Світовий досвід і міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища

 

Реферат

з дисципліни «Екологія»

На тему:

"СВІТОВИЙ ДОСВІД І МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА"

Зміст

1. Міжнародне природоохоронне співробітництво

2. Досвід зарубіжних країн у сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища

3. Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля

Список літератури

1. Міжнародне природоохоронне співробітництво

Основою глобальних екологічних проблем є процеси і явища глобального масштабу, які пов’язані з проблемою існування людської цивілізації. Саме глобальний характер сучасних екологічних проблем обумовлює необхідність спільних зусиль всіх країн для їх вирішення. Знаходячись в єдиній взаємозалежній природній системі Європи, Україна не може відсторонитися від проблем забруднення і деградації біосфери на континенті. Не здатні це зробити й інші країни. Необхідність міжнародного природоохоронного співробітництва на сучасному етапі розвитку продуктивних сил обумовлюється такими факторами:

§   глобальним характером багатьох екологічних проблем;

§   транскордонним характером забруднення;

§   міжнародними зобов’язаннями України щодо охорони довкілля;

§   наявністю міжнародних природних ресурсів;

§   вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення міжнародних інвестицій.

Необхідно виділити декілька основних напрямків міжнародного природоохоронного співробітництва:

1. Збереження природних систем, які не використовуються в господарській діяльності і сприяють підтримці планетарної екологічної рівноваги;

2. Раціональне використання природних ресурсів, у тому числі асиміляційного потенціалу природного середовища;

3. Створення ефективної системи міжнародної екологічної відповідальності, у тому числі відповідальності за руйнування навколишнього середовища внаслідок воєнних дій.

Реалізація цих напрямків передбачає цілий ряд заходів, серед яких можна виділити такі: фінансова і технічна підтримка країн, що розвиваються; впровадження ресурсозберігаючих і енергозберігаючих технологій; структурна перебудова національних економік у напрямку екологізації всього господарського комплексу; створення механізму міжнародної відповідальності у галузі охорони навколишнього природного середовища; вдосконалення екологічного оподаткування та ін.

У структурі міжнародної екологічної політики виділяються два рівні:

1. Міжнародна глобальна екополітика – розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, світових запасів природних ресурсів та їх розподілу між регіонами і країнами. Метою такої політики є збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Тому в ході її здійснення встановлюються зони, квоти і ліміти на використання тих чи інших корисних копалин, узгоджується плата за забруднення, видається заборона на викиди тих чи інших речовин.

Міжнародна глобальна екополітика знаходиться на стадії розробки, хоча вже стала предметом уваги всіх міжнародних екологічних форумів. Іноді вона може набувати досить агресивного характеру, виходити за межі міжнародних угод і норм. Елементом глобальної екологічної політики є певний транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов’язаних у єдину екологічну систему, стан якої впливає передусім на ці держави.

2. Міжнародна регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об’єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське) або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн). Найтісніші контакти мають країни, в яких є спільні кордони. Вони обумовлюють характер транскордонного перенесення забруднюючих речовин повітрям, водою, встановлюють квоти на видобування природних ресурсів тощо. Слід зазначити, що регіональна екополітика, на жаль, іще не вийшла за рамки загальних декларацій про загрози, що виникають. Країни діють в основному відособлено, на своєму державному рівні. Як привило, немає чіткої координації дій між найближчими сусідами.

У сучасній Європі існує чотири великих регіони, які відрізняються своєю екологічною політикою.

Перший регіон – країни півдня Європи, найменш економічно розвинуті, з аграрною спрямованістю виробництва. Вони мають багато складних екологічних проблем і покладаються у їх вирішенні на фінансову допомогу з боку Європейського Співтовариства.

Другий регіон – Північна Європа, держави якої відрізняються найбільш гармонійним розвитком та раціональним використанням природних ресурсів. Вони успішно вирішують екологічні проблеми, спираючись на традиційно екологізований світогляд широких верств населення.

Третій регіон – країни Північно-Західної Європи, які відрізняються високим промисловим потенціалом і дуже забрудненим природним середовищем. Країни цього регіону мають достатньо коштів і з кінця 80-х років ХХ ст. почали проводити активну екологічну політику.

Четвертий регіон – країни Східної Європи, які відрізняються дуже високим рівнем забруднення середовища і не мають економічних та фінансових засобів для оперативного і стратегічного вирішення екологічних проблем.

Можна виділити такі форми міжнародної співпраці у сфері природокористування.

1. Парламентське співробітництво, яке орієнтується на координацію законодавчої діяльності, забезпечує вирішення міжнародних екологічних проблем і передбачає розробку рекомендаційних законів з питань екології.

2. Взаємодія виконавчих структур окремих держав, які орієнтуються на розробку та реалізацію екологічних програм під егідою ООН.

