Релігія та мистецтво

ПЛАН

1.   Сутність та походження релігії.

2.   Основні світові релігії:

-     буддизм,

-     християнство,

-     іслам.

3.   Біблія – першоджерело мистецтва.

4.   Висновки.

5.   Використана література.

 

1. Сутність та походження релігії.

Висвітлення даного питання доцільно розпочати з визначення поняття "релігія". Слово походить від латинського "religio" і означає "зв'язок". У тлумаченні богословів релігія — це все те, що зв'язує, з'єднує людину з бо­жественністю ("Святе Письмо", культ тощо). Отже, богословське визначення релігії виходить з віри в іс­нування Бога. Але воно, так би мовити, конфесійне, однобічне.

Зазначимо, що релігія — явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в суспі­льстві цілком закономірно й існує разом з ним; воно поєднує в собі елементи раціонального (наприклад, моральні настанови) та ірраціонального (наприклад, фантастичні образи надприродних істот — ангелів, чор­тів тощо).

Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості — однією з форм відображення світу, але відображення своєрідного.

Характеризуючи цю своєрідність, всі радянські підручники і словники, як правило, наводили визна­чення Енгельса про "фантастичне відображення", на­даючи йому прямо протилежний зміст (фантастич­не — значить неправдиве, негативне, тому релігія є антикультурою).

Спробуємо пояснити істинний сенс енгельсівської формули, бо це має принципове, методологічне зна­чення. Виникає питання: у зв'язку з чим і як визна­чив Ф- Енгельс релігію?

Він полемізував з Є. Дюрінгом (1833—1921 рр.), ні­мецьким філософом XIX ст., який, зокрема, вимагав заборонити релігію. У відповідь на таку безглузду ви­могу Ф. Енгельс переконливо довів, чому саме релігію заборонити не можна. Він писав: "Релігія забороня­ється. Але ж всяка релігія є не чим іншим, як фантас­тичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному жит­ті, — відображенням, в якому земні сили набувають форму неземних". Далі він вважав, що релігія виник­ла в процесі осмислення людиною сил природи, а пізніше — суспільних сил, що вона є однією з най­більш давніх форм духовного освоєння світу, яка ви­пливає з властивостей процесу пізнання.

Так, у свідомості первісної людини панівне зна­чення мали міфологічні та магічні уявлення. З часом магію змінює релігія як нова панівна форма суспіль­ної свідомості.

Зазначимо, що фантастичні образи релігії — це форма відображення дійсності, притаманна усім на­родам. Вона є необхідним ступенем сприйняття світу, обумовлена функціями головного мозку і має таке саме право на існування, як і раціональне, наукове пізнання.

Отже, релігія є однією з форм суспільної свідомо­сті, яка відображає дійсність в образах і міфах та утверджує віру в їхню реальність.

2. Основні світові релігії.

Буддизм.

Буддизм – найстаріша світова релігія – виник як реакція небрахманських шарів давньоіндійського населення на брахманізм.

Спочатку він був внутрішньою течією в індуїзмі. Його виникненню сприяло те, що індуїзм, ускладнений і філософський в теорії, став дуже корумпованим, пристосовницьким на практиці. Всі не брахмани вважалися другорядними, невоноправними, послідовниками тієї чи іншої доктрини. Це зумовило посилення прагнень створити нову, альтернативну доктрину, що змогла б протистояти брахманській мудрості. Найбільш розробленою і впливовою системою став буддизм, виникнення якого пов’язане із ім’ям Сіддхартхи Гаутами (Будди).

Син князя з племені сак’я Сиддхартха Гаутама народився в 560 році до н.е. в Лумбіні, розташованому біля підніжжя Непальського пагорба в Північному Непалі.

Першими прихильниками буддизму стали царі держави Магадха – Бімбачара та Аджатаматур, сучасники Будди. Через три місяці після смерті Будди (Будда – просвітлений), за царя Аджатаматру, відбувся перший буддистський собор (чангіті), що проходив у печері Саптапарна відомого монастиря Наланда в місті Раджагриха (зараз – район ПатнаЮ, штат Біхар). На ньому були канонізовані Віная, - Сутра - та Абхідхарма-пітаки. Другий собор відбувся через сто років у Вайшалі, стався розкол чангхи. Третій собор, - у Паталіпутрі (через 200 років) проходив під головуванням царя Ашоки. Цар Аш ока визнав істинним вчення тхеравадистів. А також два четвертих – Махаона і Хінаяна, п’ятий та шостий собори.

