Пошук Бога як відкриття себе

3.         Пошук Бога як відкриття себе.

Релігійна віра показує людині, що Бог пронизує і душу, і тіло. Ось чому в релігії людина самостверджується як духовно-тілесна істота. Якби шлях до Бога проходив тільки через абстрактне мислення, то віра була б надбанням невеликої групи людей. Насправді вона притаманна як малоосвіченому селянинові, так і вченому, що стоїть на вершині наукових знань. Адже духовне пізнання є плодом живої інтуїції. Буття Бога нерозривно пов'язане з відчуттям його реальної присутності в житті. Це відчуття з'являється як безпосереднє «бачення», наповнене такою ж внутрішньою достовірністю, яку має бачення власного «Я». Лише завдяки інтелектуальному осмисленню буття набуває форми вираження в поняттях і символах.

Недаремно ще давньогрецький філософ Плотін (205— 270) говорив, що коли ми бачимо Бога, то бачимо його не розумом, а чимось вищим, ніж розум. Поза таким живим спогляданням й живою вірою будь-яке уявлення Бога залишається мертвою схемою.

Релігійні почуття не можна звести до жодної зі сфер людського духу — ні до моралі, ні до мистецтва тощо. Це — своєрідні, неповторно індивідуальні почуття благоговіння. Вони переконують людину в реальності божественного світу не тим, що різними раціональними доказами доводять його існування, а тим, що свідчать про живий, безпосередній зв'язок із Богом. Повірити — означає узріти Бога.

Людині притаманна потреба пов'язувати своє існування з чимось вищим, священним, щоб пізнавати непізнане, пояснювати саму себе, створювати у свідомості всеосяжну картину світу, що давала б їй змогу відповідати на питання, де вона є і що мусить робити. У той же час своє життя нона мусить прожити сама, не наслідуючи зразків роду, кожен раз беручи відповідальність за власні вчинки на себе. Бо людський дух є не родовим, а особистим. Тому він здатний до індивідуального розвитку, до вільного вибору й до вільної постановки мети життя і діяльності.

Людський дух — здатність людини відчувати, виявляти вольові зусилля, визначати мету життя і творчо діяти.

Завдяки релігії до людини приходить відчуття реальності першооснови, першоджерела, що стоїть над будь-яким буттям. Ця першооснова відкривається духу, що усвідомлює свої власні глибини, як сама очевидність, як сама абсолютна правда.

Перед цією глибинною надбуттєвою реальністю всі слова та імена є справді, як говорить Фауст, «звук і дим». Яке б слово чи ім'я ми не вживали, воно не буде адекватним таємничій, незбагненній глибині та всеохоплюючій повноті того, що мається на увазі, бо повністю видозмінюватиме чи звужуватиме його зміст.

Найчастіше цю першооснову називають Богом, Святинею, божеством, що не є ані частиною, ані елементом предметного буття.

Бог — перешооснова реальності, верховна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу і причиною всього, що в ньому відбувається.

Бог не постає перед людиною на зразок певних явищ. Людина не «зустрічає», не «бачить» Бога у зовнішньому світі, а відчуває його, відкриває для себе в собі таємничим актом прозріння.

Відтак сама людина є «місцем Бога». її завдання — власними внутрішніми зусиллями, творчою працею пробудити у глибинах власної душі божественне, актуалізувати його. У цьому процесі духовного творення зусилля розуму, почуттів і волі мають солідаризуватися. Тому буття-з-Богом завжди є глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям душі. Цей акт внутрішнього спілкування з Богом збагачує особистісний ціннісний світ, людини необхідними істинами, що формують її духовність, застерігаючи від збочення до бездуховності буденного життя. Тож піднятися до Бога — означає відкрити в собі самого себе, знайти в собі глибинну таємницю і перевершити себе.

Буття з Богом — внутрішнє саморозкриття людини стосовно Бога через акт прозріння.

Тож Бог необхідний як вічна твердиня, вічне життя, абсолютне благо і всеохоплююче світло розуму. Щоб людина, незважаючи на її безсилля, сліпоту, згубність пристрастей та швидкоплинність життя, була не тільки «творінням» Бога, його «рабинею», а й вільною учасницею Божого життя. Щоби, слугуючи йому, не гасила й не марнувала своє власне життя, а навпаки, утверджувала, збагачувала та освітлювала його. Саме релігія дає безпрецедентну можливість, яку не знайти деінде ще, — можливість закріпитися, утвердитися в абсолютному.

4. Релігія — шлях людини до вічності

Значущість релігії не обмежується визначенням місця людини у світі. Адже індивіду потрібно не лише орієнтуватися у цьому світі, але й знати, для чого він існує. Більше того, людина не може жити лише одним днем. Тому вона розглядає себе як члена сім'ї, як складову народу, що живе століттями, як частину безмежного світу, що існує нескінченно. Іншими словами, людина визначає своє ставлення до всього нескінченного в часі та просторі, розуміючи його як одне ціле.

Після визначення ставлення до цілого виникає ще одне, не менш важливе питання: чи є «життя після смерті».

