Нормативно-правова база

1.4. Нормативно-правова база

Формування державної політики підтримки малого підприємництва в Україні починається з 1991 року з прийняття Закону України “Про підприємництво” та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву. Закон України “Про підприємництво” визначив загальні правові, економічні та соціальні засади, умови здійснення підприємницької діяльності, а також визначає правові основи державного регулювання та підтримки підприємництва, відносин суб’єктів підприємницької діяльності та держави.

Закон України “Про підприємства в Україні”, прийнятий у 1991 році, визначає критерії віднесення підприємства до категорії малих, чисельність працюючих залежить від галузі, у якій функціонує дане підприємство. Указом Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва”, який набрав чинності з 1 січня 1999 року, критерії було змінено. До суб’єктів малого підприємництва відносяться юридичні особи, чисельність найманих працівників на яких не перевищує 50 осіб, також було обмежено річний оборот коштів. Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва”, прийнятий у 2004 році, визнає суб’єктами малого підприємництва фізичних осіб-підприємців, річний оборот яких не перевищує 500 тисяч гривень на рік, та юридичних осіб, на яких працює не більше 50 осіб та обсяг річного валового доходу яких не перевищує 1000000 грн.

З метою реалізації державної політики сприяння розвитку підприємництва, у тому числі малого бізнесу, у березні 1993 року Кабінетом Міністрів України була схвалена перша Програма державної підтримки підприємництва в Україні.

Початок новому етапу розвитку державної політики підтримки малого бізнесу поклало схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996 р), закріплення свободи підприємництва в Конституції України. Одним з механізмів підтримки малого підприємництва стала державна Програма розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 рр., розроблена Міністерством економіки відповідно до положень Концепції державної політики розвитку малого підприємництва, і затверджена постановою Кабінету Міністрів 29 січня 1997 року. Метою Програми було визначено забезпечення сталого розвитку малого підприємництва як невід’ємної складової ринкової економіки та головного чинника створення нових робочих місць.

У 1998 році зі створенням Державного комітету з питань підприємництва (Держпідприємництва, нині Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва) почався наступний етап політики державної підтримки малих підприємств. Важливим кроком у цьому напрямі стало підписання Президентом України Указу “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”. Згаданий Указ поклав основи єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва. На рівні державної політики було визнано необхідність зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, відмови від патерналізму з боку держави по відношенню до малого бізнесу, формування середовища, сприятливого для розвитку підприємництва, шляхом усунення адміністративних бюрократичних бар’єрів. Створення Держпідприємництва забезпечило інституціалізацію зазначених політичних орієнтирів.

У 1999-2004 рр. було прийнято майже 20 указів Президента України з питань розвитку підприємництва, Верховною Радою України прийнято закони України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, “Про державну підтримку малого підприємництва”, “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні”, а також “Про захист економічної конкуренції”, окремі норми якого передбачають виняток для малих та середніх підприємців у частині положень, що жорстко регулюють дії суб’єктів господарювання у сфері економічної конкуренції.

З метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність особлива увага Держпідприємництвом та його територіальними органами приділялась обґрунтуванню доцільності втручання держави у відповідні сфери підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв’язання порушених у проектах питань, характеристикам очікуваних соціально-економічних наслідків запроваджених заходів. Протягом 2004 року Держпідприємництвом з метою залучення широких кіл підприємців, громадських організацій до всебічного опрацювання найважливіших регуляторних актів було винесено на публічне обговорення 19 проектів регуляторних актів, які зачіпають інтереси підприємців. У двох випадках після публічного обговорення розробниками проектів було прийнято рішення про відкликання проектів регуляторних актів через недоцільність їхнього прийняття.

Завдяки реалізації відповідної державної політики та активізації громадського впливу представників малого бізнесу, останнім часом спостерігаються певні позитивні зрушення в сфері удосконалення нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності, усунення правових та адміністративних перешкод на шляху розвитку малого підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання на місцевому рівні.

На виконання пункту 21 Положення про порядок підготовки проектів регуляторних актів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.07. 2003 р. створено обласні Апеляційні комісії з питань розгляду скарг щодо відмови представництва Держпідприємництва у погодженні проектів регуляторних актів. Значні кроки зроблено державою у напрямі подолання правових та адміністративних бар’єрів у сфері ліцензування підприємницької діяльності. Прийнятий у 2003 році Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” дозволив кодифікувати державне регулювання в сфері ліцензування, на законодавчому рівні встановити прозорі процедури та правила ліцензування, спростити умови входу на ринок, встановити відповідальність усіх суб’єктів правовідносин у цій сфері.

Після прийняття Указу Президента України від 22 січня 2003 року “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері виробництва” органами виконавчої влади було виявлено 385 власних нормативно-правових актів, які не відповідають вимогам ринкових відносин. З них 65 актів відносяться до сфери ліцензування та дозвільної системи,19 – до сфери оподаткування, 82 – соціальної політики та трудових відносин.220 актів (58%) було змінено чи скасовано, проте 165 залишаються без впорядкування. Запровадження порядку погодження нормативно-правових актів, що приймаються у сфері регуляторної політики, з Держпідприємництва дало змогу “відсіювати” ті з них, які суперечать інтересам розвитку підприємницької діяльності в Україні. Зокрема, за 11 місяців 2004 року органами виконавчої влади було подано на погодження до Держпідприємництва 539 проектів регуляторних актів, з них погоджено 354, або 65,7%.

Значно посилилась роль громадськості в процесах розвитку сфери малого бізнесу на місцях. Зараз, за підрахунками Держпідприємництва, в Україні нараховується близько 750 регіональних громадських об’єднань підприємців. В усіх регіонах країни при місцевих державних адміністраціях створені і діють дорадчі органи – координаційні ради.

З метою встановлення законодавчих засад правового регулювання організації та проведення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання контролюючими органами, усунення можливості для зловживань представників контролюючих органів, зростання рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва на виконання протокольного доручення Кабінету Міністрів України розроблено проект Закону України “Про основні засади здійснення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні”. Проектом визначається єдиний для всіх органів, які здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні, порядок організації та проведення перевірок фінансово-господарської, виконавчо-розпорядчої та іншої діяльності суб’єктів господарювання, проведення ними обстежень та надання обов’язкових приписів з метою допомоги суб’єктам господарювання уникнути порушень чинного законодавства шляхом налагодження паритетних стосунків між органами контролю та суб’єктами господарювання. На думку фахівців Держпідприємництва, прийняття цього документа сприятиме створенню належних правових умов для налагодження паритетних стосунків між контролюючими органами та суб’єктами господарювання, зменшить можливості для зловживань представників контролюючих органів, а також забезпечить підвищення рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності.

Сьогодні в Україні повноваження контролю фінансової або господарської діяльності підприємств мають близько 30 органів державної влади. Труднощі, які виникають внаслідок внутрішньої неузгодженості цієї системи, частої зміни концептуальних орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики та бар’єри на шляху здійснення підприємницької діяльності. Нестабільність законодавства, бюрократизм у прийнятті рішень місцевими та центральними органами влади, невизначеність прав і обов’язків держави та суб’єктів підприємницької діяльності, неврегульованість та суперечливість нормативних актів, які видаються різними відомствами, все ще обумовлюють неефективність та обтяжливість регуляторного середовища для суб’єктів господарювання.

Згідно Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” метою державної підтримки малого підприємництва є:

створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

підтримка вітчизняних виробників;

формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Виходячи з цього, Закон встановлює такі напрями державної підтримки малого підприємництва в Україні:

формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;

запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

Фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підтримки малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції на загальнодержавному рівні – Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні – регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні – місцеві фонди підтримки підприємництва.

Кошти Українського фонду, регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів, одержаних від приватизації державного та відчуження комунального майна, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних, та інших коштів.

Розроблена на підставі зазначеного закону Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні встановлює більш конкретні завдання.

Основними завданнями Програми є:

створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення належних умов розвитку малого підприємництва в регіонах;

сприяння створенню нових робочих місць суб’єктами малого підприємництва;

підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів та послуг;

залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення;

активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;

формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення умов для розвитку малого підприємництва у виробничій сфері, в тому числі на базі реструктуризованих підприємств.

Очікуваними результатами реалізації Програми є прискорення розвитку МП, використання його потенційних можливостей, перетворення його на дієвий механізм розв’язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція збільшення кількості малих підприємств, зменшення рівня “тіньового” обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами та послугами.

 

2. АНАЛІТИЧНИЙ РОЗДІЛ

 

2.1. Становлення та розвиток малого підприємництва в Україні

У період 1991-1996 рр. малий бізнес в Україні під впливом різних процесів (гіперінфляція, бартеризація, зменшення обсягу внутрішнього ринку, тощо) перебував у кризовому стані і практично не розвивався. Чисельність зайнятих на малих та середніх підприємствах в Україні у 1996 році була меншою, ніж у 1991 році, хоча чисельність малих підприємств за цей час подвоїлася.

Зростання чисельності працюючих на малих підприємствах почалося в Україні з 1997 року. Проте його темпи істотно відстають від темпів зростання кількості самих малих підприємств, що є виявом процесів, пов’язаних із “мікронізацією” малих підприємств, і може водночас бути свідченням зменшення ролі малого бізнесу як фактора зайнятості та соціального захисту населення. Між тим, за цей час спостерігається й невпинне уповільнення темпів зростання чисельності малих підприємств (табл.1).

Таблиця 1 – Основні показники розвитку малих підприємств в Україні

Показник	2000	2004	2006	2007
Кількість суб’єктів малого підприємництва (без селянських (фермерських) господарств), тис. од., у т. ч.:	1258	1421	1708	1945
Кількість малих підприємств, тис. од.	197	218	233	251
Темп зростання за рік,%	13,9	10,7	6,9	6,8
МП на 10 тис. населення, од.	40	44	48	53
Кількість суб’єктів малого підприємництва - фізичних осіб, тис. осіб	1061	1203	1475	1785
Темп зростання за рік,%	10,8	13,4	22,6	21,0

З огляду на те, що кількість малих підприємств на душу населення в Україні принаймні утричі відстає від показників країн Центральної і Східної Європи і удесятеро – розвинених країн світу, таке уповільнення навряд чи можна розглядати як свідчення насичення відповідних ринкових ніш. Це є тривожною ознакою відсутності належного поширення ефекту від економічного пожвавлення на усі верстви національної економіки. В останні роки спостерігається різке підвищення темпів зростання кількості підприємців-фізичних осіб. Фахівці відзначають тенденцію перереєстрації малих підприємств у форму приватного підприємництва з правом найму робітників. Зрозуміло, що такий вид підприємництва не можна розглядати як форму розвитку повноцінних малих підприємств, які здатні належним чином виконувати викладені вище соціально-економічні функції.

За 2007 рік малими підприємствами вироблено продукції та надано послуг на суму 22064,4 млн. гривень, що становило більш ніж 7% від загальнодержавного обсягу виробництва продукції.

Проте, як видно з таблиці 2, структура малого підприємництва за формами власності практично законсервувалася. Мають місце лише незначні її коливання. Звертає на себе увагу досить повільне зростання частки приватної форми власності, хоча вважається, що в цій сфері вона є найбільш оптимальною. Її частка становить менше третини малих підприємств.

