Довженко А.П.: cуспільна та філософська діяльність

Міністерство освіти і науки України

Курсова робота на тему

Довженко А.П.:

cуспільна та філософська діяльність

Виконала студентка ______________________________________

Науковий керівник _______________________________________

Реєстраційний номер _______________

Дата _____________________________

Підпис___________________________

2002

Реферат

Курсова робота: 23 с., 9 джерел.

Об’єкт дослідження — творчість та світогляд Олександра Довженка

Мета роботи — дослідження суспільної та філософської діяльністі О. П.Довженка

Метод дослідження: структурний та порівняльний аналіз.

В роботі були досліджені деякі аспекти творчості та діяльності відомого українського митця Олександра Довженка, зокрема його літературну, публіцистічну, суспільну та філософську діяльність.

ДОВЖЕНКО, КІНЕМАТОГРАФ, МИСТЕЦТВО, УКРАЇНА, СВІТОГЛЯД, ТВОРЧІСТЬ

Зміст

Реферат. 2

Вступ. 4

1 Життя та шляхи творчості Олександра Довженка. 6

2 Суспільна діяльність та філософськи думки О.П. Довженка. 10

2.1 Публіцистика О.П. Довженка. 10

2.2. Форми виразу Довженком свого світогляду. 11

2.3 Філософськи думки О.П. Довженка. 14

Загальні висновки. 19

Використана література. 21

Огляд та аналіз літератури. 22

Вступ

Олександр Петрович Довженко – всесвітньо відома людина. Він – режисер-новатор, який відкрив нові шляхи в світовому кіномистецтві. Він сценарист, який створив новий літературний жанр – кіноповість; він – письменник, оригінальний, самобутній майстер слова. Крім того, він художник, а також державний та громадський діяч.

Олександр Довженко увійшов в історію української і світової художньої думки як самобутній поет екрана і слова. Поєднавши у собі талант режисера і письменника, своєю феноменальною творчістю він збагатив і зблизив ці два види мистецтва – словесного і візуального, відкрив нові, досі не знані, можливості в пізнанні і відображенні динаміки нашого життя.

За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва.

О.Довженко прагнув, щоб український кінематограф став світовим. Про нього Чарлі Чаплін сказав: “Слов’янство поки що дало світові кінематографії одного митця – мислителя і поета”.

О.П. Довженко був великим письменником і громадським діячем. Його не можна відділити від людей, природи і подій, які оточували його і центром яких, хотів він того чи ні, він ставав. Не можна говорити про нього лише як про режисера, бо вся його режисерська кінематографічна діяльність — це поєднання і сукупність багатьох талантів, якими обдарувала його природа. Говорити про нього як про режисера, на згадавши про Довженка — сценариста, живописця, графіка, вченого і філософа, неможливо. Він був зразком сучасної цивілізованої людини. Цілковитою її гармонією.

1 Життя та шляхи творчості Олександра Довженка

Народився митець 29 серпня (11 вересня) 1894р. на околиці повітового містечка Сосниця на Чернігівщині, що звалося В’юнище, у бідній селянсько-козацькій родині. Рід Довженків був давній і славився довгожителями – прабаба письменника прожила понад сто років, а дід помер столітнім. Батько, Петро, і мати, Дарина, були неписьменні, але дуже хотіли, щоб усі діти вчилися. В сім’ї Довженків було п’ятнадцятеро дітей, але залишилися тільки Олександр і сестра Поліна.

Довженко так писав у своїй автобіографії: “Коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, в моїй уяві – плач похорон. Вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах.

У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко вперед, в інше життя – невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо і недбало, і відірвавшись, не оглядаються, щоб не розірвалося серце, а плачуть оті, що залишаються. Це – моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди. Так питання життя та смерті вражали, очевидно мою дитячу уяву, що й залишилися в мені на все життя, пронизуючи в найрізноманітніших виявах мою творчість.

 Так у численному ряді жіночих образів образ матері заступив собою усі інші. Дід у фільмі “Земля” – це мій покійний дід Семен Тарасович.

