Предмет релігієзнавства. Основні елементи і функції релігії

Предмет релігієзнавства. Основні елементи і функції релігії

Релігія і в наші часи продовжує залишатися суттєвим елементом духовного життя суспільства.

Мільйони наших сучасників сприймають її, як природне завершення особистого життєвого досвіду, з хвилюванням читають Біблію, Коран як книги, що написані спеціально для них. Доля релігії не лежить десь поряд з людською історією.

Релігійні віровчення, культи і організації виникають для задоволення певних особистих і соціальних потреб. Без знання релігії і шляхів її еволюції неможливо зрозуміти не тільки минуле, але і сучасне життя народу, який її сповідує. Неможливо зрозуміти повний глибокого драматизму шлях людської культури до гуманізму і вільнодумства.

Релігія вивчається багатьма дисциплінами: і археологією, і історією, і етнографією, і соціологією, і філософією.

Предметом релігієзнавства з’являються релігія як суспільне явище, природні причини її виникнення, типологія релігійних вчень, культів і організацій, вплив релігій на суспільне життя і їх еволюція в ході суспільного прогресу.

Кидаючи ретроспективний погляд на історію людства і знайомлячись з його сучасним життям, ми стикаємося з величезною різноманітністю релігій і релігійних вір. Кожна з них своєрідна і неповторна, по-своєму уявляє світ богів або духів і їх відношення до почуттєвого світу і людини. І тим не менш у всіх релігій є щось загальне.

Воно дуже точне схоплено у значенні терміна "релігія". Цей термін походить від латинського religio і переводиться на українську мову як культ богів. Взагалі будь-яку релігію можна коротко визначити як віру в людей в існування різних надприродних сил, богів, духів, які, на думку віруючих, створили весь почуттєвий світ, керують усіма процесами, що відбуваються в ньому, і визначають долю кожної людини.

Кожен віруючий переконаний в реальне існування надприродних сил, богів, духів, в можливість їх впливу на долю людини, а також можливість людини впливати на них, одержувати від них підтримку за допомогою культових дій - молитв, обрядів, богослужінь тощо.

Об’єднують, спрямовують і контролюють відношення людей до цих трансцендентальних сил релігійні спільності і організації, які об’єднуються в церкву, або секту.

Релігійні віровчення, як правило, викладаються в усних міфах або у священних (канонічних) книгах. Це - Біблія у християн, Коран у мусульман, Трипітака у буддистів тощо. Релігійна свідомість віруючих різних конфесій і сект формується на основі їх канонічних віровчень, а тому має різний зміст. Християни уявляють бога, його взаємовідношення до почуттєвого світу і з ними самими інакше, ніж мусульмани або буддисти.

І тим не менш, не дивлячись на всю різницю в змісті, релігійна свідомість віруючих кожної конфесії має щось спільне. Її головною ознакою з’являється віра в надприродне. Під вірою в надприродне розуміється віра в надприродні істоти (богів, духів, душ тощо), віра в надприродні властивості реальних предметів (фетишизм), а також віра в надприродні зв’язки між людиною і матеріальними об’єктами (магія, тотемізм тощо).

Релігійна свідомість вважає, що надприродні сили, тобто боги, духи священні предмети тощо, здібні творити чудеса, викликати незвичайні явища. Розповідями про чудеса заповнені сторінки священних книг.

Такими, наприклад, у християнстві є розповіді про непорочне зачаття дівою Марією сина божого Ісуса Христа, про тілесне вознесіння Христа на небо і його воскресіння з мертвих на третій день після страти і захоронення, а також розповіді про чудесні зцілення сліпих, кульгавих, прокажених, які здійснювали Христос і інші святі.

Віра релігійної людини в те, що надприродні сили можуть так чи інакше впливати на його життя, породжують у нього різноманітні емоції і почуття до них. Ось чому у релігійної людини неминуче породжуються захоплення, любов або страх і ненависть до цих надприродних сил.

Наявність в релігійній свідомості інтелектуальних уявлень про надприродні сили, а також емоційних процесів, дає можливість виділити у релігійній свідомості два рівня: релігійну ідеологію і релігійну психологію.

Основу ідеології всякої конфесії складають їх канонічні віровчення. У всіх них проглядається прагнення дати популярну, легко зрозумілу всіма, загальну картину буття, місця бога і людини в ньому, життєві установки, моральні норми, цінності і весь сенс людського життя.