3. Співробітництво конвенційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій і об’єктів.

4. Науково-технічне співробітництво, яке зорієнтоване на обмін науковою інформацією, спільне виконання природоохоронних розробок і проектів.

Однією із основних форм міжнародної співпраці щодо вирішення проблем навколишнього середовища є укладання договорів та інших видів міжнародних угод. Двосторонні і багатосторонні угоди і міжнародні конвенції використовуються з метою координації природоохоронних заходів різних країн. Учасниками таких угод є держави, які мають спільні проблеми або інтереси.

Історія міжнародної екологічної співпраці почалася понад 100 років тому. У 1875 році Австро-Угорщина та Італія прийняли Декларацію про охорону птахів. У 1897 році Росія, Японія, США уклали угоду про спільне використання і охорону морських котиків у Тихому океані. Першу міжнародну конвенцію про охорону птахів, корисних для сільського господарства, було укладено деякими європейськими країнами
в 1902 році в Парижі. На жаль, ця Конвенція давала дозвіл на знищення деяких видів шкідливих птахів. У 1922 році була створена Міжнародна рада охорони птахів, яка стала дієвою інтернаціональною організацією і започаткувала всі інші пізніше створені. У світі зараз налічується близько 300 міжнародних організацій з охорони природи. У 1950 році в Парижі була підписана нова Конвенція про охорону всіх видів птахів.

У 1962 році була прийнята резолюція «Економічний розвиток і охорона природи», яка визначила основну програму охорони навколишнього середовища на наступне десятиріччя. У 1968 році у Парижі відбулася Міжнародна конференція ЮНЕСКО з раціонального використання та охорони ресурсів біосфери, результатом якої стало прийняття програми «Людина і біосфера».

Багато зроблено для оздоровлення навколишнього природного середовища міжнародною організацією Римський клуб, який був створений у 1968 році. Нині до цієї організації входять 30 країн, близько 80 відомих учених, представників різних професій. Клуб займається вивченням глобальних проблем цивілізації, розробкою заходів подолання глобальних кризових явищ. Щороку Римський клуб готує доповіді, які привертають увагу всього світу.

Важливою міжнародною угодою стала Конвенція ООН («Хартія морів», 1982 р.) з морського права, в обговоренні якої взяли участь 156 країн, 20 міжурядових організацій і понад 60 неурядових міжнародних організацій. «Хартія морів» визначає вимоги до охорони морського середовища під час освоєння ресурсів морського дна поза
зонами національної юрисдикції. За цією конвенцією держави, які підписали угоду, повинні оберігати морське середовище та захищати його від забруднення. Для захисту економічних інтересів прибережних держав конвенцією передбачається встановлення у Світовому океані 200-мильних економічних зон. Цим державам надано право на розвідку, експлуатацію та збереження природних ресурсів, які належать до живої та неживої природи, зокрема тих, що знаходяться на дні, в надрах і водах океану, а також право на управління цими ресурсами.

Сучасна практика конвенційного регулювання стосується питань, пов’язаних з безпекою певних видів діяльності. Це – Конвенція про перевезення небезпечних вантажів (Женева, 1989 р.), домовленість про компенсації жертвам аварійного забруднення (Париж, 1989 р.), проект Конвенції про збитки, що виникають внаслідок господарської діяльності (Брюссель, 1990 р.), Базельська Конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів, Конвенція про кліматичні зміни та збереження біологічних видів (1994 р.). Важливим міжнародним досягненням є Монреальський протокол (1987 р.), спрямований на зменшення викидів в атмосферу озоноруйнуючих речовин. В 1997 році був підписаний Кіотський протокол, згідно з яким для кожної країни встановлюються квоти на викиди парникових газів.

Іншою формою міжнародної співпраці є створення і діяльність спеціалізованих організацій при ООН. Організація Об’єднаних Націй (1945 р.) на своїх сесіях і засіданнях спеціалізованих комітетів неодноразово розглядала проблеми охорони навколишнього природного середовища. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1962 р.) «Економічний розвиток і охорона природи» визначила політику ООН та її спеціалізованих організацій у сфері охорони довкілля.

На Стокгольмській конференції з питань довкілля, що відбулася у 1972 році, було прийнято рішення про створення спеціалізованого закладу «Програма ООН з навколишнього середовища» (ЮНЕП) із штаб-квартирою у Найробі (Кенія). З різних міжнародних організацій, діяльність яких спрямована на охорону довкілля і ефективне використання природних ресурсів, ЮНЕП уперше створила всесвітню систему спостереження (моніторинг) за станом і змінами біосфери.

