Живопис стародавньго Китаю

План

Вступ

I.       Історичні відомості.

II.      Шедеври живопису Стародавнього Китаю.

Висновок

Перелік використаної літератури

Вступ

Китайське образотворче мистецтво славиться своєю історією, що іде джерелами в глиб тисячоріч.

Живопис і графіка, скульптура й архітектура, прикладні мистецтва розвивалися по-різному, кожному з цих видів були властиві свої підйоми і спади. Живопис в Китаї з`являється ще в найдавніші часи, але найвищим розквітом став час з X по XIII сторіччя. Саме тоді були закладені основи майже всіх мальовничих стилів.

Прагненням показати джерела мальовничих традицій китайського народу і продиктоване звертання до історичного минулого мистецтва Китаю, до однієї з вузлових проблем китайського класичного живопису, що скоряє глядачів і донині.

Період історії китайського мистецтва від панування «П'яти династій і десяти царств» (907—960 р.), через об'єднання країни династією Сун (960 р.) до встановлення в Китаї монгольського панування (1279 р.), заповнений складними подіями. Особливий інтерес представляють ті з них, що відзначені формуванням нових тенденцій і боротьбою різних художньо-філософських течій.

У дослідженні тих або інших питань, що належать до історії китайського живопису, наука має можливість обпертися в основному на два види джерел: добутку живопису відповідного періоду і письмові матеріали (документальні публікації, а також друковані каталоги, спеціальні трактати, записки, замітки та інші нарративны праці) і літературу.

I. Історичні відомості

Китайське мистецтво минулих епох по праву зайняло важливе місце в історії світової культури. Художні образи, створені протягом стародавності і середньовіччя китайським народом, настільки різноманітні і відзначені такою яскравою самобутністю, що мало кого залишають байдужим. Китайські майстри, віддалені від нас багатьма сторіччями, залишили після себе грандіозну спадщину, що включає неповторні по красі пам'ятники архітектури, скульптури, живопису, художніх ремесел. Китайські поети і прозаїки зуміли донести до наших днів побожне-захоплене почуття краси природи, інтерес до різноманітних явищ життя, і хоча художня культура древнього і середньовічного Китаю вміщає в себе світ уявлень, багато в чому відмінний від сформованих у європейських країнах і живучий по власних законах, особливості розвитку мистецтва Китаю розкриваються у всьому багатстві перед тим, хто не пошкодує зусиль, щоб відчути його аромат і осягти світосприймання його творців.

Однією з важливих рис, що відрізняють китайську культуру минулого, є безперервність її розвитку і надзвичайна життєстійкість. Незважаючи на війни, заколоти і набіги кочівників, художнє життя в цій країні аж до пізнього середньовіччя не втратили ні своєї активності, ні своєрідної монолітності, сплавляючи в собі всі зовнішні впливи, зберігаючи свою самостійність і оригінальність. Нагромадження художніх цінностей йшло паралельно з формуванням стійких прийомів і методів. Китай — одна з деяких країн, де послідовний розвиток культури протягом тисячоріч обумовив таку міцність традицій, що художнє життя навіть близьких до нас часів не можна зрозуміти без знання самих віддалених від нас епох. Китайська культура — одна з найдавніших. Територія Китаю була заселена людьми вже на стадії раннього палеоліту. Знахідки археологів показали, що вона входила в область первісного формування людини сучасного виду. У своїй історичній еволюції Китай пройшов ряд найважливіших стадій, загальних з розвитком інших країн. Від V тисячоліття до н.е. аж до середини XIX століття Китай пережило первіснообщинну, рабовласницьку і феодальну епохи.

Надзвичайно тривалий древній період залишив важливий слід у духовному житті країни. Саме в цей час був закладений фундамент усієї подальшої її культури. Останнім протягом , завершальний древній період сторіч, коли склалися великі рабовласницькі імперії Цинь і Хань (III століття до н.е.— III століття н.е.), не тільки сформувалися основні її риси, але і відбулося становлення китайської народності — хань.

У стародавності китайцями були створені значні духовні цінності. До глибокої старовини здіймається зародження міфологічних уявлень, переданих з вуст у вуста з покоління в покоління і записаних багато пізніше в книгах. До II тисячоріччя до н.е. з`являэться додавання єдиної системи ієрогліфічної писемності, а до I тисячоріччя до н.е.— формування основних філософських шкіл і навчань, що стосуються проблем життя людини і всесвіту. До цієї ж пори відноситься зародження філології, розквіт поезії, додавання неповторних поетичних і художніх прийомів, конструктивних і планувальних принципів зодчества.

