Братства та їхні школи

2.3 Братства та їхні школи

 

Одним із істотних чинників українського релігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані ними школи та друкарні.

Перші надійні документи про легально оформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів — статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542р. братства Благовіщенської парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівському Підзамчі. З 1544р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше — про "руських старшин", які діють від імені "співбратів і сусідів" — патронів церкви, з 1573 р. — про "старшин братства Богородиці" [17, 12-22]

На кінець 1585р. українські міщани центральної частини Львова виробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно стало називатися також Ставропігійським (патріаршою Ставропігією) на знак підпорядкування безпосередньо східним патріархам. Братство з самого початку вважало одним з основних завдань піднесення освітнього рівня населення. Першими його керівниками і визначними організаторами братського руху на терені Львова були міщани з Руської вулиці Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа, Хома Бабич. Більшість їх — представники гуманістичної культури, яскраві творчі індивідуальності, люди, беззастережно віддані спільній справі. Найбільшим авторитетом користувався Юрій Рогатинець, славнозвісний по всій Речі Посполитій і за кордоном ремісник, винахідник (разом з братом Іваном) "нового виду сідлярського мистецтва", а водночас "патріарх і доктор" для львів’ян, громадський діяч, талановитий публіцист. Його помічник і однодумець — крамар Іван Красовський — не шкодував зусиль для налагодження братської друкарні, писав вірші і відозви, очолював боротьбу за права українських міщан [60, 31].

З міського середовища вийшли і визначні церковні та освітні діячі, які співпрацювали з братствами. Так, львів’янином був засновник Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький, із західноукраїнського містечка Потелича, яке було одним з осередків гончарства, походили славетні письменники й науковці брати Стефан і Лаврентій Куколі (Зизанії), Касіян Сакович.

Авторитет львівського Успенського братства визнавали не лише братства, що діяли на передмістях Львова, а й аналогічні організації, що виникали в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVIIст. братства організовувалися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. Так, 1589р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, 1591р. у Бересті та Городку, 1592р. у Комарні. 1594р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців. 1594р. згадане як здавна існуюче братство при парафії св. Миколая в Буську. Серед почесних членів братства були відомі релігійні і освітні діячі: волинський чашник Лаврентій Древинський, Ігнатій з Острога, Васько з Гологір. На початку XVIIст. відзначилися активною діяльністю братства в Галичі, Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах; виникають братства також; в окремих селах. Близько 1615р. стало діяти Богоявленське братство в Києві, а близько 1617р. — Чеснохрестське братство в Луцьку. Виникають братства і в окремих містах Лівобережної України, але там їхні функції залишалися обрядово-побутовими. Утриманням шкіл і шпиталів, виборами духовенства на Лівобережжі займалися не братства, а міські й сільські громади [60, 46].

Соціальний склад різних братств не був однаковим і з часом мінявся. Львівське Успенське братство часу найбільшої своєї активності (кінець XVI — початок XVIIст.) об’єднувало переважно представників середніх верств міського населення — насамперед ремісників і крамарів. У другій чверті XVIIст. керівні позиції у львівській Ставропігії належали вже найзаможнішим українським та грецьким купцям, які своїм багатством не поступалися католицьким патриціям. На відміну від кількох найвпливовіших братств, ті братства, що були в малих містах і на передмістях великих міст, були демократичнішими за складом. Нерідко їхніми членами вважали всіх дорослих чоловіків, що мешкали на території тієї чи іншої парафії. Більшість братств не допускали до своїх рядів духовних осіб. Винятки становили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були православні ченці та шляхтичі. Зокрема, Київське братство змогло розпочати діяльність завдяки пожертві українською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною свого двору на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан. [21, 52]

Львівське братство і ті братства, які його наслідували, часто діяли всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелям парафій, якщо ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст. тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном Балабаном. Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона залишалася привілеєм елітарних верств, насамперед духівництва. Однак, користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії, активні діячі братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитів та східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні наприкінці 1585 — на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV Доу, а 1589 р. Константинопольського патріарха Єремії II Траноса, львівські українці домоглися від обох них грамот, що підтверджували статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за діяльністю єпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні Львівського братства "не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха" [46, 97-98].

