Застосування міжнародного досвіду державної підтримки інноваційної діяльності до умов економіки України

1.5. Застосування міжнародного досвіду державної підтримки інноваційної діяльності до умов економіки України

Слід зазначити, що в сьогоднішні дні Україна представлена на світовій арені як другорядна країна з низьким життєвим рівнем громадян, що не складає конкуренції провідним державам у жодній галузі й придатна лише на роль споживача низькосортної продукції та поставника напівоброблених сировинних товарів чорних металів та деяких видів хімічної продукції.

Економіка нашої держави у стані розбудови ринкових відносин. На нашу думку нині українська економіка першочергово потребує державної допомоги у галузі технологічного розвитку.

Якщо звернутися до політики розвинутих країн світу в інноваційно – інвестиційній сфері, можна зробити висновок, що уряди цих країн застосовують методи прямого і непрямого стимулювання [22]. До прямих методів належать :

- бюджетне фінансування чи надання кредитів на пільгових умовах підприємствам чи організаціям, що здійснюють наукові розробки та готують кваліфіковані кадри;

- безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств;

- створення наукової та обслуговуючої інфраструктури у регіонах де концентрується науково – дослідна діяльність;

- реалізація цільових програм спрямованих на підвищення інноваційної активності бізнесу;

- державні замовлення, переважно у формі контрактів на проведення НДР, які забезпечують початковий попит на нововведення , а потім широко застосовуються в економіці країни;

- створення інноваційних зон зі спеціальним режимом інноваційно – інвестиційної діяльності.

До не прямих відносяться:

- податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу;

- різноманітні пільги для суб’єктів економічної діяльності, які спеціалізуються на науково – технічних напрямах;

- законодавчі норми які стимулюють науково – дослідну активність.

Також можна визначити дві узагальнюючі моделі регулювання ринку - західна (американська), вона засновується на необхідності втручання держави тоді, коли виявляються невдачі ринкового механізму; японська – вона спирається на історичну традицію орієнтовану на превентивні заходи, що компенсують недосконалість ринкових взаємовідносин навіть у випадку достатньо нормального функціонування ринкового механізму [23].

Україна обрала лібералістичну спрямованість, тобто переваги віддані державній підтримці сфер спільного користування. З огляду на минуле Україна обрала найгіршу для себе модель, адже держава усунулася від впливу на економіку та науково - технічний розвиток. Проте саме і галузі підлягають приватизації. Навіть в країнах де держава найменше втручається в економіку (США, Великобританія), інновації не залишаються без урядової підтримки. Американська модель економічної політики відрізняється значною автономією підприємства. На відміну від США, де акцент робиться на створенні сприятливих умов для ведення бізнесу взагалі, що зумовлює рівні умови для впровадження інноваційних продуктів у всі галузі народного господарства, у Японії та Франції уряд визначає пріоритетні напрями інноваційно – технологічного розвитку, яким надається суттєва фінансова підтримка. Японська модель передбачає свідоме надання пріоритету для обраних напрямків і акцент робиться на конкретні технології [24]. Інакше кажучи, на державному рівні визначаються технологічні переваги, які повинні бути досягнуті, і надалі стимулюється їх розвиток, щоб потім переводити на нові технології все виробництво.

Таким чином, обираючи той чи інший варіант, слід враховувати, що у зазначених країнах існує могутній і платоспроможний внутрішній ринок, тоді як у нашій державі саме високотехнологічні продукти, внаслідок обмеженості внутрішнього попиту, могли б отримати збут за кордон.

Кожна країна має унікальне поєднання менталітету власного населення, природно – географічних умов, наявної матеріально – технічної бази та інших чинників, які є підґрунтям її економічного життя і тому Україна вимушена розробляти свою особливу стратегію утримання на гребні науково – технічного прогресу, підґрунтям якої має стати виважена державна підтримка наукоємних , інноваційних виробництв та технологій. Тому, в умовах України більш підходить японська модель цільової державної підтримки певних науково – технологічних напрямків.

Розділ 2

Державне регулювання інвестиційно-іноваційної діяльності

 

2.1. Державне регулювання інвестиційного процесу

Залежно від стану економіки (рівня інфляції, дефіцитності) ви­користовуються різні концепції державного регулювання.

