Хронологія військових дій в ДРА

2. Хронологія військових дій в ДРА.

Хід афганської війни

1979

Введення радянських військ у Афганістан, грудень 1979 року.

• Липень 1979 — прибуття Баграм батальйону з 111-го парашутно-десантного полку 105-ой повітрянодесантної дивізії, фактично, після штатного переформування 1979 року — окремого батальйону 345-ого ОПДП.[6] Це були перші регулярне підрозділ Радянської Армії Афганістані.

• 9—12 грудня — прибуття Афганістан першого «мусульманського батальйону» — 154-го СП 15-ої обрСпН [7].

• 14 грудня — прибуття Баграм ще одного окремого батальйону 345-ого ОПДП. Силами цих 3 батальйонів, і навіть невеликими загонами спецпідрозділів КДБ передбачалося здійснити операцію «Шторм»(див. нижче).

• 25 грудня — колони радянської 40-ї армії перетинають афганську кордон завдяки понтонному мосту через річку Аму-Дар'я. Х. Амін висловив теплу подяку радянського керівництва і віддав розпорядження Генеральному штабу Збройних сил ДРА про надання введеним військам [8]

• 27 грудня, вечір — Операція «Шторм» штурм палацу Амина [9]

1980

• 10—11 січня — спроба антиурядового заколоту артполків 20-ї афганської дивізії у Кабулі. У бою було вбито близько 100 заколотників; радянські війська втратили двох убитих і ще були поранені.

• 23 лютого — трагедія трапилася у тунелі на перевалі Саланг. При русі зустрічних колон у середині тунелю сталося зіткнення, утворилася пробка. У результаті задихнулися 16 радянських військовослужбовців.

• Березень — перша велика наступальна операція підрозділів ОКСВ проти моджахедів — Кунарський наступ.

• 20—24 квітня — масові антиурядові демонстрації у Кабулі розігнані низькими польотами реактивних літаків [джерело не зазначене 94 дня].

• Квітень — Конгрес США досить санкціонує «пряму і відкриту допомогу» афганської опозиції, у розмірі 15 мільйонів. — перша військова операція в Панджшері.

• 19 червня — рішення Політбюро ЦК КПРС виведення з Афганістану деяких танкових, ракетних і зенітно-ракетних частин.

• 12 серпня — прибуття країну спецпідрозділів КДБ СРСР «Карпати».

1981

• Вересень — бої у гірському масиві Луркох у провінції Фарах; загибель генерал-майора Хахалова [11]

• 29 жовтня — введення другого «мусульманського батальйону» (177 го СП) під керівництвом майора Керимбаєва («Кара-майора»). [2]

• Грудень — розгром базового пункту опозиції, у районі Дарзаб (провінція Джаузджан).

1982

• 3 листопада — трагедія на перевалі Саланг. [12]

• 15 листопада — зустріч Ю.Андропова і Зія уль-Хака у Москві. генеральний секретар мав з пакистанським лідером приватну розмову, у якої поінформував його про «нової гнучку політику радянської сторони і розуміння необхідності розв'язання якнайшвидшого вирішення кризи». Під час зустрічі також обговорювалося питання доцільності перебування радянських військ у Афганістані й перспективність участі Радянського Союзу у війні. У обмін забирання від Пакистану вимагалося відмовитися від допомоги бунтівникам [13].

1983

• 2 січня — в Мазарі-Шарифі душмани викрали групу радянських цивільних фахівців чисельністю 16 людина. Звільнити їх удалося лише крізь місяць, у своїй шістьох з них загинуло.

• 2 лютого — бомбами об’ємного вибуху знищено кишлак Вахшак північ від Афганістану помсту захоплення заручників в Мазарі-Шарифі.[8]

• 28 березня — зустріч делегації ООН на чолі з Пересом де Куельяром і Д.Кордовесом з Ю.Андроповим. Він дякує ООН за «розуміння проблеми» і запевняє посередників у цьому, що зробити «певні кроки», але сумнівається, що Пакистан та підтримають пропозицію ООН, що стосується їх невтручання у конфлікт [14].