Опріч канонічного змісту релігійна ідеологія включає в себе богослов’я, яке у багатьох випадках з’єднується з теологією (вченням про бога). У кожній більш-менш розвинутій релігії існує величезна література по богослов’ю від теологічних і філософських трактів до журнальних, газетних і популярних видань. Богослов’я викладається у духовних учбових закладах - семінаріях, медресе тощо.

Релігійну свідомість більшості віруючих треба, мабуть, віднести до релігійної психології. Релігійні уявлення в головах подавляючої більшості віруючих, як правило, неузгоджені, непослідовні, несистематизовані.

Вони не існують у вигляді якоїсь оформленої системи догматів ї міфологічних уявлень, а частіше всього існують у вигляді окремих ідей, образів, картин, розповідей тощо.

На рівні масової релігійної свідомості надприродне не стільки мислиться, скільки уявляється у конкретних образах і переживаннях.

Між релігійною ідеологією (раціональною стороною релігії) і релігійною психологією існує зв’язок. Домінуючу роль в масовій релігійній свідомості грає релігійна ідеологія.

Своїми проповідями, наказами священнослужителі і церква прагнуть оформити смутні релігійні настрої і вірування, і підкорити їх єдиній канонічній доктрині.

Вважаючи надприродні сили розумними, будь-яка релігія виходить з того, що вони можуть зрозуміти людину, якщо вона звертається до них з своїми проханнями і турботами, гідним чином служити їм.

Релігійне служіння богам і священним предметам, уявне спілкування з ними і зв’язані з ними обряди, свята тощо і складають релігійний культ. Молитви, заклинання, церковні богослужіння, свята тощо - невід’ємні елементи всякої релігії.

Релігійний культ виконує різноманітні функції.

З точки зору віруючого він є засіб його спілкування з надприродними силами. Людина вірить у те що, здійснюючи релігійні обряди і додержуючись різних релігійних наказів, вона може запобігти небажаних дій надприродних сил і заручитися їх підтримкою.

Віра в магічні властивості культу приводить до того, що молитва, сповідь та інші культові дії знімають гострий психологічний стан віруючого і це здається йому низпосланням допомоги зверху.

Церква закріпляє у свідомості віруючих ці уявлення про магічні властивості культу і використовує культ як один з важливіших засобів впливу на віруючих.

Пишний, театралізований культ нерідко грає вирішальну роль в привабленні віруючих до храмів, молитовних домів, до міст паломництва тощо. Він здійснює великий емоціональний вплив на людей, прив’язуючи їх до церкви.

Результатом культових дій з’являється оживлення змісту релігійної свідомості. У повсякденному житті релігійні образи віруючих відтісняються на задній план реальними проблемами, релігійні почуття існують в інактуальній формі.

При здійсненні культових дій, особливо коли це робиться у храмах, молитвенних домах тощо, коли читаються певні місця з священних писань, промовляються релігійні проповіді молитви, у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, символи, міфи.

За допомогою різних культових дій збуджуються відповідні релігійні емоції та почуття. Це приводить до того, що у свідомості віруючих центральне місце починають займати релігійні уявлення. Релігійні почуття починають переживатися реально, а культові дії становляться виключно значущими.

Культова діяльність служить також засобом стандартизації свідомості і поведінки віруючих. Вона накладає печатку конформізму і на нерелігійні аспекти життя віруючих.

Відбувається своєрідне перекидання релігійних стандартів на позарелігійну сферу. Релігійні люди схильні будувати свої позакультові відносини за типом релігійних схем.

Певне значення має і та обставина, що в ході культової діяльності відбувається спілкування віруючих однин з одним. Якщо взяти до уваги те, що спілкування є однією з важливих соціальних потреб людини, то стає зрозумілим, чому для багатьох людей, які навіть не мають стійкої релігійної віри, участь у релігійних культах стає суттєво важливою.

На базі культової діяльності і спілкування, що відбувається в її процесі, формуються релігійні групи і спільноти.

Релігія об’єднує людей в особливі релігійні спільноти і групи. В них люди угруповуються за віросповідним принципом і між ними виникають певні відношення.

Головним об’єднуючим початком релігійної групи є усвідомлення її членами спільних цілей і задач. Головною ціллю релігійної групи і кожного віруючого вважається досягнення царства божого, вічного блаженства поза домовиною, а смислом земного життя - служіння богу.