Таблиця 2 – Структура кількості малих підприємств України за формами власності,%

Форми власності	2000	2005	2006	2007
Всього, у т. ч.:	100,0	100,0	100,0	100,0
Державна	1,5	1,5	1,3	1,1
Комунальна	3,0	2,8	2,2	2,0
Приватна	31,0	32,3	34,6	34,9
Колективна	63,7	62,8	61,4	61,4
Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав	0,6	0,5	0,5	0,6

Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. За період з 2000 року по 2007 рік частка малих підприємств з державною формою власності скоротилася з 1,5 до 1,1%. У структурі недержавної форми власності частка приватної зросла з 31 до 34,9%, а колективної – зменшилась до 61,4%.

За юридичною формою малі промислові підприємства колективної власності у 2007 році поділялися на: кооперативи – 4,1%, акціонерні товариства – 10,7%, колективні підприємства – 13,2%, товариства з обмеженою відповідальністю – 72,0%.

Досить показовим в контексті усвідомлення особливостей розвитку малих підприємств в Україні є аналіз їхньої регіональної та галузевої структури та розподілу за кількістю зайнятих.

Аналіз даних про розвиток та розподіл малих підприємств по регіонах України засвідчує, що, незважаючи на зростання їхньої чисельності, диспропорції, які існували у територіальному розподілі малих підприємств, зберігаються (табл.3).

Таблиця 3 – Регіональна структура МП в Україні у 2007 році за кількістю підприємств, середньосписковою чисельністю зайнятих та обсягами виробленої продукції

Регіони	Кількість підприємств		Чисельність		Обсяги продукції
	Одиниць	Частка,%	Тис. осіб	Частка,%	Млн. грн.	Частка,%
Україна	217930	100,00	1709,8	100,00	19432,7	100,00
АР Крим	9183	4,21	65,5	3,83	708,1	3,64
Вінницька	5221	2,40	52	3,04	418,8	2,16
Волинська	3468	1,59	32,7	1,91	248,9	1,28
Дніпропетровська	13494	6, 19	107,9	6,31	1227,8	6,32
Донецька	24807	11,38	149,9	8,77	1704,5	8,77
Житомирська	5181	2,38	43,6	2,55	319,3	1,64
Закарпатська	5843	2,68	41,7	2,44	356,8	1,84
Запорізька	7972	3,66	65,5	3,83	866,5	4,46
Івано-Франківська	6146	2,82	47,7	2,79	372,7	1,92
Київська	5978	2,74	60,7	3,55	692,6	3,56
Кіровоградська	4369	2,00	34,5	2,02	282,7	1,45
Луганська	8764	4,02	68,9	4,03	593,5	3,05
Львівська	13612	6,25	124,3	7,27	1055	5,43
Миколаївська	6843	3,14	47,7	2,79	482,7	2,48
Одеська	9591	4,40	86,9	5,08	1081,6	5,57
Полтавська	6128	2,81	55,8	3,26	537	2,76
Рівненська	3650	1,67	37,2	2,18	272,8	1,40
Сумська	4944	2,27	44,5	2,60	408,8	2,10
Тернопільська	3030	1,39	31,1	1,82	241,4	1,24
Харківська	13392	6,15	111,3	6,51	1251,9	6,44
Херсонська	7615	3,49	35,1	2,05	331,4	1,71
Хмельницька	4519	2,07	41,8	2,44	344,7	1,77
Черкаська	5058	2,32	37,6	2, 20	359,4	1,85
Чернівецька	2976	1,37	29,6	1,73	217,3	1,12
Чернігівська	3388	1,55	37,9	2,22	281,3	1,45
м. Київ	30691	14,08	202,6	11,85	4588,4	23,61
м. Севастополь	2068	0,95	15,8	0,92	186,8	0,96

 

Показники територіального розподілу малих підприємств передусім засвідчують залежність їхньої кількості від економічного потенціалу регіону. Проте, якщо у період адміністративно-командної економіки його головним критерієм була величина промислового потенціалу, в останні роки – на перше місце вийшли величина та концентрація банківського та фінансового капіталів. Саме така зміна чинників стала головною причиною виходу Києва на перше місце в Україні за розвитком малого бізнесу. До цього за загальною кількістю малих підприємств в Україні лідирувала Донецька область.

З другої половини 90-х рр. спостерігається тенденція до поступового вирівнювання розвитку малих підприємств в регіонах України. Зокрема, з 1995 по 2003 рр. частка п’яти областей, які займали в Україні перші місця за кількістю малих підприємств (Донецька область, м. Київ, Харківська область, Львівська область, Кримська АР), зменшилася з 45 до 42%, в той час як питома вага 5 областей, що мали найменшу абсолютну кількість малих підприємств, зросла з 5,9 до 6,9%. Проте розрив між регіонами-лідерами та регіонами-аутсайдерами в розподілі малих підприємств залишається досить глибоким. У Донецькій, Львівській, Миколаївській, Херсонській областях та містах Києві і Севастополі кількість підприємств в розрахунку на 10 тис. чоловік населення перевищує загальнодержавний показник і становить 50-116 підприємств (проти середнього по Україні – 44 підприємств), в той час як у Чернігівській та Вінницькій областях вона ледь не вдвічі менше за середню (27 і 29 відповідно).

Співставлення регіональних показників дозволяє зробити висновок про переважаюче функціональне призначення малих підприємств в окремих регіонах. Так, переважно соціальний ефект (забезпечення зайнятості) малі підприємства відіграють в Київській, Львівській, Полтавській, Чернігівській, Рівненській та Тернопільській областях. Інституційний ефект (який виявляється завдяки створенню порівняно більшої кількості малих підприємств) спостерігається в АР Крим, Донецькій, Миколаївській, Херсонській областях. Нарешті, за економічним ефектом малих підприємств немає рівних місту Києву, де вироблено 23,6% всього продукту малих підприємств України, при тому, що на них зайнято 11,9% усіх зайнятих на малих підприємствах.

Регіональні диспропорції розвитку малих підприємств пояснюються: економічним потенціалом регіону, наявністю ресурсів, господарською структурою регіону, рівнем кадрового забезпечення, ставленням органів влади та населення до малого бізнесу, наявністю ринкової інфраструктури, інформаційним забезпеченням, традиціями та місцевою психологією.

У галузевій структурі малого бізнесу за кількістю підприємств та обсягами випуску продукції провідні місця посідають торгівля і промислове виробництво (табл.4).

Таблиця 4 – Галузева структура малих підприємств України у 2007 році,%

Галузі економіки	Кількість	Випуск продукції	Прибуток
Всього по економіці, у тому числі:	100,0	100,0	100,0
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство	3,6	5,8	-2,7
Промисловість	15,8	26,9	-6,7
Будівництво	8,4	14,5	5,8
Оптова та роздрібна торгівля	46,4	24,1	73,9
Готелі та ресторани	3,5	3,0	-0,2
Транспорт	3,9	7,1	3,6
Операції з нерухомістю	12,1	13,1	22,1
Колективні та особисті послуги	3,4	2,4	0,1

Принципово інша картина спостерігається в розподілі прибутку, який, як відомо, є основним джерелом розвитку підприємств. Так, малі підприємства, які здійснюють операції з нерухомістю, складаючи лише 12,1% їхньої чисельності в Україні, створюють 13,1% продукції та 22,1% загального прибутку. Навпаки, малі промислові підприємства, на яких зайнята понад п’ята частина працівників малого бізнесу, є в цілому збитковими. Таким чином, порівняння показників прибутковості та розвитку виробництва в малому підприємництві виявляє суперечливу ситуацію, що свідчить про тенденцію до послаблення його зв’язків з загальним станом народного господарства. Таке становище зумовлене галузевою специфікою. Більшою мірою воно викликане недосконалістю чи відсутністю галузевої інфраструктури, а також відсутністю галузевої координації малого підприємництва, яку в країнах Європи беруть на себе об’єднання підприємців.

За підсумками 2007 року частка малих підприємств, зайнятих у сфері оптової та роздрібної торгівлі, зросла до 48,1% від загальної кількості малих підприємств, операціями з нерухомістю – до 12,7%. Позитивним виявилося збільшення частки підприємств в промисловості до 16,5% та в будівництві – до 8,8%.

У 2005-2007 рр. спостерігалася загрозлива тенденція до зниження частки малих підприємств у промисловому виробництві за видами економічної діяльності. Так, дані таблиці 5 свідчать, що у 2007 році не було практично жодної галузі промислового виробництва, де частка малих підприємств не зменшилася б порівняно з попереднім періодом.

Таблиця 5 – Частка продукції малих підприємств у промисловому виробництві за галузями,%

Галузі промисловості	2005	2006	2007
Вся промисловість	4,5	5,1	3,3
Добувна	0,4	0,5	0,3
Обробна	6,6	7,2	4,4
Харчова та перероблення с/г продуктів	6,6	6,8	3,8
Легка, у тому числі:	16,0	20,5	9,7
Текстильна та пошиття одягу	12,2	15,0	11,2
Виробництво шкіри та шкіряного взуття	26,3	30,5	6,6
Виробництво деревини та виробів з деревини	29,8	21,5	22,3
Целюлозно-паперова; видавнича справа	30,6	24,7	20,0
Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки	3,9	4,2	0,4
Хімічна та нафтохімічна, у тому числі:	5,4	6,6	4,7
Виробництво хімічне	4,4	4,7	3,1
Гумових та пластмасових виробів	8,3	14,6	10,6
Виробництво інших неметалевих мінеральних виробів	4,6	5,8	5,1
Металургія та оброблення металу	1,4	1,8	1,0
Машинобудування, у тому числі:	8,4	9,4	6,7
Виробництво машин та устаткування	6,3	7,0	6,4
Електричного та електронного устаткування	18,7	19,9	11,2
Транспортного устаткування	3,7	3,5	2,6
Виробництво та розподілення електроенергії, газу, тепла та води	0,4	1,3	0,5

Відчутно зменшилася частка малих підприємств у таких економічно та соціально важливих галузях, як харчова та переробка сільгосппродуктів, легка, виробництво деревини та виробів з деревини, целюлозно-паперова, видавнича справа, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, електричного та електронного устаткування. Частка в підгалузі виробництва шкіри та шкіряного взуття зменшилася в кілька разів. Те, що вказані процеси відбуваються саме у початковий період відновлення економічного зростання, свідчить, що між великим та малим бізнесом в Україні не вдалося налагодити належного зв’язку, що може стати перепоною для подальшого зростання виробництва.

Таблиця 6 – Динаміка зайнятих на МП в Україні у 2000-2007 рр.

Показники	2000	2005	2006	2007
Середньорічна кількість працюючих на МП, тис.	1559,9	1677,5	1709,8	1715,7
Відсотків до попереднього року	111,8	107,5	101,9	100,3
У розрахунку на одне підприємство, осіб	9	9	8	7
Відсотків до кількості працездатного населення	5,5	5,9	6,0	6,8

За підсумками 2007 року із загальної кількості працюючих на МП близько 36,6% було зайнято в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами, наданні послуг з ремонту, що може бути пояснено динамічністю розвитку сфери послуг та торгівлі. Питома вага зайнятих у сфері здійснення операцій з нерухомістю, здавання в найм, надання послуг юридичним особам також досить висока та складає близько 11,2% від загальної чисельності працівників, зайнятих на МП.

