Світоглядні уявлення

3. Світоглядні уявлення

Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу, формується світогляд людини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання.

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. Поряд із індивідуальним світоглядом людини існує світогляд великих чи малих груп людей (націй, соціальних верств, етнографічних груп, родини тощо), який у процесі історичного розвитку зазнає певних, нерідко значних, змін.

У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам"яті або створений уявою. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стовується таких ситуацій, яких людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.

Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір"їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір"я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Світогляд українського народу має властивість переносити на світобудову якості людини. Ще у 30-х роках ХХ ст. Ганс Цбінден записав переказ про Землю, який побутував на Гуцульщині. За переказом, наша планета нагадує велетеньський людський організм, різні частини якого асоціюються з певним містом або регіоном: голова з цесарським містом – Віднем, пуповина – з папським містом Римом, груди й робочі руки – з багатими рівнинами Покуття, Поділля та Наддніпровської України, а черево – "шляхетчиною", тобто Польщею.

а. Людина, доля, душа

Так само належать до числа вірувань, і оповідання про створення людини. Варіантів цих оповідань теж дуже небагато, всі вони, безперечно, біблейські, а до того ще й апокрифічного змісту, бо в них усіх у творенні людини, крім бога, бере участь, явна річ з другого боку, і диявол. За варіантом Драгоманова, Бог виліпив людину з глини та поставив сушитись, наказавши собаці стерегти її; диявол скористався, що собака заснула, розірвав у виставленої сушитися людини груди та наплював туди. Бог вдунув потім у людину душу, але людина й досі, кашляючи, харкає.

Як глибоко релігійний народ українці вірили у потойбічне життя, де людина знаходить утіху. Проте погляди на душу не залишалися сталими. У дохристиянські часи наші предки не мали жодного уявлення про душу. Припускалось існування кількох душ в однієї людини.

Після прийняття християнства уявлення про душу зазнало докорінних змін. Якщо за переконанням язичників слід мерців був безликим, то за християнськими віруваннями душа зберігає свої індивідуальні особливості навіть у загробному житті. Однак за гріхи вона може набирати іншого вигляду.

Українські народні оповідання про душу; тут ми маємо до діла вже не з легендами, а з справжніми віруваннями. Вірування ці, однак, безперечно християнського походження, але доповнені вони чисто народною фантазією. Місце перебування душі в тілі в них точно не вказане; одні кажуть, що вона знаходиться в голові, другі – що в ямці під шиєю, в грудях, в животі, в печінці тощо. Звідки береться в людині душа та як вона входить в дитину – на ці питання в українських народних віруваннях ми не знаходимо відповіді, але з них ми дізнаємось, що вона покидає тіло тимчасово – під час сну, та назавжди – в час смерті. В останньому випадку вона виходить найчастіше через отвір, що відчиняється в момент смерті на темені, або через рот, часом її буває видно. Вона з"являється то у вигляді мухи або бджоли, а то метелика або пташки, а то ще у вигляді маленької людини з прозорим та чистим тілом, а часом з крильцями, або, нарешті, у вигляді маленької хмаринки, наче пари. Вона має, однак, тілесні потреби – їсть, вдихаючи в себе пару од гарячого хліба або іншої страви, і для неї завжди ставлять на вікні воду якийсь час, після якого вона зовсім відлітає, але повертається додому в ті дні, коли поминають небіжчика. За гріхи людини душа приречена на смутну долю у формі переселення в якунебудь тварину: в собаку, коня, свиню, кінську голову тощо, де вона й зостається аж до смерті тварини.

Вірування у загробне життя було всеохоплюючим, але інколи прості люди не уявляли собі життя у потойбічному світі. Наприклад, селяни Київщини часто відповідали на такі запитання словами: "А Бог його знає: ніхто з того світу не вертався". Навіть побожні люди вважали, що для того, аби потрапити в рай, треба заробити своїми добрими ділами, а не тільки відправленням релігійних обрядів.