Друге, що в моєму дитинстві було вирішальним для характеру моєї творчості, це любов до природи, правильне відчуття краси природи. Я завжди думав і думаю , що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем”.

Вчився він у Сосницькій початковій школі, а потім у вищій початковій школі. Батькові дуже хотілося, щоб син учився і вийшов в люди. 1911р. він їде із ним до Глухова, де юнак вступає до учительського інституту. По закінченні інституту (1914 рік) його призначають у Житомир учителем вищої початкової школи.

В 1917 році ”вільнослухач” одразу трьох київських вузів (університету, комерційного інституту й Академії мистецтв) Довженко добровільно вступив до Дієвої армії УНР. У 1919 його врятували від концтабору ”екс петлюрівці” — українські есери-боротьбисти, перейменовані в Українську компартію, до чиїх лав він вступив у 1920 році.

Завдяки їм у Довженка розпочався новий і надзвичайно напружений період. Спочатку він працює у Варшаві на посаді керуючого справами посольства, а потім у Берліні — секретарем генерального консульства УРСР у Німеччині. І в цих умовах він віддається живопису, вступає до приватного училища професора Еккеля. В 1922 році Наркомат освіти УРСР призначає йому персональну стипендію для навчання в художньому училищі з тим, щоб потім вступити до Академії мистецтва у Берліні або Парижі. У ці роки Довженко багато працює як карикатурист, а з 1928 року — на Одеській кінофабриці. Знявши на ній кілька коротких стрічок, в цьому же році він перебрався на Київську студію художніх фільмів, яку згодом назвуть його іменем.

У подальшій творчій долі Довженка відобразилися трагічні події, які переживала Україна у складі Радянського Союзу. Великий режисер жив і творив у часи, коли за наказами Сталіна мордували найвидатніших діячів культури. Майстер спочатку був змушений поїхати на Далекий Схід, аби зняти на замовлення ”оборонну” стрічку ” Аероград” (1935), а згодом отримав вказівку Політбюро зробити фільм про ”українського Чапаєва” — Щорса.

Жодна із стрічок Довженка не оминула критики. Намагаючись, як і представники ”розстріляного українського відродження” , спрямувати жорстоку радянську дійсність у благородніше русло, він весь час балансував по лезу. Сценарій фільму ”Звенигора” був перероблений Довженком лише після того, як його співавторів-сценаристів Юрка Тютюнника (генерала УНР) і Майка Йогансена розстріляли за український націоналізм. Тому наступний фільм ”Арсенал” йому довелося творити уже за ”революційними” канонами. Після гострої критики української інтелігенції, він спробував більше не передавати меду ”комуністичній куті” , — про що й свідчить наступний фільм ”Земля” . Проте стрічку, яку на Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 року визнали однією з 12 кращих в історії кіно, у СРСР заборонили за те, що на екрані “селяни не тремтіли перед колективізаторами”. І навіть за наполовину “порізаний” фільм ”Іван” Довженка прозвали ”політичним обивателем” .

Напередодні війни Довженко здійснює свою давню мрію – за однойменною повістю М.Гоголя створює сценарій “Тарас Бульба”. Зйомки стрічки розпочалися за кілька днів до війни і так ніколи і не була завершені.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого на фронті Довженко приступає до роботи над кіноповістю ”Україна в огні”. Привіз готову кіноповість до Москви. Але ніхто не сприйняв його мужньої і безстрашної художньої правди. У 1944 році на засіданні Політбюро у промові ”Про антиленінські помилки і національні перекручення в кіноповісті Довженка ”Україна в огні” Сталін закидав митцю: ”Чому ви пишете ”Хай живе Радянська Україна! Хай живе Радянський Союз!”. Чому Україна на першому місці?”. ”Ваша згадка про відступ з України. Заявляю: я не відступав. Якби ви не були художником, я з вами повівся б інакше” .

