Диференціація населення за рівнем доходів. Поняття рівня життя. Прожитковий мінімум і межа малозабезпеченості. Мінімальна зарплата

Тема контрольної роботи

"Диференціація населення за рівнем доходів. Поняття рівня життя. Прожитковий мінімум і межа малозабезпеченості. Мінімальна зарплата"

Зміст контрольної роботи

Вступ

1. Диференціація населення за рівнем доходів

2. Поняття рівня життя

3. Соціальний захист населення, регулювання доходів та споживання

4. Прожитковий мінімум і межа малозабезпеченості

5. Державне регулювання оплати праці

6. Мінімальна зарплата та її рівень

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

 

У процесі становлення соціально орієнтованої економіки, формування ринково-конкурентного середовища зростає роль та значення державної політики доходів населення, котра має забезпечувати підвищення добробуту, соціальної справедливості громадянам України.

Метою написання даної контрольної роботи є обґрунтування необхідності удосконалення державної політики доходів населення, визначення конкретних принципів формування раціональної системи соціального захисту та зростання впливу цих процесів на рівень життя населення.

Питання про соціальні результати ринкових трансформацій - одне із найбільш складних як із погляду об'єктивної оцінки, так і ефективного впливу на них. Але саме соціальні індикатори відображають взаємодію макро- і мікрорівнів економіки. Більш того, перш за все через призму соціальних показників відбувається оцінка ефективності макроекономічних рішень і вироблення стратегії економічного розвитку.

Слід відзначити, що рейтинг України по індексу людського розвитку дуже скромний. Так, у щорічному звіті (1999 p.) OOH у списку 174 країн світу їй відведене 102-е місце (Білорусії - 68-е, Росії - 72-е), хоча вона і віднесена до групи промислово розвинутих країн. Виникає об'єктивна необхідність у радикальному коригуванні української моделі переходу до ринку, і в першу чергу соціальної політики.

Однією з найважливіших проблем соціальної політики держави є політика доходів населення, яку можна визначити як напрям соціально-економічної політики, який забезпечує в цілому зростання реальних доходів всіх громадян країни з метою забезпечення нормальних умов розширеного відтворення людини, покращення якості життя і розвитку творчої особистості кожного члена суспільства.

1. Диференціація населення за рівнем доходів

 

Кінцевою метою суспільного виробництва будь-якої країни є забезпечення умов для людського розвитку. В той же час людський розвиток сьогодні виступає найбільш могутнім чинником динамічного економічного зростання та суспільного прогресу. В Україні на початку XXI століття накопичилося безліч гострих проблем, без вирішення яких неможливий подальший розвиток нашої держави. Серед них проблеми:

–          надзвичайно низького рівня доходів і рівня життя основної частини населення, поширення масової бідності, відсутності середнього класу;

–          депопуляція, скорочення чисельності населення України внаслідок перевищення смертності над народжуваністю;

–          масової міграції найбільш талановитих та кваліфікованих працівників за межі України;

–          масового прикритого та прихованого безробіття;

–          погіршення здоров'я населення, скорочення тривалості життя;

–          зниження якості освіти, погіршення якісних характеристик людського потенціалу України;

–          низького рівня соціального захисту та соціальних гарантій для населення України;

–          наростання відставання України по основних параметрах людського розвитку від розвинених країн;

–          надмірної централізації соціальної політики.

Соціальна переорієнтація економічної політики визначена Президентом України одним з чотирьох головних пріоритетів державної стратегії до 2011 року. Проблема низького рівня соціальних стандартів в Україні вважається однією з головних проблем, що суттєво ускладнюють вступ України до Європейського союзу. Тому дослідження та поглиблене вивчення зазначених проблем є надзвичайно актуальним на сьогоднішній день.

Проблема бідності в Україні є на сьогодні однією з найболючіших проблем суспільно-соціального життя країни. Поставши внаслідок кризових історичних трансформацій, зумовлених переходом до економіки ринкового типу, проблема бідності залишається актуальною і зараз, навіть попри значні позитивні зрушення в економіці країни. Більше того, навіть успішне проведення політики економічного зростання автоматично не забезпечує ефективність впровадження відповідної соціальної політики у разі, якщо остання не є досконалою і комплексно розробленою. На сучасному етапі в Україні дія цих двох напрямків не є взаємодоповнюючою, що залишає відкритим питання вибору ефективної стратегії економічного зростання, саме з точки зору оптимізації соціальної політики загалом і подолання бідності зокрема.[12]

Поширення бідності в Україні обумовлює негативні демографічні тенденції, міграційний тиск на сусідні країни, низький платоспроможний попит на внутрішньому ринку, який гальмує розвиток економіки та відлякує потенційних інвесторів. Існуючий рівень бідності виключає можливості для інтеграції України у Європейське співтовариство. Тому подолання і профілактику бідності уряд України розглядає як основу досягнення усіх стратегічних цілей.