Побутувало й інше трактування душі. Наприклад, ще на початку ХХ ст. на Слобожанщині душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля – душа предків; Доля – ангел; Доля – душа людини, або її двійник.

Доля як душа предків – не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такий погляд переважав, були й інші повір"я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі.

У деяких випадках Долі померлих ототожнювались з живими людьми. Побутувала думка, що померлі навідують живих родичів. Це стосується, насамперед, померлих матерів, які "доглядають" осиротілих дітей. Улюблений час для таких відвідин – ніч.

Вважалося, що померлі родичі присутні й на своїх поминках. Вони можуть приходити напередодні великих свят, тому їм треба залишати після вечері їжу. Інколи Долі померлих можуть з"являтися у вигляді злих чи примхливих істот, що нагадують домовиків. Якщо вони не знаходять своїх улюблених страв, якими хочуть поласувати, то можуть навіть побити живих людей. Щоб позбутись такої Долі, її необхідно спіймати або відслужити на могилі "заклятий" молебень.

Релігійність українців виявляється в тому, що за їхніми віруваннями Доля дається Богом. Проте не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею. Згадаймо пісні про матір, яка не могла дати синові ні щастя, ні Долі.

Люди дотримувались різних поглядів щодо місця перебування Долі. Одні вважали, що Долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не втечеш. Інші, навпаки, вірили, що більшість людей мають знайти свою Долю. Вона уявлялась духом, який здатний набувати різних образів людини або тварини. Доля завжди полишає дітей, яких прокляли батько чи мати.

Доля вимагає пошани від людей. Вони повинні займатись саме тією справою, якій служить Доля кожної людини.

Цікаве трактування Долі-ангела. Ще в материнському лоні ангел-охоронець навчаж дитину всього того, що вона має знати в майбутньому земному житті. При народженні дитини цей ангел б"є пальцем по її верхній губі, тому вона забуває те, чого навчилась до народження. Отже, в земому житті людині доводиться все пригадувати.

Нарешті Доля сприймається як душа людини, або її двійник. Така доля попереджає свого власника про нещастя, яке на нього чатує. Тоді людина сумує, нудиться, відчуває втрату фізичних сил. Доля може плакати, кликати людину туди, де повинно сповнитись призначене їй.

За повір"ям, Доля, як і Недоля, з"являється людині протягом року. Проте лише в певні дні (Різдво, Щедрий вечір, Великдень) можна побачити її у вигляді двійника. Якщо на Різдво людина вийде у двір з ложкою, якою обідала, то побачить свою Долю. Остання з"явиться на вулиці і покличе людину по імені. Так само можна побачити свою Долю й на Щедрий вечір.

На Великдень Доля являється людині, яка вийшла на ворота з освяченою крашанкою, після того, коли перейдуть усі люди з церкви. Ряд народних повір"їв пов"язано з померлими, їх мандрівками по світу. Причини цього можуть бути різні. В одних випадках – за життя ця людина не обходила ніколи навколо церкви з процессією, в інших – її не відпоминали. Жінка приходить, бо їй не вклали до рук свічку під час смерті. Найчасіше такою причиною є журба за полишеною родиною, насамперед осиротілими дітьми, намагання полегшити їхнє життя. Буває, померлий хоче помститися живому – мерці, як відомо, здатні робити живим збитки і навіть вчиняти злочин.

Позбутись надокучливих мерців можна різними способами. Наприклад, на мерця кидають подушку, ловлять його свяченим поясом, намагаються чимось здивувати. Та найпевніший спосіб припинити відвідини – вбити на могилі мерця осиковий кіл, бо осика вважалась нечистим, заклятим деревом.

Серед небіжчиків виділяються покутники, потопельники і повісельники. Покутники не мають на тому світі спокою за гріхи в земному житті. Час їхньої сповіді не означений, але залежить від міри їх скоєного. Вони ходять доти, доки самі не спокутують свого гріха або доки хтось з рідних чи знайомих не загладить їхньої провини. Потопельники і повісельники мають право сім років ходити по світу і лякати людей. Вони з"являються в людській подобі. Повісельники первтілюються, можуть женитися і запрошувати на своє весілля живих людей.