Скликувані братствами збори сучасники порівнювали із зібраннями протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявляли і в догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як "ідолопоклонських". Самі члени братств протестували, коли їх називали "лютрами", а союз з протестантами вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію, коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів братств і доктриною протестантів.

Наявність у діяльності братств реформаційних елементів була породжена не механічним наслідуванням Заходу, як твердили деякі історики, а випливала насамперед з місцевих умов.

І якщо у подальшій діяльності братств ці елементи Реформації не знайшли розвитку, то програма братств аж ніяк не обмежувалася ними. Це була лише одна із складових частин багатогранної участі братств у громадсько-політичному та культурному житті України. Міські братства великих міст активно виступали на захист громадянських прав православних, а після проголошення Берестейської унії повели боротьбу проти неї. В інтересах консолідації православного табору Львівське братство пішло навіть на компроміс з православними єпископами — Гедеоном Балабаном та його наступниками. [21, 55]

Братства налагоджували взаємодопомогу своїх членів, у разі потреби надавали їм позики, для працездатних відкривали "шпиталі" (притулки). Все це допомагало згуртувати навколо братств широкі кола населення.

Статути багатьох братств передбачали, що виборна братська старшина має судити членів братств, і категорично забороняли звертатися до світських судів. Таким чином, братства, принаймні найактивніші з-поміж них, зробили якийсь крок до створення місцевих самоврядних органів, протиставляючи їх органам державної влади тодішньої Польщі [21, 43-49].

Через деякий час після Берестейської унії виникли й унійні братства. Хоч їх статути переважно передбачали повне підпорядкування духівництву, тим не менше, ряд братств довго зберігав засаду виборності священиків парафіянами. В окремих випадках протистояння православних і унійних братств спонукало обидві сторони активізувати культурно-освітню діяльність, підвищувати її рівень. Позиція братств відігравала певну роль і у протидії тій частині ієрархії, яка прагнула латинізації обряду унійної церкви. Те, що братства внесли своєрідний дух змагання в життя православної та унійної церков, сприяло підвищенню рівня релігійного життя, культурно-освітнього руху. Хоч найстарші братства виступали проти унії, їхня діяльність позитивно оцінюється не тільки православними авторами, але й більшістю католицьких вчених обох обрядів.

Одним з основних завдань братства вважали піднесення рівня освіти, заснування шкіл. Львівська братська школа стала другою в Україні православною школою вищого, ніж початковий, рівня. Випередила її лише Острозька школа, серед учнів та вчителів якої були й міщани, в тому числі й вихідці зі Львова [21, 52].

У 80-х рр. XVI ст. львівським українським міщанам вдалося відкрити школу, яка відзначалася значно вищим, ніж раніше, рівнем організації та навчання. Їхні заходи у справі заснування такої школи, викупу друкарні Івана Федорова і організаційного оформлення Успенського братства тісно пов’язані між собою.

Щоб поставити викладання в школі на належний рівень, необхідно було друкувати навчальні посібники. Натомість друкарня мала велику користь від школи: остання приваблювала освічених людей, які могли стати редакторами і авторами друкованих видань.

Першими керівниками Львівської братської школи були "руський вчитель" Стефан Зизаній і "грецький вчитель" Арсеній, єпископ Еласона, який жив у Львові з червня 1586 до весни 1588 р., проте навіть після двох років перебування у Львові слабо знав слов’янські мови і не був знайомий з місцевими звичаями. Тому більшу роль в організації школи міг відігравати Стефан Зизаній, який користувався авторитетом серед львів’ян і був обізнаний з традиціями та потребами шкільної освіти в Україні. Опікунами школи були старшини братства; як знаємо з пізнішої практики, для забезпечення матеріальних потреб школи братство призначало опікунів із свого числа [21, 63-66].

Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був її всестановий характер. Братчики підкреслювали, що школа заснована "для навчання дітям усіх станів", "убогих за простибіг (безплатно), а багатих за рівним датком". Плата за навчання була порівняно незначна і вносилася батьками учнів лише "згідно з можливостями кожного”.