• Квітень — операція з розгрому загонів опозиції, у ущелині Ніджраб, провінція Капіса. Радянські підрозділи втратили 14 вояків убитими і 63 — раненими [15].

• 19 травня — радянський посол в Пакистані В.Смирнов офіційно підтвердив прагнення СРСР і Афганістану «призначити терміни виведення контингенту радянських військ» [16].

• Липень — наступ душманів на Хост. Спроба блокувати місто не увінчалася успіхом.

• Август — напружена робота місії Д.Кордовеса з підготовки угод щодо мирного врегулювання афганської проблеми майже завершено: розроблена 8-месячная програма виведення військ із країни, однак після хвороби Андропова питання конфлікті зняли з порядку денного засідань Політбюро. Тепер йшлося лише про «діалозі з ООН».

• Зима — бойові дії активізувалася районі Сароби і Джелалабадской долини (в зведеннях найчастіше згадується провінція Лагман). Озброєні загони опозиції вперше залишаються біля Афганістану все зимовий період. Почалося створення укріпрайонів і баз опору у країні.[17].

1984

• 16 січня — душмани збили з ПЗРК «Стрела-2М» літак Су-25. Це перший випадок успішного застосування ПЗРК в Афганістані.

• 30 квітня — під час великої операції в Панджшерській ущелині потрапив у засідку і поніс найтяжкі втрати 1-ї батальйон 682-го мотострілецького полку.

• Жовтень — над Кабулом з ПЗРК «Стріла» душмани збивають транспортний літак Іл-76[19].

1985

• 21 квітня — Загибель Мараварської роти.

• 26 квітня — повстання радянських афганських військовополонених у в'язниці Бадабера в Пакистані.

• Червень — армійська операція в Панджшере.

• Літо — новий курс Політбюро ЦК КПРС на політичне рішення «афганської проблеми».

• 16-17 жовтня — Шутульська трагедія .

• Осінь — Функції 40-ї армії зводяться до прикриттю південних кордонів СРСР, навіщо залучаються нові мотострілкові підрозділи. Почалося створення опорних базових районів в важкодоступних місцях країни.

1986

• Лютий — на нещодавніх XXVII з'їзді КПРС М.Горбачев робить заяву початок вироблення плану поетапного виведення військ.

• Березень — рішення адміністрації Р. Рейгана початок постачання у Афганістан на підтримку моджахедів ПЗРК «Стінгер» класу «земля — повітря», що робить бойову авіацію 40-ї армії вразливою для поразки з землі [джерело не зазначене [94 дня].

• 4-20 квітня — операція з розгрому бази Джавара: велике поразка душманів. Невдалі спроби загонів Ісмаіл-хана прорвати «зону безпеки» навколо Герата.

• 4 травня — на XVIII пленумі ЦК НДПА посаду генсека замість Б.Кармаля обраний М.Наджибулла, який раніше очолював афганську контррозвідку ХАД. Пленум проголосив установку влади на рішення проблем Афганістану політичними методами.

• 28 липня — М. Горбачев демонстративно заявив швидкого виведенні з Афганістану шести полків 40-ї армії (близько сьомої години тис. чол.). Пізніше термін виведення буде перенесений. У самій Москві точаться суперечки у тому, виводити чи війська повністю.

• Август — Масуд розбив базу урядових військ у Фархаре, провінція Тахар.

• Осінь — розвідгрупа майора Бєлова з 173-го го СП 22-ї обрСпН захоплює першу партію переносних зенітно-ракетних комплексів «Стінгер» у кількості трьох штук у районі Кандагара [21].

• 15—31 жовтня — з Шинданда виведені танковий, мотострілковий, зенітний полки, з Кундуза — мотострілковий і зенітний, з Кабула — зенітний.