У традиційних повір"ях спостережується негативне ставлення до втручання померлих у життя людей. На Бойківщині вживалися різні ритуальні засоби, аби запобігти такому небажаному втручанню. Приміром, у руки покійника клали гроші, а в домовину – його улюблені речі, виносили домовину з хати так, щоб небіжчик лежав ногами наперед, за домовиною до кладовища сипали по дорозі мак. Різні замовляння також оберігали від покійників.

На початку ХХ століття гуцули вірили в те, що колись існували такі сторожі релігійних традицій, як віщуни, ясновидці, мудреці або примівники, що жили в горах. Як духовні виховники народу, що відзначаються глибокою побожністю, вони утверджували в ньому дух миру і любові, захищали людей від лихих сил, чкі походять від далеких поганських богів, а також від мавок та русалок, що блукали по лісах і зачаровували людських дітей, та від лихих людей. Такі віщуни, провидці, мудреці або примівники добре знали таємну науку про чудодійні сили, що дрімають у землі, камінні, воді, деревах тощо.

У деяких селах Бойківщини "незвичайною" силою наділялись "хмарники", "тучники", яких задобрювали грішми або сільськогосподарськими продуктами. Горяни були впевнені, що такі люди здатні відвернути град, бурю, інші стихійні лиха. Надзвичайними якостями обдаровувалися також "ворожильники", майстри-будівельники, мельники. За бойківськими повір"ями, "ворожілильники" відгадували долю людини, майстри-будівельники мали здатність побудувати щасливу хату, а мельники лише за допомогою "нечистої сили" могли приборкати стихію води.

Як і інші народи, українці надавали великого значення сновидінням. За народними повір"ями, Сон – це добрий і не страшний кудлатий чоловік з чотирма очима. Його помічницею є Дрімота. Вони мають дивовижну силу.

Сни тлумачились на двох рівнях – побутовому і знахарському. Про перший рівень йдеться тоді, коли сон тлумачить той, хто його бачив. Пояснення снів залежало від тижневого календаря сновидів. Народ вірив у різні магічні дії та заговори на погані сни. Другий рівень ґрунтувався на певних знаннях і спостереженнях та залежав від місячного календаря.

Різні варінти тлумачення снів уже в ХХ столітті були зібрані в селі Гудзинівка Звенигородського району на Черкащині. Вони були покладені в основу короткого українського сонника. За цим сонником, бачити бабу у сні означає радість у родині, батька – щастя, бандуриста – веселі дні, вареники – гості, зілля – довге життя, а бурю – погані новини або сварку, вербу – нещастя у коханні, освітлене вікно – смуток, затяжний дощ – неприємності, жовте листя – слабість і т.ін. Дещо в цьому соннику збігається з подібними почсненнями в інших народів. Йдеться, зокрема, про зв"язок змін у природі зі снами про покійників. Вважалось також, сон про ходіння по снігу означає похорон.

б. Демонологія

Уявлення українців про злих духів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти від непростих, як казали гуцули знахарів, примівників, ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. Народ приписуючи нечистому духові – діяволові – свої власні, найнегативніші якості в якомога прибільшеній формі, кожний народ неминуче мусив надати йому свій оригінальний характер, та з часом, коли народи більше зблизилися, легенди змішалися та прибрали цілком міжнародний характер.

Так украйнський чорт, так само як і його західноєвропейські товариші, відповідно недавнього походження, і уявлення про нього тісно зв"язані з біблейськими та середньовічними розуміннями.

З одних оповідань виходить, що чорт існував ще до створення світу: "тоді, коли ще нічого не було, крім Бога, Бог, ходячи по водах, побачив у піні чорта", звільнив його звідти та взяв із собою; а з других – виходить, що Бог знайшов чорта, як той пищав знову-таки в морській піні, знайшов його "тлумаком", цебто чорт мав тільки самий тулуб, без рук та без ніг...; в третіх – що чорта просто створив Бог, але всежтаки з морської піни. У всіх випадках чорт бере участь у творчій чинності Бога, але виконуючи його доручення він завше робить несовісно, вбачаючи користь для себе.

Чорти, як і люди, множаться, родяться, женяться, лише не вмирають. Живуть чорти в порожніх млинах, в руїнах, по глибоких ярах, в кущах бузини, в очеретах, у болотах, в лісах, та на полях... Зверхній вигляд чортів дуже різний: одні описують чортів як щось чорне та волохате; інші, що чорт, "як чоловік, чорної краси, з лиличими крилами та з ріжками на голові". Іноді ці ріжки прикриті брилем з широкими полями, - морда собача, хвіст гачком, пазурі на руках та ногах. На Волині чорта уявляли чорною людиною невеликого зросту з собачими, цапиними або курячими ногами; широка морда, гачкуватий довгий ніс, очі як жарини, роги – баранячі, цапині, довгі руки з пазурями; одяг німецького крою, частіше фрак, високий капелюх. Чорти прибираються у людський вигляд, дитиною, різними тваринами, крім звичайної собаки, бо псів вони не люблять...; можуть прикидатися різними неживими речами: колесо, хмара тощо, вміють бути невидимими, розсипатися з гомоном та реготом...

Взагалі на Україні – чорт це могутній дух, здатний вчинити якесь грандіозне лихо; це капостлива істота щобезнастанно шкодить Богу, людям, плює у груди. Чорти можуть затягти людину в болото, дати замість люльки в рот шматок кізяку, замість грошей купу черепків і навіть посварити з родичами.

Беручи до уваги швидкість розмножування чортів, як це ми просліджуємо в народній уяві, можна надумати що кількість їх безмежна... Та якщо зазирнути в оповідання Чубинського, де захоплений пихою "найстарший чорт", задумавши зрівнятися з Богом, збудував високу вежу, зібрав чортів, аби здивувати своїм витвором. Та Бог зруйнував будову, чорти злякалися та летіли сорок днів та сорок ночей: який впав до води – став водяник, у ліс – лісовик, в болото – болотяник, у поле – польовик, в очерет – очеретяник тощо. Згідно з оповіданням у "Знадобах до української демонології" Гнатюка, чорти навіть служили на залізницях, телеграфах тощо. За народними віруванням чорти боялися святого Іллі, бо стріляв з неба кам"яними стрілами; святого Юрія, архистратига Михайла та інших святих.

Під впливом християнства, в українських хатах часто трапляються шкідливі домовики. Вони капостять, одчиняють уночі двері, вікна кидаються камінням, котами, а сонних людей б"ють ломакою. Трохи з часом мірою боротьби виступають священники. У давні часи домовик був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком... По сьогодення у Галичині народ вірить, що дідьки на припічку допомагають в господарстві. Розрізняли декілька домовиків.

 На Білій Руси домовиків звали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами, доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від багаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником, або як казали на Подолі – скарбником.

Оригінальністю відзначається лісова людина, живе у лісах. На вигляд попелястого кольору, волохатий чоловік в одежі – полісун. На зріст як звичайна людина, та буває заввишки як дерево, або як трава. У полі живуть польовики, їхній зріст залежить від висоти та врожаю хліба, часом допомагають рубати дрова, можуть просити хліба. Полісуни і польовики мають жінок, дітей, родини. В західній частині Гуцульщини лісову людину називали чугайстром, вищій за смереку і завжди в білому одязі. До людей ставиться доброзичливо, але харчується печеним м"ясом нявок (лісовиці). Образ такого чугайстра добре змалював М.Коцюбинський у повісті "Тіні забутих предків".