На схемі представлені форми державного регулювання інвестиційної діяльності в державі (див.рис.2.1) [15].

	9.Регулирование условий осуществления инвестиций за пределы государства
						3.Регулирование инве-стиционной деятель-ности путем предоста-вления финансовой помощи и проведения соответствующей кре-дитной политики .ведения соответству^, * |ющей амортиэацион- ' политики
		Рис 2.1. Основні форми державного регулювання інвестиційної діяльності [15]

Відомо, що в розвинених країнах існує добре відпрацьована законодавча система захисту інтересів приватних інвесторів, що, в свою чергу, стимулює трансформацію інформації про окремі компанії у вартість їх акцій, і це призводить до того, що ціни на них змінюються вільно.

У країнах із перехідною економікою ситуація дещо інша. Саме проблема недостатнього ступеня законодавчого захисту приватних інвесторів може служити ще одним поясненням взаємопов'язаного руху котировок на фондовому ринку. Цей висновок збільшує достовірність того, що неефективна політична та законодавча системи можуть зробити збір та аналіз інформації про конкретні компанії відносно незначним для прийняття рішення про інвестування в їх акції.

Створення фондових ринків у країнах із перехідною економікою не гарантує більш ефективного розподілу капіталу між фірмами. Отже, фондовий ринок може забезпечити необхідний рух капіталу до конкретних ефективних фірм, але лише в тих країнах, уряд яких незначною мірою корумпований, а законодавчі системи надійно захищають права власності приватних акціонерів.[3]

Практика надання економічно необґрунтованих податкових пільг (найбільш яскраво проявляється в кількості створених вільних економічних зон, пріоритетних галузях та конкретних підприємствах) не сприяє ефективності інвестицій.

Недостатність коштів призводить до ручного управління державними фінансами, не дозволяє планувати і підтримувати навіть середньострокові пріоритети бюджетної та економічної політики.

Із розвитком ринкової економіки функції прямого впливу держави на інвестиційний процес будуть звужуватися, що дозволить більше уваги зосередити на методах опосередкованого впливу, які держава реалізує через свої інститути як учасник інвестиційного процесу.[7]

Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:

-   державне кредитування;

-   державні позики;

-   роздержавлення та приватизація;

-   податкове регулювання;

-   амортизаційна політика;

-   державний лізинг;

-   ліцензування і квотування;

-   антимонопольні заходи;

-   стандартизація.

Захист національного інвестиційного ринку називається протекціонізмом, який здійснюється за допомогою:

-   високих митних зборів на товари, що імпортуються;

-   податки на іноземні інвестиції;

-   обмеження або заборону ввозу окремих товарів;

-   заохочення розвитку національного товаровиробника;

-   субсидіювання національного інвестора.

Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, інвестиційної привабливості окремих галузей чи регіонів здійснюється через:

-   податкові пільги чи канікули;

-   пільгові кредити;

-   державні субсидії;

-   заохочення створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (офшорних) зон.

Окремим напрямом держаного регулювання є регулювання ринку цінних паперів (табл. 2.1). [3]

Фінансово-кредитна система, її вплив на інвестиційний процес. Фінансово-кредитна система – це складна система, до якої входять різні структури: банки (національні, комерційні, інвестиційні, ощадні); біржі (товарні, фондові, трудові); торгово-посередницькі фірми; комерційні центри; страхові, брокерські, дилерські компанії; інвестиційні інститути як спеціалізовані учасники фондового ринку; пенсійні фонди.

Таблиця 2.1

Державне регулювання ринку цінних паперів [3]