Таблиця 7 – Зайнятість на українських малих підприємств за основними видами економічної діяльності за 2007 рік

Види діяльності	Чисельність зайнятих
	млн. чоловік	% до загальної чисельності
Всього по економіці з неї:	1683,2	100
Промисловість	377,0	22,4
Будівництво	205,4	12,2
Оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги ремонту	616,05	36,6
Готелі та ресторани	72,4	4,3
Транспорт	75,7	4,5
Операції з нерухомістю, здавання під найм, послуги юридичним особам	188,5	11,2
Колективні, громадські та особисті послуги	84,2	5,0
Інші	64,0	3,8

В структурі зайнятих питома вага працюючих на малих підприємствах, створених в промисловості, складає 22,4%. Значною залишається частка зайнятих на підприємствах, орієнтованих на надання послуг в будівництві (12,2%). Причому збільшення чисельності зайнятих цим видом економічної діяльності призводить до посилення конкуренції між працівниками, зайнятими в цій сфері.

Таблиця 8 – Чисельність працівників малих промислових підприємств за галузями в 2006 році

Галузі	Середньорічна чисельність працівників, тис. осіб	Частка,%
Промисловість, у тому числі:	362,9	100,0
Добувна	4,9	1,4
Обробна, з неї:	346	95,3
Харчова промисловість та переробка	77	21,2
Легка промисловість, у тому числі:	40	11,0
Текстильна промисловість та пошиття одягу	33,5	9,2
Виробництво шкіри та шкіряного взуття	6,5	1,8
Виробництво деревини та виробів	27,5	7,6
Целюлозно-паперова промисловість та видавнича справа	41,8	11,5
Виробництво коксу та продуктів нафтопереробки	0,6	0,2
Хімічна та нафтохімічна промисловість, у тому числі:	19,9	5,5
Хімічне виробництво	9,4	2,6
Виробництво гумових та пластмасових виробів	10,5	2,9
Виробництво інших неметалевих виробів	22,7	6,3
Металургія та оброблення металу	21,7	6,0
Машинобудування, в тому числі:	72,7	20,0
Виробництво машин та устаткування	35,1	9,7
Виробництво електричного та електронного устаткування	29,4	8,1
Виробництво транспортного устаткування	8,2	2,3
Виробництво та розподілення електроенергії, газу, тепла та води	12	3,3

Співставлення темпів зростання кількості малих підприємств та чисельності зайнятих на них в галузевому і регіональному розрізах виявляє збереження тенденції до зменшення середньої кількості працюючих на одному підприємстві. Одна з імовірних причин такої ситуації, на думку експертів – вже відзначений вище масовий перехід малих підприємств в режим підприємців-фізичних осіб. Окрім того, темпи приросту кількості малих підприємств та чисельності працюючих на них значно розрізняються по регіонах, що віддзеркалює регіональні особливості процесів створення малих підприємств.

За даними статистичної звітності, у 2007 році в середньому по Україні середньомісячна заробітна плата одного працівника малих підприємств складала 554,84 грн. Найвищий рівень середньомісячної заробітної плати в 2007 році був зафіксований серед працівників водного транспорту (992,31 грн), в сфері громадської діяльності (779,77 грн) та в державному управлінні (667,12 грн). Найнижчий же рівень заробітної плати був у працівників малих підприємств, які надають готельні та ресторанні послуги (402,73 грн), та надають індивідуальні послуги (407,63 грн), тобто в тих сферах діяльності, які відзначаються низькою рентабельністю. В регіональному розрізі найбільш сприятливими в аспекті матеріального стимулювання працівників малих підприємств вважаються м. Київ, Запорізька і Харківська області та м. Севастополь. Для цих регіонів характерним є більш високий (у порівнянні з середнім по країні) рівень середньомісячної заробітної плати. Найгірша ситуація складається в Тернопільській, Івано-Франківській та Хмельницькій областях.

Водночас, слід усвідомлювати, що наведені показники мають порівняно невисокий рівень вірогідності з огляду на значний рівень “тінізації” діяльності малих підприємств, зокрема існування так званої “подвійної бухгалтерії”, яка дозволяє приховувати значні обсяги доходів працівників малих підприємств від оподаткування. Зазначимо, що на державних, комунальних підприємствах і підприємствах з власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, де можливості “тіньових” операцій значно більш обмежені, відзначається вищий рівень середньомісячної заробітної плати, ніж на колективних та приватних підприємствах. Так, середньомісячна заробітна плата працівників малих підприємств, які перебувають у власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, складала у 2005 році 978,31 гривень і була майже в 2,5 раза вища за рівень середньомісячної заробітної плати, яку отримували працівники малих підприємств, які перебували в приватній власності.

Отже, загалом з 2000 по 2007 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилась майже в 5 разів. Проте за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення Україна набагато відстає навіть від колишніх країн “соціалістичного табору”. Цей показник в Україні на кінець 2006 року складав 47,6 малих підприємств в розрахунку на 10 тис. осіб населення, що, звичайно, недостатньо для створення так званої “критичної маси” малих підприємств. За оцінками фахівців, для створення реального конкурентного середовища в Україні та покриття ринкових ніш, що утворюються в процесі трансформації перехідної економіки в ринкову, потрібно принаймні 120-150 одиниць малих підприємств на 10 тис. осіб, а деякі експерти навіть називають цифру 3 млн. малих підприємств, або понад 600 на 10 тис. населення.

На жаль, доводиться визнати, що малі підприємства в Україні не виконують належним чином своєї соціальної ролі. Вони забезпечують робочими місцями лише 1,72 млн. осіб, що складає близько 15% від загальної чисельності усіх зайнятих в галузях економіки, тоді як в країнах з ринковою економікою аналогічний показник перевищує 50%. До того ж, не можна забувати, що досить часто малі підприємства є другим місцем роботи людини. Тому механічно пов’язувати кількість зайнятих на малих підприємствах з кількістю робочих місць, створених для зменшення безробіття, некоректно. Відповідно, за такого низького залучення працюючих до діяльності малих підприємств виникають сумніви щодо дієвості їхньої ролі у зменшенні майнової диференціації населення України. За такої ситуації малі підприємства, навпаки, створюють умови для додаткового збагачення економічно активного прошарку населення. Практичне призупинення зростання зайнятих на малих підприємствах у 2007 році дає підстави стверджувати, що малі підприємства як організаційна форма в нинішньому економіко-правовому середовищі не в змозі більше виконувати належних їм соціальних функцій.

Досить тривожним показником є також уповільнення темпів зростання кількості малих підприємств в Україні. Це свідчить про втрату ними украй важливої інституційної ролі – формування конкурентного середовища, яке складається із стійких, кваліфікованих та підприємливих економічних суб’єктів, формування потужного прошарку підприємців, спроможних повноцінно працювати в економіко-правових умовах розвинених ринкових відносин. Фактично зміщення політики підтримки малого бізнесу до надання спеціальних умов для підприємців-фізичних осіб означає, що малий бізнес “кинуто” на реалізацію соціальних функцій, які не в змозі виконувати держава через бюджетні обмеження. Одночасно це є фактичною відмовою від використання малого бізнесу як важеля структурного регулювання та модернізації економіки.

Аналізуючи динаміку рентабельності малих підприємств, слід відзначити її традиційно низький в цілому рівень. Згідно з результатами опитування, яке проводилось в Україні Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), в 2007 році у порівнянні з 2005 роком удвічі більше підприємців оцінили стан справ на своєму підприємстві як “задовільний”. Кількість підприємців, що скаржились на дію негативних факторів, зменшилась.

У 2007 році частка малих підприємств у загальній сумі прибутку народного господарства помітно зросла.

Головними причинами цього були вимушена “детінізація” доходів малих підприємств у світлі підвищення фіскального контролю та форсованого переходу до грошових розрахунків та “висвітлення” прибутків внаслідок переходу частини малих підприємств на спрощену систему оподаткування, яка не загрожувала вилученням цього прибутку у вигляді податку. Матеріали статистичних обстежень свідчать також, що діяльність більш ніж третини малих підприємств є збитковою. Особливо високою збитковість є у сферах транспорту, промисловості, сільського господарства. Водночас 75% прибутку, одержаного у 2007 році, припадає на малих підприємств торгівлі.

Утім, розрахунок реальної рентабельності малих підприємств завжди був утруднений значним рівнем “тінізації” діяльності малого бізнесу в Україні. “Тіньова” діяльність, на жаль, є деструктивною родовою ознакою малого бізнесу на всьому пострадянському просторі. Відсутність дієвого внутрішнього контролю (а точніше – спрощеність узгоджених дій) разом з недостатнім контролем за дотриманням вимог законодавства з боку держави утворили сприятливі умови для приховування частини доходів малих підприємств.

Вже створення малих підприємств припускало можливість використання їх як ланки механізму перекачування коштів державних виробничих підприємств з метою нагромадження капіталу, прискорення формування приватних структур. Це дозволило багатьом малим підприємствам з перших кроків свого існування включитися в схеми тіньового бізнесу, які передбачають існування фіктивних підприємств. Фіктивний характер значної частки малих підприємств – явище загальне для всіх трансформаційних економік. Кожне четверте мале підприємство в Україні фактично працює лише “на папері”.

“Тінізація” малого бізнесу набула різних форм. Найбільш поширеними є приховування обороту, приховування доходів, заниження розмірів заробітної плати, ухилення від оподаткування. Так, за даними опитування, проведеного МФК у червні 2007 року серед керівників 900 малих підприємств у 12 містах України, 85% підприємств приховували свої доходи, причому половина з них – від 20 до 50%. Цікаво, що цей показник має значні регіональні варіації. Зокрема, 43% опитаних підприємств у Керчі приховували більш як 50% свого виторгу від реалізації, а 87% респондентів у Козятині приховували до 60% виторгу.

Згідно з експертними оцінками, за непрямими ознаками, у 2007 році в Україні спостерігалося підвищення рівня “тінізації” економіки порівняно з попереднім роком.

Утім, не можна забувати, що, “тінізація” малого бізнесу в Україні викликана, насамперед, надто високим рівнем податкового тиску на підприємства і населення та збереженням загальних несприятливих умов для ведення бізнесу. Відтак “детінізація” цієї сфери в Україні нерозривно пов’язана із загальною стратегією підтримки розвитку малого бізнесу.

 

2.2. Актуальні проблеми розвитку малого підприємництва на сучасному етапі трансформації економіки України

Перехід до ринкової економіки тісно пов'язаний з виникненням і розвитком підприємницького сектора з формуванням нових форм господарської діяльності. Важливою складовою трансформаційних перетворень в Україні є поява і розвиток суб’єктів малого підприємництва. Останні, відображаючи формування цілісного дрібнотоварного укладу, дозволяють поєднувати різноманітні форми власності і господарювання, забезпечувати взаємодію з великими і середніми підприємствами, заповнюючи ринкові прогалини. Особливість діяльності суб’єктів малого підприємництва полягає в тому, що для її здійснення не потрібно значного стартового капіталу, вона забезпечує прискорений обіг інвестованих коштів за низьких витрат на виробничу інфраструктуру, управління та збут.