Нижчі духи і півдухи: русалки, мавки. Русалки – богині земної води, живуть на самому дні в чудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки – невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі з чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами русалоньки дуже рідко з"являються на люди одягнені, майже завжди вони у прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами. Полюбляють гуляти на чистий четвер аж до Петра біля берега – гойдаються на гіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито; розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті. На Чернігівщині є дві дуже поважані народом криниці: Заручейська й Сухомлиньська, де щорічно на клечальні тижні русалоньки виходять, щоб розпустити і розчесати коси. На Зеленому тижні вони сидять голі на деревах і просять у людей сорочки, намітки. Русалки дуже розумні і полюбляють загадки.

Мавки живуть у лісах, а в Галичині на Карпатах живуть у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпають в криницях. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді, стинають голову.

До русалок і мавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького nachtmar), або великоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі, пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво.

Найтемніші вірування та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породи кажанів, іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей, поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі на Україну, спричиняючи велику паніку серед людей, ті божеволіли: виймали мерців з могили – відтинали голову; пізніше вампірами почали вважати людей хворих на туберкульоз, тож після смерті такій людині вбивали у груди осиковий кілок. Крім того, якщо підозрювали щось нечисте, в могилу кидали жменю макових зерен, або ж мерця перемотували мотузком, на якому було зав"язано дуже багато вузликів. Вважалося що мрець не здатний вилізти з могили доки не перелічить усіх зерен, не розв"яже усіх вузликів.

Щодо живих людей, таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особлива здібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, та зазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьом серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, лятають на повітрі на Лису гору й справляють там з чортами чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетна та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом (відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Так само, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя – п"ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя "Вій".

Вовкулаками, більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, і навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з"являються вже в оповіданні "Слово о полку Ігоревім", мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на заході – вукодлака, а Великороси плутають з загальним розумінням перевертня.

На Червоній руси в засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки. Яскравим прикладом українського упиря можна назвати Андрія Борковського, що досить значний час був радником Івана Самойловича та Івана Мазепи; розквіт відьмівства припадає на гатьманство Івана Брюховецького, а саме на період його одруження з дочкою князя Долгорукого, котра й спонукала його до розправи над дівчатами, яких вважали відьмами, лише за вроду.

в. Довколишній світ

Осередок світогляду нашого народу становить людина, її душа, доля, життя. Через таку призму сприймається і довколишній світ. Найстаровинніші та етнографічніші уявлення українців про небесні світила. Наприклад, Сонце – цар неба, око або обличчя Бога. Здавна воно сприймалося як вогняна куля, велике коло або колесо. Лише за деякими поодинокими вийнятками наші предки вважали, що Земля стоїть непорушно, а Сонце промінням освітлює цілий світ, сонце наче боготверене народом, його вважають за святе й правдиве; рухається і ввечері іде відпочивати, сховавшись за Землю.

Уявлення ж щодо Місяця та зірок майже не відрізняються від уявлень про Сонце. Місяць, за повір"ями, нагадує людину, яка народжується, росте і вмирає. Це теж око Боже, світило, що поставлене ближче до землі щоб ліпше освітлювати її вночі; це – молодий брат Сонця, він має великий вплив і на людей, і на тварин, а тому народ і молиться кожному молодому Місяцю. Так розпорядився Бог, що на місяцевій поверхні зображено вбивство Каїном Авеля. Місяць наділявся цілющими властивостями, зібрані на молодика лікарські рослини і коріння мали чудодійні сили.

Зорі, також трактувалися по-різному. Це діти Сонця та Місяця, абож запалені свічі Богом після народження людини. На Холмщині їх вважали за янголів, у них вбачали душі померлих безгрішних людей. Подекуди і навпаки, в Ушинському та Житомирському повітах стверджували, що то грішні душі, які спокутують свої гріхи. Українські назви сузір"їв мають суто земне походження.