• 13 листопада — на засіданні Політбюро ЦК КПРС Михайло Горбачев зазначив: «У Афганістані ми воюємо шість років. Не змінювати підходів, то будемо воювати ще 20-30 років». Начальник Генштабу маршал Ахромєєв заявив: «Немає жодної військової завдання, яке ставилося б, але з вирішувалася, а результату немає. <...> Ми контролюємо Кабул і провінційні центри, але захопленої території поспіль не можемо установити владу. Ми програли боротьбу афганський народ». [22] А на цьому засіданні поставили завдання вивести все війська з Афганістану протягом два роки.

• Грудень — надзвичайний Пленум НДПА проголошує курс - на політику національного примирення й виступає за якнайшвидше припинення братовбивчої війни.

1987

• 2 січня — до Кабула спрямована оперативної групи Міністерства оборони СРСР на чолі з першим заступником начальника Генштабу ВР СРСР генералом армії У. І. Варенниковим.

• Лютий — операція «Удар» у провінції Кундуз.

• Лютий—Березень — операція «Шквал» у провінції Кандагар.

• 8 березня — обстріл душманами міста Пяндж Таджицькій РСР.

• Березень — операція «Гроза» у провінції Газні. — операція «Коло» в провінціях Кабул і Логар.

• 9 квітня — напад моджахедів на радянську погранзаставу.

• 12 квітня — розгром бази заколотників Мілова у провінції Нангархар.

• Травень — операція «Залп» в провінціях Логар, Пактія, Кабул.

—        операція «Юг-87» у провінції Кандагар.

• Весна — радянські війська починають застосовувати для прикриття східного і південно-східного ділянок кордону систему «Бар'єр». • 23 листопада — початок операції Магістраль по деблокуванню міста Хост.

1988

• 7-8 січня — бій в розквіті 3234.

• 14 квітня — за посередництва ООН у Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану й Пакистану підписано Женевські домовленості про політичне врегулювання становища навколо ситуації у ДРА. Гарантами домовленостей стали СРСР та. Радянський Союз перед зобов'язався вивести свій контингент в 9-месячный термін, починаючи з 15 травня; навіть Пакистан, зі свого боку, мали припинити підтримувати моджахедів [23].

• 24 червня — загони опозиції захопили центр провінції Вардак — місто Майданшахр.

• 10 серпня — душмани взяли Кундуз.

1989

• 23-26 січня — операція «Тайфун», остання радянська бойова операція в Афганістані.

• 4 лютого — останнє підрозділ Червоної Армії залишило Кабул [24].

• 15 лютого — з Афганістану повністю виведені радянські війська. Висновком військ 40-ї армії керував останній командувач Обмеженим контингентом генерал-лейтенант Б. У. Громов, який, як стверджують, останнім перейшов прикордонну річку Аму-Дар'я (р. Термез)[25]. Гуманітарний аспект бойових дій Така хронологія військових подій Афганської війни. … За межами країн соціалістичної співдружності майже хто б сумнівався у цьому, що комуністичний режим в Афганістані неспроможний самостійно існувати, і після її висновку звідти підрозділів Радянської армії нічого не залишиться, крім ненависть до російським, країна ж впаде в довгий час хаосу і громадянської війни. Навіть вище радянське керівництво і верхи генералітету багато в чому поділяли ці думки у країнах, і саме тому продовжували наполягати на подальшому військовому втручанні. Радянські лідери просто більше не мали іншого виходу - вони допустити падіння марксистського уряду. Проте, афганські повстанці, маючи лише обмеженим арсеналом зброї, яке діставалося ним здебільшого від руйнації афганської армії (до кінця 1980 року становила 30% від міста своєї і так раніше скороченою чисельності), і навіть невідь що значної допомогою ззовні (переважно ракети земля-повітря), надавали агресорові безвихідне опір. Не дивлячись те що, що велике радянське військову присутність у Афганістані було забезпечено величезними технічними і людськими резервами, навіть із найоптимістичнішим оцінкам умиротворення мала б зайняти багато років. Багато чудово пам'ятали у тому, як Росії наприкінці ХІХ століття довелося витратити цілих 25 років на завоювання набагато меншою площею країни на Кавказі - Дагестану.

