несе в собі загрозу “третьої світової війни”.
Підсумовуючи викладений матеріал, можна зробтити висновки.
1. Вірмено-азербайджанський конфлікт визначається якетнотериторіальний, ще наслідком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Говорячи про даний конфлікт, треба сказати, що тут поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин і були розкриті причини та передумови конфлікту.
2. Головною причиною Нагірно-Карабахського конфлікту можна назвати територіальні претензії конфліктуючих сторін. Конфлікт почав зароджуватися ще на початку ХХ ст., хоча суперечки між Азербайджаном та Вірменією через територію Арцаху з’явилися задовго до цього.
Нагірно-Карабахський конфлікт пройшов у своєму розвитку два етапи. Перший етап почався у 1918-1920 роках, коли Нагірний Карабах перетворився на арену жорсткої війни між незалежною Вірменією і новоутвореною Азербайджанською Демократичною Республікою, яка висунула територіальні претензії на вірменські території. У конфлікті на деякий час було поставлено крапку рішенням про вилучення Нагірного Карабаху зі складу Вірменії з умовою формування на цих територіях вірменської національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.
У 1988 році розпочався другий, сучасний етап конфлікту, шляхи врегулювання якого ще досі не знайдено. Саме у 1988 р. вірмени з Нагірного Карабаху виступили з вимогою приєднання до Вірменії, і звичайно, отримали опір з боку Азербайджану.
3. Незважаючи на те, що військові дії були припинені сторонами у 1994 р., “затишшя”, яке панує в цьому регіоні, не означає ще завершення конфлікту. Конфлікт потребує негайного вирішення, але домогтися цього без доброї волі сторін та посередників вдасться ще не скоро. Хоча обидві сторони якоюсь мірою вже просунулися одна до одної в питанні про майбутній статус Карабаху. Азербайджан готовий надати йому високий рівень автономії, а Вірменія, включаючи і карабахських вірмен, з небажанням, але відмовилася від ідеї повної незалежності Карабаху і нині бачить його майбутнє в якійсь єдиній державній структурі з Азербайджаном. Фактично позиції сторін уже не так діаметрально протилежні одна одній, як це було ще кілька років назад.
Особливістю Нагірно-Карабахського конфлікту є те, що він розгортається в безпосередній близькості від трьох держав, кожна з яких претендує на роль “регіонального центра сили” – Росії, Туреччини й Ірану. І це ще більше ускладнює врегулювання конфлікту. У різний час і Туреччина, і Іран серйозно розглядали можливість свого прямого залучення в конфлікт, і це щораз викликало різкі протести Росії. Росія ж постійно втручалася в конфлікт, коли вважала, що це сприяє досягненню її мети в регіоні – відновлення свого контролю над Закавказзям.
Представники різних держав пропонують свої варіанти вирішення конфлікту, і це лише затягує процес врегулювання. Кожна держава намагається забезпечити свої власні інтереси.
Отже, шляхів та варіантів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.
Прогнозуючи подальшу долю конфлікту Нагірного Карабаху, та двох народів, які стали його учасниками, можемо припустити, що скоріше за все, нині імовірність того, що біженці-азербайджанці повернуться в найближчому майбутньому до своїх вогнищ, дуже невелика. Невелика й імовірність того, що карабахські вірмени досягнуть міжнародного визнання свого об’єднання з Вірменією чи своєї незалежності. Те, що ніяких видимих перспектив врегулювання конфлікту немає – сумний факт. І якщо не відбудеться якогось кардинального повороту подій, вірмено-азербайджанський конфлікт буде ще довго дестабілізувати Закавказзя, як уже 50 років дестабілізує Близький Схід арабо-ізраїльський конфлікт.
Список використаної літератури:
1. Арутюнян П. Армянско-русские отношения. Сборник документов. Ереван. Изд-тво АНА, 1964. – 474с.
2. Абдулатипов Р. Г. Человек. Нация. Общество. М.: Политиздат. 1991. – 224 с.
3. Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – 313с.
4. Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. – 365с.
5. Агаев Э. Карабах, уроки нетерпимости. По поводу трагических событий в Нагорном Карабахе и Сумгаите // Литературная Азербайджан. 1988, №10 – 136с.
6. Агаев Э.Б. Региональные этнические конфликты // Федерализм, 1996, - 147c.
