Навигация
Жанрова система українського фольклору
37693
знака
0
таблиц
0
изображений
5. Жанрова система українського фольклору
Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, неказкову прозу (легенди, перекази, оповідання) . Термін «документ» ми вживаємо, орієнтуючись на одну із визначальних функцій неказкової прози — засвідчувати і пояснювати історично вірогідні джерела — та на первісне значення терміна (від лат. досшпепйіт — повчальний приклад, взірець, доказ).
Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та небилиці, кумулятивні казки.
Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами загальнолюдських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.
Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки, продуктивний розвиток яких, на відміну від героїко-фантастичних казок та казок про тварин, простежується до нашого часу. Соціально-побутові казки складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати «вічні» суспільні проблеми та завдяки певній розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені, трактуються в основному з реальних позицій. Час і простір цих казок можуть бути досить конкретними, чітко визначеними — на відміну від замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок. Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною доку-менталістикою (легендами, переказами, оповіданнями).
Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті речі та випадки. Найбільш поширені мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла, вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує оповідача за брехню тощо.
Окремий структурний підрозділ художньої прози складають кумулятивні казки, побудовані на багаторазовому повторенні того ж самого фрагмента чи ланки,— аж до тих пір, доки створений таким чином ланцюг не перерветься або ж почне рухатися у зворотному порядку. Характер нарощування ланцюга може бути реалізований по-різному: тут і звичайне нагромадження ланок («Звірі в рукавичці»), і послідовний ряд зустрічей («Колобок»), і безконечно повторювані комічні діалоги («Добре та погано») тощо.
Значний масив народної прози складають легенди, перекази та оповідання (не казкова проза, або фольклорна документалістика). Головне, що відрізняє їх від казок,— це установка на вірогідність зображуваного. Як і казки, вони не тільки виникли на основі давньої міфології, а й донесли рудименти останньої до нашого часу. Завдяки своїм прадавнім витокам, досить великій питомій вазі в духовному житті суспільства легенди і перекази набули досить усталених структурних форм у загальному річищі усних жанрів; вироблених побутовою практикою. Разом із тим вони оперативно вбирають в себе все нові сюжети і мотиви.
В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зараховувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входили оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто образів народної демонології. Теоретично легенди і перекази язичницької та християнської міфології — явища однопорядкові, однак згідно з традицією їх прийнято розмежовувати.
Замикають цей ряд фольклорної прози народні оповідання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи — очевидця чи учасника події, про яку йде мова. Оповідання, як і вся неказкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд.
Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовляння (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з «надприродною» силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовляння. Ними користувалися різні верстви сільського населення ще на початку нинішнього століття.
У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів, які в образній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. У процесі вдосконалення усного спілкування створювалися своєрідні образні формули, усталені кліше, які з часом розширювали своє первісне значення, варіювалися, вдосконалювалися. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом — писемної творчості. Пареміологічні звороти здебільшого реалізуються в контексті різних усних жанрів і виступають їх структурними компонентами, своєрідним орнаментом, підкреслюють смислові акценти тощо.
Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування. На жаль, ця форма досі мало вивчена, хоча багато записувачів здавна фіксували чимало віршованих казкових, легендарних та побутових сюжетів. У окремих регіонах існував, наприклад, оригінальний жанр народної публіцистики, так звані «протоколи», складені на місцевому матеріалі у формі віршів. Народні вірші записували П. Гнєдич, А. Димінський, О. Роздольський, С. Тобілевич, В. Гнатюк та інші фольклористи; «найбільше їх опубліковано у «Записках наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка» у Львові, що засвідчує популярність цього виду народної творчості.
Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Лише невелика частина їх видана, інші все ще чекають на своїх дослідників.
Необхідність глибокого вивчення української пісенності зумовлюється багатьма важливими причинами. Насамперед, це величезне значення народної пісні у суспільному і естетичному житті українців. Народна пісня чи не найяскравіше за усі види фольклору здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини — від колиски до гробової дошки. Вона й донині перебуває в стані активного побутування, отже, підтримує формування національної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним Із невичерпних джерел національної культури.
