Економічна характеристика країн Африки

Зміст

Вступ

1. Загальна економічна характеристика Африки

2. Економічна характеристика Північної Африки як регіону в цілому

3. Економічна сутність декількох країн регіону окремо

4. Інтеграційні процеси та позиції іноземного капіталу у Африці

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

До африканського регіону належать 54 країни, серед яких 52 мають власну державність. Більшість з них невеликі за розмірами та з недостатньою природною матеріальною базою для саморозвитку. В Африці нараховується 62 країни, що розвиваються, більша їх частина (38) відноситься до найбідніших і слаборозвинених країн Тропічної Африки або Африки південніше Сахари. Лише п'ять країн можна вважати великими та середніми (Нігерія, Єгипет, Ефіопія, Заїр, а також ПАР). Серед інших тільки 12 з населенням від 25 до 10 млн. чоловік. Розпорошення та незбалансованість ресурсів, вузькість внутрішнього ринку, до яких додаються багатоукладність господарства, затримка первинного нагромадженим капіталу, слабкість класу підприємців, зумовлюють важливу роль держави у процесі становлення й розвитку національних економік країн континенту.

З перших кроків розвитку національної економіки державний сектор набув в африканських країнах значних масштабів і став домінуючим у найбільш важливих галузях господарства.

Північна Африка знаходиться в найбільш широкій частині материка, вона включає 18 країн, що розвиваються, на які припадає 4,5% світового промислового і 5,6% сільськогосподарського виробництва; 7,8 % населення світу; 5% світового торгового експорту; 5,4 % світового ВВП.

Цей регіон має сприятливе економіко-географічне положення, розташовуючись на стику трьох континентів — Європи, Азії й Африки, торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу роль і посилилася після будівництва Суецького каналу. Тоді ж регіон здобув і важливе військово-стратегічне значення. Відмінною рисою регіону є етнічно-релігійна спільність: здебільшого держави регіону — однонаціональні арабо-мусульманські. Є абсолютні, абсолютистсько-теократичні і конституційні монархії.

1.Загальна економічна характеристика Африки

За останні десятиліття значно поглибилася диференціація африканських країн за рівнем соціально-економічного розвитку. На одному полюсі виявилися найменш розвинуті країни — фінансові банкрути зі зруйнованою і кримінальною економікою (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі та інші); інший полюс утворює ПАР, що є індустріально-аграрним гігантом за африканськими мірками, а також країни (Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д'Івуар, Сенегал, Габон, Уганда та інші), що володіють більш-менш розвинутим промисловим сектором, який ґрунтується на видобутку корисних копалин і переробці сільськогосподарської сировини.

Країни Африки мають багаті запаси різноманітних природних ресурсів, але розподілені вони вкрай нерівномірно, що позбавляє ряд країн одержання так званої ресурсної ренти. Основна спеціалізація африканських країн у світовому господарстві — аграрно-сировинна. Африка як і раніше є основним постачаль­ником діамантів, міді, олова, нікелю, кави, какао та інших товарів для розвину­тих країн і НІК Азії. Лідирують в економічному розвитку ті країни, у яких політична стабільність збігається із продуманою державною політикою і наяв­ністю природних ресурсів. У цих країнах широко діють ТНК, що здійснюють свої інвестиції в сільськогосподарське виробництво, сферу послуг, добуваючі та переробні галузі, комунікації. Серед багаточисельних проблем регіону гостро стоїть питання перенаселення, підвищення природного руху населення, який постійно обганяє економічне зростання. Це і пояснює наявність в Африці такої великої кількості найбідніших країн із ВВП па душу населення менше 800 доларів.

На початку 90-х років темпи росту економіки африканських країн виросли у зв'язку з підвищенням попиту на сировинні ресурси з боку азіатських країн. Фінансова криза 1997-98 рр. тимчасово призупинила розвиток. На данин момент ситуація дещо стабілізувалася, але перспективний прогноз невтішний: на світовому ринку спостерігається і прогнозується на майбутнє зниження попиту на сировину і сільськогосподарську продукцію, що неминуче позначиться на темпах розвитку африканських країн.

З огляду на сформовану світову кон'юнктуру, ряд африканських країн став ширше розвивати нетрадиційні галузі, що орієнтуються на експорт. Кенія і Малаві вирощують і продають квіти, в експортних зонах вільного підприємництва Мадагаскару і Маврикії виробляються різноманітні промислові товари, у Ботсвані збирають автомобілі, Єгипет, Туніс, Сенегал і Уганда розвивають міжнародний туризм. Демократичні перетворення в єдиній економічно розвинутій країні регіону — ПАР дали можливість країнам-сусідам оживити торгівлю

ПАР є головним інвестором економіки Анголи, Лесото, Ботсвани, Намібії. Раніше вивезення товарів на експорт із цього регіону здійснювався переважно з портів Дурбан і Кейптаун, у даний час ПАР фінансує реконструкцію порту в Мапуту (Мозамбік).

Створюються митні і торгові союзи. У травні 2000 р. Організації африканської єдності (ОАЄ), що включає 53 країни, виповнилося 38 років і вона була перетворена на Африканську Спілку (АС). Змінюються інтереси подібних спілок. Якщо раніше її метою було протистояння неоколоніальній політиці колишніх метрополій, то тепер країни об'єднуються за економічними мотивами для протистояння діям ТНК, що проводять активну хижацьку політику по перерозподілу сфер впливу, ринків збуту, потоків капіталу і доступу до сировинних ресурсів.

Майже всі африканські країни страждають від технічної відсталості, низького освітнього рівня населення, високого приросту населення, територіальних і національних конфліктів. Це найбільш активний регіон світу з організації політичних переворотів. У перші десятиліття після деколонізації Африка виділялася високими темпами економічного розвитку, але згодом вони знизилися: якщо в 1951-61 роках вони складали 4,4 % середньорічного приросту ВВП, то в 1991-2000 роках - 1,5%.

Проблеми слаборозвинених країн Африки полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і якісь корисні копалини є в надрах країни, їхній видобуток залежить під притоку зовнішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приток капіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує розвиток даних виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадення та розбазарювання цих надходжень.

Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій.

Це у свою чергу, не сприяє росту продуктивності праці, викликає низький рівень споживання, тобто низький рівень накопичення є результатом злиднів і одночасно причиною їх збереження.

Незначні інвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва.