Участь держав у міжнародній мережі глобального екологічного моніторингу

Участь держав у міжнародній мережі глобального екологічного моніторингу

Співробітництво у справі ліквідації наслідків екологічних і техногенних катастроф. Узгодження національної екологічної політики і природоохоронних економічних програм із метою послаблення їхнього можливого негативного впливу на розвиток міжнародних економічних відносин. Об'єднання міжнародних організаційних, фінансових, інтелектуальних зусиль для вирішення глобальних проблем охорони й відтворення екофонду. Координація національних природоохоронних заходів і програм з огляду на екологічну взаємозалежність держав Співробітництво у справі використання та експлуатації природних ресурсів і умов, що належать дo категорії "спільної спадщини людства" (Світовий океан, Антарктида, повітряний басейн, космічний простір).

Міжнародна кооперація щодо виробництва екотехніки та інших товарів і послуг для охорони довкілля. Спільна розробка екологічно чистих і безпечних технологій та товарів. По-третє, між розвинутими державами, країнами з перехідним типом економіки і країнами, що розвиваються, існують істотні відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку, стані навколишнього середовища, а також у державній політиці у сфері природо-охорони, екологічної освіти тощо. Це викликало появу такої форми міжнародних економічних відносин, як екологічний неоколоніалізм. Суть його полягає в тому, що нерідко розвинуті держави цілеспрямовано прагнуть розв'язати власні екологічні проблеми за рахунок менш розвинутих. Основними напрямами прояву екологічного неоколоніалізму нині є переміщення природомістких та екологонебезпечних виробництв у країни, що розвиваються; вивезення до менш розвинутих країн екологічно шкідливих товарів, споживання яких заборонено на внутрішніх ринках розвинутих держав; транспортування токсичних і радіоактивних відходів до менш розвинутих країн; інтенсивне використання їхніх природних ресурсів розвинутими державами з метою консервації власних природних багатств. Зауважимо, що через подібну екологічну експансію, яка набирає дедалі більшого розмаху, погіршується і без того напружений екологічний стан багатьох країн світу.

По-четверте, загальне загострення світової екологічної ситуації, посилення ресурсно-екологічної взаємозалежності держав, значні відмінності у можливостях вирішення національних природоохоронних завдань, відсутність узгоджених екологічних критеріїв і стандартів у міжнародному масштабі, тенденція до впровадження деякими країнами методів екологічного протекціонізму зумовлюють перетворення екологічних проблем на серйозний чинник міжнародних економічних та політичних відносин. Суперечності світо господарських зв'язків у сфері природокористування нерідко призводять до конфліктних ситуацій. Найбільш поширені серед них міжнародні конфлікти зумовлені транскордонним перенесенням забруднень довкілля, спільним використанням транскордонних чи світових природних ресурсів та умов, відмінностями в технологічних способах природокористування, заходах природоохоронної діяльності та стандартах якості навколишнього середовища, економічних методах регулювання природокористування тощо.

Водночас розширення міжнародного економічного співробітництва посилює вплив світогосподарських зв'язків на динаміку процесів суспільного виробництва в межах окремих держав. Оскільки суспільне виробництво своїми параметрами (темпами, пропорціями, галузевою та регіональною структурою) істотно впливає на масштаби, характер, склад енергоречовинних потоків між суспільством і природою, то світогосподарські зв'язки набирають значення самостійного чинника формування екологічної ситуації в країнах — учасницях міжнародного економічного обміну.

•     Основними напрямами негативного впливу світогосподарських зв'язків на процеси природокористування і етап навколишнього середовища слід вважати прискорену «дифузію» в масштабах планети результатів науково-технічного прогресу — нових продуктів, технологій, устаткування, в тому числі таких, що становлять загрозу для навколишнього середовища і здоров'я людини;

•     запровадження нових форм виробничих відносин у тих країнах, де ще донедавна домінували господарські уклади з досить узгодженими формами взаємодії суспільства і природи;

•     здебільшого нерівноправний характер економічних взаємовідносин між промислово розвинутими державами та країнами, що розвиваються, який, зрештою, зумовлює загострення екологічних проблем у країнах третього світу;

•     нав'язування економічно відсталим країнам вузької зовнішньоекономічної спеціалізації, переважно ресурсно-сировинної

•     поширення торгівлі зброєю тощо

Нейтралізація зазначених процесів може бути досягнута шляхом перебудови світогосподарських зв 'язків на пріоритетних засадах екологічної інтеграції та екологічного імперативу. Міжнародне екологичне зрівноважене економічне співробітництво має стати ефективним інструментом зміцнення екологічної безпеки життєдіяльності людини на планеті, а також вирішення складних соціальних проблем у багатьох країнах світу.