Політ. й соціальні наслідки...... Попри те що, що увагу світового співтовариства на більшою мірою звернене іншим регіональним збройним конфліктів, афганська проблема досі залишається однією з найбільш гострих в усьому світі. Конфлікти біля колишньої Югославії, Іраку, зіткнення національному грунті колишнього СРСР, проти якими війна в Афганістані викликає менш цікаві, - тому, що утворилися біля Європейського континенту або тому, що мені якнайшвидшому врегулюванні дуже зацікавлені США, інші провідні держави і навіть увесь світ загалом. Адже, приміром, від положення у колишньому у Радянському Союзі залежить багато в чому стабільність в масштабах всієї планети - недарма після недавніх подій не IX з'їзді американці запропонували нам більш 1,5 млрд. доларів для стабілізації становища, що даремно грошей не роздають! Проте, за більш глибокому розгляді, афганська проблема зачіпає інтереси як жителів цієї країни, а й же Росії та всіх країн Співдружності Незалежних Держав і, можливо, усього світу цілому. Поки що врегулюють цю кризу, СНД, певне, зможе повністю відгородитися Афганістану - але це непросто, як здається. Ситуація навколо Афганістану для держав-членів Співдружності зводиться переважно до трьох моментів. По-перше, біля цієї країни проживає дуже багато туркменів, узбеків і таджиків, що дуже тривожить колишні середньоазіатські республіки СРСР. По-друге, проблема військовополонених. Лідери афганської опозиції неодноразово заявляли, що проблему військовополонених вирішить відразу й тільки тоді, як СРСР припинить поставку озброєнь Кабул. Але, природно, ці зобов'язання були виконані, оскільки, продовжуючи утримувати військовополонених, моджахеди будуть й надалі мати важелі тиску країни Співдружності, особливо у області виділення коштів у відновлення зруйнованої радянсько-афганської війною економіки. Претензії Афганістану отримати відшкодування правонаступниками СРСР збитків війни - ще одне болять в российско-афганских відносинах. У у відповідь численні заяви такого змісту керівництво Росії прийняло заяву від 15 листопада 1992 року, у якому, зокрема, говориться у тому, що Росія брати участь у відновленні зруйнованого господарства Афганістану, що постачання мирних товарів не припиняться І що Росія всіляко допомагати багатостраждальному афганському народу гуманітарної допомогою та інші можливими засобами. Становище в Афганістані за оцінкою західної преси "різко загострило відносини між Сходом і Заходом й призвело до переоцінці міжнародної ситуації у цілому у через відкликання нове і більш тверезо на небезпека, яку політика СРСР може глобальної стабільності і журналіста міжнародного світу". Відразу й казки надовго погіршилися, приміром, відносини між двома ядерними наддержавами у сфері двосторонніх угод щодо обмеження озброєнь. Особливу паніку у Західному світі викликало початок кризи, оскільки розцінювалося як переломний той час у радянської зовнішню політику та новий етап міжнародних взаємин у весь світ. Вперше Радянський Союз перед застосував організовану збройну силу поза своїх меж упорядкування і країн усіма визнаного прорадянського блоку Східної Європи. Запровадження обмеженого контингенту радянських військ у Афганістан було, безсумнівно, нічим не прикритої спробою грубої силою вирішувати долю суверенної й формально несоюзної країни, якої приписувалися далекосяглі наслідки. Природною реакцією Західного світу було протидія радянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виключне місце у цій формальному (у межах ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, ще більше утвердилися у своє становище наддержави. Після кількох раундів нарад відносини із своїми європейськими союзниками, які все ж хотів просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера вдалося розробити основних напрямів спільної політики, спрямованої на приборкання агресора і стабілізацію положення у регіоні хоч і в усьому у світі загалом. Передбачалося, по-перше, надавати всебічну військову і економічне допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед вибором: або продовжувати свою агресивну політику Афганістані й поплатитися при цьому своїми ледь почавшимися стосунками з Заходом, або зберегти добре ім'я у системі міжнародних відносин. По-третє, як більше віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували посилити свій військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інституцій у регіоні Ще одного удару за СРСР завдали країни третього світу. На приклад, конференція ісламських країн Ісламабаді більшістю голосів засудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалу допомогу багатьом із цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, було набагато порушено недавньої Ірано-Іракською війною, і