Кола, пов’язані з братствами, добре розуміли суспільне значення шкільної освіти. 1609р. у братській друкарні вийшов збірник "О воспитанії чад" ("Про виховання дітей"). Основна частина книжки містить церковнослов’янський переклад повчань отців церкви, насамперед Іоанна Златоуста. Дехто з дослідників вважає, що упорядником збірника був учитель братської школи Іван Борецький, який підібрав такі цитати, які відповідали його власним поглядам і переконанням. У написаній тогочасною українською книжною мовою віршованій передмові підкреслено, що з науки, немов з джерела, "все доброе походить", що занедбання шкільної освіти викликає "безладдя і все зло". Трохи раніше подібні думки було висловлено в "Пересторозі", автор якої вважав значно важливішим будівництво шкіл та друкарень, ніж спорудження церков [21, 69].

Виходячи з таких поглядів на значення шкільної освіти, братчики і пов’язані з ними освітні діячі намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер "українських студій" (studii Ruthenici). Разом з тим школа мала назву греко-слов’янської навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови. Зберігся реєстр учнів кінця XVI ст., в якому записано 61 школяра, переважно з міста Львова та Галицького і Краківського передмість. Є також кілька дітей з інших міст і сіл: син Сильвестра Шелеста з підміського с. Солоніш, син шевця з с. Любіня, сирота з м. Яворова, син вдови з м. Городка, син священика з с. Сихова. Історики, які використовували в своїх дослідженнях цей реєстр, не враховували, що він охоплює лише частину учнів початкового ступеня, бо зберігся фрагментарно. Але братська школа не була лише початковою, а включала й студії вищого рівня. Початкову освіту в ній здобували "міські сини", навчання яких оплачувалося батьками, і вбогі діти ("павпри"), звільнені від плати за навчання. Більшість "павпрів", в тому числі й співаки дитячого хору, мешкали в бурсі при школі. Тут жили і вбогі підлітки та юнаки, які не лише допомагали дякам-вчителям "в послузі церковній", а й виконували різні доручення братства: копіювали і перекладали документи, ходили з листами, носили книги та шрифти з друкарні на склад. Крім хлопців, що здобували початкову освіту, при братствах були учні й вищого ступеня, яких називали спудеями, або студентами. Вони не тільки самі вчилися (спершу в братській школі, а з другої половини XVII ст. — в інших середніх та вищих школах Львова), а й були одночасно і вчителями-репетиторами ("педагогами") школярів-"хлопців". Освітній рівень студентів був такий високий, що декого з них запрошували до викладання слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками. До речі, поєднання в одному навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним для середньовічної і ранньомодерної освіти і в Західній Європі. Навіть при деяких університетах велося навчання грамоти.

Вивчення історичного минулого свідчить, що література, мистецтво та інші прояви культурного життя ставали могутніми факторами суспільного прогресу лише тоді, коли вони ревно служили народові, виражали інтереси народних мас. У цьому відношенні заслуговує на увагу й історія братств - громадських організацій міського й частково сільського населення України, які в XVI-XVIII стт. відіграли чималу роль в суспільно-політичному житті українського народу.

Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури. 2.4 Шкільництво уніатів

Піднесення освіти в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було наслідком цілеспрямованої, підпорядкованої завданням релігійно-національного відродження діяльності насамперед мирян (князь Острозький, братства) і лише на дальшому етапі ієрархії (Петро Могила та його коло), то в створеній внаслідок Берестейської унії католицькій церкві грецького обряду реорганізацією освіти з самого початку зайнялось духовенство — митрополит, деякі єпископи, керівники монастирів, зорганізованих незабаром у василіанський чин.

Незважаючи на гостроту протистояння православних (в очах уніатів "схизматів") і прибічників унії (в очах православних відступників від благочестя), на освітній ниві вони робили спільну справу. Загроза втратити вірних на користь унії була одним з мотивів зусиль православних на ниві шкільництва. Унійна церква також вважала освіту засобом привернути на свій бік православних, незадоволених низьким рівнем традиційної освіти. Подібно, як релігійна полеміка сприяла активізації літератури, своєрідне змагання різних концепцій в галузі шкільної освіти сприяло підвищенню рівня всіх шкіл. Це дає підставу розглянути історію шкіл православних братств і шкіл їхніх релігійних опонентів у одному розділі [43, 58-61].