Перехід до моделі сталого розвитку як магістральний напрям вирішення глобальних екологічних проблем

Глобальний характер poзвитку екологічної кризи потребує об'єднаних зусиль усіх держав, світу з метою усунення загальнопланетарної ресурсно-екологічної катастрофи. Глобалізація та інтернаціоналізація господарських зв'язків, зростання економічної та екологічної взаємозалежності держав, світові технологічні екологобезпечні досягнення зумовлюють перспективність міжнародного економічного та науково-технічного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовиша і природокористування. Саме шляхом розумних збалансованих дій, здійснюваних країнами заради сприяння соціально-економічному прогресові й гармонізації взаємовідносин між цивілізацією і природою, створюються реальні передумови подальшого розвитку планетарної системи суспільство —виробництво —природа».

Звідси стає очевидним, що в умовах зміцнення світогосподарських зв'язків і глобального поширення кризових екологічних ситуацій актуалізується процес імплеметації екологоорієнтованих підходів у розроблення національних стратегій господарювання. Йдеться, таким чином, про необхідність екологічного коригування соціально-економічного розвитку світової спільноти та окремих держав у контексті ідеї самопідтримувального (сталого) екологозрівноваженого соціального поступу.

Отже, перед кожною країною нині стоїть надзвичайно важливе завдання — розроблення й поступова реалізація концепції переходу до моделі сталого екологобезпечного функціонування національної економіки. Цього, зокрема, вимагають рішення Міжнародної конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку, яка відбулась у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, виголосивши нову концепцію розвитку людства («Декларація Ріо»). Концепція виходила з визнання неприйнятності подальшого збереження трьох основних практичних варіантів використання природно-ресурсового потенціалу планети, що існували на той час: західної моделі, моделі країн із так званою плановою економікою та моделі країн, що розвиваються, оскільки кожна з них зумовлює (відповідно): невиправдані з огляду на природно-ресурсовий потенціал планети масштаби експлуатації природних ресурсів; неефективні та незбалансовані за еколого-економіко-соціальними параметрами варіанти використання зазначених ресурсів; нееквівалентний обмін ресурсами, що призводить до бідності й стагнації регіонів.

Сталий розвиток ґрунтується на узгодженні інтересів соціально-економічного прогресу та збереження природно-ресурсового потенціалу і сприятливих екологічних умов на планеті з метою забезпечення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь. У цьому контексті охорона навколишнього середовища та раціональне використання природних ресурсів розглядаються не як самоціль, а як невід'ємна частина процесу соціально-економічного поступу. Основою концепції сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді «суспільство-виробництво—природа». По суті модель сталого екологобезпечного розвитку означає виживання людства. Перехід же до такої моделі може бути здійснений тільки за умови ефективного міжнародного співробітництва та гарантування національних інтересів кожної держави. Реалізація концепції сталого розвитку можлива за комплексного проведення відповідних заходів організаційного, технологічного, фінансово-кредитного, міжнародно-правового, адміністративного плану, які здійснюватимуться світовим співтовариством, його регіональними інституціями та кожною країною окремо.

Оскільки коріння вирішення екологічних проблем лежить у способах, технологіях і методах господарської діяльності людини, то стрижнем нової соціоекополітики має бути саме всебічна екологізація сучасного виробництва. Під цим треба розуміти впровадження ресурсо-зберегательних і екологобезпечних техніко-технологічних процесів, способів і методів раціонального управління природно-ресурсним потенціалом, завдяки яким при мінімальних затратах на виробництво споживчих продуктів забезпечується належна якість навколишнього середовища тільки шляхом підтримування цілісної технології організації екологобезпечного функціонування.

Практика розвинутих країн свідчить, що тут уже розпочався перехід до принципово нової техніко-технологічної політики — від контролю над забрудненням середовища до дій, спрямованих на різке скорочення і запобігання забрудненню довкілля. На думку зарубіжних фахівців, застосування «зелених» технологій, пошук і впровадження дедалі досконаліших із погляду екології способів господарської діяльності є не лише технічним засобом вирішення екологічних проблем, а й важливим методом узгодження інтересів соціально-економічного благополуччя населення з екологічною безпекою кожної держави.