Довженка не розстріляли скоріш за все тому, що той викликав у Сталіна повагу. Адже лише він насмілився у кіноповісті запитати в диктатора: ”Чому не говориш народові правди? Адже ти обіцяв війну малою кров'ю і на чужій території...” , за що згодом поплатився; заборонено друкувати, знімати фільми і повертатися в Україну.

На схилі літ Олександр Довженко щиросердно і з сумом скаже: “Я був задуманий на більше...”

Помер Олександр Довженко 26 листопада 1956 року.

2 Суспільна діяльність та філософськи думки О.П. Довженка 2.1 Публіцистика О.П. Довженка

Публіцистичний талан митця — ще одна грань його яскравого таланту, який випливаю з його суспільної спрямованості. ”Він не любив повчати читача чи глядача, — пише Ю. Барабаш, — позбавляти його можливості самому думати над картинами, самому давати їм оцінку, але ж він разом з тим не може і не хоче залишатися збоку, він не боїться прямо, з політичною пристрастю висловлювати своє ставлення до героїв та їх вчинків” [2, 59].

Органічною особливістю творчості Довженка дослідники слушно вважають публіцистику і публіцистичність. Публіцистичність Довженкового мислення виявилася спочатку в жанрі політичної і соціальної карикатури, а згодом — у художніх кінофільмах і прозових творах, у численних статтях, виступах по радіо, в документально-публіцистичних кінофільмах, особливої сили й значущості набувши в грізні роки Великої Вітчизняної війни.

Так, статті Довженка ”Шевченкові діти”, ”Душа народна неподоланна!” і ”Українська пісня” та інші, присвячені пам’яті Шевченка таЛисенка, написані в тяжкі воєнні роки, мають тривку філософську основу — ”ідею невмирущості народу, що має таких синів, таких борців, такі скарби, як українська пісня” [1, 88]. Схильність Довженка до точних, навіть афористичних визначень, зрештою, робить ці статті творами, що живуть в історії народній. Вони, будучи цілком актуальними в час написання й опублікування, зберігають свою цінність і в наступні десятиріччя не тільки як свідчення доби, а й як важливі твори вітчизняної філософсько-громадської думки. ”Формуючи громадську думку і подаючи своїм словом певну соціально-політичну допомогу тим, до кого він звертається, публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного та конкретно-образного мисленні, впливаючи як на розум, так і на почуття” [6, 19].

У статтях написаних у воєнний час, Довженко розкрив своє уміння переконувати в доконечності майбутньої перемоги, змусити кожного задуматися над своїм громадянським патріотичним обов’язком, уміння запалити на подвиг, вселити спопеляючу ненависть до ворога — загарбника, насильника, людиноненависника. Довженко з правом народного трибуна може давати поради, як поводитися ц тій чи інший складній ситуації, він може терпляче розповідати, як і кого закатували гітлерівці, яким робом, досягаючи всім арсеналом публіцистичних засобів виняткового впливу на свого читача чи слухача. Факти і тільки факти, правда, тільки числі золото правди, а з нього — ясно накреслена перспектива всенародного буття. Така творча засада публіцистики Довженка.

2.2. Форми виразу Довженком свого світогляду

Виходячи з того, що насамперед Олександр Довженко був художником, а саме режисером, його він часто виражав свої філософськи та світоглядні думки через мистецьки засоби кінематографу, через художні знахідки. Він міг однім епізодом розкрити широку та несподівану думку. Так , наприклад, у фільмі “Земля”, який став першим твором в українській кінематографії про колективізацію і останнім фільмом “німого періоду” у творчості Олександра Довженка, образи виростали з реального життєвого матеріалу, сповненого конфліктів, суперечностей. Митець знову повернувся до фольклорних джерел, гоголівських традицій. Особливого значення в такій художній структурі фільму автор надавав смерті і похорону Василя. На одному з обговорень він сказав, що хотів показати загибель героя так, щоб людям хотілося жити. Саме це — любов до життя, у всіх її проявах — і радісних, і трагічних — і було однією з найголовніших рис Довженкового світогляду.