7. Алиев Г.А. Азербайджан – родина всех азербайджанцев. Баку, Изд-тво “Азербайджан”, 2000, - 280.
8. Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 - 116с.
9. Армения и армяне в ст. С. Городецкого //Вестник общественных наук – 1990. - №8. – 147с.
10. Аракелян Ю., Кадымбеков З., Овчаренко Г. Эмоции и разум: о событиях в Нагорном Карабахе и вокруг него / // Правда 1988, 21 марта – 16с.
11. Аскадов М. Политика конфронтации исчерпала себя в конец. / Проблема урегулирования азербайджанско-армянского конфликта // Литературная газета 1991, № 31 – 16с.
12. Балабанов Ю., Ординян Н. Уроки Нагорного Карабаха: О событиях в Армении в июле 1988 г. // Дон 1988. - №11. – 123с.
13. Асламова Д. Путешествие из Карабаха в Карабах. Командировка на войну // Комсомольская правда 1992. – 14 февраля – 12с.
14. Белых В. Нагорный Карабах. Обыкновенный ужас войны // Известия 1992, 16 марта - 16с.
15. Бордюгов Г.А. Этнические конфликты. Опыт создания базы данных // Межнациональные отношения в России и СНГ. Вып.1. М.: Московский Центр Карнеги – 1994 – 105c.
16. Васильков А., Овчаренко Г. Подстрекатели: еще раз о событиях в Нагорном Карабахе и вокруг него. // Правда: 1988, 4 апреля. – 12с.
17. Головко Т. Кривавий травень у Вірменії // Трибуна – 1991, № 8. – 89с.
18. Гусейнов Р. Карабахская трагедия. //Известия 1989, 31 октября. – 24с.
19. Дипломатия мира. – Баку: Изд - во “Азербайджан”, 1997, - 460с.
20. Дмитриева А., Кудрявцев В., Кудрявцев С. Социальные конфликты: Экспертиза, прогнозирование, технология разрешения. Вып. 1. М., 1991. – 184с.
21. Ежин Л. Леди Кокс на линии фронта: …нарушение прав человека // Новое время 1991, №23. – 73с.
22. Закон о границах и границы закона (о событиях в Нагоном Карабахе) // Новое время 1988, №14. – 93с.
23. Зеркин Д.П. Основы конфликтологии.: курс лекций. Ростов-н/Д; 1998. – 445с.
24. Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999. – 378с.
25. Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М.: Аспект-пресс, 1996. – 437с.
26. Здравомыслов А.Г. Исследование конфликта на макроуровне. Теоретические предпосылки. - Нижний Новгород: Изд-во Волго-Вятского кадрового центра, 1994. - 82с.
27. Здравомыслов А.Г., Матвеева С.Я. Межнациональные конфликты в России и постсоветском пространстве. (Аналитический доклад)// Исследования по прикладной и неотложной этнологии. Вып. 85.- М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1995. – с. 102.
28. Золян С. "Нагорный Карабах: проблема и конфликт". М.: Изд-тво ''Лингва'', 2001 – 567с.
29. Казимиров В. “Вывести Карабахское урегулирование из тупика”. Карабахское урегулирование. Принципы, подходы, аспекты. Friedrich Edert Stiftung Ереван, 2002. – С.35
30. Киселев С. У барьера… // Литературная газета, 1991, №31 – 231с.
31. Козер Л. Функции социального конфликта. М.: Идея-Пресс. – 2000. - 206с.
32. Конституция Азербайджанской Республики. –Баку, 2000. – с.42, 5.
33. Конституция Армянской Республики – Ереван, 1998.
34. Коротеева В. Существуют ли общепризнанные истины о национализме? // Pro et contra. 1997. Т.2 № 3. – 303с.
35. Кубатьян Г. Мы и наш Арцах //Литературная Армения 1989. - №7. – 126с.
36. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении, - М.: Аспект-Пресс, 1997. – 524с.
37. Ллойд Дж. Война в Нагорном Карабахе и бессилие СНГ. // Московские новости 1992, №4. – 115с.
38. Манчурян А. Необходимо искать политическое решение и проблемы урегулирования азербайджанско-армянского конфликта. // Литературная газета. 1991, №31. – 134с.
39. Манасян А.З. Карабахский конфликт: ракурсы правового подхода Єреван, Амарас. – 1998. – 127с.
40. Мкртчян Ш. Арцах. – Ер.:Айастан. – 1991. – 786с.