Протягом останніх 40 років під егідою ООН виникли десятки органів, центрів і програм з охорони довкілля – ВМО (Всесвітня метеорологічна організація), ЮНЕСКО (Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), ЄЕК (Європейська економічна комісія), ММО (Міжнародна морська організація), МАГАТЕ (Міжнародна організація з радіологічного захисту), МСОП (Міжнародна спілка охорони природи та природних ресурсів), МКОДР (Міжнародна комісія з охорони довкілля і розвитку), ЕФОС (Глобальний фонд навколишнього середовища).

В рамках міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища вирішуються найбільш складні проблеми і конкретні проекти. До них відносяться спільні інженерні і технічні розробки з питань охорони атмосферного повітря та природних вод від промислових викидів, проблеми забруднення під час сільськогосподарських робіт, збереження флори і фауни, створення природоохоронних територій та ін. Особливу групу становлять наукові дослідження впливу антропогенної діяльності на зміну клімату, генетично модифікованих продуктів на організм людини, руйнування озонового екрану. Реалізацією цих проектів займаються різноманітні міжнародні спеціалізовані організації.

Велику увагу ООН приділяє питанням продовольства і сільського господарства (ФАО), особливо забезпеченню людства екологічно чистими продуктами харчування. Всесвітня організація здоров’я (ВООЗ) займається проблемами здоров’я людей, демографічними проблемами, наданням допомоги у плануванні сім’ї. Проблемами навколишнього середовища займається метеорологічна організація (ВМО) та науковий комітет з проблем навколишнього середовища (СКОПЕ) Міжнародної ради наукових спілок та інші міжнародні організації.

До міжнародної спілки охорони природи і природних ресурсів (МСОП) входять 105 країн. Важливою подією в діяльності міжнародного природоохоронного руху стала XIV Генеральна Асамблея МСОП, яка відбулася в Ашгабаті у 1978 році. Головним її підсумком було прийняття Всесвітньої стратегії охорони природи. Тоді ж була створена і постійно поповнюється Червона книга про популяції рідкісних і зникаючих видів ссавців, птахів, рептилій, амфібій. Запроваджена також Зелена книга, в якій містяться дані про унікальні і рідкісні ландшафти Землі. МСОП підтримує постійний зв'язок із Всесвітнім фондом охорони природи, заснованим у 1993 році. Його завдання – організація проектів з охорони тваринного світу і природних екосистем, їх фінансування, запрошення для роботи фахівців із МСОП та інших організацій, надання допомоги заповідникам, національним
паркам, накопичення та розповсюдження необхідної інформації.

У 1988 році був заснований фонд «За виживання і розвиток люд-ства», завданнями якого є:

§   підготовка людства до вступу в ХХІ ст. без ядерної зброї;

§   розвиток наукових досліджень міждисциплінарного характеру, спрямованих на гуманізацію науково-технічного прогресу;

§   виявлення творчих ініціатив нового планетарного мислення, збереження і розвиток загальнолюдських цінностей заради безсмертя людської цивілізації;

§   сприяння гармонійному загальноосвітньому розвиткові, виходячи із пріоритету завдань виживання над усіма державними, національними, клановими, груповими інтересами.

У 1991 році Світовим банком з ЮНЕП створена фінансова природоохоронна організація – Глобальний екологічний фонд. Членами його на 1 січня 1998 року було 155 держав світу, в тому числі і Україна. Головна мета Фонду – розробка та реалізація фінансового механізму надання країнам, які отримують відповідні гранти пільгових кредитів для реалізації проектів, пов’язаних із вирішенням глобальних екологічних проблем.

Розвитку природоохоронного співробітництва сприяє проведення міжнародних форумів. День відкриття Стокгольмської конвенції ООН з навколишнього середовища (5 червня 1972 р.) був оголошений Всесвітнім днем навколишнього середовища. Важливе значення мали: Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінки, 1975 р.); Глобальний форум з проблем виживання (Москва, 1990 р.); Конвенція ООН з навколишнього середовища та розвитку (ЮНСЕД або КОСР-92,
Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). Конференція стала однією з найважливіших подій у розвитку людства в ХХ ст., її рішенням було затверджено «Порядок денний на ХХІ століття». Цей програмний документ поставив для всіх країн світу головну мету на майбутнє – просування шляхом сталого розвитку суспільства, в умовах якого задовольняються потреби сучасності без загрози для майбутніх поколінь. Важливим документом в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня хартія охорони природи, яка проголосила та взяла під захист право всіх форм життя на існування.

Експерти ООН вважають, що на сучасному етапі розвитку міжнародні зусилля при вирішенні глобальної екологічної кризи повинні бути спрямовані на дослідження основних причин кризи, боротьбу з її наслідками, оцінку глобального ризику, залучення широкої громадськості, забезпечення засобів правового регулювання, інвестування в майбутнє.

З вирішенням глобальних екологічних проблем також пов’язана діяльність міжнародних громадських організацій, партій, груп, рухів «зелених».