Віра в безсмертя — відмітна риса людини. Безперечно, потреба продовжити життя біологічно закладена в усіх живих організмах. Отже, вона є необхідною складовою життя взагалі й людського зокрема. Однак думка про безсмертя — не просто біологічний феномен. Вона є й виявом духу, який інтуїтивно відчуває свою одвічну природу. Страх смерті, як стверджував один із героїв російського письменника Федора Достоєвського, зароджується в тілі тоді, коли духові лячний не стільки біль, скільки саме небуття, якому він усіма силами протистоїть. Людина мимоволі ніби виносить за дужки саму можливість свого зникнення: цій думці немає місця у свідомості. За словами 3. Фрейда, підсвідомо кожен із нас переконаний у власному безсмерті.

Тож віра в безсмертя є відмітною рисою людини, коли б і де б вона не жила і на якому б щаблі розвитку не перебувала. Ця віра завжди нерозривно пов'язана з релігією. На переконання німецького філософа Людвіга Фейербаха (1804—1872), віра з'являється лише тоді, коли ототожнюється з вірою в Бога. Тому кожна релігія намагалася дати своїм прибічникам посильне розв'язання проблеми сенсу життя, стати засобом досягнення вічності, назавжди пов'язати віруючих із буттям абсолютним. Особливої переконливості концепція безсмертя набула в християнстві, що, мабуть, і стало однією з головних причин його світового утвердження і планетарного домінування.

Ідея безсмертя в християнстві. Основний зміст християнської ідеї безсмертя полягає в тому, що людина безсмертна як душа, якій притаманне потойбічне існування. Смерть не є знищенням життя взагалі, а тільки припиненням життя душі в тілі, яку людині дав Бог: «І сказав Бог: «Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою...». І створив Бог людину з пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала людина живою душею» (ІМт. 1:26; 2:7). Тобто все повертаєть­ся на «стартові позиції»: тіло, стаючи порохом, повертається в землю, а душа (дух) як образ Божий повертається до того, хто дав її — до Бога. Звідси й ідея безсмертя душі.

Душа (у релігійній інтерпретації) — безплотна, духовна сутність, що визначає життєві стани і здібності людини.

Ідея безсмертя у християнстві значно глибша і ширша, ніж це може здатися на перший погляд. Безсмертна душа не заперечує світу, не заперечує й матеріального тіла, де перебуває під час свого земного життя. Вона лише прагне до його одухотворення, до спільного служіння вічному життю. Покидаючи тіло в момент смерті, душа чекає, аби знову поєднатися з ним у день спільного воскресіння. Отже, ідея безсмертя душі передбачає під вічністю душі й вічність тіла (хоча не в предметно-земній, та все ж у привабливій для людей формі). Тому людину тішить все, що співзвучне з бажанням уникнути смерті хоч би що там було.

У християнстві душа охоплює найсуттєвіші рівні людського буття — вона жадає, прагне, діє, сумнівається, мислить, почуває тощо. Завдяки такому універсалізму поняття «душа» наповнюється цілісним змістом і часто ототожнюється з поняттям «людина». Та і в Біблії слово «душа» часто вживається в розумінні «людина». Цьому значною мірою сприяє не лише синонімізація понять «душа» і «тіло» (людина), а й «душа» і «дух». У Святому Письмі християн «душа», «дух» — два аспекти однієї й тієї ж внутрішньої сутності людини, які нерозривні з її тілом, що є «...храм Духа Святого» (ІКор. 6:19). Тож поняття «душа» в Біблії синтезує й охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людини. Релігійній ідеї індивідуального безсмертя інколи дорікають за нібито наявний у ній егоїзм, за недооцінку земного буття людини. Насправді ж християнство винятково високо цінує земне життя. Не випадково в Біблії так мало мовиться про потойбічне буття, а більше — життя плоті на землі, земні проблеми, хоча й в контексті майбутнього безсмертя душі. Людина в християнському баченні має не пасивно чекати вічності, а реалізовувати своє покликання у земному світі. Обрій безсмертя робить життєву перспективу ще ширшою, а працю на землі — осмисленіпюю. Лише хибне тлумачення вчення про вічність людського життя може підірвати творчу активність людей тут, на землі. Тільки формуючи, гартуючи дух на тернистих шляхах земного буття, за канонами християнства, індивід готується до гідного життя у вічності.

Кожна людина несе в посмертя те, що вона приготувала сама в земному бутті. За Біблією, «збирати собі небесне багатство» слід відповідним повсякденним життям на землі. Тому християнство не нехтує земним життям. Воно лише виступає проти однобічного захоплення задоволенням суто тілесних потреб, їхнього культу. В судженні, що любов до «неба» змушує людину зовсім інакше ставитися до «землі» і земних справ, міститься незаперечна і глибоко важлива правда, зазначав у свій час С. Франк. Релігійність лише несумісна з утилітарним поклонінням зовнішнім життєвим благам.

У прагненні до порятунку власної душі християнство вбачає не егоїзм, а притаманну людині природну потребу. Адже посмертне життя є продовженням земного, тільки в новій сфері й за абсолютно інших обставин. Переходячи в цю нову сферу, душа бере із собою все, що належало їй на землі: всі нахили, добрі й злі звички, всі пристрасті й недоліки. І як на землі обставини життя або наближають людину до Бога, або віддаляють її від нього, так і в потойбічному світі одні душі перебувають із Богом, інші — далеко від нього, одні потрапляють у місце благоденства, інші — в місце мук і страждань. Звідси й важливість праведного земного буття людини.