Мало хто тоді змог зрозуміти великого митця. Соціальна гострота, драматизм конфлікту, незвичність біографій і характерів, новизна екранної умовності, несподівана поведінка і вчинки героїв багатьох тоді здивували і насторожили. Критика дорікала й за те, що автор неправильно показав куркуля, що у фільмі відсутні “класові характеристики”. Справді, Довженко не карає Хому. На першому обговоренні фільму в Харкові він так відповів своїм опонентам: ”Найтяжча кара – змусити людину вбити саму себе”. Приречений “куркуленко” Хома не знаходить місця ні серед людей, ні серед природи, і тоді в божевіллі, “як хробак”, головою ніби “угвинчується” в землю. Кожний фільм Довженка нікого не залишав байдужим. Спалахнула дискусія і навколо “Землі”. Автор радів з того, що широкі кола глядачів фільм сприйняли захоплено. Після переглядів “Землі” в селах нерідко відбувалися збори, мітинги, приймалися резолюції, в яких відзначалась актуальність і життєва правдивість фільму. Великий резонанс мав фільм і за кордоном. Близько п’ятдесяти рецензій з’явилося тільки у берлінській пресі.

Довженко вважав, що в пошуках нових художніх форм, засобів розкриття людської краси автор має право на експеримент; він був переконаний, що “чим ясніша думка, тим ясніша форма”. Нові умовні форми відкривають і нові можливості не тільки в пізнанні навколишнього світу, а й в розкритті світу самого художника. У “Землі” Довженко відкрив нові можливості творення характеру, художні деталі як елемента екранної драматургії. Сільський юнак Василь виростає в образ фольклорного героя; дід Семен у чистій сорочці помирає серед цвітіння і дозрілих плодів як хлібороб і мислителя; яблунева гілка ніжно торкається молодого усміхненого обличчя Василя в труні; яблуко, омите дощем, про яке французький вчений Марсель Мартен сказав: “Той, хто не бачив яблуко крупним планом у Довженковій “Землі”, той взагалі ніколи не бачив яблуко”; щедрий дощ, який поливає в кінці фільму запліднену землю, обважнілі від плодів гілки у садах; з екрана не чутно ні звуку падаючих яблук у саду, ні людських голосів, ні дівочих пісень, ні пострілу серед літньої ночі, але екранно-зорові образи, візуальні деталі створюють ілюзію реальної звукової поліфонії. Розповідають, що Чарлі Чаплін, перш ніж приступати до створення нового фільму, переглядав одну з частин “Землі”. Коли вже німе кіно стало звуковим, кольоровим, широкоформатним, в 1958 р. німий фільм “Земля” в числі 12 був визнаний кращим фільмом всіх часів і народів .

Багато важких думок та почуттів містила в літературна тіорчістья Довженка. Так, його повість-роздум ”Україні в огні” була наповнена думками про причини величезних та трагічних невдач в перши місяці війни. Саме в неї він посмів задати це питання, хоч і опосередковано, але самому Вождю.

Герой повісті Лаврін Запорожець забирає з кімнати усі документи, аби не залишилися ворогові, зупиняє свій погляд на портреті Сталіна, який висів на стені кабінету. Знявши його, аби не потоптали його потім фашисти, Лаврін починає з ним розмовляти. ”Чому мовчиш? — запитує Лаврін. — Чому не говориш народові правди? Адже ти обіцяв війну малою кров’ю і на чужій території, а фашисти дійшли і до земель Полтавщини”. В такому смислі іде вся невеличка сценка, доки Лаврін не ховає портрет, щоб вивести його з іншими паперами.

Треба було мати багато громадської мужності, щоб в ті страхітні роки задавати таке питання. Це ще раз говорить про величезність души великого українського митця.

2.3 Філософськи думки О.П. Довженка

В післявоєнні роки, коли для художника настали неймовірно трагічні часи, Довженко продовжує працювати – він багато пише. Закінчуються сценарії, пишуться п‘єси, повість “Зачарована Десна”. Поряд з цим – розмова наодинці з самим собою – вражаючи силою думки і пристрасті, глибиною оцінок і суджень “Щоденники”.