Наші предки не могли не цікавитися землею, на якій вони жили. Її уявляли круглою, як корж, що плаває на воді. У деяких повітах на Лівобережжі України Землю порівнювали з жовтком яйця, навколо якого – вода (білок). На Холмщині уявляли півкулею, на краю якої живуть люди, що харчуються лише рибою, назбираною на березі моря. У середині Землі знаходиться пекло, де у вічному вогні аж до страшного Суду мордуються грішники. Через занепад грамотності побутвала легенда про існування пупа землі, звідки випливає вода, що утворює всі річки та моря, і знову вертається назад у той самий пупець. "Народ, - говориться в повір"ї, записаному експедицією Чубинського, - має глибоку повагу до землі та зве її матір"ю, томущо вона годує людей і тварин". Бити палицею без потреби, клясти землю вважалося за великий гріх, натомість в шану землі – її цілують, подекуди і з"їдають шматочок землі.

Так само за святу вважають і воду; в неї не можна плювати, спорожнятися тощо. Святі та цілющі якості має лише непочата вода, напрклад, на водохрещі. У всіх місіцевостях України білял води здійснювались різні обряди, насамперед, на свято Купали. Свяченою водою скроплювали хату, господарські будівлі, двір, аби вигнати з них нечисту силу. Водою лікували від хвороб, у ній купали недужих дітей, вона рятувала від пристріту, курячої сліпоти. Джерела, ріки, озера, ставки та моря мали свої різні уявлення та повір"я.

Згадуваний вогонь вважався святим, але мстивим. П.Чубинський фіксував народні слова: "Ми шануємо вогонь як Бога. Він – наш дорогий гість". Не існувало єдиного погляду щодо походження вогню. На Поділлі вогонь приписували чортові, у Луцькому повіті вогонь пов"язували із земним життям Ісуса Христа. У побуті нашого народу вогонь довіряли жінці – господині, що мала шанувати і оберігати сімейний вогонь, перед приготуванням їжі мала охрещувати його. Він вважався талісманом, опікуном дому. Треба відрізняти від вогню вогники, що з"являються на кладовищах і болотах. Їх приписують чортам та упирям, або ж янголам, які запалюють їх на могилах праведників. За іншими повір"ями вважали що вогники спалахують де живе диявол, або ж на місцях закопаних скарбів.

Живі істоти – тварини, птахи, рослини – нагадували людей; вони жили, відчували, сприймали світ. Наші предки вірили, що напередодні Нового Року воли розмовляють людською мовою, вони благословенні Богом за зігрівання своїм диханням народжену Божу дитину в яслах. Шанували корову і навіть були часи, коли на Великдень христосились з нею, пригощали свяченим. Коза – вважалася невдалою спробою копіювання корови, а цап – відтворенням власного образу і подоби диявола. Цікаві вірування пов"язані з конем, це перетворений диявол, приречений не наїдатися за провину – їв сіно з ясел Ісуса. Різні повір"я народилися про диких звірів: ведмідь – лісова людина, що не впустила на ночівлю ченців, або перетворений мельник; вовк – ворог диявола, та харчується ними. На Полтавщині розповідали, що собак, лисиць, кабанів, зайців виліпив чорт з глини. Кицька утворилася у рукавиці богородиці, кріт – перетворений хлопець, його батько спокушав Бога. Кажан – зла миша, чайка – перетворена вдова, журавель – циган; зозуля була жінкою, що вбила свого чоловіка, за те засуджена немати свого гнізда. Курка – божа птиця, бо несе яйця, що освячуються з паскою. З птахами пов"язувалися прикмети: сороки, ворони, синиці, горобці, пугачі, лелеки приносять людям новини.

Вірування пов"язані з рослинами мають пізній характер; сосна – благословенна, бо завжди зелена та непридатна на цвяхи для розп"яття Христа. Фруктові дерева створені Богом, а шипшина, верба та очерет містять лукавого. Листя осики безперестанку труситься, бо на ній повісився Іуда, вона жахає все лихе. Береза зблідла од першого наміру Іуди повіситися на ній. На такіж групи, як і дерева можна поділити квіти, трави і злаки. Усе що корисне людям, цілющі рослини – створив Бог, а все шкідливе – від лукавого.