У центрі буддизму лежить вчення про “чотири благородні істини”. Перша з них стверджує, що будь-яке існування є страждання (дукха). Особливо яскраві прояви цього принципу – народження, хвороба, старість, смерть, необхідність завжди терпіти навколо себе те, що ми не полюбляємо, й відчувати нестачу того, що ми любимо. Друга істина полягає в тому, що причина страждання закладена в самій людині: це її потяг до життя, насолод, влади, багатства тощо. Третя істина проголошує, що спинити страждання можна, для цього необхідно звільнитися від потягу до життя, досягти стану, за якого будь-яке сильне почуття відсутнє, будь-яке бажання пригнічене. Четверта благородна істина полягає у вказуванні благородного серединного восьмеричного шляху, що складається з восьми сходинок: 1) проведене знання (чотири благородні істини); 2) праведне прагнення; 3) праведна мова (стверджування правди); 4) праведна поведінка; 5) праведний спосіб життя; 6) праведні зусилля; 7) праведна концентрація (самоаналіз); 8) праведна техніка медитації (Раджа-йога).

Праведна поведінка (четверта сходинка) включає в себе п’ять заборон – вбивство, крадіжки, обману, блуду та пияцтво.

Кожен член чернечого ордену (сангхи) повинен голити голову, носити особливий жовтий одяг, постійно бути у роздумах (медитації). Буддисти вірять, що людина знаходить спасіння в трьох сховищах: перше – Будда, друге – Дарма (вчення) і третє – Сангха.

Мета кожного буддиста – досягнення нірвани (букв. “нірвана” – зникнення), тобто звільнення від страждань, бажань та смертної оболонки.

Буддистське святе письмо – Трипі така (Типі така) – складається з трьох частин. Перша – Віная-пітака – містить правила, яких необхідно дотримуватися в буддизмі. Друга – Сутта-пітака – розповідає про бесіди, які вів Будда зі своїми учнями. Третя – Абідарма-пітака – тлумачить основні догмати буддизму. Канонічними книгами вважаються також Сутта-Ніпата (збірник поем про Будду та його учнів) та Джатакі (збірник розповідей про переродження Будди).

Християнство.

Християнство – найбільш поширена і одна з найбільш розвинених релігійних систем сучасного світу. Християнство багатьма своїми коренями сягає в культуру стародавнього Сходу, звідки черпало свій багатий догматичний і ритуальний потенціал. Однак це саме та єдина релігія (якщо не враховувати її поділу на численні церкви, віросповідання, секти), яка характерна саме для західного світу на противагу східному з його дуже різними релігійними системами.

Важко знайти куточок землі, де б не здійснювали роботу християнські місіонери. Християнська релігія розпадається на ряд самостійних напрямів. Зберігаючи в основному ортодоксальні положення християнської догматики, ці напрями відрізняються один від одного своєрідним тлумаченням деяких догматів, окремими особливостями культу.

Християнська релігія виникла в першому сторіччі нашої ери в умовах розвинутого суспільства з гострими політичними, економічними та соціальними суперечностями в одному з найдавніших осередків земної цивілізації – Палестині. Більшість населення цього регіону сповідувала іудаїзм, який на початку нової ери переживав глибоку кризу. Світська влада в особі царя Ірода та духовна влада жерців Єрусалимського храму поступово втрачали вплив на широкі верстві населення. Серед іудеїв поширювалися очікування месії, передвіщеного старозаповітними пророками. З’явилося чимало проповідників, які оголошували себе месією і обіцяли врятувати іудейський народ. Один з таких проповідників – Ісус – привернув до себе увагу людей надзвичайно виразними промовами, що містили в собі основи нового релігійного вчення і вражали проникливістю в глибини людської душі. Саме Він і був визнаний Месією.

Християнство поширювалося поступово: спочатку тільки серед іудеїв, а потім і серед язичників. Першими проповідниками були апостоли – учні Ісуса Христа. Апостоли, в свою чергу, мали своїх учнів і так це переємство сягає і наших днів у формі єпископів.

Східний напрям у християнстві поділяється на дві великі групи: Східні Православні церкви та Стародавні Східні (Орієнтальні) Православні церкви. Ці церкви мають єдину канонічну практику, подібну обрядовість та майже нічим не відрізняються в догматичних символах.