Уповільненість та диспропорційність розвитку малого підприємництва в Україні визначається наявністю суттєвих проблем і перешкод. Згідно з Національною програмою сприяння розвитку МП в Україні, основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є:

відсутність чітко сформульованої в системі правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;

збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);

відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки;

надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;

невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу;

надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.

Наведені чинники фактично відображають результати опитувань представників малого бізнесу, хоча ієрархія проблем в останніх дещо інша. Основними перешкодами в діяльності МП були:

високі ставки податку;

велика кількість податків;

низький попит на продукцію;

часті зміни у формах звітності;

велика кількість ліцензованих видів діяльності;

перевірки державними органами;

складність отримання кредиту.

Серед решти вказаних опитуваними причин фігурували: тиск з боку кримінальних елементів, недостатність ділової інформації, недостатність управлінських знань.

Слід особливо зауважити, що основні обмеження ділової активності в Україні лежать не лише суто у сфері регуляторної політики. Такими обмеженнями є також:

невпорядкованість відносин власності;

вузькість ринків збуту;

нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;

нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;

платіжна криза;

нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;

дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;

недостатність професійної кваліфікації керівництва підприємств, фахівців з фінансового забезпечення, організації виробництва і збуту;

відсутність економічного механізму сполучення інтересів держави і підприємців, слабка взаємодія державних і підприємницьких структур;

дефіцит вірогідної ділової інформації тощо.

Вищевказані обмеження утруднюють прибуткову довгострокову діяльність у легальному секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового чи одноразового отримання високих прибутків у “тіньовій” сфері. Попри деякі позитивні зрушення, які відбулися в останні роки, більшість перешкод на шляху розвитку МП в Україні залишаються вельми потужними.

За підрахунками Спілки кооператорів та підприємців України, право перевіряти підприємців на сьогодні мають 31 орган, 18 з них можуть безпосередньо накладати стягнення. Підприємства сплачують 25 загальнодержавних та 15 місцевих податків. Це обумовлює досить значний регуляторний тиск на МП та адміністративні перешкоди у сфері підприємництва, а саме потребу в отриманні великої кількості дозволів та погоджень, велику кількість та тривалість перевірок, велику середню тривалість перевірки, недосконалість процедур сертифікації та реєстрації тощо.

Незважаючи не те, що кількість нормативних актів, які тією чи іншою мірою регулюють діяльність малого та середнього бізнесу, останніми роками різко збільшилася, їхня узгодженість, повнота охоплення всіх неврегульованих питань залишають багато сумнівів. Досить часто окремі норми сформульовані нечітко, що викликає можливість їхнього різного прочитання, а відповідно, потребує прийняття відповідних підзаконних актів та роз’яснень. Законодавство України з питань підприємництва багатьма оцінюється як складний і заплутаний лабіринт з нестабільними “правилами гри”.

Загалом система адміністрування та регулювання діяльності МП в Україні відтворює систему неформальних відносин у сфері взаємодії влади та підприємницьких структур. За визнанням багатьох підприємців, через складність та суперечливість цієї системи створюються бар’єри входу на ринок, що носять адміністративний характер. Фактично, підприємцю, який бажає заснувати власну справу, але не має певних зв’язків в місцевих органах влади, чинитимуться бюрократичні перепони, встановлюватимуться адміністративні бар’єри доти, доки він не встановить таких зв’язків, використовуючи будь-які засоби, або не втратить бажання до підприємницької діяльності.

Процеси реєстрації, ліцензування та перевірок є відчутними факторами адміністративного втручання в підприємницьку діяльність. Серед основних регуляторних перешкод для функціонування МП фахівці виділяють:

значну кількість та тривалість перевірок малих підприємств. При цьому слід зазначити, що значних збитків суб’єктам господарювання завдає корумпованість перевіряючих органів. В останні роки вдалося дещо зменшити регуляторний тиск на підприємства. Проте зберігаються випадки, коли деякі з підприємств перевірялися по декілька разів на тиждень;

непрозорість регуляторної політики та відсутність законодавчо встановленої відповідальності контролюючих органів у разі здійснення ними правопорушень та завдання збитків чи недоотримання внаслідок цих дій доходів малими підприємствами;

значні перешкоди при реєстрації, процедура здійснення якої є невиправдано ускладненою, необхідність отримання значної кількості дозволів, погоджень, ліцензій при започаткуванні та здійсненні господарської діяльності суб’єктами малого підприємництва;

складність та об’ємність державної статистичної, бухгалтерської та податкової звітності. Малі підприємства часто не мають достатніх фінансових ресурсів, щоб наймати висококваліфікованого спеціаліста, аби уникати помилок за умов частої зміни законодавства та вимог до обліку та звітності. Наслідком цього стає значна кількість порушень ними нормативно встановленого порядку обліку та складання звітності, що спричиняє накладання стягнень та понесення ними додаткових витрат.д.ещо поліпшило ситуацію введення у дію спрощеної системи обліку та звітності, проте не для всіх малих підприємств перехід на спрощену систему виявився вигідним;

значні розбіжності в рівні сприятливості регуляторного середовища по регіонах, що свідчить як про недостатність контролю за діяльністю державних органів на місцях, так і про низьку ділову етику місцевого бізнесу.

Зважаючи на великі повноваження місцевих органів влади та державних органів влади, які втручаються в діяльність підприємницьких структур, рівень корупції та пошук власної вигоди в лавах держслужбовців оцінюється як досить значний. Збереглася стійка тенденція поширення корупції практично в усіх структурних підрозділах органів влади та на всіх рівнях управління.

На думку представників неоінституціональної економічної школи, корупція – це угода між організаціями і (або) фізичними особами, яка зменшує трансакційні витрати клієнта (порівняно зі звичайними за даних інституційних рамок) і, порушуючи формальні й (або) неформальні обмеження, збагачує агента, але не має надійних інституціональних механізмів забезпечення. Інституційна незабезпеченість означає, що корупційні угоди не мають ефективних механізмів забезпечення свого дотримання, чітко визначеної ціни (яка встановлюється конкретним чиновником, хоча й, зрозуміло, не може перевищувати економії трансакційних витрат). Внаслідок цього корупційна угода може в дійсності як зменшувати, так і збільшувати трансакційні витрати.

Корупційна угода виникає, якщо:

нормативно-правове поле здійснення економічної діяльності не залишає суб`єктам економічних відносин можливостей отримувати достатній для розширеного відтворення прибуток та спонукає до його порушення;

“вкладення” певних коштів в особу, яка має повноваження, що дозволяють підвищити рентабельність проекту за рахунок заощадження коштів чи отримання певних привілеїв;

посадовою особою навмисне завищуються вимоги, внаслідок чого вимагається плата за послуги, які повинні надаватися безкоштовно.

Отже, чинниками, які сприяють поширенню корупції в Україні, є:

згода значної частини населення входити у корупційні стосунки в якості хабародавців;

утрудненість законного здійснення економічної діяльності на прибутковій основі в легальній системі (обтяжлива фіскальна система, низький рівень оплати праці, надмірна зарегульованість дозвільно-ліцензійної системи тощо);

поширення “тіньової” економіки, відтворення якої неможливе без порушення діючих нормативних актів у сфері економіки;

суперечливість законодавчих актів, наявність значної кількості підзаконних актів, які припускають довільне трактування закону;

низький рівень оплати праці державних службовців, слабкий контроль за їхньою діяльністю, особливо на місцевому рівні, неефективність або й відсутність механізмів покарання за перевищення службових повноважень;

незнання громадянами власних прав на отримання державних послуг та обов’язків чиновників щодо їхнього надання;

нерозвиненість складових громадянського суспільства.

Слід усвідомити, що без суттєвого зниження рівня корупції неможливі суттєвий прогрес в економічному та політичному розвитку держави, реалізація принципу верховенства права, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина, масове залучення зовнішніх та внутрішніх інвестицій для здійснення необхідних структурних перетворень. Світовий досвід показує, що корупція є широко розповсюдженим у світі явищем, яке остаточно викоріненим бути не може. Кожна з країн має власний “прийнятний” рівень корупції, за якого остання відіграє своєрідну регуляторну роль, компенсуючи недоліки офіційної регуляторної системи, знаходячись під постійним пресингом відповідних контролюючих органів. Неприпустимий рівень корупції починається, коли суб’єкт змушений вступати у корупційні стосунки не для того, щоб здійснити порушення закону, а для того, щоб домогтися виконання щодо нього вимог чинного законодавства та службових обов’язків державних службовців.

Значного негативного впливу на розвиток МП завдають загрози особистій безпеці підприємців та фізичній безпеці їхнього бізнесу.

Усе вищевказане викликає невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу та збільшує їхні трансакційні видатки. Відповідно, це веде до збільшення витратності бізнесу та запроваджує більш високі очікування щодо необхідної норми рентабельності, які зупиняють осіб, які потенційно могли б зайнятися малим підприємництвом, з іншого, поглинає ресурси розвитку вже діючих МП. Відповідно, відбувається “тінізація” МП в Україні.

Поряд з цим, слід розуміти, що корені значного регуляторного тиску на українські підприємства лежать в хронічних проблемах наповнення державного бюджету та спеціалізованих державних фондів. Це не може не викликати посилення використання регуляторних процедур насамперед з фіскальною метою.

Найбільшими вадами національної організації оподаткування МП є високий його рівень, часті зміни законодавства, невпорядкованість, зумовлена розмаїттям місцевих податків і зборів. Крім того, доказом явного завищення рівня оподаткування може бути той факт, що рівень чистих податків (які не включають прямі податки) в Україні перевищує європейські рівні у два-три рази. Нараховані податкові суми роками перевищували фактично отримані на 20-30%, що свідчить про низьку ефективність і дестабілізуючу роль податкової системи загалом. До цього ж можна додати постійні зміни податкового законодавства та податкової звітності, введення в дію законів “заднім числом”, громіздку структуру податкової системи.

За даними експертів МФК, в Україні підприємствами сплачуються податки в розмірі, який дорівнює чверті їхнього обсягу продажів. Найбільшою мірою “відплив” капіталу в “тіньову” економіку, на думку підприємців, пояснюється дією трьох основних податків: податку на прибуток, нарахувань на фонд заробітної плати та ПДВ.

На думку Держпідприємництва, з введенням спрощеної системи оподаткування ситуація з оподаткуванням суб’єктів малого підприємництва суттєво поліпшилася. Темпи зростання кількості суб’єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб, які перейшли на спрощену систему оподаткування, збільшилися в 2,5-З рази, а фізичних осіб-підприємців – у 4-5 разів. При цьому питома вага надходжень єдиного податку у загальній сумі надходжень зросла.

Складна ситуація склалася для підприємців, що використовують спеціальні режими оподаткування, з набранням чинності ряду законів у сфері платежів до Фонду соціального страхування. Зазначена категорія підприємців зобов’язана сплачувати як страхові внески на обов’зкове соціальне страхування, здійснюючи нарахування на фонд оплати праці та відрахування з заробітної плати найманих працівників, так і збір на обов’язкове державне соціальне страхування у складі єдиного податку та спецпатенту. Це призводить до того, що суб’єкти малого підприємництва – платники єдиного податку та спецпатенту – двічі здійснюють відрахування коштів на обов’язкове державне соціальне страхування, що, в свою чергу, спонукає до “тінізації” зайнятості в МП.