Школи, організовані унійною церквою, виникли наприкінці XVI ст. й до середини XVII ст. розвивалися головно на північно-західних землях України і в українсько-білоруському прикордонні — в Бересті, Володимирі, Луцьку, Холмі, Білій, Пинську та ін. Першою такою школою була школа в Бересті. З православної в унійну вона була реформована 26 червня 1597 р. за наказом короля й передана берестейському унійному владиці Іпатію Потію, щоб "ліпший порядок і наука бути могли". Школа мала всестановий характер, а вбогі та сироти навчалися безкоштовно. "На вихованьє учителей в той школі і дітей людей убогих, коториє ся учити будут, і для опатренья всяких потреб і порядку в той школі" король подарував села Торокань і Лісне, що належали до Жидичинського монастиря. Організацію берестейської унійної школи Іпатій Потій доручив освіченому грецькому священикові, вихованцю колегії св. Атанасія у Римі Петрові Аркудію, і 1599 р. польський король підтвердив цю кандидатуру. Він був досить діяльною людиною, володів кількома мовами і добре прислужився папському престолові у поширенні католицької віри на Сході Європи. Загалом Аркудій понад 20 років жив в Україні, де вів активну пропаганду католицької віри, унії, перебуваючи на посаді архімандрита то Лавришівського, то Кобринського монастирів. Мабуть, активна місіонерська і пастирська діяльність (один час він згадувався і як священик пинський) не дозволила йому створити міцну школу в Бересті і досить швидко вона, здається, припинила своє існування [43, 65].

Значно тривалішою була діяльність унійної школи у Володимирі, яка перейшла до Потія разом з катедральним собором, при якому перебувала, а з 1598 р. була на утриманні Спаського монастиря. Згодом Іпатій Потій виділив на утримання школи 2500 зол., а 1631 р. володимирський єпископ Йоаким Мороховський записав на кафедральну школу 600 золотих, проценти з яких йшли на оплату вчителю-бакалавру отцю Прокопію Хмілевському.

У школі тривалий час учителював і навіть був ректором диякон володимирської кафедри Теодор Мелешкович, або Мелешко, який, щойно отримавши призначення на владику холмського, раптово помер 1626 р. У його номінації як "бакалавра влодимирського" на посаду владики відзначалося, що він "человік мудрий і учений" [43, 63-64].

Поширення василіянських монастирів сприяло створенню монастирських унійних шкіл, вчителями яких були переважно ченці-василіяни. Ректором однієї з таких шкіл, що виникла у Холмі 1628 р., був Захарій Острожик. Пізніше єпископ Методій Терлецький створив у Холмі гімназію (1639) для навчання юнаків "грецьких і латинських наук", яка наступного року отримала королівське підтвердження, а 1643 р. була затверджена Конґреґацією поширення віри при папській курії. Папа Урбан VIII також видав спеціальний привілей школі.

Першим ректором став Яків Суша. Терлецький хотів, щоб школа служила всій унійній церкві, в тому числі прибічникам унії з балканських країн. Римо-католицький холмський єпископ Павло П’ясецький поставив питання про скасування цієї школи, претендуючи, що тільки йому належить право створювати навчальні заклади. Втім, ця інтрига не вдалась, бо Рим в цьому випадку підтримав Методія Терлецького. Конґреґація пропаганди віри схвалила і його план впровадити до школи навчання грецької мови.

Зростання авторитету холмської гімназії викликало спробу перетворити її на вищу унійну академію, але цей задум не був реалізований.

Король Жиґимонд III надавав унійним школам "всі права, вольності і привілеї", зрівнюючи їх з правами католицьких шкіл, щоб в них "молоді люди тим охочіш бралися" до науки.

Вищий нагляд за унійними школами покладався на протоігумена василіянських монастирів. Йому належало утримувати загальний порядок у школах, піклуватися про відповідне число учнів, забезпечувати вчителями, стежити, щоб учні ретельно вчилися, зокрема церковного співу й обряду. Програмами передбачалося вивчення також світських наук, щоб заохочувати світських юнаків до навчання в унійних школах.