Однак головний внесок Китаю у світову культуру був зроблений протягом середніх століть. Феодальний лад склався в Китаї дуже рано, на рубежі III-IV століть, а до VI-VII століть художнє життя середньовічного Китаю досягло високого розквіту.

II. Шедеври живопису Стародавнього Китаю

Живопис у Китаї як вид мистецтва з давніх-давен користується великою повагою. З часів середньовіччя дійшли вірші, що прославляють живопис, трактати про творчі шляхи живописців, опису окремих картин і своєрідні зведені історії живопису, що повідомляють зведення про численних художників різних епох. Однак у наші дні багато хто з тих художників, від яких не збереглося речовинних доказів їхнього існування, відійшли в простір легенд, перетворилися у свого роду символи, зв'язані з визначеними художніми напрямками. Багато знаменитих картин загинули при пожежах, інші збереглися тільки в пізніх копіях. І все-таки уціліли добутки дають можливість відновити основний шлях розвитку китайського живопису, з'ясувати зміни, що відбувалися в ній протягом різних епох, а збережені трактати дозволяють зрозуміти, який естетичний зміст вкладали самі художники у свої здобутки. Художній стиль китайського середньовічного живопису у своїй основі виник ще в далекій давнині. Навіть ті деякі пам'ятники мистецтва, що ми можемо бачити, володіють такою послідовною наступністю, що дозволяють нам зробити цей висновок. Сама рання зі збережених до наших днів картина на шовку, що належить до IV століття до н.е., при усій своїй схематичності написана вже в тій чіткій графічній манері, що так характерна для подальшого живопису Китаю. Розписи і плоскі різьблені рельєфи ханьского часу з їхньою розповідністю, великою динамічністю, стрімкістю переданих єдиною лінією фігур, що рухаються, і великою ритмічною досконалістю свідчать уже про досить розвинуті принципи мальовничого зображення.

І проте справжнім часом створення станкового живопису варто вважати епоху феодалізму (після ханьского часу). Найдавніші періоди історії Китаю (тобто II тисячоріччя — середина I тисячоріччя до н.е.) зі світом їхньої складної символіки, відсутністю в образотворчому мистецтві безпосереднього показу реальної видимої дійсності і розвинутого сюжету не могли створити станковий живопис як особливе, що відрізняється від інших видів мистецтва явище. Відомо, що знаменитий китайський поет Цюй Юань, що жив у IV столітті до н.е., будучи у вигнанні і блукаючи по одній з віддалених провінцій, заблукав у покинутий людьми палац, де перед його очима стали стінні розписи з невідомими йому зображеннями. Легенда оповідає, що саме загадковість цих розписів, зміст яких вже і йому був незрозумілий, спонукала його написати повну здивованих питань поему «Вопрошаю небо».

Ті умовні знаки, що прикрашали вироби з бронзи, видимо, переносилися й у розписі на стінах. Сюжети і манера виконання, так само як і образи мистецтва, відрізнялися дивною спільністю як у настінних розписах, так і у візерунках бронзових виробів, різьблення по камені і глиняних судинах.

До періоду Хань образи мистецтва стали набагато ближче до реальної дійсності. У цей час існує зовсім самостійно не тільки станковий живопис, але і різні її відгалуження. По історичних зведеннях, при ханьском дворі створювалися портрети героїв і відомих чиновників, прославлених своєю чеснотою. І усе-таки світ людських почуттів і дій у скульптурних рельєфах, настінних розписах і живописі на шовку був ще дуже обмежений і скований рамками визначеної системи канонів. Станковий живопис з навкруги своїх самостійних образів і образотворчих прийомів ще не до кінця відокремився від інших видів мистецтва. Рельєфи і розписи ханьского часу настільки єдині по композиції і стилеві, що плоскі рельєфи можна вважати картинами на камені.

Вже в ранню пору середньовіччя в Китаї відбувається поділ живопису на скотинячу і культову, колись нерозривно зв'язаних між собою. Такий поділ був викликаний упровадженням буддизму з навкруги нових образів і типів мистецтва. Культовий живопис прикрасив стіни буддійських храмів, світська, зовсім відокремивши, — шовкові сувої і стогони палаців.

