Історія фахової соціальної роботи в Україні

Реферат на тему

Історія фахової соціальної роботи в Україні

ПЛАН

1.         Українська соціальна робота в радянській системі.

2.         Соціальна робота як самостійна профдіяльність.

3.         Сучасні умови соціальної роботи.

4.         Використана література.

1. Українська соціальна робота в радянській системі.

Однією з особливостей генезису соціальної роботи в Україні є його розірваність і фрагментарність. На по­чатку XX ст. в Україні, як і в Російській імперії зага­лом, намітився перехід від благодійності до організації соціальної роботи на професійних засадах за британ­ською й американськими моделями професіоналізації соціальної роботи, було засновано навчальні заклади, які займалися підготовкою жінок до професійної діяль­ності у соціальній сфері.

Із встановленням радянської влади у 1918 р. (а в За­хідній Україні — у 1939 р.) держава взяла під свій кон­троль усі сфери суспільного життя. У 1919 р. декретом Раднаркому УРСР було націоналізовано всі добродійні установи, які перебували у віданні приватних осіб або добродійних товариств, і передано їх у відання Нарком-соцзабезу УРСР і його місцевим органам. І хоча до 1941 р. в його системі налічувалося 154 будинки-інтернати для літніх людей та інвалідів, 22 дитячих будинки-інтерна­ти, проте ці стаціонарні заклади можна хіба що умовно віднести до сфери соціальної роботи, оскільки засади їх функціонування не відповідали засадам фахової соці­альної роботи.

Соціальну роботу як суспільний інститут фактично підмінили відомства, що належали до системи освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та внут­рішніх справ. Деякі функції соціальної роботи переби­рали на себе партійні, комсомольські та профспілкові органи. Однак ця робота вибудовувалася за відомчими й бюрократичними принципами, що знижували її резуль­тативність. Суспільству нав'язувалася думка, що соціа­лістичні відносини є передумовою подолання злочин­ності, алкоголізму, психічних захворювань, бідності, злиднів. Турбота про матеріальний добробут здійснюва­лась через механізми централізованого регулювання державою зайнятості, заробітної плати, житлового за­безпечення, освіти та охорони здоров'я.

За радянських часів система соціальної допомоги бу­ла у цілковитому віданні бюрократії, а соціальні проб­леми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань. Державна система соціальної допомоги, за відсутності благодійних організацій, обме­жувалась соціальним забезпеченням, передбачаючи мі­німум соціальних гарантій для громадян. Вона була без­адресною й ґрунтувалася на патерналістичні моделі (модель соціальної політики, що сформувалась у краї­нах із директивною економікою, централізованим роз­поділом соціальних благ та послуг; характеризується «батьківською» опікою держави над своїми громадяна­ми, цілковитим одержавленням соціальної сфери, нерозвинутістю структур громадянського суспільства, зростанням соціальної пасивності, безконтрольним бю­рократизмом).

Педагоги у школах, лікарі в медичних закладах зай­малися функціями, які в багатьох країнах традиційно належать до компетенції соціальних працівників. Соці­альні стаціонарні заклади не були укомплектовані про­фесійно підготовленими соціальними працівниками. У них не було таких посад, так само як і не було фахової підготовки таких спеціалістів. Не маючи належного на­уково-теоретичного обґрунтування, система соціально­го захисту послуговувалася урядовими, партійними постановами, що визначали категорії людей, на яких поширювалося соціальне обслуговування, що надава­лось лише у стаціонарних закладах.

За словами британського фахівця Волтера Лоренца, «комуністичні режими схильні патологізувати соціаль­ні проблеми», свідченням чого була відсутність неста­ціонарних соціальних служб для багатьох груп населен­ня. Люди похилого віку, інваліди або опинялися у вели­ких будинках-інтернатах, які мали переважно медичну орієнтацію, або їх доглядали родичі. Тривалий час їм доводилося перебувати в госпіталях, психіатричних лі­карнях. Дані про дитячу смертність, злочинність, нар­команію було засекречено.

Суттєві зміни в соціальній сфері почалися у 80-ті ро­ки XX ст. Пов'язані вони передусім із формуванням но­вих державних соціальних служб, призначених для на­дання послуг за місцем проживання. Так, у 1985 р. Мі­ністерство соціального забезпечення УРСР зініціювало експеримент із соціально-побутового обслуговування самотніх непрацездатних престарілих громадян, які потребували стороннього догляду та допомоги в домаш­ніх умовах. До експерименту було залучено працівни­ків будинків-інтернатів Вінницької, Дніпропетров­ської, Донецької, Запорізької, Львівської областей і м. Києва. Було створено 10 спеціалізованих служб, а та­кож налагоджено необхідну професійну підготовку. Крім того, розроблено тимчасове положення про органі­зацію надомного обслуговування, посадові інструкції, необхідні форми обліку роботи і звітності. Експеримент засвідчив ефективність спеціалізованих служб, утри­мання яких обійшлося для держави в 10 разів дешевше, ніж утримання самотніх пенсіонерів у будинках-інтер­натах. Для розвитку цієї практики у 1987 р. затвердже­но Типові положення про територіальний центр со­ціального обслуговування пенсіонерів і відділення соці­альної допомоги вдома. Того ж року взято на облік 186 тис. самотніх непрацездатних громадян, котрі пот­ребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. У державному класифікаторі було зафіксовано професію «Соціальний робітник» (робітнича посада, що не потребує особливих умінь і навичок). На той час со­ціального працівника ще не сприймали як людину ви­сокого рівня знань з проблем запобігання, нейтралізації та усунення соціальних проблем.

Із початком перебудови набули гласності соціальні проблеми в суспільстві та почалося проникнення із За­ходу інформації про концепцію соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, поси­лилася увага до соціально-психологічних проблем і ме­тодів їх розв'язання.