Потрібно також вказати на те, що для підприємств у сфері малого та середнього бізнесу виникла можливість вибирати одну з трьох можливих систем оподаткування. Отже, в одному економічному просторі водночас можуть діяти підприємства, які сплачують податки за різними системами. Це суперечить принципу єдності системи оподаткування, і у поєднанні із спрощеною системою обліку створює додаткові можливості щодо подальшої “тінізації” МП.

Отже, запровадження системи спрощеного оподаткування підприємців – юридичних та фізичних осіб певною мірою пом’якшило податковий тиск, перш за все – на малі підприємства та індивідуально зайнятих у легальній економіці. Водночас, за збереження загальних несприятливих макроекономічних умов для ведення бізнесу, запровадження спрощеної системи оподаткування відкрило додаткові канали живлення “тіньової” економіки, трансформації безготівкових коштів у готівкові, уникнення сплати податків та соціальних платежів. Тому у зв’язку зі зростаючими проблемами бюджетної консолідації, найближчим часом слід очікувати заходів щодо зменшення рівня сприятливості системи спрощеного оподаткування. Між тим, зниження загального рівня оподаткування підприємництва в Україні також потребуватиме значних політичних зусиль.

Високий рівень реальних процентних ставок, відсутність матеріальної застави для забезпечення повернення отриманих коштів, нерозвиненість небанківського фінансово-кредитного сектора, скорочення банківського кредитування малих підприємств – все це значною мірою унеможливлює зовнішнє фінансування для заснування та розвитку малих підприємств, зокрема для закупівлі обладнання, оренди або придбання приміщень, проведення маркетингових досліджень та рекламної кампанії.

У фінансовому забезпеченні своєї діяльності МП в Україні розраховують насамперед на власний нерозподілений прибуток та інколи отримують кошти через неофіційні канали.

Банківське кредитування – потенційно найбільш ефективне джерело ресурсів, на жаль, фактично виявилося осторонь розвитку МП. Участь багатьох банків і спеціалізованих фондів у кредитуванні малого підприємництва обмежується деклараціями про сприяння малому бізнесові.

Нерозвиненість фінансового сектора в Україні веде до практичної відсутності небанківських фінансових установ, які могли б також здійснювати фінансування діяльності МП: кредитних спілок, страхових фондів, венчурних компаній тощо, які могли б забезпечити більш гнучку кредитну політику.

Негативну роль у недостатньому рівні інвестицій, які здійснюються суб’єктами МП, відіграє й відсутність стимулів для інвестування: оподаткування інвестиційних вкладень, несприятливість інвестиційного і підприємницького клімату в країні.

 

3. ЗАХОДИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО РОЗВИТКУ МАЛИХ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ

 

3.1. Механізм стратегічного розвитку малих підприємств в Україні

Становлення та розвиток ринкової економіки передбачає необхідність розробки та реалізації на державному рівні стратегії розвитку суб’єктів малого підприємництва, оскільки саме від їх успішного функціонування залежить успіх трансформації економічних відносин.

Метою економічної стратегії держави в перехідній економіці на першому етапі має бути побудова розвиненої стійкої ринкової економіки – механізму, який здатен замінити державне адміністрування в економіці. У зв’язку з тим, що будь-які економічні процеси так чи інакше виявляються через дії економічних суб’єктів, економічна стратегія держави спрямовується, прямо чи опосередковано, на вплив на діяльність цих суб’єктів і формується в розрахунку на їхню раціональну реакцію.

Отже, зміна системи економічної координації в перехідній економіці виводить на перший план забезпечення здатності приватних економічних суб’єктів розробляти та здійснювати власні економічні ефективні стратегії.

Незалежне функціонування суб’єктів господарювання безпосередньо пов’язане із проблемою мотивів та стимулів їхньої діяльності. Відповідна мотивація випливає з інтересу незалежного економічного суб’єкта та спонукає до найповнішого задоволення цього інтересу виходячи з наявних ресурсних можливостей та оточуючого інституційного середовища.

Потреба у зміцненні мотивів до ефективного використання наявних у суспільстві ресурсів та примноження національного багатства країни в ринковій економіці обумовлює необхідність пріоритетного розвитку підприємницької поведінки як головного рушія розвитку економічної системи.

Структурна недосконалість та диспропорційність національної економіки, яка була сформована під впливом принципово інших важелів економічної координації та мотивації (надмірно висока частка важкої промисловості, обмежене виробництво споживчих товарів, неефективна система збуту, нерозвинена галузь роздрібної торгівлі, тощо), представляє вагому перешкоду на шляху формування адекватних ринкових економічних відносин. Це вимагає пошуку шляхів підвищення гнучкості економічної структури та її послідовної перебудови у відповідності з вимогами національних та світових ринків. За тих умов мале підприємництво відіграє важливу роль у впровадженні підприємницької поведінки економічних суб’єктів у трансформаційній економіці.

Вагомість внеску МП у формування ринкової економіки визначається також і тим, що їх функціонування та розвиток покладені в основу низько витратної стратегії економічного розвитку, зростання зайнятості, технічного прогресу. Ефективність функціонування малих підприємств проявляється в тому, що вони залучають ті ресурси і заповнюють той ринковий простір, який залишився б невикористаним великими підприємствами, звідси – більш повне і ефективне використання всіх суспільних ресурсів.

Формування механізму стратегічного розвитку МП в Україні передбачає в першу чергу оцінку рівня економічного розвитку країни та визначення впливу макроекономічної ситуації, тобто економічної політики держави, фактичних результатів господарювання, пропорцій, які сформувалися між окремими галузями економіки, між попитом і пропозицією на фінансові, матеріально–технічні, трудові ресурси, між цінами, доходами і добробутом населення, на ефективність функціонування підприємницьких організацій.

Економічна історія попереднього століття безпосередньо пов’язана з інноваційними процесами, а з часів Й. Шумпетера інновації пов’язують з діяльністю малих підприємств. При цьому інновації охоплюють:

нову продукцію;

нові технологічні процеси і форми організації виробництва;

нові ринки;

нові фінансові інститути і інструменти фінансування;

нові організаційні структури, процеси управління.

Звідси виходить, що країни, зацікавлені в зростанні суспільної продуктивності праці, повинні приділяти серйозну увагу ролі МП в національній економіці.

Для розробки механізму стратегічного розвитку малих підприємств в Україні можна виділити чотири етапи дослідження внеску малого підприємництва в економіку країни:

аграрна економіка;

індустріальна економіка;

зріла індустріальна економіка;

економіка послуг та високих технологій.

Потрібно звернути увагу на дві основні тенденції:

сфера підприємницької діяльності розширюється в міру економічного розвитку;

зі зростанням рівня розвитку економіки великої ваги набуває інноваційна діяльність та діяльність, спрямована на запозичання, дифузію нововведень на їх ранніх стадіях.

Крім того, слід зазначити, що:

інноваційне підприємництво потребує розвитку комплексної інфраструктури, яка відсутня в аграрній економіці;

інформація та знання є важливими факторами, що сприяють формуванню та управлінню малими підприємствами в менш розвинених країнах;

соціальна стратифікація є головною перешкодою процесу формування і управління малим бізнесом в малорозвинених країнах.

Можна виділити певну послідовність формування стратегії розвитку малих підприємств, яку можуть формувати країни з перехідною економікою.

Для подальшого розвитку країни вирішальним стає залучення інновацій з більш передових країн. При цьому завдання малих підприємств полягає в тому, щоб більш ефективно використати наявні ресурси за рахунок організаційних нововведень і нових способів поєднання засобів виробництва. В індустріальних країнах більш важливим для підприємців стає виявлення та задоволення нових потреб. Для успішної конкуренції, навіть на внутрішніх ринках, все більшої ваги набуває запозичення інновацій.

З вищесказаного можна зробити висновок про те, що підприємницький процес розпочинається в менш розвинутих країнах з формування малого бізнесу, проте в міру подальшого розвитку спрямовується на інноваційне та високотехнологічне підприємництво.

Отже, кожне окремо виділене мале підприємство являє собою складну виробничо–господарську систему, функціонування якої залежить від багатьох факторів, у тому числі й від макроекономічної ситуації в державі. При цьому підприємницькі структури визначають власну мету та місію, приймають і змінюють рішення. В першу чергу відповідно до змін державної політики, ринкової ситуації.

Необхідною умовою ефективного функціонування підприємницьких структур є наявність прибутковості від реалізації виробленої продукції або наданих послуг. Досягнення прибутковості залежить від багатьох факторів виробничого і невиробничого характеру, що зумовлює необхідність вибору такої сукупності і форм їх взаємодії, які забезпечують досягнення найвищих результатів.

Для розв’язання існуючих проблем, які на теперішній час перешкоджають ефективному функціонуванню малих підприємств і тим більше стоять на заваді їх стратегічного розвитку, потрібна зміна ідеології розвитку малого підприємництва в Україні, яка тяжіє до державної детально–регульованої моделі (таблиця 9).

Таблиця 9 – Вигоди і недоліки для існуючої системи державного управління в Україні від малого підприємництва

Вигоди	Недоліки
Створення нових робочих місць без бюджетного фінансування	Економічна самостійність суб’єктів, яка зменшує залежність від держави
Зменшення соціальної напруги в суспільстві	Поява самоповаги у суб’єктів (базується на їх незалежності)
Бюджетні надходження (усіх рівнів)	Вимоги прозорості влади
Розвиток економіки, який повною мірою є похідним від соціального значення малого підприємництва	Вимоги посилання відповідальності влади

Отже, щоб сектор малого бізнесу зайняв вагоме місце у створенні валового внутрішнього продукту країни необхідними є:

Виважена державна політика щодо регулювання та підтримки суб’єктів малого бізнесу. Основні засади такої підтримки викладені в Законі «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10. 2000р.

Метою державної політики малого підприємництва є:

створення для позитивних структурних змін в економіці України;

сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

підтримка вітчизняних виробників;

формування умов для забезпечення зайнятості населення, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Нова державна політика, щодо малого підприємництва у сучасних умовах має будуватися на двох важливих складових:

Сучасне – збереження досягнутих результатів щодо кількісного стану розвитку малого підприємництва.

Майбутнє – покращення та забезпечення нового рівня якісного стану розвитку малого підприємництва.

Перша складова – збереження досягнутих результатів щодо кількісного стану розвитку малого підприємництва – у своїй основі базується на принципі не погіршення умов ведення господарської діяльності та високому ступеню інертності щодо ставлення громадян до дії державної влади. Збереження досягнутих результатів є окремим завданням і не може бути вирішено автоматично. Ця складова державної політики щодо малого підприємництва має реалізовуватись на основі збереження існуючих норм спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва та досягнутого рівня відкритості влади і громадських консультацій.

Друга складова – покращення та забезпечення нового рівня якісного стану розвитку малого підприємництва – у своїй основі базується на принципі, що розвиток малого підприємництва становить завдання національного розвитку і має вирішуватись всіма органами державної влади без винятку. При цьому державна система управління має постійно і неухильно проводити принцип, що держава у будь–яких своїх програмах має забезпечити врахування, дотримання та реалізацію політики допомоги малому підприємництву.