Дані останніх років безперечно підтверджують, що Україна належить до країн із високим рівнем бідності. За різними оцінками, залежно від способів обрахування, бідність в Україні охоплює від 25% до 40% населення. Офіційні джерела, наприклад, доводять, що кількість бідного населення зараз дорівнює 28,6%, злиденних - 15%, що становить відповідно 13,9 і 7,3 млн. осіб. Разом з тим за останні три роки має місце хоча невелике, але збільшення цих показників: у 1999 р. бідні становили відповідно 27,8 (13,7 млн. осіб.), а злиденні 14,2% (7 млн. осіб.). Загалом, від найгостріших форм бідності сьогодні в Україні потерпає кожний десятий мешканець: показником цього рівня є прийнята для країн Центральної і Східної Європи та СНД вартість добового споживання, що не перевищує $4,3 за паритетом купівельної спроможності на умовного дорослого. Тривале зниження добробуту населення відсунуло його споживацьку спроможність на рівень 60-х років, а за деякими видами продуктів - на рівень 50-х. Частка витрат на харчування дорівнює 60, а в бідних сім'ях - 75% від загальних сімейних витрат, тоді як у розвинених країнах світу цей показник становить не більш 20-30%. Реальні прибутки бідного населення зростають значно повільніше, ніж доходи населення в цілому, а показник глибини бідності сягнув в Україні у 2001 році 25%, що характеризує дефіцит доходу бідного населення, який на зазначену величину менший за національний поріг бідності.

Найголовнішою ознакою посталої проблеми бідності в Україні є те, що до традиційних форм бідності, присутніх у переважній більшості країн світу, додалася так звана «нова бідність», яка виникла внаслідок фактичного перерозподілу ресурсів і продуктів виробництва в країні. Відразу після початку процесу економічних реформ грошові доходи середньої української родини, за офіційною статистикою, зменшилися майже на 60%, що за світовими стандартами є надзвичайним явищем. Механізми, які удореформений період забезпечували нормальне відтворення людського потенціалу, були зруйновані. І як наслідок - утворилася значна маса нових бідних, тобто тих, хто за умов стабільного економічного розвитку не ризикував опинитися серед бідних (повністю зайняті або високо кваліфіковані та досвідчені працівники), але насправді саме вони опинилися чи ризикують опинитися в бідності найближчим часом. Різке припинення соціальних гарантій, які десятиліттями забезпечували певний рівень економічної та соціальної безпеки, поширило серед представників цієї групи почуття «полишеності» державою. Крім того, обираючи стратегію виживання, більшість нових бідних змушені були піти у тіньовий сектор економіки або зайнятися" натуральним господарством, таким чином обмеживши податкові надходження держави, а також створивши поживне середовище для корупції і злочинності. [10]

Явище нової бідності має, крім того, характерні риси побутування у суспільстві, зумовлені традиційною українською ментальністю, психологічними та морально-етичними чинниками. Серед населення, що за параметрами, вказаними вище, відноситься до бідного, особливо у представників колишнього середнього класу, поширене явище прихованої бідності - неспроможність і небажання адекватно оцінювати своє реальне становище. І навпаки, у інших прошарків населення має місце удавана бідність, або прихований достаток, коли громадяни, отримуючи значні прибутки в тіньовому секторі економіки, користуються соціальної допомогою з боку держави.

Разом з тим навіть за умов часткового вирішення проблем нової бідності залишається проблема традиційної бідності, яка проявляється, як правило, у найгостріших формах. До так званих «старих бідних» традиційно зараховують представників малозабезпечених верств населення, як то: дітей із багатодітних і неповних сімей, пенсіонерів, учнів, інвалідів, а також жінок, які доглядають за ними. Представники соціальних та етнічних меншин, а також ті, хто не має достатньої освіти, професійної підготовки, теж ризикують опинитися серед бідних, причому навіть більше, ніж безробітні або частково зайняті. Якісно склад бідних в Україні практично не відрізняється від складу населення, що живе у крайній бідності (злиднях). Серед бідних і злиденних найбільше страждають сім’ї з дітьми, насамперед багатодітні та з дітьми до трьох років, сім'ї з безробітними або з особами пенсійного віку та утриманцями. Серед загальної чисельності населення частка таких сімей стабільно становить близько третини, а серед населення, що живе у крайній бідності, вони становлять 55,8%. Більше того, цей відсоток неупинно зростає, а протягом 2001 року кількість сімей з дорослими утриманцями збільшилася у 1,2 рази. [8]

Внаслідок випереджаючих темпів економічних перетворень порівняно із соціальною сферою історичний процес майнового розшарування українських громадян набув прогресуючої динаміки. На фоні низьких доходів більшої частини населення це призвело до критичної поляризації соціальних верств, збільшення масштабів бідності та знедоленості окремих груп.