До задач релігійних груп відносяться також наставництво у питаннях віри, моральне виховання, місіонерська діяльність. Ці задачі розглядаються як особлива місія, покладена на групу самим богом, а члени релігійної групи оцінюються як народ божий, що покликаний богом до виконання цієї місії.

Важливими засобами приведення в рух релігійних цілей і задач стають будівлі, (як правило, архітектури-церкви, мечеті тощо), релігійне мистецтво (ікони, музика), хрест (в християнстві), фетиші (священні предмети), церковні предмети вжитку, одяг духовенства і служителів церкви, особливі знаки під час спілкування віруючих тощо.

Для членів релігійних груп характерне особливе "Ми - почуття" і відмінність від нечленів групи і інших груп (світських людей і груп, інших релігійних груп), які оцінюються як "вони" Члени якоїсь релігійної групи за допомогою "Ми - почуття" протипоставляють себе іншим групам.

В той же час вони відчувають прив’язаність один до одного, їх психологія і поведінка набувають риси подібності, стандартизуються і конформуються. Всім добре відомо, що секта баптистів живе своїм життям, її члени ведуть себе інакше, ніж члени якогось православного приходу, хоча і баптисти, і православні - християни.

Для членів релігійної групи властиве уявлення про особисту зверхність над інаковіруючими. Вони пишаються тим, що тільки в них є віра в істинного бога і вони спілкуються з ним. Християни, наприклад, вважають, що тільки вони мають істину віру на відмінність від мусульман.

Мусульмани платять гяурам тим же. Православні, протиставляють себе протестантам. Вони пишаються тим, що тільки вони мають істинну церкву. З іншого боку, ідея обрання надихає баптистів і вони гадають, що народжені, обрані і освячені богом.

Протиставлення світу та іншим релігійним спільнотам сприяє посиленню контактів у середині групи. Віруючі гостріше переживають почуття єдності з єдиновірцями. Ділення людей за ознакою "Ми" - "Вони" є важливим соціально-психологічним фактором зміцнення зв’язків релігійних груп і спільнот.

Релігія якоїсь конфесії об’єднує релігійні групи у більш великі релігійні спільноти. Релігійні норми, установки, цінності охоплюють не тільки сферу культової поведінки. Вони врегульовують також соціальну поведінку людей, які входять в релігійну спільноту, їх відношення у сім’ї, побуті тощо. Моральні і соціальні доктрини, які пропонують релігійні конфесії, містять у собі докладну систему наказів і заборон, регламентують відношення людини до інших людей, сім’ї, суспільства.

Релігійні спільноти і групи завжди здійснювали значний вплив на державний устрій, політику цілих держав. Теократична форма правління була властива багатьом народам. В наші часи релігійне забарвлення - відмінна риса ісламських держав.

Об’єднуючим центром релігійних спільностей і груп стають релігійні організації. Існують різноманітні типи релігійних організацій. Найважливішим з них є церква і секти.

Церква уявляє собою організацію духовенства і віруючих якоїсь окремої релігійної течії або напрямку.

Основними рисами церкви з’являються чіткий розподіл віруючих на духовенство і мирян, ієрархічний устрій духовенства, його керуюча роль і привілейне положення поряд з підлеглим, а інколи безправним становищем пересічних віруючих, наявність спільного віровчення, культу, обрядності, канонічеської і богослужебної літератури, централізований устрій.

Церкві властива претензія щодо універсальності та збігу з територіальними і етнічними спільнотами, вимога щодо членства на основі народження, анонімність прихожан, традиційність керівництва, тенденція до інституалізації, детальна розроблена нормативна система.

Якщо ми звернемося до православної церкви, то змушені констатувати, що єдиної православної церкви немає. Існують більше десяти автокефальних, тобто незалежних одна від одної, православних церкв: російська, вірменська, болгарська тощо. В процесі становлення знаходяться українська православна церква, білоруська. Але усім православним церквам притаманний аналогічний устрій.

Основою організації, наприклад, російської православної церкви є приход. Належність до приходу, як правило, визначається місцем проживання або традицією. Актом введення людини в лоно православної церкви вважається хрещення немовляти. Члени приходської общини анонімні, тобто вони можуть і не знати один одного. На чолі приходської общини стоїть священик.

Декілька церковних общин об’єднуються у благочестиві округи, сукупність яких складає єпархію. Межі єпархії, як правило, співпадають з областями. Єпархії об’єднані в патріархії.