Мета	Методи	Результат
Сприяння розвитку привабливого інвестиційного середовища	– сприятливе та стале законодавство – державний моніторинг – розкриття інформації – розвинена інфраструктура – захист інвестор/в	Залучення внутрішніх та іноземних інвестицій
Обмеження інфляції	– розвиток ринку державних цінних паперів – емісія цінних паперів органами місцевого самоврядування – продаж державних пакетів акцій інвестиційно привабливих підприємств	– покриття дефіциту бюджету – збереження накопичень громадян – стабілізація курсу національної валюти – реалізація регіональних соціальних програм
Реструктуризація	– приватизація – використання механізму банкрутства – конкуренція – ефективний менеджмент	– пожвавлення підприємницької діяльності – збільшення кількості робочих місць – збільшення доходів бюджету
Інтеграція в міжнародні фінансові ринки	– впровадження міжнародних стандартів діяльності професійних учасників ринку в Україні – обіг іноземних фінансових інструментів в Україні та українських за межами України – міжнародне співробітництво	– доступ на міжнародні ринки капіталів – зміцнення міжнародного авторитету – зближення національних законодавств – раціоналізація ринку
Соціальна стабільність у суспільстві	– аналіз соціально-економічних аспектів – захист прав власності – розвиток інститутів спільного інвестування – інформування та освіта населення	– довіра населення до ринку та держави – збільшення накопичень громадян – прогнозованість соціально-економічного розвитку

Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється через НБУ шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені кошти. Грошово-кредитна політика НБУ залежно від стану економіки проводиться або в формі кредитної експансії, або кредитної рестрикції.

Система довгострокового кредитування за рахунок централізованих ресурсів НБУ. Державний кредит надається об'єктам, перелік яких розробляється Міністерством економіки та затверджується Кабінетом Міністрів. Перелік комерційних банків, які здійснюють таке кредитування, складає Міністерство фінансів, воно ж укладає з ними договори і доводить до них та до позичальників обсяги державного кредиту та плани фінансування.

Державне довгострокове кредитування здійснюється в основному Промінвестбанком та Укрсоцбанком.

Банки є фінансово-кредитними установами, які обслуговують рух капіталів та грошей. Функції банків наступні:

-   залучення та розміщення грошових вкладів і кредитів;

-   фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;

-   випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів);

-   купівля, продаж і зберігання цінних паперів;

-   придбання права вимоги до поставки товарів і надання послуг, прийняття виконання таких вимог та їх інкасація (факторинг);

-   довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами) за дорученням клієнтів;

-   надання консультаційних послуг.

Банки здійснюють зазначені операції у межах, встановлених їх статутами та ліцензіями НБУ.[3]

Інвестиційні банки – спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які спеціалізуються на операціях із цінними паперами з метою залучення коштів, здійснення довготермінового кредитування і фінансування підприємств різних галузей народного господарства.

Інвестиційний банк виконує наступні функції:

-   емісія цінних паперів;

-   погодження умов та видів позик (облігацій, акцій);

-   випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;

-   гарантія емісії (зобов'язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів);

-   надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам;

-   консультаційні послуги.

У сучасних умовах інвестиційні банки, пов'язані з комерційними через вкладання залучених внесків у прибуткові операції з цінними паперами підприємств, надають їм кредити під заставу цінних паперів.

Значний вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в перехідний період, має Фонд державного майна України, на який покладено:

-   захист майнових прав України на її території та за кордоном;

-   здійснення повноважень щодо проведення приватизації майна загальнодержавної власності;

-   сприяння процесу демонополізації економіки та створення умов для конкуренції виробників;

-   розробка і контроль за проектами державних програм приватизації.

При цьому Фонд є власником тої частини акцій акціонерних товариств, яка не була реалізована в процесі приватизації. На нього покладено повноваження щодо створення комісій з приватизації, видачі ліцензій посередникам, залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації шляхом укладання з ними або їх посередниками договорів.

Значний вплив на інвестиційну діяльність мають позабюджетні фонди, через які держава формує додаткові джерела фінансування: Державний інноваційний фонд, Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд.

Державний інноваційний фонд створено для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів щодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки. Формується Інноваційний фонд за рахунок відрахування підприємствами 1 % від фактичного обсягу реалізації продукції, робіт та послуг (з відрахуванням податку на додану вартість і акцизного збору) за попередній місяць. Розрахована сума відрахувань відноситься на собівартість продукції. Торгові, постачально-збутові, посередницькі організації роблять внески, виходячи із розміру валового доходу. Зібрані Інноваційним фондом кошти розподіляються галузевими спеціальними фондами позабюджетних коштів – 70 % та обласними відділами фонду – 30 %. Кошти Інноваційного фонду повинні бути джерелами:

-   розвитку технічної і технологічної бази підприємств;

-   оновлення виробничих фондів;

-   впровадження нових матеріалів, які б відповідали сучасним вимогам.