тому де вони давали як або значною мірою проводити зовнішній політиці СРСР. Лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану грали Західні країни. Передбачалася навіть можливість частини контингенту на столиці й окремих значних центрах країни підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальрі Гискар д`Естан і канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляли з Брежнєвим про можливість таких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі: афганський комуністичний режим очевидно виношувався у СРСР не мав майже ніяких особливих шансів вижити без військової підтримки свого заступника. "Навряд щось змусить російських кинути свій режим в Афганістані напризволяще"- так і не безпідставно вважало більшість політиків у країнах. Зараз, після розпаду Радянського Союзу, і зникнення "червоною загрози", значення афганського кризи оцінюється дещо інакше. Військове втручання у внутрішні справи Демократичної Республіки Афганістан викликало різке загострення міжнародної обстановки і кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. Радянсько-афганська війна забрала близько 19000 життів радянських солдатів та нелічене кількість афганських повстанців і мирних жителів. З іншого боку, ця війна багато років наблизила найглибший економічний та політичний криза у СРСР, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. Засобами масової інформації, особливо у США, широку підтримку одержало викликане цим конфліктом нарощування американської присутності у світі і розроблена адміністрацією США на чолі з Президентом Картером так звана "доктрина Картера", що складається з низки заходів політичного та скорочення економічної на Радянський Союз перед та її зовнішній політиці. По-перше, пропонувалося встановити ембарго на поставки збіжжя у СРСР; по-друге, скорочувався перебуваючи лише з стадії становлення обмін у культурній, наукової та програмах технічної областях. По-третє, більшість західних держав бойкотували Олімпійські гри акторів-професіоналів у Москві 1980 року. По-четверте, США тиснули на європейські країни й Японію, вимагаючи скоротити надання кредитів Радянському Союзі. Масовому читачеві торочилося, що у Радянський Союз перед і більшість країн світу діють лише силове вплив. "Доктрина Картера" повідомляла зону Перської затоки життєво важливою для економіки США, через що американці готові піти на будь-які заходи до застосування зброї задля забезпечення своїх інтересів у регіоні. Проте, передбачені доктриною заходи могли спрацювати повністю через те, що стабільне становище економіки деяких європейських держав, зокрема Німеччині й ФРН, багато в чому від експорту продукції важкої індустрії у СРСР; у разі відмови від торгівлі із колишнім Радянським Союзом приніс б суттєві внутрішні економічні потрясіння - дуже вагомий чинник у політиці європейських урядів. Ембарго на поставки зерна завдало удару економіці країн Північної Америки - самих навіть, особливо, Канади. Олімпійські гри таки відбулися, адже основна маса африканських і з азіатські країни не приєдналися до бойкоту. Усі ці фактори зірвали застосування сильного політичного економічного тиску на СРСР повної їх ступені та позначилися на внутрішньому становищі країн Заходу, і Адміністрація Рейгана мусила все висунути свою. На початку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою Безпеки ООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили поза своїх меж упорядкування і військову інтервенцію. СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки; його підтримали п'ять держав-членів Ради з третього світу. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН у своїй Надзвичайній сесії підтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 - явне і повний дипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лише напівколоніальні й навіть відверто симпатизуючі їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних і держав третього світу, зокрема арабських і мусульманських, які проголосували на таку резолюцію. Навіть Ірак, довгий час одержавши військову і допомогу із Росії, відвернувся від колишнього заступника. Радянсько-американське заяву від 13 вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати долю до втручання державних ззовні, підкреслило припинення бойових дій, негайного проведення вільних виборів і навіть створення перехідного механізму під егідою ООН. Того ж день були взаємно припинені постачання зброї до Афганістану. 15 листопада 1991 переговорів між делегаціями від моджахедів і південь від СРСР і ВЦВК РСФРР представники афганської опозиції, у прийнятому спільному заяві заявила про свою згоду з перерахованими у радянсько-американському документі заходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні.