У розвинутих країнах спостерігаються високі показники розвитку індустрії охорони й відтворення природного середовища, а також, відповідно, ринків товарів та послуг екологічного призначення (екоіндустрії). Наприклад, за останні сім-вісім років середньорічні темпи приросту світового екобізнесу становили 9 %, а доходи від продажу «зелених» товарів і технологій досягли 580 млрд дол. із перспективою зростання до 680 млрд (2010 p.). Лідером на світовому екологічному ринку є США: на них припадає до третини загального обсягу продажу. Велика робота в цьому плані здійснюється у ФРН, Японії, Італії, Франції, Великій Британії. Екологізація розвитку продуктивних сил у зазначених країнах забезпечується професивними змінами в організаційних, економічних, інституційних формах господарювання взагалі та природокористування зокрема (див. рис. 21.2). Насамперед це стосується формування адекватних екологоспрямованих виробничих відносин, причому як на національному рівні, так і в масштабах міжнародного економічного співробітництва.

Розвинуті країни

Ефективність вирішення екологічних проблем соціально-економічного розвитку безпосередньо залежить від способів і механізмів екологічного регулювання всіх видів господарської діяльності. Екологозорієнтований розвиток мікроекономіки можливий лише за умови зміни традиційної економічної поведінки товаровиробників, їхньої відмови від застосування методів, засобів і технологій виробництва, які нераціонально використовують сировинні ресурси та забруднюють навколишнє середовище.

В останні десятиліття у промислово розвинутих країнах із метою спонукання суб'єктів господарювання до застосування маловідходних і ресурсозберігальних технологій, випуску екологічно чистих товарів, поширення екологічного менеджменту тощо ефективно функціонує система адміністративних, законодавчих та економічних важелів екологічного регулювання виробничої діяльності. Поряд із цим діє чіткий механізм фінансового забезпечення такого регулювання. У розвинутих країнах практично втілюється на макро- і мікрорівнях господарювання екологозорієнтована стратегія соціально-економічного зростання як єдино правильний напрям досягнення сталого розвитку. Природа тут розглядається як своєрідний суспільний капітал, що потребує примноження, а отже й управління. Аксіомою природокористування стає принцип «Екологічно — значить економічно», який реалізується через такі поняття, як «мінімізація екологічної шкоди», «мінімізація відходів», «запобігання забрудненням». За оцінками МВФ, у розвинутих країнах споживання природних ресурсів на одиницю готової продукції щорічно скорочується в середньому на 1,25 %, що породжує суттєвий екологічний ефект. Охорона навколишнього середовища виступає важливим економічним завданням будь-якого підприємства, оскільки його екологічно виважена діяльність сприяє процвітанню бізнесу і дає позитивний результат для національного господарства загалом.

Значно посилюється роль державної фінансово-економічної політики стимулювання природоохоронної діяльності товаровиробників за допомогою ефективної системи екологічного регулювання, яке поєднує адміністративно-законодавчі інструменти з економічними, нормативними і ринковими механізмами. Такі державні зусилля концентруються переважно на трьох напрямах. По-перше, здійснюються великомасштабні природоохоронні заходи (організація і фінансування НДДКР, підготовка фахівців, реалізація загальнонаціональних проектів природоохоронного спрямування, формування сучасної екологічної інфраструктури). По-друге, забезпечується нормативно-правове регулювання (розроблення природоохоронного законодавства і контроль за його дотриманням, екологічна експертиза проектів, екологічне інспектування й ліцензування виробництва, встановлення більш жорстких екологічних стандартів, норм, квот тощо). І, по-третє, держава економічно стимулює та підтримує природоохоронну діяльність усіх ланок приватного сектора.

Економічні методи стимулювання природоохоронної діяльності у країнах із розвинутими ринковими відносинами об'єднують дві групи законодавчо закріплених регуляторів екологічної поведінки підприємців. Перша група спрямована на спонукання забруднювачів довкілля обмежувати свою екологодеструктивну та екологонебезпечну діяльність. Вона охоплює такі регулятори: платежі за викиди, скиди, захоронення або розміщення забруднюючих речовин, платежі за погіршення якості природних ресурсів і умов; так звані екологічні податки з прибутку товаровиробників, які використовують природозабруднюючі види техніки та екологонебезпечні технології або випускають продукцію з небезпечними екологічними компонентами; штрафні санкції, компенсаційні виплати за порушення екологічного законодавства, стандартизація якості природного середовища, видів діяльності відповідно до характеру їх природокористування; ризику підприємців; економічних наслідків природокористування

Штрафи за порушення екологічного законодавства

Права на викиди;