Усі Східні автокефальні церкви, які перебували між собою в молитовній та євхаристичній єдності, а також поділяли догматичні положення єдиної нероздільної Церкви, стали називатися православними, тобто такими, що правильно прославляють Бога. Разом ці церкви утворили так звану Святу Православну Церкву.

Православні вважають, що догматичні положення можуть розробляти та приймати лише Вселенські Собори (їх було 7) за участю представників усіх церков. А такі після 787 року не проводилися. Тому потрібно зберігати те догматичне надбання, що виробили сім Вселенських Соборів, і дотримуватися його. З цієї причини православних називають часто ортодоксальними християнами.

Організація Православної Церкви залишилася такою, якою вона була до Великого Церковного Розколу 1054 року на Східну (Православну) і Західну (Католицьку) Церкви.

На часі Великого Церковного Розколу на Сході існувало шість автокефальних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кіпрська та Грузинська. Згодом стали автокефальними ще ряд церков, що домоглися незалежності від Константинопольської та Руської церков. Стосовно церковної ієрархії Православної церкви, то згідно з церковною традицією і Священним Переказом, у Східних церквах існує три ступеня священства: дияконство, пресвітерство, єпископство. Очолюють східні автокефальні церкви найчастіше патріархами або католікосами з титулом “Святіший”, рідше – митрополитами або архієпископами з титулом “Блаженніший”.

Східними Православними Церквами є такі: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Чехо-Словацька та Автокефальна Пр. Церква в Америці.

 Католицизм - цей напрям у християнстві представлений трьома групами церков. Першу групу становлять 13 уніацьких церков. Свого часу ці церкви відкололися від східних, визнавши католицьке віровчення та адміністративний і духовний авторитет Римського папи. Третя група – це старокатолицькі церкви, більшість яких утворилася після 1870 року.

Головні положення віровчення, що відрізняють католиків від православних, з’явилися в догматах західної Церкви поступово, так би мовити, нашаровувалася на догматичне надбання єдиної нерозділеної Християнської Церкви.

Так, учення про зішестя Святого Духа від Сина, яке з’явилося в 589 році на Толедському Соборі як полемічний прийом проти аріанства вестготів, остаточно затвердив папа Бенедикт ІІІ у 1014 році, піднісши його в ранг догмата.

Католики вірять в існування крім раю та пекла ще й чистилища, де грішники можуть очиститися, після чого потраплять у рай. Римська церква прийняла догмат про непорочне зачаття Діви Марії, тобто, що Дівою була і мати Марії – праведниця Анна. Крім цього, на І Ватиканському Соборі (1870 р.) був прийнятий догмат про безпомилковість учительства папи в питаннях віри та моралі.

Католики, на відміну від православних, визнають рішення двадцяти одного Вселенського Собору.

Католики і православні визнають і звершують сім таїнств. Але в Римській церкві деякі таїнства виконуються своєрідно, наприклад: таїнство миропомазання в католицькій церкві (конфірмація) виконується, коли дитині виповнюється 7-8 років (у православних – незабаром після хрещення); таїнство євхаристії відправляється на прісному хлібі (у православних – на квасному), при цьому лише духовенство може причащатися хлібом і вином, миряни ж повинні причащатися лише хлібом.

Становлення католицизму тісно пов’язане з діяльністю таких видатних пап, як Лев І (440-461 рр.) та Григорій І (590-604 рр.). За своє надзвичайно благотворне для Церкви правління вони були удостоєні звання “Великий”. А також для становлення католицизму посприяли за своє правління й багато інших пап в різні часи.

Система управління Римською церквою ускладнюється тим, що в ній існує складне переплетення церковної ієрархії та рангів церковних посад. З одного боку, католицька ієрархія, як і православна, включає три ступені священства: дияконство, пресвітерство, єпископство. З іншого боку, всередині цих ієрархій існують два ранги церковних посад: 1) вищий – ті, хто отримує свою владу безпосередньо від папи (кардинали, легати від ребра апостольського, апостоличні вікарії); 2) нижчий – ті, чия влада виходить від єпископа (генеральні вікарії, синодики – члени церковного трибуналу).

Після ІІ Ватиканського Собору католики почали замінювати богослужбову латинську мову національними.

Є ще цікавий розділ в християн-католиків, як “унія”. Значення слова “unio” неточно відтінює зміст, який вкладають у нього католицькі богослови.