Згідно з історико-естетичною концепцією, прийнятою в нашій фольклористиці, українська пісенність розподіляється на чотири великих підрозділи, кожний з яких об'єднує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.
Генетичне найдавнішим вважається ліро-епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки і щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, грєбовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, «дитячі пісні.
Активне творення трудових пісень, які супроводжували процес колективної праці з метою її полегшення, припадає на період первіснообщинних відносин. Тому й зафіксовані ці пісні у народів, які стадіальне стояли на відповідному щаблі розвитку. В українській народній творчості маємо лише рудименти трудових пісень, трансформованих у зразках переважно обрядового характеру. При цьому слід відрізняти власне трудові пісні від будь-яких інших, які можуть виконуватися під час роботи.
Виключне значення у формуванні всієї української пісенності мають календарно-обрядові пісні, які творилися і побутували у тісному зв'язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи річний цикл сільськогосподарських робіт. Для розуміння суті цих пісень важливим є те, що з часу свого становлення домінантною їх функцією була магічна, спрямована на умилостивлення сил природи. На цій стадії календарні пісні супроводжувалися драматичними діями, замовляннями. Протягом багатьох століть тексти цих пісень залишалися стабільними. Лише з набуттям значних раціональних знань про навколишній світ, із розповсюдженням писемності й освіти (нагадаємо, що вже у XVII ст. 80 % українців володіли письмом!) календарна поезія зазнає змін: її сакральна функція поступається естетичній. У час широкого записування фольклору (з початку XIX ст.) календарні пісні стають переважно супутниками молодіжних свят і розваг.
Те ж стосується і весільної пісенності, з тою тільки різницею, що остання в основних своїх формах дійшла до нашого часу і зафіксована у численних варіантах та локально-регіональних виявах. Найдавніший пласт весільних пісень генетичне пов'язаний з обрядами і розкриває їхню символіку та семантику. Згодом цей пласт почав доповнюватися зразками, що відбивали індивідуальну психологію, тобто настрій присутніх під час тієї чи іншої весільної дії. З кінця XIX — початку XX ст. на весіллі все частіше викокувались ліричні або жартівливі пісні, які не мали безпосереднього зв'язку з традиційною обрядовістю.
У класичному українському весіллі маємо досить багату структурну, тематичну й навіть жанрову пісенну палітру. Головне місце в ній посідає родинно-побутова лірика, пісні, що розкривають символіку окремих обрядів — вінкоплетіння, виготовлення короваю. За структурою весільні пісні-замовляння, пісні-величання є досить віддаленими від гумористично-сатиричних пісень суто дидактичного характеру, тому їх важко вважати різновидами одного жанру. Однак всі вони органічно вписуються в обряд весілля, розкриваючи найтонші грані цього важливого родинного свята.
Замикають ряд родинно-обрядової творчості народні голосіння. Цей жанр — унікальне фольклорне явище. Не дивлячись на те, що в їх творенні брало участь багато людей (в основному жіноцтво), вони зберігають структурну стабільність. Голосіння — жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ померлого. Вислів жалю за покійником має переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо пов'язані з категорією трагічного і мають ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлення жалю за померлим. Голосили за батьківською хатою, коли недоля гнала українців у чужі краї в пошуках кращого життя; оплакували батьків, чоловіків і синів, які не повернулись додому, загнані завойовувати чужі багатства; тужили за втраченими надіями і сподіваннями на краще життя. У поетиці, образній системі голосінь збереглося чимало моментів, що йдуть від міфологічного сприйняття навколишнього світу. Пізніше ці моменти стали художніми образами і символами, що передавали всю гаму почуттів голосильниць.
Близькі до голосінь українські думи. Найбезпосеред-ніший зв'язок між цими жанрами народної епіки спостерігаємо у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового стилю дослідники простежують уже в писемних пам'ятках Київської Русі, називаючи, наприклад, «Слово о полку Игореве» думою XII століття. Думи стали прямими продовжувачами епічної традиції Київської Русі у XV—XIX ст. на українських землях — і як велична епопея народно-визвольної боротьби, і за рівнем осмислення історичних подій; за художнім осмисленням останніх вони стали окрасою всього масиву героїчних епосів, створених багатьма народами світу.