Основні положення державної політики розвитку національного малого підприємництва на новий період мають бути сконцентровані навколо проблем збільшення експортного потенціалу та збільшення частки доданої вартості у малому підприємництві:

збільшення експортної спроможності малого підприємництва;

спрощення доступу малого підприємництва до сучасних технологій;

підвищення здатності малого підприємництва конкурувати з імпортом;

збільшення доступу малого підприємництва до довгострокових кредитів для побудови нових виробництв та послуг, продукція або результати яких використовуються у міжнародній торгівлі;

збільшення доступу малого підприємництва до інформації про державні, муніципальні або приватні програми (у тому числі нерезидентів) щодо збільшення спроможності малого підприємництва конкурувати на міжнародних ринках;

адекватного та відповідного представлення інтересів малого підприємництва у двосторонніх та багатосторонніх міжнародних торгівельних переговорах та домовленостях.

Основні виклики, що стоять перед державною політикою щодо розвитку МП, пов’язані з протиріччям між існуючими стимулами нереформованої системи державного управління та місцем, яке Україна планує зайняти на світовій арені у найближчому майбутньому.

Пряма фінансова підтримка з боку уряду має становити лише частину загального фінансування, доповнену майновими внесками співвласників МП або коштами. Участь держави у цьому обмежена з двох причин:

широка участь держави створює передумови корупційної поведінки чиновників, відповідальних за надання державного фінансування, а отже, призводить до неефективного розподілу фінансових ресурсів;

за умови поділу ризиків із урядом підприємці ініціюватимуть більш ризиковані проекти, ніж вони б дозволили собі в іншому випадку.

З метою попередження корупції та зловживань бюджетними коштами фонди підтримки МП повинні бути відокремлені від уряду. Діяльність фондів сприяння МП повинна бути прозорою та підзвітною тим, хто надає кошти.

Доцільним було б, щоб фінансові ресурси для МП надавали фінансові інституції на противагу не фінансовим (бізнес–консалтинговим тощо) проектам. Необхідність такої постановки викликана тим, що:

кредитна діяльність не фінансових організацій породжуватиме конфлікт між їх консалтинговою та контрольною функціями;

не фінансові інституції не мають достатньої кваліфікації для забезпечення вчасного повернення кредитів;

наявність некомерційних кредитів може зашкодити становленню молодої національної системи мікрофінансування. Вільні ресурси не фінансових організацій можуть залучатися через відкриття кредитних ліній для мікрофінансових інституцій для кредитування МП.

В Україні прийнято Закон «Про національну програму розвитку малого підприємництва».

2. Особливу увагу хотілось б звернути на регіональний розвиток та регіональні програми сприяння розвитку малого підприємництва, оскільки вони за своєю специфікою мають регіональну орієнтацію, що проявляється в плануванні діяльності з огляду на потреби та можливості насичення місцевого ринку, обсягів та структури локального попиту.

Враховуючи сучасні умови розвитку господарської самостійності регіонів, МП виступає важливим чинником, що за сприятливих умов його розвитку має вирішальний вплив на процеси оптимізації структури регіональної економіки, зменшення рівня бідності та безробіття в регіоні. Саме тому набуває такої важливості проблема розробки та реалізації механізму взаємодії держави і суб’єктів малого підприємництва.

Головним інструментом державної політики підтримки малого підприємництва на місцях виступають регіональні програми його розвитку.

Регіональні програми розвитку МП впроваджувалися вже протягом кількох років, але вони мали низку недоліків.

По–перше, в основу їх формування було покладено методичні рекомендації, в яких лише схематично визначалися напрями підтримки малого підприємництва без урахування змін, що відбулися за час виконання програм попереднього періоду.

По–друге, у плануванні очікуваних результатів також не було єдиних підходів. Цільові показники та їх значення встановлювалися на власний розсуд розробників без будь–якого обґрунтування. За основу бралися дані обласних статистичних управлінь, які в деяких випадках суттєво відрізнялись від даних Держкомстату. Не завжди визначалися джерела фінансування програмних заходів.

Майже в усіх регіонах спостерігалася відсутність власної оцінки виконання програми в цілому, що свідчить про формальне відношення місцевої влади до цих питань. Становлення та розвиток МП багато в чому стримується через відсутність або недостатню кількість коштів, виділених на його підтримку органами місцевої влади та самоврядування. Варто зауважити, що виконання регіональних програм повною мірою можливе лише за умови стабільності фінансування їх складових.

3. Один з напрямів стратегічного розвитку малих підприємств України є посилення їх кооперації з великими підприємствами. Така практика широко розповсюджена в багатьох розвинених країнах. Класичним прикладом є Японія, де частка малих підприємств, зайнятих у субпідрядних роботах, становить 66%, а частка субпідрядних робіт – 82% у продукції, що випускається промисловими гігантами.

Переваги такої кооперації для великих підприємств полягають у економії на інвестиціях – уникненні витрат на будівництво нових цехів, залученні додаткових працівників, тощо. Малі підприємства, в свою чергу, отримують стабільні замовлення та мають змогу динамічно розвиватися.

4. Розвиток експортних можливостей малих підприємств. Для цього доречно розповсюджувати експортні пропозиції малих підприємств за кордоном через торгівельно–економічні місії, створити базу даних про інвестиційні та інноваційні проекти малих підприємств, видати матеріали про умови ведення підприємницької діяльності в країнах ЄС, сприяти малим підприємствам у сертифікації їх продукції в стандартах ISO 9000 і ISO 1400 тощо.

За кількісними показниками стану розвитку МП України досягла середнього рівня країн ЄС. За якісними показниками мале підприємництво в Україні залишається на початковому рівні. Це визначає необхідність формування та реалізації нової державної політики щодо малого підприємництва.

Нова політика, щодо малого підприємництва має: стояти на позиції, що розвиток МП становить завдання національного розвитку і має вирішуватися всіма органами державної влади без винятку, базуватися на принципі не погіршення умов ведення господарської діяльності суб’єктами малого підприємництва, концентруватися навколо проблем збільшення експортного потенціалу МП та збільшення його частки у доданій вартості.

Однак, основною складовою механізму стратегічного розвитку малих підприємств має стати орієнтація їх на максимальне використання власних внутрішніх резервів, які в переважній більшості і складають сукупність конкурентних переваг суб’єктів малого підприємництва.

Отже, всі вищезазначені напрями державної підтримки МП в сукупності з ефективно функціонуючою системою управління малих підприємств, яка орієнтована на адаптацію до умов конкурентного середовища, допоможуть їм суттєво покращити свою життєздатність та зайняти вагоме місце в стратегії економічного зростання України.

 

3.2. Основні напрямки державної підтримки малого підприємництва на сучасному етапі розвитку економіки України

Мале підприємництво відіграє важливу роль в економіці будь–якої країни. Особливо це стосується країн, що розвиваються, де МП є сектором соціальної стабілізації в умовах ринку та відображенням демократичних перетворень у державі.

У розвинутих країнах політика щодо малого підприємництва є важливим самостійним системним напрямком соціально–економічної політики уряду, узгодженим з національними інтересами. Державна політика в умовах ринку доповнює ринковий механізм, підсилює його позитивні сторони, бере на себе вирішення задач, непідсильних для ринку і вимагаючи для свого здійснення тривалого часу. На жаль, аналіз свідчить, що методи державного регулювання підприємницької діяльності, які використовуються в нашій країні є застарілими і неефективними, переважно містять адміністративні втручання, що створюють певні перешкоди у активізації підприємницької діяльності у нашій державі. Це пояснює той факт, що на сьогоднішній день сектор малого підприємництва не відіграє тієї ролі в національній економіці, як в економічно розвинутих державах. Функції МП звужені або взагалі не здійснюються, малий та середній бізнес розвивається недостатньо енергійно для того, щоб забезпечити динамічне нарощування власного потенціалу.

Рівень розвитку малого підприємництва в Україні, що вимірюється за загальноприйнятими в розвинутих країнах показниками, є недостатнім. Частка українських малих підприємств у забезпеченні зайнятості все ж таки залишається незначною у порівнянні з розвинутими країнами. Наприклад, в ЄС цей показник для сектора МП становить близько 65%. За часткою малих підприємств у загальної кількості підприємств Україна також значно відстає від рівня країн ЄС.

Як стверджують самі підприємці, податковий тиск і обтяжлива система звітності, надмірне регулювання бізнесу та корупція серед державних службовців й дотепер лишаються головними чинниками впливу на подальшій розвиток бізнесу. Ситуація ускладнюється нерівними умовами конкуренції з боку великих підприємств, які мають можливість лобіювати свої інтереси, недосконалістю інфраструктури малого бізнесу, відсутністю реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки МСБ тощо.

Однак згідно із статистичними даними рівень розвитку малого бізнесу як складової національної економіки в Україні є вищим, ніж в інших країнах СНД. На відміну від сусідів новими векторами програм щодо підтримки підприємництва в нас стали дерегуляція, регуляторна політика та спрощення оподатковування, обліку і звітності. Курс на соціальні й економічні перетворення, закріплений законами «Про державну підтримку малого підприємництва» та «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні», а також у відповідних указах Президента України, забезпечив за останні чотири роки зростання у цій сфері в середньому на 15% щорічно.

Найважливішим кроком у реалізації державної програми: підтримки МП в Україні стало запровадження системи спрощеного оподаткування суб'єктів малого підприємництва. Платники податків мають можливість самостійно обирати схему оподаткування: за спрощеним методом або на загальних засадах. Система спрощеного оподаткування обліку та звітності суб'єктів малого бізнесу представлена трьома методами, кожен із яких має свої особливості та розрахований на окрему групу суб'єктів малого підприємництва:

єдиний податок (ЄП);

фіксований податок (ФП);

спеціальний торговий патент (СТП).

Так, можливість переходу на фіксований податок мають приватні підприємці, які здійснюють підприємницьку діяльність з продажу товарів і надання супутніх такому продажу послуг на ринках та є платниками ринкового збору. Валовий дохід такого громадянина від самостійного здійснення підприємницької діяльності або з виконанням найманої праці за останні 12 календарних місяців, що передують місяцю придбання патенту, не перевищує семи тисяч неоподаткованих мінімумів громадян (119 тис. грн). Розмір фіксованого податку визначається органами влади в межах від 20 до 100 грн. Підприємці можуть перейти на ФП на строк від 1 місяця до 1 року. Особливістю даного методу є те, що ведення обліку не є обов'язковим.

Суб'єктами СТП є підприємці, що займаються торгівлею та наданням послуг і чия діяльність потребує придбання торгового патенту. Також СТП застосовується на окремих територіях України в порядку експерименту. Розмір СТП не обмежено та визначається місцевими радами. Особливістю СТП є те, що при веденні господарської діяльності не застосовується електронно-касовий апарат та для фізичних осіб-підприємців не ведеться бухгалтерський облік.

ЄП було запроваджено відповідно до змін до Указу Президента України від 3.07.98 р. №727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (№746 від 28.06.99 р). Можливість переходу на ЄП мають:

фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у трудових відносинах з якими, включаючи членів їх сімей, протягом року перебувало не більше 10 осіб та обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт та послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень;

юридичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно–правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. гривень.

Для фізичних осіб розмір ЄП визначається місцевими радами у межах від 20 до 200 грн. на місяць та залежить від виду діяльності. Підприємці не зобов'язані використовувати електронно-касовий апарат та ведуть облік за книгою обліку доходів та витрат. Особливою перевагою єдиного податку є звільнення суб'єктів малого підприємництва, які сплачують єдиний податок, від 39 видів податків і зборів (обов'язкових платежів).