На чолі патріархії стоїть патріарх. Він обирається помісним собором, якому належить і вища влада з усіх питань віровчення, церковного правління і церковного суду.

Патріарх здійснює міжцерковні зв’язки з іншими автокефальними церквами, контролює діяльність єпархіальних архіреїв, нагороджує титулами і вищими церковними ознаками, здійснює нагляд за всіма закладами центрального церковного правління.

Йому належить право помилування і пом’якшення церковних покарань. Він скликає помісні собори і головує на них. При патріархії існують відділи з окремих питань: відділ керування справами, відділ зовнішніх церковних зв’язків, учбових закладів тощо.

Єпархії очолюються єпархіальними архіреями, які назначаються патріархами.

Кожен з них особисто визначає систему єпархіального правління, яке і здійснює особисто або при підтримці єпархіальної ради, яка складається з декількох священників.

Округи очолюються благочинними. Останні спостерігають за діяльністю нижчого духовенства.

Приход очолюється церковною радою, яка обирається загальними зборами прихожан. Вона виконує функції, що пов’язані з управлінням культовим майном, дбає про утримання, ремонт церковних приміщень, спостерігає за належним розходуванням коштів приходу.

Священнослужителі розподілені на ряд ступенів. Нищу утворюють диякона, середню - пресвітеріат, вищу - єпископат. Ступені в свою чергу мають градації.

Серед дияконів (їх в народі часто називають попами) православні виділяють просто дияконів, протодияконів, архідияконів тощо; серед єпископів - просто єпископів, архієпископів, митрополитів, патріарха.

Вважається що всі священнослужителі мають особливу божественну благодать. Вони допомагають у спілкуванні віруючих з богом, ангелами, святими, приймають покаяння, відпускають гріхи тощо. Вони керують богослужінням, пропагують релігійні ідеї, керують релігійним і моральним життям мирян.

Мирянам, тобто людям, що не мають духовного сану, ставиться в обов’язок дбайливо зберігати віру, оберігати її від оман, розповсюджувати її в "миру". Під час богослужіння миряни співають, читають, відповідають на заклики священників, моляться тощо. За здійснення обрядів і таїнств з мирян стягується платня. Її прейскурант, як правило, розроблений з провізорською точністю.

Секти, як правило, відокремлюються в рамках якоїсь релігії в наслідок незгоди з окремими положеннями догматичної традиції. Для секти властиві претензії на виключність установок і цінностей, переконання в обираність божу, замкнутість, особисті контакти, диференційованість позицій і ролей при проголошенні доступності тої чи іншої з них кожному члену секти, визнання нейтральності лідерства, суворості в питаннях додержання моральних принципів.

Організація секти може бути різною. Баптисти, наприклад, розрізняють три види церкви: вселенську, помісну і домашню. Вселенська церква, на їх думку, є невидимою і уявляє собою зібрання душ, яких простив бог у всі часи і всіх народів. У вселенській церкві править бог "во Христі Ісуса".

Помісна церква - це община віруючих. Її членами можуть бути особи, які досягли повноліття і увірували. Баптисти заперечують розподіл віруючих на клір і мирян. На їх думку кожний віруючий священик. Принципом виділення керівного складу баптистської помісної церкви є вибірність. Община обирає пресвітера.

Кожний послідуючий вище стоячий орган баптистської церкви обирається на зборах пресвітерів відповідного рівня. Діяльністю общин на території області або декілька областей керують старші пресвітери.

Баптисти не вважають служителів культу посередниками між людиною і богом. Пресвітер вважається керівником общини, який координує її діяльність, здійснює духовне керівництво в питаннях віри. Рядовим сектантам приписуються спеціальні правила, які покликані зміцнювати владу пресвітерів.

Домашня церква, вважають баптисти, побудована подібно помісної церкви, є її мікрокопією. Батько - голова сім’ї, вважається домашнім пресвітером, а мати повинна грати роль домашньої диякониці. У великих сім’ях існують домашні хори, навіть оркестри, проводяться домашні служби.

Література

1.    М.М. Каськов, В.М. Чекер. Релігієзнавство. -. Контрольні питання і завдання. Тести. - 2009.

2.    Н.Р. Єфімцева. Релігієзнавство. - К. - 2008.

3.    П.Ю. Саблуков. Релігійна філософія. - К. - 2007.