Садівництво

3.   Садівництво

Сад — одна з найхарактерніших рис українського села в XIX—на початку XX ст. Розміщувався він переважно на присадибній ділянці, переважали місцеві породи фруктових дерев, які відбирались і вирощувались упродовж віків. Найпоширенішими садовими культурами на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині та західних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством місцевих сортів і назв, були яблуня і груша. Наприклад, у Подільській губернії наприкінці XIX ст. тільки сортів яблук налічувалось близько сотні.

У центральних регіонах України, на півдні та Закарпатті вирощували фруктові дерева кісточкових порід. Головне місце серед них посідали вишня і слива. Виноград, абрикоси, персики росли здебільшого на півдні України. Насаджували також черешні, волоські горіхи, терен, шовковиці, а інколи й персики, кущі винограду, смородину, аґрус, малинники тощо.

Розвиток садівництва відбувався двома способами. В лісових районах практикувалося перенесення в сад дичок лісових порід яблунь та груш, які пізніше облагороджували щепленням бажаних сортів. Там, де не було лісів, селяни вирощували дички яблунь та груш з насіння, тобто створювали свої садові шкілки. Вирощені дички пересаджували та робили щеплення. В українському садівництві, до речі, застосовувались три способи щеплення садових дерев: в розщепі, за кору, окуліровка.

Садили лісові й домашні дички та пересаджували щепи частіше весною, ніж восени.

Через селянське малоземелля сад часто був також городом, сінокосом, а коли тут росла трава, селяни інколи окопували дерева по ширині крони. Відстань між посадженими деревами зберігалася від 6 до 7 аршин для яблунь і груш та 1,5—2,5 аршина для слив і вишень. Кущові породи вирощували з живців і розсаджували кущами між садовими деревами окремими рядками.

Українське народне садівництво виробило чимало прийомів підвищення врожайності фруктових дерев, охорони їх від морозу, спеки, а також боротьби з численними шкідниками та хворобами цих дерев.

Ягідні кущі окопували восени, очищали від сушняку та прорізували.

Збирання врожаю в садах залежало від породи дерев, їх сорту та неоднакового часу достигання в різних місцевостях. , Яблука та груші діставали спеціальним знімалом; довгою палицею з розщепленим у верхній частині кінцем, а також руками, користуючись для цього драбинами, або струшували. Зібрані плоди, головним чином яблука, взимку зберігали у погребах, клунях або на піску чи соломі, в січці чи полові. Деякі плоди сушили у варистих печах і в сушарнях.

На Україні фрукти також консервували, варили з них варення, повидло, робили різного роду наливки та вина.

4.   Бджільництво

Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій.

Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і некультивоване (бортництво). Перше почало розвиватися на Україні з другої половини XIV ст., коли штучні дупла робили у спеціальних колодах, що називалися дуплянками, дупляками, колодками, і підвішувалися до дерев у лісі. З часом їх уже ставили на лісових галявинах — так виникли пасіки, які згодом почали розташовуватися коло садів або в садах. Поряд з вуликами-дуплянками з'явились і стіжкоподібні вулики — солом'янки, плетені з соломи і покриті соломою, мов снопом. Існували також очеретяні вулики і вулики-мазанки. В XIX ст. на Україні використовували рамочний вулик, що витіснив інші типи вуликів. Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки у садках або гаях, затишних місцях. Пасіки завжди обгороджувалися, вулики розставляли на відстані 2—3 аршини один від одного, повернуті вікнами до сонця. Поблизу або біля садиби на підвищених місцях будувались погреби, куди ставили вулики на зимівлю.

Ранньою весною — на теплого Олексія — а якщо було холодно,— на Благовіщення — вулики з бджолами виставлялись на пасіки. Бджіл до купальських свят підгодовували з коритця патокою, розведеною водою. Коли з вуликів вилітав рій, його намагалися затримати за допомогою різних шумів, криків, а якщо сідав, сприскували водою, аби бджоли не могли літати. Після цього спочатку матку, а потім весь рій поселяли у заздалегідь приготовлений порожній вулик, куди бджоли наносили собі корм на зиму. Роїння продовжувалося до початку жнив. У квітні-травні, коли зацвітали сади, бджіл вивозили в ліс або поле. Медовий взяток бджоли брали з цвітіння різноманітних дерев, трав і квітів, але найголовніший був з пізньої гречки.

Вибирали мед двічі на рік — у серпні і вересні, але в деяких районах його вперше брали 20 липня. Необхідними приладами пасічника були сітка для захисту обличчя, курушка для підкурювання і різець для відрізування щільників. Вирізані щільники з медом переносилися в медові бані — спеціальні приміщення, де над широким коритом ставилися порожні сита, через які мед сам стікав з сотів. Соти після цього перетоплювали, і віск ще гарячим закладали у спеціальний прес — воскобійню.

З рамочних вуликів у другій половині XIX ст. мед почали викачувати також з допомогою спеціальної медокачки.

Висновки

Сільськогосподарська культура українців стала надбанням усіх народів, створена упродовж багатьох століть. Головною галуззю землеробства здавна було рільництво. На території України воно відоме з середини І тис. до н. е. Вже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, горох, чечевицю, гречку, коноплі, льон, рижій. Городництво відоме на Україні з найдавніших часів, коли східні слов'яни вирощували буряки, капусту, ріпу, гар бузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огірки тощо. Воно мало переважно присадибний характер. Город ділився на плеса, грядки і капусники. Часто на низьких місцях городу нарізався і підмет. Плесо в городі — це широка довгаста ділянка; грядка — вузька, довга і висока; капусник — найнижче і найвологіше місце в городі. Характерною рисою українського городу було обсадження його ділянок соняшником, а також квітами. Після землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебільшого відгодовували не тільки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIX ст. волів почали замінювати кіньми. Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, відгодівлі овець. Порівняно з великою рогатою худобою та кіньми вівчарство в селянському господарстві відігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розводили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі. Сад — одна з найхарактерніших рис українського села в XIX—на початку XX ст. Розміщувався він переважно на присадибній ділянці, переважали місцеві породи фруктових дерев, які відбирались і вирощувались упродовж віків. Найпоширенішими садовими культурами на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині та західних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством місцевих сортів і назв. Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій. Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і некультивоване (бортництво).

Таким чином, сільськогосподарська культура українців характеризувалася великою різноманітністю, яка удосконалювалася упродовж багатьох століть.

Література

1.  Етнографія України / Навчальний посібник. За ред.. С. А. Макарчука. – Львів: Світ, 2004.

2.  Заглада Н. Бджільництво // Берегиня. – 2003. - №3.

3.  Культура і побут населення України. Навчальний посібник. За ред. В. І. Наулко. – К., 1993.

4.  Українська етнологія. За ред. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.

5.  Українське народознавство. Навчальний посібник. За ред. С. П. Павлюка та Г. Й. Горинь. – Львів, 1994. – 608 с.