Що вражає нас у літературній спадщині митця, чим приваблює і хвилює написане ним нинішні покоління? Глибина філософського осмислення життя, широта думки, її сміливість і чесність. Особливе місце в творчих роздумах О.П. Довженка посідають його міркування про красу, про місце трагедії і страждань у вітчизняному мистецтві, яке ждановські прямолінійні догмати повністю заперечували, намагаючись перетворити все мистецтво в суцільне оптимістичне захоплення, оголошуючи трагізм і страждання несумісними з “ідеалами” нового суспільства. Мистецтво, в якому немає краси, – погане мистецтво, а художній твір, який не викликає багатств людських почуттів, — мертвий, як мертва планета без атмосфери, — таке основне кредо режисера у його вимогах до кінотворів. “Неохайність, поганий костюм, смакування убогості, побоювання вродливого обличчя перетворилося за інерцією у напівсвідому апологію убогості і бруду, — з болем писав Довженко. — Але у житті це не так. А якщо іноді так, то на екрані це не треба культувати, а в міру виправляти, щоб подавати глядачеві хороший приклад, а не утверджувати недоліки і не узаконювати побоювання красивого” [5].

Багатство ідей та вірних концепцій ніколи не можуть замінити, а тим більше компенсувати широти художньої палітри, глибини почуттів. Митець звертає увагу на те, що чимало письменників і художників, керованих хибними мотивами, вилучили з творчої палітри страждання, трагедію. Він зауважував, що вони така ж достовірність буття, як щастя і радість, що безглуздо підмінювати горе переживань людини абстрактно придуманим чиновниками “подоланням труднощів”.

Торкаючись цієї проблеми, Довженко дає її глибоке осмислення: “Страждання, трагедії будуть завжди з нами, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити. Зникнуть тільки соціальні причини страждань”. А далі додає: “Я не закликаю нікого творити плаксиві песимістичні сюжети… я люблю народ і розумію, що особисте життя моє має сенс остільки, оскільки воно спрямовано на служіння народові. Я вірю в перемогу братерства народів, вірю в торжество комунізму, та коли при першому польоті на Марс мій улюблений брат чи син загине десь у світовому просторі, я нікому не скажу, що переборюю труднощі його втрати, а скажу, що я страждаю” [9, 26]. Потрібно повною палітрою писати людей — такий висновок робить художник, ставлячи питання про розширення і збагачення художніх форм засобів зображення в сучасному мистецтві.

Найсильніші страждання художника стають поштовхом і його творчості тільки тоді, коли його не зраджує уява. Одначе найменше випадання уяви з-під контролю світогляду неминуче призводить до перекручення суті нерозривно зв’язних між собою явищ (загибель окремого села і безсмертя цілого народу). Уявлення художника повинні підкорятися загальнолюдським законам складного й суперечливого процесу пізнання — від окремого до загально, від явища до суті. На цьому шляху різноманітні явища природи та життя відображаються в думці людини в суперечливому процесі вічного руху.

Досить тільки одірвати одну якусь рисочку дійсності і перетворити її в будь-який абсолют, як уже вся дійсність постане як у кривому дзеркалі, і людина неминуче потрапляє в болото суб'єктивізму, а значить, однобічності. На художника завжди чигає така небезпека. Уникнути її можна тільки на шляху органічного поєднання своїх суб’єктивних переживань, свого глибокого відчуття з дійсністю, як би вона не приголомшувала, беручи її в змінах та розвитку.

Декларування Довженком постулату про те, що митець покликаний народом показувати світові насамперед велич і красу життя, є основоположним в його творчості. Однак творчий метод художника мусить обов’язково включати в себе показ життя не тільки у всіх його суперечностях, але й діалектично, з перспективою розв’язувати важливіше питання про головну, провідну суперечність життя — його стверджуючу, всеперемагаючу силу і красу.