Виконавці дум — кобзарі — відзначалися не лише талантом творення та культивування героїчного епосу, вони були носіями високої культури взагалі. Розквіт думової традиції припадає на XVI — початок XVII ст. У всякому , разі у другій половині XVII ст. зафіксовано кілька пародійних дум, що свідчить вже про завершальний етап активного творення жанру. До того ж XVIII—XIX ст. не дали жодного нового сюжету думи. У цей час естафета виконання дум переходить від козаків-воїнів, учасників козацьких походів до кобзарів-сліпців, які ще довго підтримували думову традицію. Ліквідація московським царизмом Запорізької Січі — основного чинника, що стимулював кобзарство, спричинилася до значної трансформації дум, до превалювання в них моралізаторсько-дидактичних мотивів. Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії, кобзарі донесли до нащадків думи героїчного характеру, які становлять для українців живе джерело їхньої історії. Ідеї, висловлені в думах, були і залишаються актуальними для українського народу.
До епічних жанрів народної творчості українців належать балади та історичні пісні. Обидва жанри не мають чітко окреслених дефініцій, тому донині у науці точаться дискусії щодо правомірності віднесення їх до автономних жанрів. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади, так і історичні пісні є явищами відносно пізнього походження, хоча в них трапляються мотиви і символи міфологічної системи мислення.
Якщо історичні пісні ведуть розповідь про конкретних осіб, про значні суспільні події та факти, то предметом зображення балад здебільшого виступає побутова сфера, зокрема повсякденні життєві колізії драматично-трагічного змісту. Історичні пісні — це мовби художній літопис усної історії народу, тоді як балади являють собою своєрідну пропаганду моральних норм шляхом оспівування зразків чи заперечення різного виду аномалій. Про життєвість цього пласта народної пісенності свідчать нинішнє творення так званих «співанок-хронік», а також популярність серед певної частини населення близьких до балад «жорстоких романсів». Ці явища існують і потребують вивчення.
Загального визнання в усьому світі набули українські ліричні пісні. Умовно їх можна розмежувати на такі тематичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспільно-побутові (козацькі, чумацькі, антикріпосницькі, наймитські та заробітчанські, емігрантські, рекрутські та солдатські) та пісні літературного походження. Давно відійшли в минуле суспільні явища, що породили названі цикли лірики, але пісні продовжують активне життя, хвилюють нас втіленими у них загальнолюдськими почуттями, високим моральним пафосом, художньою довершеністю. Без перебільшення можна вважати, що українська лірика поряд з думами, голосіннями, баладами та рядом інших жанрів міцно увійшла у скарбницю світової культури.
Цілком автономний вид народної творчості складають жартівливі та сатиричні пісні. Сатира і гумор — невід'ємні риси вдачі українців, вони допомагали їм переборювати най прикріші життєві ситуації, виживати у періоди жорсткого протистояння чужоземним загарбникам. Ці риси завжди засвідчували ознаки життєздатності, здорової моралі народу, який навіть у найскрутніші моменти не впадав у відчай, а сміявся із свого лиха. До великого пласта сатиричних і гумористичних пісень тісно прилягають коломийки та частівки відповідного змісту, танцювальні приспівки. Загалом пісні-монострофи, найпоширенішими з яких в Україні є коломийки та частівки, відзначаються універсальністю функцій, широтою тематичного діапазону і здатні виражати велику гаму людських почуттів, відбивати найскладніші моменти суспільного життя. Коломийки і частівки — це своєрідна поетична публіцистика, яка йде попереду інших жанрів в осмисленні сьогочасних життєвих перипетій.
Значний пласт усної народної творчості складає дитячий фольклор, який ділиться на два великих підрозділи: пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові, забавлянки тощо) та власне дитячі пісні та ігри (заклички, примовки, прозивалки, скоромовки, лічилки тощо).
До найдавнішого виду народної творчості належить народна драма, яка розвивалася у тісному зв'язку з народним театром. Генетичне цей жанр сягає драматичних дійств первісного суспільства, у яких слово поєднувалось з ритуальною пантомімою, співом. В Україні зафіксовані такі народні драми, як «Коза», «Лодка», «Цар Максиміліан», «Трон». Найвищим досягненням української народної драми по праву вважається вертеп.