41. Минеев О. Как розвернуться события в Нагорном Карабахе? // Московские новости. – 1991. – 21 июля. – С.67.
42. Нагорный Карабах: корни конфликта // Аргументы и факты, 1988 № 27. – 16с.
43. Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 756с.
44. Национальные отношения и этнические конфликты / Под ред. Павленко В.Н. – М., 1993. – 536с.
45. Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 623c.
46. Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: МГСУ; Изд-во “Союз”, 1997. – 992с.
47. Оганесян Э.В. Век борьбы. Изд. Феникс. Мюнхен-Москва. – 1991. – 375с.
48. Паин Э.А. Типология этнополитических конфликтов в пост-СССР как введение в изучение их природы. Тезисы доклада в Московском Центре Карнеги. М., 1996. – 135с.
49. Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку. – 1991. – 497с.
50. Политология. Краткий словарь. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 448с.
51. Правда о Нагорном Карабахе. Материалы и документы. Ереван. 1989, 93с.
52. Сирадегян В. Ситуация в Нагоном Карабахе: перспективы разрешения конфликта. //Деловой мир. – 1991. - №9 (17). – 134с.
53. Смолянский В.Г. Национальные конфликты в СССР и СНГ (1985-1992 гг.). Улан-Удэ, 1996. – 186с.
54. Соин Д.Ю. Этнополитические конфликты: аналитический обзор // Социологический журнал. - 1998, № 5. – 143с.
55. Стушин В., Карабахский узел и пути его разрешения. // “Ноев Ковчег”, № 9. – 2002. – 118с.
56. Тишков В.А. Рєквием по етносу: Исследования по соціально-культурной антропологи / В.А. Тишков; Ии-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наукв, 2003. – 544с.
57. Тишков В.А. Этничность, национализм и государство в посткомунистическом обществе // ”Вопросы социологии”, 1993. - №1,2, 87с.
58. Улубанян Г. Сумгаит: Народу нужна правда // Литературная Армения 1991, №4. – 143с.
59. Хоренаци М. “История Армении” (Айстан). Ереван 1990. – 567с.
60. Шакина М. На пороге войны (О развитии конфликта между Азербайджаном и Арменией) // Новое время 1991, №48. – 112с.
61. Шнейдер Д. Сражения в Нагорном Карабахе грозят перерасти в полномасштабную войну. "За рубежом", №11, 1992. – 136c.
62. Этнос. Нация. Общество. Этнологический словарь. М., 1996. – 674с.
63. Якланова Т. Армения до и после войны // Московские новости 1991. - №23 – 97с.
64. Kolossov V., Glezer O., Petrov N. Ethno-Territorial Conflicts and Boundaries in the Former Soviet Union. Durham: University of Durham, 1992, - 230р .
65. Petrov N. Ethnic-Territorial Conflicts in the Former USSR and Possibilities for their Regulation // The Kennan Institute for Advanced Russian Studies. 1994, 320р.
66. Aivazian A. Possible Solutions to the Nagorno-Karabagh Problem: a Strategic Perspective. http: //artsakhworld.com/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html
67. “Карабахский узел: ни развязать, ни разрубить”. http://www.rosbalt.ru/2004/07/15/170384.html
68. С. Корнелл. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm
69. Мелик-Шахназарян Л. Характер армянского народа. // “Дружба народов” 2000, №12 hptt://armenianhouse/org/mshakhnazaryan/mshakhnazaryan-ru.html
70. Ненаказанный геноцид. Погромы армян в Сумгаите (февраль 1988 г.). Как это было. http://nkr.am/rus/history/genocid.htm
71. Официальный сайт Министерства иностранных дел НКР (http://www.nkr.am/rus/index.htm)
72. Погорилко В., Гулиев А. Нагорный Карабах, какая автономия ему нужна? формальная или реальная… http://kaomillet.narod.ru/doc/karabax.htm.
73. www.kavkaz.memo.ru
74. www.nkr.am
RESUME
In January 2005, there was a 15th anniversary commemorating the commencement of the armed conflict between Armenians and Azerbaijanis, or the so-called Karabakh war; the ceased war, but not the broken off, for the reason that the peace treaty had not been signed and the territorial disagreements had not been resolved;
The study and analysis of the conflict, however, is still in the scope of attention today since the problem of Nagornyi Karabakh is not history which still has not found the official re solution.