Результати перших років роботи на єдиному податку продемонстрували безумовні переваги такого вибору. Якщо у 1998 р. суб'єкти малого підприємництва перерахували у вигляді всіх податків, зборів та обов'язкових платежів 116 млн. грн., то у 1999р. ті ж самі платники, які перейшли на єдиний податок, сплатили 146,5 млн. грн. Протягом 2000 р. ними було погашено 1,661 млн. грн. податкової заборгованості (дозволяється перехід на спрощену систему оподаткування при відсутності заборгованості за податками). У зв’язку з цим у бюджеті в 2000 р. планова цифра по єдиному податку 200 млн. грн. була перевиконана і становила 574 млн. грн., у 2001 р. надходження досягли 1,088 млрд. грн. А за перший квартал 2008 року, по офіційним даним, виконано 34,1% плану річних надходжень.

Таким чином, можна зробити висновки, що методи спрощеного оподаткування, які впроваджено в Україні, спрямовані, перш за все, на дерегулювання податкового обліку та звітності, обсяг яких сьогодні є надмірним та обтяжливим для малих підприємців. Кожен із методів ставить за мету створення прозоріших та простіших процедур стягнення податків, зменшення надмірного податкового адміністрування. Загалом схеми спрощеного оподаткування продемонстрували свою ефективність як для підприємців у вигляді зростання кількості платників податків, так і для держави.

Другим важливим напрямком державної підтримки малого підприємництва в Україні стала регуляторна реформа та один із її напрямів – дерегулювання у сфері підприємницької діяльності. Дослідження доводять, що до недавнього часу процесам прийняття державних рішень щодо регулювання підприємницької діяльності в Україні були притаманні такі риси:

непрозорість та непередбачуваність самого процесу;

відмова від залучення громадськості до процесу прийняття рішень та відсутність інституціональної бази для регулярного публічного діалогу між громадянами та органами державної влади;

відсутність попереднього економічного аналізу наслідків реалізації державних рішень з точки зору різних груп інтересів, а також перевірки того, чи досягаються цілі, які декларувалися при ухваленні цих рішень.

Сукупна дія цих чинників найбільш негативно позначалася на показниках якості та систематичності державного регулювання у сфері підприємницької діяльності.

Це стало причиною для формулювання в Україні ідеї регуляторної реформи, процес впровадження якої в Україні розпочався у зв'язку з підписанням Президентом указів від 03.02.98р. №79/98 «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» та від 22.01. 2000 р. №89/2000 «Про запровадження єдиної державної Регуляторної політики у сфері підприємництва».

Єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визнається діяльність, що спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність. Дана політика веде до більшої прозорості влади, ускладнюючи проходження корупційних, лобістських рішень.

У процес підготовки та впровадження регуляторних актів, що охоплюється поняттям «регуляторна діяльність», додалося декілька нових ланок, які мають критичне значення з погляду виконання регуляторного акта та проведенням моніторингу ефективності його дії, такі як здійснення аналізу регуляторного впливу, погодження проекту регуляторного акту з Держпідприємництвом України або його відповідним територіальним органом, здійснення публічного обговорення проекту (для проектів регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців), здійснення заходів щодо визначення ефективності дії впровадженого регуляторного акта та підготовка звітності про ці заходи. Якісно новим та що відповідають ринковим вимогам є обов'язкове супроводжування кожного проекту регуляторного акта обґрунтуванням доцільності втручання держави у відповідну сферу підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів розв'язання порушених у проекті питань, характеристикою очікуваних соціально-економічних насідків, запровадження заходів, що передбачаються у проекті.

Проблемою, яка на сьогодні потребує особливої уваги з боку уряду, є доступність фінансових коштів, необхідних для створення та функціонування МП в Україні. Обмеженість державних коштів, які виділяються на потреби малого підприємництва в Україні, незацікавленість банків ефективно кредитувати дрібних позичальників, нерозвиненість небанківських видів фінансування, несприятливий інвестиційній клімат - все це в результаті відображається на кількісних та якісних показниках розвитку МП.

Неврегульованість проблеми фінансування діяльності малих підприємств в Україні зумовлює необхідність проведення державної політики, спрямованої на розвиток ринкових і кредитно-інвестиційних механізмів фінансування МП (зокрема впровадження мікрофінансування, у тому числі у регіонах, розробки механізму венчурного фінансування, перегляду законодавства про лізинг та інвестиції), яка забезпечить стале зростання цього сектора у майбутньому.

 

3.3. Досвід розвитку малого підприємництва в економіці зарубіжних країнах

У всіх країнах з розвиненою ринковою економікою здійснюється державне регулювання і підтримка малого підприємництва. Для цього створені спеціальні державні організації, що виражають і захищаючі інтереси малого підприємництва, що стежать за виконанням урядових програм. Державна підтримка МП спирається на законодавчу правову і фінансову базу, а також на організаційно-методичну систему і систему різних досліджень.

Особливу цікавість держава виявляє до тієї частини малого бізнесу, яка веде інтенсивну науково-виробничу діяльність. З середини 70-х рр однією з найважливіших задач державного регулювання і сприяння розвитку малого бізнесу є задача створення новітніх технологій, які вимагають великомасштабних, міждисциплінарних досліджень, а отже, великих витрат фінансових коштів, які малі підприємства самостійно здійснювати не взмозі. Самі технології і процес їх виникнення стали в сучасних умовах не менш важливим об'єктом промислової політики, ніж галузі і товарні ринки.

Державне регулювання і сприяння розвитку МП має на меті:

створення правових і організаційних умов для зростання ділової активності малих підприємств;

реалізацію економічної політики, включаючи науково-технічну, інноваційну, інвестиційну, цінову;

реалізацію податкової і кредитно-фінансової політики для забезпечення ефективного розвитку малого бізнесу;

надання малим підприємствам сприяння в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

вживання по відношенню до малих підприємств спеціальних заходів підтримки з урахуванням особливостей кожної галузі і регіону, окремих груп підприємців і видів діяльності: заохочення ремесел, сезонних робіт, артільних і сімейних форм організації діяльності;

спрощення порядку реєстрації і форм звітності, скорочення переліку ліцензійованих видів діяльності. Наприклад, в США для відкриття одноосібної фірми достатньо мати дозвіл (сертифікат) від місцевих властей або властей штату і зареєструвати торгову назву;

зниження витрат з соціального страхування.

Сприяння розвитку МП покликане забезпечити реалізацію цілей державної політики регулювання, а саме:

підтримка зайнятості, соціально-економічної стабільності, зростання загального добробуту населення;

інтенсифікацію інвестиційних процесів;

стимулювання інновацій шляхом фінансування розробок нової продукції.

В країнах з розвиненою ринковою економікою державна підтримка підприємництва спирається на відповідне законодавство. Набули поширення дві форми державної підтримки МП:

законодавче встановлення довгострокових програм розвитку малого бізнесу;

включення малого бізнесу складовою частиною в державні економічні і соціальні програми.

В США малий бізнес інтегрований до державних структур через спеціальні комітети Конгресу, Адміністрацію у справах малого бізнесу, систему регіональних асоціацій, інкубаторів малого бізнесу. В Японії регулююча роль держави відображена в законах про основи політики по відношенню до малих і середніх підприємств, сприянні їх модернізації, керівництві їх діяльністю, в Законі про Центральний кооперативний банк для торгівлі і промисловості і ряду інших. У Великобританії законодавчо прийнято ряд програм, зокрема, програма розширення бізнесу, що передбачає заходи з податкової підтримки малого підприємництва, і Програма гарантованого проекту, що полегшує малим фірмам доступ до банківських кредитів.

Більшість іноземних держав для сприяння розвитку малого бізнесу прагне привернути засоби не ззовні, а за рахунок мобілізації на внутрішньому ринку використовуючи системи пільг і державної допомоги. Фінансова стабільність країни безпосередньо залежить від реалізації економічного потенціалу малих підприємств, можливостей і умов їх фінансового забезпечення. Ефективна система державної фінансової підтримки має велике значення не тільки для підприємств, а і для економіки країни.

Заслуговує увагу досвід США, що стосується розвитку малого бізнесу, за рахунок системи державних контрактів, даючи можливість одержати гарантований ринок збуту продукції, прискорити нагромадження приватного капіталу, збільшити виробничі потужності. Органи державної влади затверджують перелік робіт і послуг, замовлення на який надають тільки малим підприємства. При державному замовленні компанії-монополісти часто вимушені частину замовлення (10%) передавати в субпідряд малим підприємствам.

В Японії для прискорення якісного розвитку підприємства практикується компенсація всіх витрат малих підприємств, пов'язаних з підготовкою кадрів, і 2/3 витрат на підвищення кваліфікації працівників.

Місцевим органам влади буде цікавий досвід Великобританії, де муніципальна влада оголошує конкурс на виконання різних видів робіт. Переможець одержує не тільки вигідне замовлення але і стартовий капітал. Підтримка малого підприємництва на місці може стати основою розвитку регіонів і соціально-економічного забезпечення їх населення.

В Німеччині за рахунок засобів Банку кредитних гарантій малі підприємства мають нагоду одержати комерційний кредит, скласти лізинговий договір. Також в Німеччині застосовується система пільгового кредитування при освоєнні високотехнологічних виробництв, створенню малих приватних підприємств. В цьому випадку платня за користування кредитними ресурсами, як правило не перевищує 6% річних, а термін надання кредиту 10-15 років.

В Канаді для надання позик малим підприємствам існує понад 200 центрів розвитку. У Франції з цією ж метою утворені суспільства взаємного поручительства.

В світовій практиці відомі такі форми підтримки малого підприємництва як повернення пільгових позик у разі успіхів і позики з пільговими процентними ставками. В Японії надаються довгострокові позики на пільгових умовах для розвитку малого бізнесу в певних регіонах країни, стимулювання виробництва нових видів продукції і поповнення основного і оборотного капіталу підприємницьких структур. При цьому держава гарантує комерційним банкам своєчасне повернення підприємствами позик.

В Італії практикують надання пільгових довгострокових кредитів. Наприклад, під 3-5% річних при ринковій процентній ставці біля 15%. Підприємства можуть одержати додаткову пільгу в 20-30% компенсації вартості позики при довгостроковому поверненні кредиту.

Державне сприяння розвитку МП здійснюється за наступними основними напрямками:

створення стабільних державних і недержавних джерел асигнувань на підтримку малого бізнесу;

використовування раціональних механізмів контролю за витрачанням виділених коштів;

забезпечення діяльності контрольних і судових органів по захисту інтересів малих підприємств;

створення мережі спеціалізованих інститутів, що забезпечують реалізацію державної політики сприяння малому підприємництву, включаючої: державні органи влади; неурядові об'єднання і організації; спеціалізовані організації інфраструктури; фундації, кредитні, страховкі і гарантійні установи, технологічні парки, бізнес-інкубатори, промислові зони і полігони, учбові, консультаційні, інформаційні і обслуговуючі структури;

здійснення прямого фінансування діяльності малих підприємств на основі спеціальних законів шляхом надання субсидій, дотацій, податкових і інвестиційних пільг, компенсацій, виплат з фундацій підтримки підприємництва, розміщення державних замовлень;

розробка цільових програм державної підтримки малого бізнесу на довгострокову перспективу;

надання консультаційної допомоги підприємцям;

організація системи підготовки і перепідготовки підприємців;

надання малим підприємствам в оренду на пільгових умовах приміщень, устаткування, земельних ділянок;

сприяння зовнішньоекономічній діяльності малих підприємств.