Перелік жанрів і жанрових різновидів українського фольклору, наведений вище, охоплює лише най основніші з них і лише частково торкається так званих відчужених пластів народної творчості.
На протязі віків із язичницькими віруваннями і фольклором, витвореним на основі цих вірувань, боролася церква. Згодом уже державна влада у тісній спілці з церквою всіляко переслідувала творців та виконавців соціальне гострих творів: антицаристських, антипанських, антикріпосницьких, козацьких, гайдамацьких, рекрутських і солдатських пісень, фольклору опришків. Як і в пору становлення української науки про народну творчість, так І в радянський час через цензурні, ідеологічні утиски й переслідування вкрай було занедбано збирання і дослідження традиційної духовної поезії, лірницьких псалмів, поховальних і поминальних пісень, голосінь, багатої апокрифічної творчості, замовлянь, народної демонології тощо. Без цих відчужених панівною ідеологією пластів народна творчість трактувалася б однобічно і не відбивала всієї складності та розмаїття предмета.
6. Життєвість фольклорної традиції
Система фольклорних жанрів, "вироблена і культивована українським народом упродовж віків, стала тим ґрунтом, на якому зросли професійні мистецтва, пов'язані зі словом,— у першу чергу література і театр. Сюжетами, темами, образами і стилем народного мистецтва щедро живляться професійна музика, живопис, кіно, телебачення.
Сьогодні може створитися враження, ніби не лише зазнають суттєвих змін традиційні форми побутування фольклору, а й нівелюється вся система народної творчості взагалі. З цим можна погодитися лише частково. Дійсно традиційні форми, жанри та їхні різновиди, створені патріархальним суспільством та за часів феодалізму, стають певною мірою реліктами і зберігаються в активному репертуарі завдяки своїй непересічній художній цінності, тобто як естетичні пам'ятки минулого.
З другого боку, фольклор живе і розвивається, він виявляє здатність відгукуватися на події, що зачіпають інтереси суспільства, збуджують уяву людей. Ні література, ні інші види мистецтва не здатні замінити усної творчості народу, яка завжди йшла і йтиме в авангарді художнього відображення життя. Жодне з професійних мистецтв, жодний найдосконаліший технічний засіб не замінить людині радості усного спілкування, у якому найповніше розкриваються творчі можливості людини, у якому розвиваються художні елементи нової фольклорної традиції. Народна творчість буде існувати, доки існуватиме усне спілкування, доки існуватиме людство.
Похожие работы
... твори, ïх образи, поетичнi засоби вироблялися протягом багатьох столiть. До прозових фольклорних жанрiв Киïвськоï Русi належать казки, перекази, легенди, приказки, прислiв'я та загадки. Усна народна творчiсть мала великий вплив на давньоруську лiтературу, на ïï форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на iсторичних творах найбiльш ранньоï лiтературноï ...
... використовує можливості навчальних занять для творчості, розвитку індивідуальності учнів, їхньої самостійності, ініціативи. Щоб з’ясувати стан формування в молодших школярів пізнавального інтересу засобами усної народної творчості на уроках курсу "Я і Україна" у шкільній практиці проводився констатуючий експеримент. Він передбачав вивчення досвіду вчителів щодо використання на уроках курсу „Я і ...
... в 5-7 класах" Об'єкт дослідження - навчальний процес на уроках української літератури загальноосвітньої школи. Предмет методика вивчення усної народної творчості на уроках української літератури в 5-7 класах. методика виховання патріотизму в учнів у процесі вивчення творів художньої літератури. Мета дослідження - науково обґрунтувати специфіку вивчення творів фольклору в середній школі. ...
... можна створити певну постійно зростаючу систему залучень учнів до вирішення проблемних ситуацій, а також до самостійної пошукової діяльності [29;34]. Таким чином, нами виявлено основні засоби розвитку пізнавального інтересу молодших школярів у процесі вивчення курсу «Я і Україна» 1.3 Стан розвитку пізнавального інтересу в молодших школярів на уроках курсу «Я і Україна» в практиці школи ...
0 комментариев