Based on its geographical and political significance and on the risk of growing into a huge war which might enhance the whole region, Nagornyi Karabakh is the most alarming among other conflicts on the post communist Eurasian space. It is the only conflict which was regarded, for certain reasons, as capable of breaking out ‘The Third World War’. It is the only conflict on the Post Soviet territory, which involved two independent states.
There are many ways of solving this conflict. The most important is to chose the best one, which would satisfy the both countries, Armenia and Azerbaijan, and of course, Nagornyi Karabakh.
The aim of the present study is 1) to investigate and analyse Armenian-Azerbaijani conflict, 2) to evaluate various approaches in the analysis of this issue, 3) to define the breaking forces of the conflict and the options for its solution; it is also intended to foreshadow the possible solution of the conflict.
The following objectives were put forward: first, to delimit the character of the conflict; second, to analyse the causes and describe the flow of the conflict; and third, to reveal the results of war, and to offer the alternatives for the conflict solution.
Having researched the issue made it possible to suggest the following:
1) The Armenian-Azerbaijani conflict is defined as ethno –territorial, which is the result of certain social, economic, political and ethnic processes, thus enhancing the three dimensional space of political, territorial and ethnical reasons of conflict.
2) The main cause for the Nagornyi Karabakh conflict, however, are the territorial demands of the conflicting sides. The conflict originated at the beginning of the 20th century, though disagreements between Azerbaijan and Armenia, because the Arzakh territory arose long before that.
The Nagornyi Karabakh conflict had two stages of development. The first stage began in 1918-1929, when Nagornyi Karabakh turned into the arena of atrocious war between independent Armenia, and newly founded Azerbajani Democratic Republic. The second wave of conflict, the modern phase, began in 1988; the ways of solving the conflict have not been found till now. It was in 1988, when Armenian population of Nagornyi Karabakh proclaimed its wish to join Armenia, and as expected, was confronted by Azerbajan.
3) Regardless the fact that military actions were ceased in 1994, “conciliation’, which dominates this region does not mean the finale of the conflict; it does need the immediate resolution, indeed. In case, drastic changes do not take place, the Armenian-Azerbaijani conflict will be constantly destabilizing Trans Caucasian region as the Arabo-Israeli conflict has been disrupting the peace for 50 years in the Near East.
У січні 2005 році виповнилося п’ятнадцять років з початку вірмено-азербайджанського збройного конфлікту, або як його ще називають – Карабахської війни. Війни призупиненої, але все ще незавершеної, тому що мирний договір не підписаний, і територіальні суперечки не вирішені.
Вивчення й аналіз цього конфлікту не втратили своєї актуальності й понині, а не втратило тому що питання Нагірного Карабаху не є історією, і воно ще й до сьогодні не знайшло свого офіційного вирішення.
За своїм геополітичним значенням і за ризиком перерости у війну, що охоплює цілий регіон, він є найбільш небезпечним серед усіх конфліктів у пострадянській Євразії. Це – єдиний конфлікт, про який говорили, з певних причин, як про конфлікт, що несе в собі загрозу “третьої світової війни”. Це єдиний конфлікт на території колишнього Радянського Союзу, у який безпосередньо були втягнуті дві незалежні держави.
Шляхів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.
Метою дослідження є розглянути та проаналізувати вірмено-азербайджанський конфлікт, опрацювати різні погляди на цю проблему, визначити зародження конфлікту, варіанти його врегулювання, по можливості дати прогноз на вирішення конфлікту. Серед завдань кваліфікаційної роботи такі: по-перше, визначити характер конфлікту, по-друге – проаналізувати причини та охарактеризувати протікання конфлікту, і, по-третє – розкрити результати та визначити альтернативні варіанти розв’язання конфлікту.
Після проведеного нами дослідження, були зроблені такі висновки:
1) Вірмено-азербайджанський конфлікт визначається як етнотериторіальний, ще наслідком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Тут поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин і були розкриті причини та передумови конфлікту.
2) Головною причиною Нагірно-Карабахського конфлікту є територіальні претензії конфліктуючих сторін. Конфлікт почав зароджуватися ще на початку ХХ ст., хоча суперечки між Азербайджаном та Вірменією через територію Арцаху з’явилися задовго до цього.