Права щодо забруднення — на купівлю-продаж; прав на екологозорієнтовану діяльність

Реципієнтам за зниження якості навколишнього середовища; Реципієнтам за збереження стану довкілля; Реципієнтам за спричинену шкоду від забруднення природного середовища;

Заставно-зворотні системи виплат (депозитні схеми) за повернення екологонебезпечного товару

Цінове програмування розширення екологозорієнтованих секторів ринку;

Цінове регулювання екологічної виробничої поведінки підприємців;

Цінове стимулювання вітчизняного виробництва екотехніки і "зелених" товарів

Негативна мотивація щодо екологодеструктивної діяльності та її наслідків:

на продукцію з небезпечними екологічними компонентами;

на природодеструктивні види діяльності (платежі за викиди,

скиди, захоронения або розміщення забруднюючих речовин);

на джерела забруднення;

на вміст екологічно шкідливого компонента;

на користувачів рідкісних природних ресурсів

Позитивна мотивація щодо природозберігальної діяльності: податкові пільги на екологічно зорієнтовані торговельні операції; податкові пільги на функціонування екологічної інфраструктури

Пільгові — на придбання екотехніки;

Для пріоритетних напрямів екологізації галузей національних господарств

На реалізацію державних міжнародних екологічних проектів, організацію та фінансування НДДКР, підготовку спеціалістів, формування екологічної інфраструктури;

На розроблення вітчизняних "зелених" технологій і випуск екологічно безпечних товарів;

На прискорену амортизацію природозберігального устаткування

Друга група регуляторів спрямована на стимулювання природокористувачів і природозабруднювачів до поліпшення стану навколишнього середовиша. Такі регулятори слід вважати економічно привабливими для товаровиробників. Зрештою, вони означають перехід до принципово нової екологічної політики — від контролю за забрудненням навколишнього середовища до запобігання забрудненню. За допомогою державних субсидій, податкових пільг, позик, кредитів за низькими відсотками, режиму прискореної амортизації виробничого потенціалу та природоохоронного устаткування, купівлі-продажу прав на забруднення тощо стимулюється екологічна поведінка підприємців. Саме ця група економічних регуляторів сприяє запровадженню превентивних техніко-технологічних та організаційних методів боротьби з деградацією і забрудненням природного середовища, переходу на безвідходні, ресурсозберігальні й екологобезпечні методи господарювання.

У багатьох країнах, що розвиваються, екологічні проблеми набрали надзвичайної гостроти. Тут вони великою мірою зумовлені соціально-економічними причинами. Технічна й освітня відсталість, помножена на загальну бідність населення, призводить до виснажливого використання природних ресурсів і умов, а високі темпи зростання народонаселення збільшують антропогенні навантаження на довкілля. Крім того, чималу роль у деградації та забрудненні навколишнього середовища у країнах третього світу відіграють зовнішні, насамперед зовнішньоекономічні, чинники.

Нині екологічні проблеми цих країн по суті мають глобальний характер і привертають увагу всього світового співтовариства, насамперед індустріально розвинутих держав. За прогнозами, до 2030 р. країни третього світу будуть забруднювати атмосферу більше, ніж Японія, Західна Європа та США разом. Не випадково на початку 90-х років США запропонували своєрідний екологічний аналог «плану Маршалла», спрямований на фінансову допомогу країнам, що розвиваються, і передання їм нових природозберігальних технологій, необхідних для переходу до моделі сталого екологобезпечного соціально-економічного розвитку.

З цією метою Світовий банк у 1990 р. заснував Міжнародний екологічний фонд. Нині фахівці-екологи пропонують запровадити глобальний податок на емісію «парникових» газів і використання частини цих коштів для реалізації програм екологічної допомоги країнам третього світу. Водночас проводиться робота щодо створення фонду глобального розвитку і р програми боротьби з бідністю, розрахованої на 25 років. Подібний фонд може бути сформовано коштом певного універсального податку, започаткованого на посильних внесках усіх членів світового співтовариства. У «Декларації тисячоліття» програмному документі, прийнятому державами членами ООН у 2000 p. головними цілями розвитку світової спільноти визначено викорінення бідності та досягнення сталості навколишнього середовища, де окремо наголошується на завданні «інтегрувати принципи сталого розвитку в стратегії та програми країн і зробити зворотним процес утрати природних ресурсів».