Навіть зважаючи на непослідовність, повільні темпи та загалом недостатню ефективність реформ, відбулися кардинальні зміни в розподілі доходів і національного багатства країни між різними верствами населення. Починаючи з 1993 р. диференціація за рівнем доходів постійно посилюється як відносно соціальних груп, так і територій. Індикатор концентрації грошових ресурсів (коефіцієнт Джині) збільшився більше ніж у 1,5 раза і становить 0,380, що характеризує вкрай нерівномірний розподіл доходів. У провідних західних країнах означений коефіцієнт дорівнює 0,15-0,17.

Лише за офіційними даними, у 1994 році середній грошовий дохід 10% найбагатших громадян України перевищував дохід 10% громадян із найнижчими доходами у 6,7 раза, а зараз цей розрив становить майже 13 раз. Цікаво, що за експертними оцінками фактична диференціація була ,ще глибшою, її об'єктивна оцінка ускладнюється тим, що до даних бюджетної статистики з різних причин не включено групи населення із найвищими доходами. [8]

Поставши як явище з усією наочністю на початковому етапі ринкових трансформацій у країні, нова бідність має сталу тенденцію до закріплення - головним чином, через брак загальноприйнятих офіційних шляхів виходу з ситуації зубожіння, як то належна оплата праці та соціальна допомога.

2.Поняття рівня життя

 

Кінцевим підсумком розподілу фонду особистого споживання є формування сімейних доходів членів суспільства. Сім'я являє собою групу осіб, які пов'язані родинними стосунками і спільно ведуть господарство для забезпечення сімейного споживання. Домашнє (сімейне) господарство утворює заключну фазу відтворення — споживання матеріальних благ і послуг. Ведення цього господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, що являє собою співвідношення між доходами і витратами сім'ї. Доходи формуються за рахунок заробітної плати (60—8096 загальних джерел доходів), надходжень із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомога, дотації) та від особистого підсобного господарства.

Сімейний бюджет поповнюється також за рахунок виплат за паєм у кооперативних підприємствах, дивідендів (якщо в сім'ї є члени акціонерних товариств), доходів від індивідуальної трудової діяльності. Можуть бути й інші надходження — спадщина, аліменти, гонорар. У період переходу до ринкової економіки в умовах нестабільності та інфляції статистика збільшення номінальних доходів недостатньо характеризує рівень життя населення. У 80-х роках країна зіткнулася з наявністю бідності, критеріями якої є: доход на одного члена сім'ї (нижче прожиткового мінімуму) та структура домашнього споживання (зокрема, частка затрат на харчування), що має тенденцію до зростання. [2]

Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками:

1) прожитковим мінімумом;

2) гарантованим прожитковим мінімумом;

3) мінімальним споживчим бюджетом.

Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб і послуг. Другий, крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум — нижня межа малозабезпеченості (бідності).

Гарантований прожитковий мінімум — це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.

Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини й забезпечення простого відтворення її життя і працездатності. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.

Згідна із Законом мінімальний споживчий бюджет визначається у середньому на душу населення на підставі системи «споживчих кошиків» для 13 статево-вікових груп.

Вважається, що розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг. Але ж треба мати на увазі, що «споживчий кошик» формується на основі державних цін на товари, а в умовах зростаючого дефіциту значну частину їх доводиться оплачувати за цінами «чорного ринку», за договірними цінами, кооперативними тощо. Це необхідно враховувати при обчисленні мінімального споживчого бюджету. Останній розраховується різними методами. Перший з них — статистичний — полягає в тому, що рівень і структура бюджету визначаються на основі аналізу фактичних статистичних даних сімей з найнижчим у даний час доходом на душу населення. [1]

Другий метод — статистичний модернізований. Він передбачає розрахунок потреб у продуктах харчування на основі науково обґрунтованих мінімальних норм, а інших витрат — статистичним методом.

Науково-дослідні інститути використовують нормативний метод, який вимагає формування мінімального споживчого бюджету, виходячи із сукупності науково обґрунтованих нормативів споживання всього набору матеріальних благ і послуг.

Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку .продуктивних сил. Цей бюджет е важливим критерієм оцінки фактичного рівня й структури споживання, розрахунку основного показника рівня життя — ступеня задоволення потреб населення, а також є основою прогнозування загального обсягу й структури матеріальних благі послуг.

Диспропорційний регіональний розвиток економіки України обумовлює негативну тенденцію регіонального характеру бідності в Україні. Притаманна більшості слаборозвинених країн ситуація неврівноваженого економічного розвитку, розвитку лише одного регіону, як правило столиці, має місце в Україні також.

Привертає увагу значний розрив в рівні заробітної платні між столицею та областями, особливо тими, що розташовані на заході країни (станом на кінець 2002 року найвищий рівень зарплати зареєстрований у Києві - 658 грн., а найнижчий - у Тернопільській області -264 грн.). Загалом, мешканці великих міст, передусім столиці, де рівень безробіття найнижчий в країні, найменше ризикують потрапити до когорти бідних.

Внаслідок економічних катаклізмів цілі регіони, раніше економічно високорозвинуті, переважно східні області, потрапили до переліку бідних регіонів з високим процентом зубожілого населення - як сільського, так і міського. Останнім часом спостерігається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення при тому, що чисельність населення із доходами, нижчими від прожиткового мінімуму, збільшилася практично у всіх областях. Помітною особливістю є те, що диференціація грошових доходів населення між областями збільшується швидше, ніж відбувається розрив у їхньому економічному потенціалі.

В межах самих регіонів наявне розшарування на бідні сільські райони та багаті міські, і це попри те, що Україну прийнято вважати аграрною державою, яка має значні земельні ресурси. Згідно статистиці, сільські мешканці потерпають від бідності значно більшою мірою, ніж жителі міст. Частка сільського населення серед злиденних становить 41,7%, тоді як серед всього населення країни цей відсоток становить 32,4%. Разом з тим реально оцінювати бідність сільських мешканців України виходячи із показника $4,3 вартості добового споживання також не є доцільним, оскільки більшість сільських родин живуть так званим натуральним господарством, переважно споживаючи продукцію, вироблену самостійно.

Захищеними від найгостріших форм бідності, тобто від злиднів, можна вважати тільки ті українські сім'ї, де одну дитину утримують двоє працюючих батьків. При цьому частка сімей з однією дитиною серед бідних також збільшується протягом останніх років (приблизно на 10% 2001 p.). [11]

Найбіднішими серед усього загалу населення України є сім'ї з неповнолітніми дітьми, які серед бідних становлять 80,5%, тоді як серед загальної чисельності населення їхня частка становить 59,9%. Насамперед це стосується сімей з дітьми до трьох років та багатодітних. У таких родинах лише один з батьків має повноцінні можливості щодо активної праці

Що ж стосується родин з трьома або більше дітьми, то їхня частка серед населення, яке перебуває у крайній бідності, сягає відповідно 17,6 і 17,3%, тоді як серед загальної чисельності населення України вони становлять 5,1 і 8,5%. Лише протягом 2001 року кількість багатодітних сімей серед злиденних збільшилася у 1,8 рази, а частка сімей з дітьми до трьох років - у 1,5 рази. І це при тому, що загальна кількість сімей з дітьми до трьох років в Україні скоротилася.

Якщо всі вищезазначені тенденції зберігатимуться й надалі, то рівень відносної бідності може зрости в Україні до 45-47%, а глибина бідності сягнути 50-55%. Усунення держави від цілеспрямованих дій в напрямку підвищення рівня життя широких верств населення і зниження майнового розшарування призведе до посилення негативних тенденцій навіть за умови загального економічного зростання. Розрахунки показують, що для того, щоб до 2011 р. досягти рівня 1991 p., необхідно протягом наступного десятиліття середньорічні темпи підвищення реальних доходів довести з 9,4 до 11,3%. З іншого боку, якщо становище бідного населення не покращиться, зокрема не зростуть його реальні прибутки, то масштаби бідності у країні неминуче збільшаться, підсилиться розшарування суспільства І, як наслідок, погіршиться соціально-економічне становище в країні, що може викликати соціальні заворушення і протидію обраному напряму економічних реформ. [11]

Завдання подолання бідності передбачає втілення низки заходів для підвищення рівня життя бідного населення й усунення найбільш гострих проявів бідності. Основним завданням по подоланню бідності в Україні до 2015 року повинно стати викорінення самих гострих її форм. За зазначений період необхідно цілком ліквідувати гострі форми бідності у країні, що визначена за критерієм добового споживання на рівні $4,3 по паритету купівельної спроможності. Втім, не послаблюючи піклування про малозабезпечених, головні зусилля спрямовуватимуться на створення умов для підвищення добробуту працюючого населення.