Нагірно-Карабахський конфлікт пройшов у своєму розвитку два етапи. Перший етап почався у 1918-1920 роках, коли Нагірний Карабах перетворився на арену жорсткої війни між незалежною Вірменією і новоутвореною Азербайджанською Демократичною Республікою; другий етап розпочався у 1988 році – сучасний етап конфлікту, шляхи врегулювання якого ще досі не знайдено. Саме у 1988 р. вірмени з Нагірного Карабаху виступили з вимогою приєднання до Вірменії, і звичайно, отримали опір з боку Азербайджану.
3) Незважаючи на те, що військові дії були припинені сторонами у 1994 р., “затишшя”, яке панує в цьому регіоні, не означає ще завершення конфлікту. Конфлікт потребує негайного вирішення, якщо ж не відбудеться якогось кардинального повороту подій, вірмено-азербайджанський конфлікт буде ще довго дестабілізувати Закавказзя, як уже 50 років дестабілізує Близький Схід арабо-ізраїльський конфлікт.
1 http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm
2 http: //artsakhworld.com/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html
1 Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999 - 378с.
2 Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М.: Аспект-пресс, 1996. – 437с.
3 Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. – 365с.
4 Тишков В.А. Рєквием по етносу: Исследования по соціально-культурной антропологи / В.А. Тишков; Ии-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наукв, 2003. – 544с.
1 www.KavkazWeb.com
2 www.kavkaz.memo.ru
3 www.artsakh.net.ru
4 www.nkr.am
5 Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документво и материалов / Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 756 с.
1 www.nkr.am
1 Козер Л. Функции соціального конфликта. М.: Идея-Пресс. – 2000. - С. 34-35
2 Зеркин Д.П. Основы конфликтологии.: курс лекций. Ростов-н/Д; 1998. – 98с.
1 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 392с.
2 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – 161с.
1 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 394с.
2 Соин Д.Ю. Этнополитические конфликты: аналитический обзор // Социологический журнал, 1998, № 5. – 143с.
1 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 392с.
1 Здравомыслов А.Г., Матвеева С.Я. Межнациональные конфликты в России и постсоветском пространстве. (Аналитический доклад) // Исследования по прикладной и неотложной этнологии. Вып. 85.- М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1995. – с. 76.
1 Политология. Краткий словарь. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 443с.
1 Политология. Краткий словарь. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 138с.
2 Алаев Э.Б. Региональные этнические конфликты // “Федерализм”, 1996, - 56c.
1 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – с.167.
2 Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении, - М.: Аспект-Пресс, 1997. – 303с.
1 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 401с.
2 Паин Э.А. Типология этнополитических конфликтов в пост-СССР как введение в изучение их природы. Тезисы доклада в Московском Центре Карнеги. М., 1996, - 27с.
1 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: 1997. – 394-395с.
2 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – с.167.
1 Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. – 365с.
1 Хоренаци М. История Армении. Ер.:Айастан. – 1990. – 167с.
1 Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку 1991. – 286с.
1 Хоренаци М. История Армении. Ер.: Айастан. – 1990. – 183с.
2 Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 – 77с.
1 Кубатьян Г. Мы и наш Арцах //Литературная Армения 1989 №7. – 94с.
2 Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 – 79с.
1 Хоренаци М. История Армении. Ер.: Айстан. – 1990. – 169с.
2 Мкртчян Ш. Арцах. Ер.: Айастан. – 1991. – 36с.
1 Шакина М. На пороге войны (О развитии конфликта между Азербайджаном и Арменией) // Новое время 1991, №48 – 87с.
2 http://dav-karabekyan.narod.ru/page2_03.htm
1 Манасян А.З Карабахский конфликт: Ракурсы правового подхода Ереван, Амарас. 1998. – 54с.
2 Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 249c.
1 Манасян А. З. "Карабахский конфликт: Ракурсы правового похода. –Ереван: АМАРАС, 1998. – 96с.
2 Мкртчян Ш. Арцах. – Ер.:Айастан. – 1991. – с.75.
1 Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку 1991. – 407с.
2 Нагорный Карабах: корни конфликта // Аргументы и факты, 1988 № 27. – 16с.
1 Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 247c.
2 Закон СРСР від 3 квітня 1990р.(Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР,1990, n.15 ст. 252)
1 Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 245с.
2 Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 344с.
1 Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 346 с.
1 Мкртчян Ш. Арцах. Ер.: Айастан. – 1991. – 86с.
2 Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 243c.