Від світського станкового живопису раннього середньовіччя до нас дійшли в копіях усього лише дві картини знаменитого художника IV століття н.е. Гу Кай-чжи. Але навіть і цього досить, щоб зрозуміти, які значні зміни відбулися за досить короткий термін в області живопису.

Ім'я Гу Кай-чжи в даний час знайомо кожному утвореному китайцеві, кожній людині, що займається мистецтвом. Діяльність цього майстра важко переоцінити, тому що, дотримуючись традицій ханьского часу, він багато в чому визначив шляхи розвитку середньовічного китайського живопису. Одна з його картин являє собою довгий горизонтальний сувій шовку, на якому розміщений друг за другом дев'ять різних сцен — ілюстрацій до віршів поета Чань Хуа, що зображують побут придворних. Кожна сцена — це самостійна жанрова картина, відділена від іншим красивим каліграфічним віршованим написом, що йде зверху вниз і утворює у той же час як би орнаментальну раму до кожного епізоду. Гу Кай-чжи не показує місця, де відбувається дія. Його фігури поміщені на нічим не заповненому тлі золотавого шовку. Ця ж манера була прийнята й у ханьских розписах і в рельєфах. Властивий ханьскому мистецтву що моралізує конфуцианский сюжет панує і тут. І проте майже невловима, але досить істотна грань відокремлює ханьскую розповідність від картин Гу Кай-чжи. Ханьскі картини насичені дією, але вони не торкаються області людських почуттів.

Картини Гу Кай-чжи, навпроти, ліричні і перейняті м'якою і витонченою поетичністю. Саме це звертання до ліричного сюжету було великим нововведенням (іл. 12).

Наставниця читає написані на сувої повчання двом придворним дамам. Її поза жіночна і повна м'якості. Тонкими, обкутаними довгими тканинами фігура схиляється як би під вагою високої складної зачіски. Дві інші придворні дами, повільно рухаються їй назустріч, немов парять на хвилях своїх м'яких шлейфів. Тут майже немає руху і в той же час надзвичайно продумана і розроблена лінія створює свій особливий динамічний ритм. Як від вітру, розвіваються навколо тіл довгі вузькі шарфи, жести рук дивно виразні: вони то пружні і плавні, то м'які і безвладні. Гу Кай-чжи в зв'язку з ідеями конфуцианської моралі прагне показати людей піднесених і шляхетних, так, щоб картина мала виховний сенс, але істота його творчості полягає в тім, що усі воно перейнято гармонією людського почуття, невловима краса якого показана вперше в історії китайського живопису.

Особливо ця одухотворена краса людських почуттів відчувається в іншому його шовковому сувої — «Фея ріки Ло», написаному на вірші поета Цао Чжи (193—232) і молодої прекрасної дівчини, що оповідає про дух — мешканки ріки Ло, що полюбила земну людину. Живописець зобразив описаний у поемі момент неминучої розлуки, коли дух ріки повинний повернутися в її лоно. Настрій смутку і ніжності, що звучить у поемі, зумів передати і Гу Кай-чжи у своїй картині. На тлі пейзажу по умовно окресленим штрихам декількох хвиль ріки, немов підхоплена вітром, рухається легка і стрімка жіноча фігура, обкутана довгими тканинами, що летять за нею. Тіло її спрямоване вперед, лице ж звернене назад, де в юрбі слуг стоїть покинутий нею улюблений. Силует тендітної, майже безтілесної феї, промальований тонкими, але вловимими штрихами і ритмічно повторюваними лініями, при всій умовності дуже виразний і емоційний. Пейзаж з тонкими, графічно обкресленими деревцями, уведений вперше в історії китайського живопису як тло композиції, допомагає розкриттю загального настрою. Однак сам художник прагне доповнити зміст свого добутку звичними, характерними для китайського світосприймання символами. Він зображує в небі пари гусаків — знак нерозривної любові, дракона — заступника водяних стихій і т.д. Таким чином, емоційна сторона картин розкривалася глядачеві як би з двох сторін, дозволяючи йому зрозуміти, зміст дії, що відбувається. І справді, якщо глянути, не знаючи тексту поеми, на весь сувій від початку до кінця, то зміст його зрозуміти майже неможливо. Сувій, об'єднаний загальним пейзажним тлом, складається з ряду не зв'язаних між собою сцен, часто майже дотичних одна з одною. Особи героїв аж ніяк не індивідуалізовані і позбавлені якої-небудь виразності. Ця виразність передається через пози, жести, через пейзажні мотиви. Віртуозна, витончена лінія додає всій дії легкість, легкість і велику композиційну завершеність.

У Китаї збереглася нескінченна кількість легенд про картини Гу Кай-чжи. Незважаючи на свою фантастичність, вони свідчать про те, що й у ті далекі століття, так само як і в наші дні, людей залучала в здобутках цього майстра поетична краса і натхненність його образів.

Про те, що Гу Кай-чжи не був у пору раннього середньовіччя одиночним явищем в історії китайського живопису, свідчать сформовані протягом століть теоретичні правила, що у V столітті н.е. були узагальнені і сформульовані художником і теоретиком мистецтва Се Хэ. Як би підводячи підсумки естетичним поглядам свого часу, він рекомендував художникам уважно вивчати натуру і, підкреслюючи значення лінії, що відповідає справжній структурі речей, висував на перший план внутрішню, духовну сутність зображуваних явищ, що художник повинен уміти передати у своїх картинах. Виражені декількома короткими фразами, ці правила Се Хэ коментувалися і використовувалися у творчості китайських художників.

Якщо світський живопис післяханьского часу так широко розвивав традиції мистецтва Древнього Китаю, то настінні розписи V-VI століть у буддійських печерних монастирях і храмах пройшли свій зовсім особливий і складний шлях розвитку. Образи Будди і буддійській святих, що прийшли з Індії і Центральної Азії нові, не відомі Древньому Китаю, заповнили небувалі досі по розміру похмурі простори печер скельних храмів. Ці настінні розписи далекі від ханьского мистецтва й образів світських картин Гу Кай-чжи. Вони як би відбивають змішаний стиль об'єднаних культур різних країн цього часу. Розпис покривали суцільними вузькими фризами стіни і стелі, утворити разом з розфарбованою скульптурою як би суцільний візерунковий килим, що складається з зелених, жовтогарячих, бузкових, коричнево-червоних і лілових барвистих сполучень. Сюжетами розписів були ритмічно повторені аскетичні фігури Будд, напівголих небесних музикантів і легенди про життя Будди, написані в умовній площинній декоративній манері.

Тут, у цих храмах, самим видатним з яких по своєму живописі був Цяньфодун, розташований на заході Китаю біля оборонного міста Дуньхуана, протягом декількох століть раннього середньовіччя нові образи по-своєму освоювалися і переосмислювалися китайським мистецтвом.

Висновок

Китайська культура, одна з найдавніших культур Стародавнього Сходу. Її розвиток пройшов багато періодів розвитку. Найдавніший період – стародавній, славиться своїми, досить глибокими пізнаннями в галузі живопису. До наших часів дійшло дуже мало шедеврів того періоду, але згадки про них нам доносять писемні твори поетів того часу. На витворах мистецтва тих часів ми можемо побачити витонченість, загадковість, тендітність, магічність тощо. Живопис, спочатку, слугував для прикрашення тих чи інших речей, але згодом він став способом самовираження, відбиття міркувань, уявлень, фантазії, спогадів на різноманітних матеріалах, таких як шовк, папір і т.і. Таким чином, можна сказати, що живопис Стародавнього Китаю продовжує вражати і дивувати людей своєю неперевершеністю, філософським змістом, несхожістю на інші види світового мистецтва, надихає людину на породження мистецьких витворів, формує внутрішній світ людини, яких допомагає поринути у світ природи, зрозуміти її, жити з нею у гармонії, усвідомити буття того часу.

Список використаної літератури:

1.         Виноградова Н.А. Искусство Древнего Китая. – М.: Академия художеств СССР, 1962.

2.         Пострелова Т.А. Академія живописи в Китае. – М.: Главная редакція восточной литературы, 1976.

3. Ронда та Джефри Купер Шедеври Искусства Китая , изд. Бел факс

4. Виноградова Н.А. Искусство Китая. – М.: Изобразительное искусство, 1988

5.Ілюстрації: