Сучасна типологія партійних систем

2. Сучасна типологія партійних систем

У сучасній політичній літературі досить поширена типологія партійних систем на основі двох критеріїв: кількості існуючих партій та принципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій). Відповідно розрізняють:

1. Безпартійні системи. Вони можуть виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не передбачає існування політичних партій у їх сучасному розумінні (у докапіталістичну епоху таке становище було в більшості феодальних країн); б) уведення найвищою державною владою заборони на створення будь-яких політичних партій. Приклади тимчасового запровадження безпартійної системи — африканські країни після багатьох військових переворотів у 60—80-х роках (Дагомея, Верхня Вольта, Нігер та ін.), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи — Саудівська Аравія, Оман та ін.

При цьому перший тип безпартійної системи може іноді характеризуватися такими моментами: певні політичні сили намагаються створити партії і відповідно партійну систему, але традиціоналістське суспільство відкидає та фактично зводить нанівець ці спроби, перетворюючи «новостворені» політичні партії на кліки, клани та інші неполітичні за своєю природою (а скоріше за все, комунальні) соціальні утворення. У другому типі безпартійної системі можуть виникати нелегальні партії, причому нерідко основна їх діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, що виходять з-під контролю правлячих у державі сил (це сталося, наприклад, в Омані в 70-х роках).

2. Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім не схожими один на одного варіантами: а) системи, де, крім правлячої, решта партій офіційно заборонена або їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робилися або зазнали поразки через неадекватні дії самих ініціаторів, а не внаслідок протидії їм з боку політичної влади.

Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 р., сучасні В'єтнам, Куба та ін. Фактично такою ж можна було б визнати й «безпартійну» систему в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії, якби не офіційна характеристика у "Зеленій книзі" М. Каддафі (одному з основних документів лівійської революції) будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Все ж таки лівійські "революційні комітети" дуже схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію. Другий варіант — специфічний тип однопартійної системи, який, по суті, був різновидом безпартійної системи, зумовленої специфікою домінуючої традиціоналістської політичної культури. На початку нинішнього десятиліття на острові Мен офіційно існувала лише одна Лейбористська партія — невеличка і неправляча, але й не підпільна політична організація. Серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основних стани цих систем (тобто правлячої єдиної партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободи політичних дискусій; б)нав'язування офіційної одноманітності.

3. Двопартійні системи. Серед багатьох варіантів найбільш характерні такі:

а) неальтернативна, ротаційна, суто двопартійна. Так, у 1957 р. у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про "паритетне правління", домовилися про те, що по черзі й без виборів через кожних чотири роки посада президента переходитиме від однієї партії до другої, діятиме паритетний принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади. Двопартійна система Національного фронту проіснувала до 1970 р.;

б) неальтернативна, неротаційна, суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом її була Болгарська Народна Республіка, де існувало дві легальні партії — правляча Комуністична та її "молодший партнер" — Болгарський землеробський народний союз;

в) альтернативна, ротаційна, суто двопартійна. У Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х роках державою офіційно декларувалося створення двох політичних партій, і на період "стабілізації демократії" у країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій;

г) "де-факто" двопартійна при формальному існуванні багатопартійності без обмежень на чисельність партій. Приклади — США й до певної міри Велика Британія, яка нині поступово відходить від цієї моделі.

4. Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інститу-ціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а нині — у Китайській Народній Республіці, Іраку. Багато в чому схожими на цей різновид є ті партійні системи, які деякі дослідники називають "обмеженими". В них офіційно визнається свобода діяльності політичних партій (при цьому фактично не мають значення ні наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектра партій, ні характер їх взаємовідносин та співвідношення сил між ними), однак усі найважливіші питання громадського та державного життя вирішуються не шляхом боротьби та співробітництва політичних партій, а прийняттям вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою "безпартійною партією влади". Роль останньої можуть виконувати: а) оточення монарха або президента-автократа; б) рада духовенства;в) військова рада(хунта); г) революційний уряд тощо.

5. Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Один з прикладів — своєрідна три-партійна формально альтернативна система, яка свого часу (в період правління А. Садата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частини колишньої єдиної правлячої партії — Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактично (нелегально або напівлегальне) тут існували й інші політичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена у законі.

На Мадагаскарі, де в 70 — 80-ті роки на підставі «Хартії Малагасійської революції» в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонування восьми політичних партій, також існував такий різновид партійної системи. Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу "проходила перевірку" на загальних виборах.

6. Дефакто неальтернативні, але з юридичної точки зору альтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система тривалий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М. Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про "керівну та спрямовуючу роль КПРС" у радянському суспільстві.

7. Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здійснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних партій (приклад — Малайзія). Така система може характеризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.

Висновки

Отже, партійна система – це сукупність відносин між: легальна діючими політичними партіями з приводу політичної влади, які визначають її місце і роль у політичній системі.

Найпростішою класифікацією партійних систем, що враховує характер взаємодії та ступінь впливу політичних партій на суспільство вцілому, є їх поділ на однопартійну, двопартійну та багатопартійну.

Однопартійна система передбачає утвердження політичної влади однієї партії.

Двопартійна система – це така система, при якій реальну боротьбу за владу ведуть дві основні політичні партії.

Багато партійна система – це сукупність відносин між партіями, коли жодна з них не має переваги, а влада здійснюється коаліціями.

Україна належить до країн з багатопартійною системою. Однак сам процес формування багатопартійності є досить складним і суперечливим.

На думку одного з українських політологів в нашій державі відбувається «еволюція атомізованої партійної системи до системи поляризованого плюралізму», спостерігається перехід політичного спектра партій з національного виміру до загальноприйнятого розподілу на правих, лівих і центристів.

Література

1. Політологія /За заг. ред. О.В. Бабкіної. – 2-ге вид. – К.,2001.

3. Політологія /Підручник /За заг. Ред. І. С. Дзюбка. - 2-ге вид. -К., 2001. 415с.

4. Пахарєв А. Багатопартійність і партійна система поняття не тотожні Віче. – 2002. – N2.

5.Н.В.Гаврилів. Політологія у тестах, завданнях, тезах. Навчальний посібник. Дрогобич, 2002.

6. Політологія. Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політка / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид., перероб. Та доп К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003.- 664 с.: іл.