Велика увага приділялася вивченню іноземних мов, — передовсім латинської, а також грецької, польської.

Як бачимо, унійні школи впродовж розглянутого періоду знайшли певний розвиток переважно на білоруських землях та білорусько-українському прикордонні. І хоч однією з цілей унії єпископи вважали піднесення освітнього рівня кліру і мирян, уніатській ієрархії наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. не вдалося зорганізувати хоч трохи значної шкільної мережі на українських землях. Реформа освіти у цей період була заслугою православних навчальних закладів — Острозької академії, мережі братських шкіл на чолі з Львівським і Києво-Могилянським колегіумами.

Таким чином, можна зробити висновок, що впродовж XVI-XVII ст, відбувалося просвітницьке піднесення в українській культурі. Завдяки заснуванню Острозької та Києво-Могилянської академій, рівень освічених українців зріс, а також вони виховали багато яскравих особистостей української нації, які, в свою чергу зіргали важливі ролі в житті нашої країни. Освітній рух підримало також братські школи, що засновувалися при братствах та унійні школи. Усі ці осередки науки та освіти в Україні зіграли велуку роль в історії культури України, яку важко переоцінити.

Розділ 3. Книгописання

3.1 Книгописні осередки

Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним [18, 25-26]. Серед історичних причин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання) можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхом до пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересу українських книжників до перекладу літургійних текстів "простою", тобто розмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала поява неперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатила репертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістю виконання та мобільністю виготовлення. З іншого — друковані видання викликали так звану читацьку спрагу на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнити не могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію, друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну [18, 27]. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всі поспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’ятки полемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційної політики та церкви в межах Речі Посполитої).

Починаючи від середини XVIст. в українські землі дедалі активніше проникали пам’ятки західноєвропейської та центральноєвропейської культури загалом і літератури зокрема, здебільшого в друкованих виданнях. Головними посередниками в передачі західних пам’яток були чехи та поляки [4, 132-133].

Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVIст. (після 1563р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581р., переклад з польського социніанського тексту 1577р. Мартина Чеховича.

Тогочасний книжковий репертуар збагачувався за рахунок нових для української книжності жанрів. Це були "четьї", книги релігійного або й світського змісту. До першої групи можна зарахувати Учительне Євангеліє нового типу. Ця популярна в Україні наприкінці XVI — на початку XVIIст. пам’ятка перейняла чимало рис "Постилли" М. Рея, перший друк якої з’явився 1557р. у Польщі, та інших протестантських збірок проповідей. До другої групи залучають досить велике коло цілком світських творів, що надходили в Україну із Західної та Центральної Європи. Йдеться насамперед про пам’ятки повістевої літератури, зокрема твір угорського гуманіста Ніколая Олаха "Аттила", Роман про Трістана та Ізольду, уривки "Декамерона" Боккаччо, французькі фабльо (байки), польські фацеції (жарти). Розширювався український репертуар також за рахунок оригінальних та перекладних творів поезії, драми, історіографічної прози, правової літератури [4, 142-145].

Найяскравішою серед церковних пам’яток, де виразно присутня українська мова, є Пересопницьке Євангеліє 1556 — 1561рр. — найраніший повний текст перекладу канонічного Євангелія з церковнослов’янської українською книжною мовою. Майже одночасно з пересопницьким кодексом виникла ціла низка інших пам’яток з елементами розмовної мови: Житомирське Євангеліє 1571р., Євангеліє 1581р. (переклад виконав Валентин Негалевський у с. Хорошеві на Волині), Літківське Євангеліє кінця XVIст., яке містить дві вставки українською мовою, що органічно вплітаються в церковнослов’янський текст.

Найчастіше, судячи з кількості копій, переписували богослужбові книжки. Натомість за різноманітністю назв і жанрів істотно переважали твори літератури для читання, причому дедалі частіше серед них траплялися пам’ятки світського характеру (повісті, поетичні твори, літописи, хроніки, мемуарні записки тощо).

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVIIст. в Україні часто переписували Прологи, оскільки за цей час пам’ятка жодного разу не виходила друком. Найбільша кількість списків припадає на другу половину XVIст., трохи менше копій датовано першою половиною XVIIст., решту рукописів створено, очевидно, на зламі XVI і XVIIст. Для прикладу можна назвати Пролог 1579р. Іляша Туркевича; Пролог кінця XVI — початку XVIIст.; Пролог 1633р.

Пам’ятки, призначені для індивідуального читання, представлені різноманітними жанрами. Виділяють, зокрема, пам’ятки патристичної, агіографічної, історичної (чи історіографічної) прози, природознавчої літератури, юридичні, художні. Найбільшу кількість списків творів патристичної літератури датують першою половиною XVIIст., трохи меншу — XVIст. Найпоширенішими серед них були переписи творів Василія Великого, Єфрема Сирина, Григорія Богослова [15, 39].

Репертуар літератури природознавчої тематики представлений здебільшого пам’ятками, успадкованими від візантійської літератури, зокрема новими обробками Шестиднева, Фізіолога (збереглося небагато списків). Натомість про погляди західноєвропейських вчених-гуманістів в Україні можна було довідатися з друкованих видань. [71, 165]

Жанр юридичної літератури репрезентували пам’ятки церковного права, зокрема Кормчі (Номоканони), які були відомі в різних варіантах. Окрім того, у другій половині XVIст. в Україні поширювалися копії Литовських статутів, застосовуваних у судовій практиці. Серед таких пам’яток, наприклад, можна згадати Почаївський список Другого Литовського статуту початку 80-х рр. XVIст.; копію 1619р. Третього Литовського статуту, яку виконали Адам Залуський і Лукаш Гошковський у міській канцелярії Києва; Статут Литовський першої половини XVIIст. тощо.

Наприкінці XVIст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Низку такого роду пам’яток видано друком, тексти яких копіювали від руки. Деякі твори поширювалися лише в рукописному вигляді, зокрема анонімна "Синоніма славеноросска" середини XVIIст., "Лексикон латинскій" 1642р. Єпифанія Славинецького [71, 187].

Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVIIст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Надзвичайно популярною в Україні була "Александрія". Однак датовані XVI — першою половиною XVIIст. списки цієї пам’ятки внаслідок частого використання не збереглися. Чималий інтерес викликала також "Повість про Варлаама та Йоасафа", доступна в окремих списках та в складі Прологів і збірників.

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVIIст. візантійська традиція ще помітно впливала на розвиток української книжності. Прикладом типу книжки, сформованого за візантійським зразком, може бути збірник морально-повчальних творів — Ізмарагд. Одночасно виникали цілком нові типи, що склалися під впливом європейської (зокрема польської) книжкової культури (збірники з текстами творів світської літератури: поезії, прози, драми) і як самобутні національні типи (збірники полемічних творів). За приблизними підрахунками, співвідношення між перекладними та оригінальними пам’ятками (за кількістю назв і копій) від другої половини XVIст. почало змінюватися на користь оригінальних (переважно за рахунок полемічних та літописних) [71, 169].

Важливо, що в рукописну книжку XVIст. дедалі активніше проникали світські елементи: обширні передмови переписувачів, коментарі до основного тексту, дописки, а саме — тлумачення незрозумілих слів та виразів (у Кормчій 1604р. священика Василія), примітки полемічного характеру (у "Бесідах" Іоанна Златоуста початку XVIIст.). Таке явище було важливим показником секуляризації книжкової культури. Причому немалу роль у цьому процесі відіграла друкована книжка як найавторитетніша: переписувачі наслідували її структуру і зміст, насичені світським елементом набагато більше, ніж рукописні пам’ятки.

Судячи із збережених списків або згадок про них, можна говорити про певну тенденцію розвитку книгописання. До 80-х рр. XVIст. кількість рукописних пам’яток помітно зростала. Після виникнення друкарства вони ненадовго (на одне-два десятиліття) трохи втратили попит. Проте від початку до середини XVIIст. масштаби книгописання внаслідок загального культурного прогресу (друкована книжка не встигала задовольняти запити широких освічених кіл) помітно зросли.