Малі підприємства в порівнянні з гігантами мають ряд переваг. Дрібносерійне виробництво малого бізнесу дає можливість швидко реагувати на зміну ринкового попиту. Розвиток мережі малих підприємців дозволяє широко використовувати місцеві сировинні ресурси і відходи виробництва.

Малі фірми більш конкурентоздатні. Це пов'язано з відсутністю зайвого бюрократичного апарату, зниженням невигідних витрат. Крім того легше і з мінімальними втратами вирішуються трудові конфлікти між адміністрацією і робітниками.

Для малих фірм характерна простота управління, короткі терміни будівництва і освоєння проектних потужностей, швидка окупність.

Мале підприємництво сприяє розвитку людини, дає можливість кожному проявити себе. Тут можливе використання фахівців високої кваліфікації, досвіду немолодих працівників, яким важко пристосовуватися до умов автоматизованого великосерійного виробництва.

Малі і середні фірми безпосередньо впливають на рівень безробіття.

Малі підприємства сприяють встановленню тісних контактів із споживачами.

На малих і середніх фірмах проходить підготовку велика частина контингенту майбутніх кадрів.

Малі підприємства більш гармонійно вписуються в екологічне середовище малих міст і селищ.

Малі підприємства сполучають в одних руках власність і управління.

Розвиток малих і середніх підприємств стимулюється пільговим оподаткуванням.

На малих підприємствах створюється сприятливий клімат для інтенсифікації праці: у великому колективі зрівнялівка в оплаті праці, тоді як в малих фірмах легше оцінювати внесок кожного і диференціювати оплату праці, внаслідок цього зростає рівень ефективності праці.

Розглянемо внесок малого бізнесу і створення валового національного продукту в Російській Федерації і в розвинених зарубіжних країнах: в РФ – 22%, в США – 40%, в Індії-60%, в Японії –79%.

Однієї з центральних проблем, пов'язаних з чисельністю дрібного бізнесу, є його виживання. Основною характерною рисою є висока вірогідність банкрутства МП. У Великобританії бізнес з оборотом менше 13 тыс. фунтів стерлінгів в 6 разів частіше терпить банкрутство, ніж крупний бізнес. Причому серед фірм, потерпілих катастрофу, 50% банкрутств доводиться на перші 2,5 роки, 33% - на наступні 2,5 роки і лише 17% - на наступні 5 років. Причиною цього західні економісти вважають недостатність капіталу при організації бізнесу і небажання або боязнь пошуків фінансування на стороні, оскільки широко поширена думка, що зовнішнє фінансування підриває або ослабляє контроль над фірмою її власників.

За даними Міжнародної федерації дрібних і середніх промислових підприємств, на частку дрібних і середніх підприємств в країнах-учасницях цієї організації доводиться 50% продукції і чисельності зайнятих і більше 30% капіталовкладень і експорту.

Згідно даних Адміністрації малого бізнесу (США) налічується:

в США 13 млн. невеликих фірм;

в Англії - 2,37 млн.;

в Японії - 6,5 млн.

У Великобританії найбільший приріст підприємств малого бізнесу доводиться на сферу послуг, фінансування, будівництво. В США малий бізнес домінує в таких галузях, як сільське господарство, оптова торгівля, сфера послуг. Разом з тим, досить значна питома вага малих підприємств в США в інших галузях: швейної, взуттєвої, гумотехнічної і пластмасової, а також в машинобудуванні. Кількісне зростання невеликих компаній в промисловості в країнах Заходу обумовлено спеціалізацією і диференціацією суспільного виробництва, що заглиблюється, відмовою від великомасштабного масового виробництва на користь дрібносерійного, індивідуального. Спеціалізоване виробництво виявляється часто не тільки рентабельним, але і високоприбутковим. Приведений аналіз діяльності різних підприємницьких структур в економіці країн з розвиненими ринковими відносинами переконує в особливій мобільності, гнучкості і високій ефективності підприємств малого бізнесу, які є невід'ємною частиною сучасної ринкової системи господарства.

 

ВИСНОВОК

Мале підприємництво – це особливий сектор економіки національного, регіонального і місцевого масштабів, утворений сукупністю малих підприємств і виступає в якості специфічної соціально-економічної форми дрібного виробництва в умовах ринку. Підхід до малого підприємництва як сектору економіки заснований на єдності двох сторін суспільного виробництва: організаційно-технічній і соціально-економічній.

Мале підприємництво являє собою особливий тип діяльності, заснований на ініціативній, інноваційній, ризиковій основі з метою одержання підприємницького доходу.

Першою з проблем, з якою зіштовхується починаючий підприємець, – це знайти себе в господарському просторі. З цією метою необхідно вивчити стан ринку, попит, можливі перешкоди, наслідки й обмеження, умови інвестування, можливі пільги. Подальшими кроками підприємця повинні бути: вибір спеціалізації, організаційної форми підприємства і підприємництва, формування бази і структури підприємства, його початкового капіталу і т.д.

Розвиток малого бізнесу істотно сприяє загальноекономічному росту. Однак його активність стримується фінансовими бар'єрами. Основним джерелом інвестицій поки що залишаються власні фінансові ресурси суб'єктів малого бізнесу. Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставки і відсутність гарантій для банків.

Побудова нової системи державного управління має відбутися в результаті впровадження у повсякденну практику органів державного управління принципів та норм регуляторної політики, що виступає одним з основних інструментів адміністративної реформи.

В свою чергу мале підприємництво стикається з відсутністю чітко сформульованої та виконуваної державної політики у сфері підтримки малого підприємництва, збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, система контролю і дозвільної практики, тощо) та надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів малого підприємництва, корупція в органах державної влади, яка стимулює суб’єктів підприємництва до ведення діяльності у «тіньовій зоні».

Ці проблеми створюють перешкоди розвитку малого підприємництва і суттєвого гальмують його фінансово-економічний розвиток.

Для розв’язання існуючих проблем, які на теперішній час перешкоджають ефективному функціонуванню малих підприємств і стоять на заваді їх стратегічного розвитку, потрібно переглянути ідеологію розвитку малого підприємництва в Україні, яка тяжіє до державної детально–регульованої моделі.

Основні положення державної політики розвитку малого підприємництва мають бути сконцентровані навколо існуючих проблем та їх розв’язання:

збільшення експортної спроможності малого підприємництва;

спрощення доступу малого підприємництва до сучасних технологій;

підвищення здатності малого підприємництва конкурувати з імпортом;

збільшення доступу малого підприємництва до довгострокових кредитів для побудови нових виробництв та послуг, продукція або результати яких використовуються у міжнародній торгівлі;

збільшення доступу малого підприємництва до інформації про державні, муніципальні або приватні програми (у тому числі нерезидентів) щодо збільшення спроможності малого підприємництва конкурувати на міжнародних ринках.

Нова політика, щодо малого підприємництва має: стояти на позиції, що розвиток малого підприємництва становить завдання національного розвитку і має вирішуватися всіма органами державної влади без винятку, базуватися на принципі не погіршення умов ведення господарської діяльності суб’єктами малого підприємництва, концентруватися навколо проблем збільшення експортного потенціалу малого підприємництва та збільшення його частки у доданій вартості.

Отже, всі вищезазначені напрями державної підтримки малого підприємництва в сукупності з ефективно функціонуючою системою управління малих підприємств, яка орієнтована на адаптацію до умов конкурентного середовища, допоможуть їм суттєво покращити свою діяльність та зайняти вагоме місце в стратегії економічного зростання України.

Перспективним напрямом підтримки малого підприємництва в Україні є: формування організаційних та інформаційних основ венчурного фінансування. Насамперед потребує розвитку і зміцнення юридична база, що забезпечує діяльність фондів венчурного капіталу. Крім цього, доцільне запровадження державних схем фінансування венчурного капіталу з поділом ризиків та видатків, створення умов для виходу малих підприємств на фондові ринки.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.   Закон України "Про підтримку малого підприємництва" від 19.10. 2000р. №2063-ІІІ.

2.   Закон України "Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва" від 21.12. 2000р. №2157-ІІІ.

3.   Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік "Україна: поступ ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004рр. ".

4.   Указ Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 28 червня 1999 року N 746/99.

5.   Василенко В.О. Антикризове управління підприємством. Навч. посібник. - К.: ЦУЛ, 2003. - 504 с.

6.   Мельник Л.Е., Корецкий Н.Х. и др. Государство и экономика. - Запорожье, 1997.

7.   Мельник Л.Е., Корецкий Н.Х. и др. Рыночная трансформация государственно-плановой экономики. - Запорожье, 1996.

8.   Мурашок А.І. І ін. Малий бізнес: економіка, організація, фінанси. – М., 1999. – 428 з.

9.   Основи економічної теорії. У двох книгах. За ред. проф. Ю.В. Ніколенка.К., “Либідь”, 1998.

10.      Буряк П.Ю., Маринець В.П. "Податкове стимулювання розвитку малого бізнесу в Україні"/Фінанси України. – 1999р. - №6. с.95-98.

11.      Гнатовський О.П. Ефективність запровадження та розвитку малого підприємництва в Україні/Фінансист № 5, 2006 с.17-19.

12.      Гнатцов О.Г. Малий бізнес в Україні: від стратегії зростання до стратегії розвитку/Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.61-65.

13.      Гончарова Н.В. Напрямки розвитку інтеграційних процесів у сфері фінансової підтримки малого підприємництва. /Фінанси України.7, 2003. – З.75-83.

14.      Донців В.Я. Проблеми законодавчого забезпечення малого підприємництва/Економіка підприємства №1, 2005 с.5-9.

15.      Дуб Л. "Питання розвитку малого бізнесу в Україні"/Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2000. - №2. –с.162-168.

16.      Заїкіна О.О. Проблеми розвитку малого бізнесу на сучасному етапі трансформації економіки України/Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.47-51.

17.      Кирпот О. "Висококонцетроване суспільне виробництво – основа малого підприємницства"/Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2000. - №2. –с.127-134.

18.      Кондратюк Т. "Державна політика підтримки малого бізнесу: зміст і механізм реалізації/Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2001. - №4. –с.111-118.

19.      Микитюк О.І. "Фінансове забезпечення розвитку малих підприємств"/ Фінанси України. – 1999р. - №6. – с.55-61.

20.      Оніщук Я.В. Фінансове забезпечення діяльності малого бізнесу/ Фінанси України.7, 2003. – С.51-59.

21.      Романів М.В. Фінансова підтримка підприємництва. /Фінанси України.9, 2003. – З.32-35.

22.      Шемшученко О.Ю. Деякі аспекти економічної політики і правового регулювання у сфері малого бізнесу/Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.74-78.

23.      Яворівський Г.Й. Малий і середній бізнес у пошуках місця в стратегії економічного зростання в Україні/Збірник матеріалів конференції „Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”, УПСК, 2006 с.52-54.

24.      www. rada. gov. ua

25.      www. ukrstat. gov. ua