Крім того, одним із практичних шляхів вирішення проблеми фінансування глобальних природоохоронних заходів, зокрема у країнах, що розвиваються, слід розглядати переорієнтацію частини величезних коштів, природних та людських ресурсів, що використовуються у військових цілях, на мирні потреби. Нині на мілітаризацію економіки у світі щорічно витрачається 2—3 % енергетичних ресурсів і 3—4 % запасів нафти. Тільки у розвинутих країнах до З % території перебуває під військовими базами, полігонами тощо. Заданими ООН, витрати на військові потреби в світі у 2,5 раза перевищують витрати на охорону здоров'я і у 1,5 раза — на освіту.

Нарешті, ефективне розв'язання екологічних проблем у країнах третього світу неможливе без застосування принципово нової моделі як соціально-економічного розвитку кожної окремої держави та світового співтовариства в цілому, так і централізованого екологічного регулювання всіх процесів, пов'язаних із життєдіяльністю нинішнього та майбутніх поколінь. Досягнення сталого екологобезпечного функціонування світової економіки й підтримання нормального стану біосфери вимагають реального паритету і справедливості в міжнародних економічних зв'язках між країнами з різним соціальним устроєм і неоднаковими рівнями соціально-економічного й техніко-технологічного розвитку. Це є украй актуальним не лише для країн, що розвиваються, а й для країн із перехідною економікою.

Країни з перехідною економікою

Особливість екологічної ситуації в країнах із перехідною економікою, зокрема тих, що постали на терені колишнього СРСР, визначається довготривалою системною соціально-економічною кризою, яка тісно поєднується з кризою екологічною. Оцінки експертів міжнародних організацій свідчать про необхідність термінового вдосконалення системи управління навколишнім середовищем у цих країнах, радикальної модернізації застарілої екологодеструктивної техніко-технологічної бази, реструктуризації надто енерго- і ресурсномісткого господарства, застосування ефективного економічного механізму раціоналізації розроблення природокористування, а також розроблення законодавчо-правового механізму дотримання екологічної безпеки в усіх сферах і галузях господарської діяльності. Зрозуміло, що саме позитивний досвід природокористування інших держав га міжнародна підтримка національної природоохоронної справи набирають тут особливого значення.

У країнах Центральної та Східної Європи нині вже відбуваються прогресивні зміни у формуванні нaцioнaльної екологічної політики. Зокрема, прискореними темпами запроваджуються екологобезпечні технології та методи господарювання, використовуються еколого-економічні регулятори, які стимулюють природоохоронну діяльність товаровиробників і споживачів, розробляються відповідні законодавчі підвалини раціоналізації природокористування з урахуванням екологічних вимог і стандартів, зміцнюється інформативна і статистична база екологічного управління та регулювання тощо. Процеси екологізації національної економіки в Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині та інших колишніх соціалістичних країнах здійснюються за істотної технічної та фінансової підтримки з боку міжнародних організацій та урядів індустріально розвинутих держав.

Деякі країни з перехідною економікою загалом успішно вирішують свої екологічні проблеми, використовуючи іноземну допомогу та структурно перебудовуючи власні народногосподарські комплекси. До цього їх спонукає ще й гостра криза у промисловому виробництві, яке грунтувалося переважно на ресурсо-, енерго- та природомістких технологіях і методах. Про ефективність використання природних ресурсів та рівень екологізації господарської діяльності у країнах із перехідною економікою свідчать показники природоємкості отримання одиниці ВВП. Так, індекс природо ємності національного ВВП найнижчий в Угорщині (1,14 середньосвітового). Далі рівні природоємності виробництв по країнах ранжуються таким чином: Білорусь — 1,72; Словаччина — 1,80; Польща — 1,82; Румунія — 2,20; Російська Федерація — 4,80; Молдова — 6,85. Найвищий індекс природоємності національного ВВП — в Україні (8,7 середньосвітового).

У багатьох країнах з перехідною економікою, в тому числі в Україні, почали реалізовуватися програми реструктуризації вугільної, рудовидобувної, металургійної, суднобудівної галузей задля того, щоб не лише збільшити виробництво конкурентоспроможної продукції, а й одночасно поліпшити екологічну ситуацію. Державними органами управління введені в дію нормативно-правові механізми подолання і соціально-економічної, і екологічної криз в індустріально розвинутих регіонах держав із перехідною економікою.

Література

1. Максаковский В. П. Географическая картина мира: в 2 кн. Москва, 2003.

2. Экология и мировая продовольственная проблема // Экономика и управление в зарубежных странах: Ежемесячный информ. бюллетень. Москва, 2005. № 1.

3. Экономическая география мирового развития XX века. СПб., 2003.

4. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, К.: Либідь, 2007.- 640 с.