Виняткову увагу приділяє режисер світоглядної позиції митця, його знань, культури. В одному з щоденникових записів виділено східну мудрість про двох людей, які йдуть дорогою і дивляться на калюжу. Один бачить лише калюжу, а другий — зорі неба, які відбиваються в ній. Кожному своє, — зауважує Довженко. Митець обирав для себе найважчий шлях в осягненні істин. Не обминаючи життєвих вад, він глибоко усвідомлював, що найкращий спосіб їх виправлення — настійний показ позитивного прикладу, на якому б люди навчились і який би наслідували. Відстоюючи важливість “широкоформатного” мислення для митця, режисер визначає і головне його завдання, яке полягає в тому, щоб “піднести чистий образ героя сьогоднішнього дня, а не волочити його по землі, по вибоїнах і рівчаках натуралістки з усіма безглуздо-фотографічними подробицями”. Художник вірив у велику силу кіно навчати людей, як треба порядно жити.

Всі компоненти кожного твору Довженка перебувають у діалектичної єдності, одночасно є глибоко національні і інтернаціональні.

Засуджуючи утилітарний підхід до мистецтва, Довженко вважав, що в мистецтві найголовніше це оте добре натхнення, що його викликає художній твір у людині творця.

Варто визначити, що митець був винятково вразливий. Вразливий тому, що художній талант неможливий без гостроти почуттів, без особливо виняткової емоційності, реакції на життєві події. Його емоційна і почуттєва гострота зумовлювалися мірою виняткової обдарованості і геніальності. Звідси біль за понівечену долю народу, ненависть до пристосуванців і дурнів, безкомпромісне їх викриття. Звідси і велика трагедія великого художника, який би міг зробити значно більше, дати народові ще не один видатний твір. “Усе своє життя я мріяв зробити щось велике і незвичайно потрібне і радісне для людей. І не зробив … кращі роки і кращі сили пішли … н відчай і безвихідь, на боротьбу з дрібнотою, справжніми ворога ми українського народу і його паразитами” (запис у серпні 1942 року). Тут же митець визнає, що страждання, яких йому завдано (йдеться про “Україну в огні”) поранили душу і руйнують неймовірно. “Трагедія мого життя полягає в тому, що я виріс із своєї кінематографії. Значна громадська боротьба, де я дійсно міг би жити и творити народові добро, мені не судилася. Її роблять навколо мене довгі роки люди слабкі і немічні духом. Я позбавлений радості і гордості творчості на користь державного горіння, в атмосфері авангарду державного штату. Мене туди не допущено” [9, 26].

Художник добре розумів, що виховання патріотизму без знання історії — безглуздя, що любити по-справжньому свій народ і рідну землю без знання історії неможливо.

Сам митець гірко переживав свою вимушену відірваність від України. Про це немало свідчень-записів у щоденнику. Особливо боляче було митцеві в дні, коли близькі і вірні московські друзі П. Капиця, В. Шкловський, В. Строєва вітали його з черговою датою народження. Боляче тому, що не було вітань з рідної землі, і тоді вихоплювались і глибин ображеного серця слова: “Невже любов моя до України всіма забута… Я не належу до еліти і не “прикріпленій” до неї. Я належу людству як художник і йому служу”.

Загальні висновки

Про творчість Олександра Довженка можна сказати словами Івана Франка:

Вона вся пристрасть і бажання

І вся вогонь, і вся тривога,

Вся боротьба і вся дорога,

Шукання, досвід і погоні,

До мет, що мчать на небосклоні.

Довженко справив великий вплив на розвиток світового мистецтва кіно. Його шукання й відкриття діставали розвиток у різних напрямках кіномистецтва, лягали в теоретичне підґрунтя різних кіношкіл і кіноперіодів. Італійські кінокритики вважають, що поштовхом до виникнення поетики неореалізму стали Довженкові відкриття, зроблені ще в епоху “Землі” – в час німого кіно.