В ті далекі - 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу. З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій.

За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобов’язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні.

По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні—жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у зв’язках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі).

Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН.

На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця.

Військово-політична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові об’єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи. Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.

Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічне переоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганці подавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночас укомплектованість ними армії знижувалася.

На завершальному етапі виведення військ керівники республіки не хотіли залучати свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летіли тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити його заручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе в Женеві зобов’язання і вивести їх у встановлені терміни.

14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники.

У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася....

15 лютого 2009 року виповнилося 20 років із дня виведення радянських військ з Афганістану. У нових демократичних умовах історія не переривається і не починається заново. Неправильно чинять ті, хто намагається, зовсім перекресливши все радянське минуле, підмінити його тверезий аналіз усього лише беззастережним визнанням помилок. Вникнути ж в уроки Афганістану на державному рівні досі ніхто не спромігся.

Розвал СРСР різко змінив політичне й економічне становище у всіх колишніх радянських республіках. Умови в нових державах виявилися дуже різними. Отже, й „афганці” змушені були боротися за свої інтереси по-своєму, застосовуючи різну стратегію і тактику. В Україні вже невдовзі після проголошення незалежності, про „афганців” заговорили як про організовану силу, здатну істотно впливати на суспільно-політичні й соціально-економічні процеси. Це стало наслідком концептуально добре продуманої й послідовно здійснюваної багатовекторності нашого руху.

Нові реалії поставили „афганців” України (без перебільшення) перед проблемою виживання. Ми мали боротися за своє місце в суспільстві, за право на існування нашої організації. Важливо було визначити стратегію й тактику в нових історичних умовах. Це завдання частково виконала ІІ позачергова конференція Спілки, що відбулася в Києві 24 – 26 жовтня 1991 року. Делегати внесли зміни й доповнення до Статуту організації, визначили основні напрями діяльності. Конференція перейменувала Спілку воїнів-інтернаціоналістів України на Українську спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА. УСВА також засудила війну як спосіб вирішення політичних проблем. Від тягаря воєн та їх наслідків завжди потерпає простий народ. Тільки на афганській війні загинуло майже 3,5 тисячі наших співвітчизників, більше 4 тисяч стали інвалідами, і їх кількість постійно зростає. 72 особи вважаються такими, що пропали безвісти. Спілка розпочала вироблення й реалізацію своїх програм соціальної, медичної й психологічної реабілітації людей, які постраждали від афганської війни, керуючись принципами як доброчинності, так і створення умов для вільного вибору професії, занять згідно з можливостями й освітою. Ці програми ми пропонували зробити складовими широкомасштабної державної програми, яка б включала такі аспекти: сприяння лікуванню й зміцненню фізичного і психологічного стану воїнів-інтернаціоналістів, соціальній адаптації та підвищенню їх соціальної активності; увічнення пам’яті полеглих; звільнення співвітчизників, що перебувають у полоні, пошук тих, хто пропав безвісти; формування позитивної громадської думки про воїнів-інтернаціоналістів, які виконували свій обов’язок і не можуть нести відповідальності за авантюрні рішення політик Розвал СРСР різко змінив політичне й економічне становище у всіх колишніх радянських республіках. Умови в нових державах виявилися дуже різними. Отже, й „афганці” змушені були боротися за свої інтереси по-своєму, застосовуючи різну стратегію і тактику. В Україні вже невдовзі після проголошення незалежності, про „афганців” заговорили як про організовану силу, здатну істотно впливати на суспільно-політичні й соціально-економічні процеси. Це стало наслідком концептуально добре продуманої й послідовно здійснюваної багатовекторності нашого руху.

