Погляди представників гештальтпсихології

2. Погляди представників гештальтпсихології

Макс Вертгеймер (1880–1943) – один із засновників гештальтпсихології. Після двох років вивчення права вирішив зайнятися філософією. Захистив докторську дисертацію у Вюрцбурзькому університеті (1904). У 1910-х працював в Психологічному інституті Франкфуртського університету, де зацікавився дослідженнями сприйняття. Разом з двома асистентами, Вольфгангом Келером і Куртом Коффкою провів дослідження ефекту руху зображень, що демонструвалися на тахістоскопі, після чого опублікував в 1912 свою відому статтю «Експериментальні дослідження сприйняття руху». З 1916 по 1925 жив і працював в Берліні, після чого повернувся до Франкфурту на посаду професора. З 1933 р. Вертгеймер працює на кафедрі психології Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорку [1; с. 23].

Вертгеймер представляє напрям, що досліджував продуктивне мислення, направлене на рішення задач. Це можна уявити наступним чином. Є початкова і кінцева ситуація. Далі можливі два варіанти – початкова ситуація в порівнянні з кінцевою: а) має структурні порушення або пропуски (структурну незавершеність), або б) «дуже складна або безладна, або володіє простою, але заснованою на зовнішніх ознаках структурою» (недосконалість структури). Структурні особливості початкової ситуації визначають дії по її переструктуруванню (створюють «вектори… направлені до поліпшення ситуації»). Кінцева ситуація – «це такий стан, який підтримується внутрішніми силами, в якому існує гармонія взаємних вимог і в якому частини визначаються структурою цілого, а ціле – структурою частин» [6; с. 408].

Відповідно до цього Вертгеймер розрізняв вихідні ситуації а) з незавершеністю структури і б) з недосконалістю структури:

а) Вихідна ситуація з незавершеністю структури. У випадку, якщо вихідна ситуація володіє структурною незавершеністю в порівнянні з кінцевою, рішення протікає таким чином. Спочатку людина повинна побачити, усвідомити проблему (тобто необхідне схоплювання структури «у світлі того, що вимагається визначити»), після чого відбувається переструктурування. Тобто «поліпшення структури» в даному випадку слід розуміти в тому значенні, що нова структура виявляється «хорошою» для вирішення. Вертгеймер відзначає, що людина часто осягає деякі структурні властивості відшукуваного цілого задовго до того, як зможе знайти його повну структуру, конкретні елементи. При переструктуруванні відбувається зміна функцій елементів.

Ось приклад того, як відбувається переструктурування ситуації з погляду завдання. Завдання: знайти суму 1+2+3+4+5+6+7+8+9+10 простим способом. Випробовуваний приходить до того, що можна скласти перше і останнє числа (1 і 10), що те ж саме, що 2 і 9, 3 і 8 і т.д., і помножити цю суму (11) на число таких пар (5). При цьому, наприклад, 9 починає сприйматися вже не як 8+1 (наступна за 8), а як 11–2 (симетрична 2 щодо типової суми пар).

б) Вихідна ситуація з недосконалістю структури. У інших випадках переструктурування ситуації не має конкретної мети, а тільки – «прагнення осягнути внутрішню структуру завдання». «У таких випадках відкриття означає не просто досягнення невідомого раніше результату, відповідь на якесь питання, але швидше нове і глибше розуміння ситуації».

Перехід від вихідної до кінцевої ситуації – лише відносно замкнутий (ізольований) процес. «Він – часткове поле в межах загального процесу пізнання і розуміння, в контексті загального історичного розвитку, усередині соціальної ситуації, а також в особистому житті випробовуваного». Початкова стадія – лише відносно початкова, кінцева – відносно кінцева.

У загальному вигляді Вертгеймер класифікує задачі таким чином (S₁ – початкова ситуація, S₂ – кінцева ситуація):

а) задачі з незавершеністю структури: S1 ® … ® S2,

б) задачі з недосконалістю структури: S1 ® ….

Вертгеймер помічає, що існує і третій вид продуктивних процесів, який можна зобразити так: в) … ® S2.

Це, наприклад, художня творчість. Тут S₂ (результат) існує спочатку в уявленні творця лише в найзагальнішому вигляді, навіть структура цілого розгортається тільки в процесі творіння.

Курт Коффка (1886–1941) – німецько-американський психолог. Разом з Максом Вертхеймером і Вольфгангом Келером вважається одним із засновників гештальтпсихології. Навчався в Берлінському університеті у Карла Штумпфа, в 1909 році одержав ступінь доктора філософії. Також протягом одного року навчався в Единбурзькому університеті в Шотландії. Після закінчення навчання працював у Франкфуртському університеті, в 1911 році став приват-доцентом в університеті міста Гісен, де разом з Келером брав участь в експериментах Вертгеймера, присвячених вивченню сприйняття руху. У 1918 році – професор університету, пропрацював в якому до 1924 року.

З 1924 року відвідував різні американські університети, був професором Корнелського, Чиказького і Вісконсинського університетів. У 1927 році посів посаду професора коледжу Сміта в Нортхемптоне. З 1939 року – професор Оксфордського університету. Разом з Вертхеймером і Келером в 1921 році заснував журнал «Psychologische Forschung» (Психологічне дослідження). Головна праця Коффки – «Принципи гештальтпсихології» (1935) [1; с. 289].

У роботі «Основи психічного розвитку» застосував методи гештальтпсихології для дослідження психічного розвитку дитини. У цій праці він об’єднує гештальтпсихологію і психологію розвитку дитини. Особливе місце приділяється досвіду та научінню на помилках. В цілому, Коффка підкреслював взаємодію здібностей та умов оточуючого середовища, спираючись на «теорію конвергенції» В. Штерна. Книга містить багато практичних прикладів, котрі ілюструють розвиток здібностей дітей до формування і сприйняття думок, мисленнєві процеси.

Дослідження розвитку сприйняття у дітей, які проводилися в лабораторії Коффки, показали, що у дитини є набір смутних і не дуже адекватних образів зовнішнього світу. Поступово в процесі життя ці образи диференціюються і стають все більш точними. Так, у новонароджених дітей є смутний образ людини, до гештальту якої входять і голос, і особистість, і волосся, і характерні рухи. Тому маленька дитина одного-двох місяців може не взнати навіть близького дорослого, якщо він поміняє зачіску або змінить звичний одяг на абсолютно незнайомий. Проте вже до кінця першого півріччя цей смутний образ дробиться, перетворюючись на ряд чітких образів: обличчя, в якому виділяються як окремі гештальти очі, рот, волосся, з'являються і образи голосу, тіла. Розвивається і сприйняття кольору.

Спочатку діти сприймають оточуюче тільки як забарвлене або незабарвлене, при цьому незабарвлене сприймається як фон, а забарвлене – як фігура. Поступово забарвлене ділиться на тепле і холодне, і в оточуючому діти виділяють вже декілька наборів «фігура-фон». Це незабарвлене-забарвлене тепле, незабарвлене-забарвлене холодне і т.д. Таким чином, єдиний раніше гештальт перетворюється в декілька гештальтів, які вже точніше відображають колір. З часом і ці образи дробляться: у теплому виділяються жовтий і червоний кольори, а в холодному – зелений і синій. Цей процес відбувається протягом довгого часу, поки, нарешті, дитина не починає правильно сприймати всі кольори. Таким чином, Коффка приходить до висновку про те, що в розвитку сприйняття велику роль виконує поєднання фігури і фону, на якому демонструється даний предмет. Він сформульовує один із законів сприйняття, який був названий «трансдукція» Цей закон доводив, що діти сприймають не самі кольори, а тільки їх відносини.

Вольфганг Келер (1887–1967) – німецький і американський психолог, один із засновників гештальтпсихології. Доктор філософії (Берлінський університет, 1909) [1; с. 303].

В. Келер також досліджував особливості інтелектуального розвитку особистості, виходячи з пошуку закономірностей створення в уяві людини гештальту. Він вважав, що навчання веде до утворення нової структури і, отже, до іншого сприйняття і усвідомлення ситуації. В той момент, коли явища входять в іншу ситуацію, вони придбавають нову функцію. Це усвідомлення нових поєднань і нових функцій предметів і є, на думку Келера, утворенням нового гештальту, усвідомлення якого складає суть мислення. Келер називав цей процес «переструктуруванням гештальту» і вважав, що він відбувається миттєво і не залежить від минулого досвіду суб'єкта. Для того, щоб підкреслити миттєвий, а не тривалий в часі характер мислення, Келер дав цьому моменту переструктурування назву «інсайт», тобто осяяння.

Келер провів експеримент, в якому дітям пропонувалося дістати машинку, розташовану високо на шафі. Для того, щоб її дістати, треба було використовувати різні предмети – драбинку, ящик, стілець. Виявилося, що якщо в кімнаті були сходи, діти швидко вирішували запропоновану задачу. Складніше було в тому випадку, якщо треба було здогадатися використовувати ящик. Але найбільші утруднення викликав варіант, коли в кімнаті не було інших предметів, окрім стільця, який треба було відсунути від столу і використати як підставку [2].

Келер пояснював ці результати тим, що сходи із самого початку усвідомлюються функціонально як предмет, що допомагає дістати щось розташоване високо. Тому її включення в гештальт з шафою не представляє для дитини трудності. Включення ящика вже потребує деякої перестановки, оскільки ящик може усвідомлюватися в декількох функціях. Що ж до стільця, то він усвідомлюється дитиною не сам по собі, але вже включеним в іншій гештальт – із столом, з яким він представляється дитині єдиним цілим. Тому для вирішення даної задачі дітям треба спочатку розбити цілісний образ «стіл-стілець» на два, а потім вже стілець з'єднати з шафою в новий образ, усвідомивши його нову функціональну роль. До подібних же висновків про роль «інсайту» в переструктуруванні минулих образів прийшов і М. Вертгеймер, який досліджував процес творчого мислення у дітей і дорослих.

Сказане проливає світло на дещо дивний факт: перша програмна праця гештальтпсихології, що належав Келеру, була присвячена питанням фізичної хімії і називалася «Фізичні гештальти у спокої і стаціонарному стані» (1920). Психолог, що займався до цього акустичними відчуттями і зоопсихологією, звернувся до колоїдної хімії не через примхливі зміни в професійних інтересах. Теорія гештальту не могла претендувати на серйозну роль без природничонаукового обґрунтування. Тому вона і починається з келеровської книги про фізичні гештальти. Келеру і його колегам представлялося, що принцип гештальту – єдиний для різних порядків явищ – дозволить по-новому розв'язати психофізичну проблему, приводячи свідомість у відповідність з фізичним світом і в той же час не позбавляючи його самостійної цінності. Це рішення виразилося в понятті «ізоморфізм».

Ізоморфізм означає, що елементи і їх відносини в одній системі взаємно однозначно відповідають елементам і їх відносинам в іншій. Фізіологічна і психологічна системи, згідно гештальтистської гіпотезі, ізоморфні один одному (подібно тому як топографічна карта відповідає рельєфу місцевості).

В. Келер довів, що при успішному розв'язанні інтелектуальної задачі відбувається бачення ситуації в цілому і її перетворення в гештальт, через що змінюється характер пристосувальних реакцій. Дослідження Келера розширили рамки уявлень про природу навиків і нових форм поведінки людини і тварин. Келер також займався вивченням феномена транспозиції, в основі якої лежать реакції організму не на окремі, розрізнені подразники, а на їх співвідношення. Він вважав, що психологічне знання слідує будувати за зразком фізичного, оскільки процеси в свідомості і організмі як матеріальній системі знаходяться у взаємно однозначній відповідності (ізоморфізм). Керуючись цією ідеєю, Келер розповсюдив поняття про гештальт на головний мозок. Це спонукало його послідовників постулювати наявність в мозку електричних полів, що служать корелятом психічних гештальтів при сприйнятті зовнішніх об'єктів.

Висновки

Представники гештальтпсихології вважали, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів, а навпаки – властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом. Останній функціонує за принципом кращої організації (прегнантності), ізоморфізму – тотожності між фізичними і психічними гештальтами. При розв’язанні задач головним чинником визнавався «інсайт», тобто явище раптового охоплення ситуації в цілому.

Гештальтпсихологія стверджує, що ціле не виводиться з суми властивостей і функцій його частин (властивості цілої не рівні сумі властивостей його частин), а має якісно вищий рівень. Гештальтпсихологія змінила колишнє переконання про свідомість, доводячи, що його аналіз покликаний мати справу не з окремими елементами, а з цілісними психічними образами. Гештальтпсихологія виступала проти асоціативної психології, що розчленовує свідомість на елементи. Гештальтпсихологія разом з феноменологією і психоаналізом лягла в основу гештальттерапії Ф. Перлза, який переніс ідеї гештальтпсихологів з когнітивних процесів до рівня світобачення в цілому.

Образи-гештальти, на думку прихильників цього напряму, виникають внаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати прості, врівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властива константність і стійкість. Із сприймання гештальтисти перенесли термін «гештальт» та мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи яких пов'язані в єдиній структурі. Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод – варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті.

Список використаної літератури

1. Альмуханова А.Б., Гладкова Е.В., Есина Е.В., Имашева Е.Г., Клименкова О.В. Большая психологическая энциклопедия. – М.: Эксмо, 2007. – 543 с.

2. Лебедева Н.М., Иванова Е.А. Путешествие в Гештальт: теория и практика. – СПб.: Речь, 2005. – 555 с.

3. Марцинковская Т.Д. История психологи. – М.: Академия, 2008. – 544 с.

4. Роменець В.А. Історія психології ХІХ-початок ХХ століття: навч. посібник. – К.: Либідь, 2007. – 832c.

5. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посіб. – К.: Либідь, 2003. – 990 с.

6. Теплов Б.М. О Максе Вертгеймере, основателе гештальтпсихологии // Психология и психофизиология индивидуальных различий. – М., Воронеж: 1998. – С. 408–409.

7. Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века: Учеб. пособие. – М.: Академия, 1996. – 416 с.