Життєвий шлях і основні концепції вчення Г.С. Сковороди

2. Життєвий шлях і основні концепції вчення Г.С. Сковороди

Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Сковороди (1722 - 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна. Перед тим як безпосередньо розглядати філософські вчення Сковороди, хотілося б розкрити шлях цього мудреця до філософії, адже багато з поглядів Сковороди, сформовані саме протягом тривалого життєвого і філософського досвіду.

Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.

Григорій Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс "християнської ґречності", концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем. Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.

Всі хто вивчав життєвий шлях філософа Сковороди, пишуть про нього як про трудівника, енциклопедиста-подвижника, аскета. Філософські погляди Г.С.Сковороди сформувалися під впливом античній, святобатьківської середньовічної, західної новоєвропейської традиції філософствування.

Основою онтологічного навчання Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, - ця гармонійна взаємодія макрокосмосу, в якому живе все народжене; мікрокосмосу – людини і символічного миру (миру книги або Біблії).

Великий світ (макрокосм) – це весь світ речей, Всесвіт, Сковорода, часто називає його по-латині «Універсумом». В макрокосмі перебуває все народжене, Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічним і безмежним. Вслід за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля; вслід за Коперніком визнає множинність світів, вічних в часі і безмежних в просторі.

Малий світ (мікрокосм) – це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають своє значення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стрижень всієї антропологічної філософії Сковороди.

Третій світ – світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнути Бога. Через цей світ Бог зображується людині.

Всі три світи мають дві натури – видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура – це речовина, матерія, плоть; невидима натура – Бог, Дух. Важливо відзначити, що ці дві натури э і в Біблії. Сковорода відкидає правдивість зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність Біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і оповідей, вважаючи, що в Біблії приховано глибинне, алегоричне значення.

Як і весь світ так і людина має дві натури: зовнішня, видима, тлінна – це емпіричне (тілесна) єство людини; внутрішня, істинна «натура» людини – його душа. Поки плоть панує над людиною, істина буде прихована і як така, і як істина людського існування. Формування істинної людини відбувається тоді, коли людина в процесі пізнання відкриває в собі «незриму натуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження у людині «нового серця».

У визначенні єства людського буття – є індивідуальна неповторність філософії Г.С.Сковороди. Філософія подібна нитці Ареанди, що допомагає вибратися з життєвого лабіринту і знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалення людини. Філософа займало питання: як люди розуміють щастя, як добиваються його, і в чому насправді полягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб'єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав «внутрішній світ, серцеві радості, душевну міцність». Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов'ю людини. Тому щастя залежить від самої людини. Всі створені для щастя, але не всі його досягають. Чому це відбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, прах. Категорії любов і віра мають у Сковороди і глибоке пізнавальне значення: «крізь любов і віру людина пізнає себе». «Пізнай самого себе» - сократовский заклик по-новому звучить у філософа Сковороди: він не просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням умов її формування.

Визначальне значення у філософсько-етичному навчанні Сковороди займає концепція «спорідненої праці». Спираючись на закладену античною філософією ідею про залежність долі людини від його природних схильностей, Сковорода значення людського буття бачить у праці («життя і справа є одне і теж»), а істинне щастя – у вільній праці за покликанням. Всі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вони відповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говорить про «споріднену до хліборобству», «спорідненої до воїнства», «спорідненої до богослов’я» і т.п., покликання. У Сковороди думка про визначальну роль «спорідненої праці» у забезпеченні щасливого життя вперше придбала значення загального принципу в рішенні проблеми значення людського буття. Споріднення, покликання і є істинний «бог» в людині. Сковорода розрізняє процес праці і його результат. Насолода процесом споживання не є істинною людською насолодою. Істинне задоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки «споріднена праця». Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософії ставить проблему перетворення праці у потребу людини і у вищу насолоду.

Щастя Сковорода пов'язує з відчуттями подяки, любові, дружби, які виникають у наслідок спорідненості. Усвідомивши свою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею, людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб [1].

Філософські ідеї Сковороди є наслідком літературного та педагогічного досвіду філософа.