Нові реалії поставили „афганців” України (без перебільшення) перед проблемою виживання. Ми мали боротися за своє місце в суспільстві, за право на існування нашої організації. Важливо було визначити стратегію й тактику в нових історичних умовах. Це завдання частково виконала ІІ позачергова конференція Спілки, що відбулася в Києві 24 – 26 жовтня 1991 року. Делегати внесли зміни й доповнення до Статуту організації, визначили основні напрями діяльності. Конференція перейменувала Спілку воїнів-інтернаціоналістів України на Українську спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА. УСВА також засудила війну як спосіб вирішення політичних проблем. Від тягаря воєн та їх наслідків завжди потерпає простий народ. Тільки на афганській війні загинуло майже 3,5 тисячі наших співвітчизників, більше 4 тисяч стали інвалідами, і їх кількість постійно зростає. 72 особи вважаються такими, що пропали безвісти. Спілка розпочала вироблення й реалізацію своїх програм соціальної, медичної й психологічної реабілітації людей, які постраждали від афганської війни, керуючись принципами як доброчинності, так і створення умов для вільного вибору професії, занять згідно з можливостями й освітою. Ці програми ми пропонували зробити складовими широкомасштабної державної програми, яка б включала такі аспекти: сприяння лікуванню й зміцненню фізичного і психологічного стану воїнів-інтернаціоналістів, соціальній адаптації та підвищенню їх соціальної активності; увічнення пам’яті полеглих; звільнення співвітчизників, що перебувають у полоні, пошук тих, хто пропав безвісти; формування позитивної громадської думки про воїнів-інтернаціоналістів, які виконували свій обов’язок і не можуть нести відповідальності за авантюрні рішення політиків.

Українська спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) бере активну участь у громадському житті, військово-патріотичному вихованні молоді. Про її діяльність розповідає голова Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), депутат обласної ради Афанасій Петрович РАДУКАН.: «Спілка ветеранів Афганістану почала створюватися ще в 1989 році. Тоді організувалися комсомольські клуби «інтернаціоналістів». З другого боку, нас активно «сватали» найрізноманітніші бандитські угруповання – репутація людей з бойовим досвідом у цих колах була досить високою. Отоді ми зібралися, поміркували – а чому б на основі нашого бойового братерства не об’єднатися і створити свою організацію. Так ми змогли б протистояти наявним проблемам, допомагати один одному. І тоді, ще при Радянському Союзі, у Ташкенті відбувся перший з’їзд. Згодом ми зібралися в Криму. Тоді ж і організували Спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Радянського Союзу. Коли ж Союз розпався, у нас почалася робота над створенням Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА, її територіальних представництв в областях і районах.

На сьогоднішній день Одеська обласна спілка поєднує 42 організації, у кожному районі в нас створені і працюють структури, де є свій статут, голова районної організації, президія, ревізійна комісія, словом, всі атрибути громадської організації. Практично відразу після створення спілки почали спливати на поверхню різноманітні «болячки» – так званий афганський синдром, труднощі з адаптацією до цивільного життя тощо. Це згуртувало нас ще більше, ми почали частіше збиратися разом, розв’язувати проблеми спільними зусиллями. І на сьогоднішній день можу відзначити з повною відповідальністю, кожен ветеран неоголошеної війни в Афганістані, який мешкає в Одеській області, знає, що є така організація, знає керівників на місцях і може за необхідності до них звертатися. У 2007 році нам вдалося зробити багато, і я молю Бога, щоб і надалі робилося не менше. По-перше, влітку в нашому реабілітаційному центрі «Шураві», який розташований в селищі Кароліно-Бугаз, пройшли оздоровлення, причому безкоштовно, 770 ветеранів. Вони одержували повноцінне триразове харчування, комфортні умови проживання в кімнатах з гарячою водою, кондиціонерами, телевізорами, турботливий догляд, і, звичайно, море, сонце, свіже повітря. Звичайно, хотілося б оздоровити також усі сім тисяч воїнів-афганців, але це нам поки що не під силу. Ми відкриті і для сучасних українських миротворців, що за роки незалежності України побували в багатьох «гарячих точках» планети. Такі люди до нас вже звертаються, щоправда, їх небагато. Війна – це завжди біль, страх, кров. Розділяти афганську війну і будь-які інші я б не став, та й не зможу. Якщо людина тримала в руках зброю, ризикувала здоров’ям і життям – це для нас брат навіки, інші відмінності не істотні