Католики єдині з православними в розумінні того, що Християнська Церква, очолювана самим Ісусом Христом, зберігає внутрішню суттєву єдність. Київському митрополитові Платону Городець кому (1803-1891 рр.) належать відомі слова про те, що “перегородки між церквами не сягають неба”. З обох боків, і з православної, і з католицької церкви, існує єдність у поглядах на людські гріхи як на головну причину численних церковних розколів. Але православні вважають, що єдиним шляхом подолання цих розколів є повернення до стану, в якому перебувала Церква до 1054 року. Католики ж вбачають цей шлях у догматичному та адміністративному підпорядкуванні Римському єпископу при збереженні православними своїх обрядів. Такий стан вони називають унією.

Найбільшими званими Католицькими Церквами є: Маронітська, Мелькітська (Греко-Католицька), Халдейська, Сирійська, Вірменська, Українська (Греко-Католицька), Копська, Сирійсько-Малаборського обряду, Ефіопського обряду. А також уніатські церкви, які не мають самостійних організаційно-управлінських структур. Вони мають єдину адміністративну структуру (тобто є її органічною частиною) з католиками латинського обряду: Католики Словацького обряду; католики Болгарсько-Візантійського та Візантійського обрядів; католики Сирійсько-Маланкерського обряду; католики Італо-Албанського (Візантійського) обряду; Старокатолицька Церква.

Іслам.

Іслам є однією з трьох світових релігій. Він виник в західній частині Аравійського півострова у період розпаду родоплемінного ладу, в умовах, коли намітилась тенденція до об’єднання арабських земель (7 ст.). Мусульманство зазнало суттєвого впливу з боку двох сусідніх релігій – іудаїзму та християнства, від яких нова релігія сприйняла шерег догматичних та обрядових положень. Водночас, сформувавшись в умовах менш розвинутого суспільства, іслам і за своєю догматикою, і за ритуалом набагато простіший, доступніший для простих людей. На відміну від християнства і тим більше іудаїзму, в ньому відсутні моральні норми, які складно виконувати.

Іслам складається з двох частин: теорії – релігійно-філософського вчення іман, тобто віри в істинність ісламу, в його догмати тощо, та релігійної практики дин, тобто культів, обрядів тощо. Основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога (“Немає Бога, крім Аллаха, і Мухам мед – пророк Його”). Другий догмат полягає у вшануванні пророка Мухаммеда. Третій – віра в перед вічність Корану. (Коран – священна книга, що вшановується прихильниками всіх напрямів, послідовниками всіх мусульманських течій. Вона є основою мусульманського законодавства, як релігійного, так і громадянського. Назва її походить від слова “кара’а” – з арабської “читати”. Коран поділений на 114 глав (сур).).

Релігійна практика виходить з п’яти стовпів ісламу: сповідання віри, намазу (салат) – п’ятиразової щоденної молитви, посту в місяць рамазан (саум), благодійництва (закет) та паломництва до Мекки (хадж). Мусульманський культ також включає ритуал омовіння (очищення), регулярне відвідування мечеті, дотримання мусульманських свят: ід-аль-адха (жертвоприношення), мав люд-ан-набі (дня народження Мухаммеда) тощо, обряд обрізання у хлопчиків (сунат) та інші.

У VI ст. у Під. Аравії поширився рух халіфів, пророків-проповідників, які закликали відмовитися від язичництва на користь єдиного Бога. Кожен з халіфів називав себе довіреною особою нового Бога, але проповідь жодного з них не мала успіху. Він випав на долю Мухаммеда – великого і головного пророка в історії ісламу.

В результаті проповідницької діяльності Мухаммеда кількість його послідовників зростала в Мецці. Але через незадоволення з боку багатих купців та впливових мешканців міста Мухам мед зі своїми послідовниками в 622 році переїхав до сусідньої оази Ятриб, пізніше названої Мединою, де “пророка” чекав великий успіх.

Через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська община розкололась на три нерівні частини – сунізм, шиїзм та хариджизм. В основі цього розколу лежали різні уявлення про природу верховної влади, які з часом сформувалися в самостійні доктрини влади.

 Найпоширенішою релігією сучасності є християнство. Настільною книгою

кожного християнина є Біблія, або – Святе Письмо.

Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. . Своє Святе Письмо має не лише християнство, а й інші великі світові релігії.