Що вражає нас у літературній спадщині митця, чим приваблює і хвилює написане ним нинішні покоління? Глибина філософського осмислення життя, широта думки, її сміливість і чесність. Особливе місце в творчих роздумах О.П. Довженка посідають його міркування про велич та красу життя. Довженко був упевнений в тім, що митець покликаний народом показувати світові насамперед це. Любов до життя, у всіх її проявах — і радісних, і трагічних — і було однією з найголовніших рис Довженкового світогляду.

Але він не був прихильником однобічного погляду на життя. Він вважав, що багатство ідей та вірних концепцій ніколи не можуть замінити, а тим більше компенсувати широти художньої палітри, глибини почуттів. Він зауважував, що творча палітра страждання, трагедії — така ж достовірність буття, як щастя і радість.

Французький кінодіяч Анрі Ланглуа так сказав про Довженко: ”Тепер, коли відбувається нова революція у світовому кіно, фільми Довженка, його мова, його відкриття, які наперед визначили багато чого з того, що винаходиться сьогодні, виступають на передньому краї сучасного мистецтва, як знахідки середньовічних архітекторів, які проступили крізь пил і кіптяву століть на Нотр-Дам де-Парі”.

Використана література

1.    Бабишкін О. Олександр Довженко – публіцист. К., ”Радянський письменник”, 1989.

2.    Барабаш Ю. Довженко. М., 1968

3.    Барабаш Ю. Чисте золото правди. К., ”Радянський письменник”, 1962.

4.    Довженко О. Щоденник. К., ”Радянський письменник”, 1976.

5.    Довженко О.П. Щоденник // Культура України, № 3—4, 1989, С. 25—43.

6.    Здоровега В. Погуки істини, утвердження переконань. Львів, 1975.

7.    Коба О. Олександр Довженко К., ”Радянський письменник”, 1979.

8.    Коваленко М., Мішурін О. Син зачарованої Десни. Спогади і статті. К., ”Радянський письменник”, 1984.

9.    Кудін В.О. Філософська поетіка О.П. Довженка. Трибуна лектора, № 9, 1998. С. 19—27

Огляд та аналіз літератури

Постать Довженка цікава нам тому, що він був людиною, творчість якої йшла з самих глибин української народної души і тому що він сумів показати українську душу світові. Тому передусім ми зациклилися тим, що Довженка писав сам про себе, тобто його Щоденниками. Вони — справжня невичерпна криниця духовності, думок про природу та призначення культури та творчості в життя народові, болі за жалоби за свій народ. Чимало сучасників та шанувальників багатостороннього таланту Олександра Довженка залишили нам свої спогади про зустрічі та бесіди з ним. Це, насамперед оповідання М Коваленка та О. Мішуріна ”Син зачарованої Десни. Спогади і статті”, в яких Довженко стає перед нами як проста людина і водночас як яскрава особистість. Ця книга сповнена відчуттям тонкого ліризму та справжньої духовної сили великого сина українського народу. О. Бабишкін в книзі ”Довженко – публіцист” розкриває перед нами маловідому сторону творчості Довженка — його публіцистику в різні періоди життя, особливо торкаючись гнівного слова Довженка в роки війни та страждань всього радянського і насамперед українського народу від фашистських катів. Оповідання Ю. Барабаша ”Довенко” та ” Чисте золото правди” також повні різнобічного матеріалу про його творчість. Червоною ниттю через них проходять думки про філософські роздуми великого українського режисера, які стосувалися більшою мірою української національної долі та ролі митця в народному житті. Стаття В. Кудіна ”Філософська поетіка О.П. Довженка” також торкається цієї сторони його творчості, виводячи філософські думки Довженка більш з його кінематографічних робіт. Багато нового про суспільну діяльність Довженка ми знайшли в книзі О. Коби ”Олександр Довженко”. Роботу В. Здоровеги ”Погуки істини, утвердження переконань” ми також використовували для того, щоб більше знайти про думки Довженка та найсерйозніші питання в його суспільної діяльності.

Можна визначити, що всі ці роботи сповнені повагою та любов’ю до великого сина Українського народу — Олександра Петровича Довженка.