1 http://nkr.am/rus/facts/akt.htm
2 Золян С. Нагорный Карабах: проблема и конфликт. М.: Изд-тво “Лингва”, - 2001. – 198с.
[1] Смолянский В. Г. Национальные конфликты в СССР и СНГ (1985-1992 гг.). Улан-Удэ, 1996, - 83с.
1 Сирадегян В. Ситуация в Нагоном Карабахе: перспективы разрешения конфликта. //Деловой мир. – 1991. - №9 (17). – С. 134.
2 Головко Т. Кривавий травень у Вірменії // Трибуна – 1991, № 8. – 32-33с.
1 Якланова Т. Армения до и после войны // Московские новости 1991, №23 – 8с.
2 Якланова Т. Армения до и после войны // Московские новости 1991, №23 – 9с.
1 Аракелян Ю., Кадымбеков З., Овчаренко Г. Эмоции и разум: о событиях в Нагорном Карабахе и вокруг него / // Правда 1988, 21 марта – 16с.
1 Минеев О. Как розвернутся события в Нагорном Карабахе? // Московские новости. – 1991. – 21 июля. – 34с.
1 Улубанян Г. Сумгаит: Народу нужна правда // Литературная Армения 1991, №4. – 82с.
1 Золян С. Нагорный Карабах: проблема и конфликт. М.: Изд-тво “Лингва”. – 2001 – 202с.
2 Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999 - 72-74с.
1 Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999 - 72-74с.
2 http://www.nkr.am/rus/index.htm
1 Головко Т. Кривавий травень у Вірменії // Трибуна – 1991, № 8. – 32с.
1 Золян С. "Нагорный Карабах: проблема и конфликт". М.: Изд-тво ''Лингва'', 2001 – 277с.
2 Золян С. "Нагорный Карабах: проблема и конфликт". М.: Изд-тво ''Лингва'', 2001 – 279с.
1 http://nkr.am/rus/mid/chron.htm
1 Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm
1 Шнейдер Д. Сражения в Нагорном Карабахе грозят перерасти в полномасштабную войну. // За рубежом. - №11, 1992. – 32c.
2 http://www.rosbalt.ru/2004/07/15/170384.html (“Карабахский узел: ни развязать, ни разрубить”)
3 http://nkr.am/rus/facts/bishkek.htm
2 http://nkr.am/rus/mid/process.htm
1 Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm
1 Золян С. Нагорный Карабах: проблема и конфликт. М.: Изд-тво “Лингва”. - 2001. – 435с.
2 http://www.artsakh.net.ru/var23.php
1 http://www.artsakh.net.ru/var23.php
1 http://www.regnum.ru/news/425306.html
2 Агаев Э. Карабах, уроки нетерпимости. По поводу трагических событий в Нагорном Карабахе и Сумгаите // Литературная Азербайджан. 1988, №10 – 16с.
1 http://www.regnum.ru/news/413221.html
2 http://www.regnum.ru/news/413221.html
1 Алиев Г. А. Азербайджан – родина всех азербайджанцев. Баку. – Изд-тво “Азербайджан”, - 2000. – 194с.
2 Стушин В., Карабахский узел и пути его разрешения. // “Ноев Ковчег”, № 9, 2002. – 86с.
1 Aivazian A. Possible Solutions to the Nagorno-Karabagh Problem: a Strategic Perspective. (http://artsakhworld.com/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html)
1 Казимиров В. Миссия России в урегулировании Нагорно-Карабахского конфликта // Международная жизнь. – 1999. - №5. – 45с.
2 Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm
1 Казимиров В. Вывести Карабахское урегулирование из тупика. Карабахское урегулирование. Принципы, подходы, аспекты. Friedrich Edert Stiftung, Ереван. – 2002. – 35с.
1 Дипломатия мира. – Баку: Изд - во “Азербайджан”, 1997, - 373с.
2 Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. http://www.sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm
1 Григорян А. Возможно ли скорое урегулирование Нагорно-Карабахского конфликта? // Независимая газета. – 21 февраля. – 5-6с.
1 Дипломатия мира. – Баку: Изд - во “Азербайджан”, 1997, - 376с.
2 Казимиров В. “Вывести Карабахское урегулирование из тупика”. Карабахское урегулирование. Принципы, подходы, аспекты. Friedrich Edert Stiftung Ереван, 2002. – С.35
1 http://www.karabagh.am/GlavTem/19Ist-PolAspekti.htm
0 комментариев