Зовнішні чинники та внутрішні передумови економічної

2.1 Зовнішні чинники та внутрішні передумови економічної

інтеграції України

В умовах глобалізації роль національних держав послаблюється, а транснаціонального капіталу — посилюється, що видозмінює матрицю інтеграційних процесів. В Україні зберігає міцні позиції ізоляціонізм як стратегія протидії такому капіталу у формі перешкоджання доступу на ринки та не сприяння інвестиціям. Інтеграція не є самоціллю, а відкриває доступ до ринків факторів виробництва — капіталу, технологій і робочої сили. Протягом попередніх років ринкової трансформації Україна не змогла забезпечити такий доступ, обсяги іноземних інвестицій порівняно з іншими постсоціалістичними країнами залишаються мізерними. Це прямо пов’язано з державним ізоляціонізмом як виявом пострадянського етатизму в українському варіанті, що «призвело до відставання від інших східноєвропейських країн у євроінтеграційних процесах (не менш ніж на 10 років), гальмування вступу до СОТ і фактично залишило Україну на узбіччі світових інтеграційних процесів. Негативну роль відіграла також так звана «багатовекторність» — непослідовна політика балансування між ЄС і Росією, яка перешкоджала недвозначному визначенню інтеграційних пріоритетів України.

З розширенням ЄС у 2004 р. Україна зіштовхнулася з низкою проблем щодо вироблення загальної концепції зовнішньої політики стосовно ЄС і Росії. Це стосується насамперед зіткнення економічних інтересів Росії та ЄС, несумісності концепцій «ширшої Європи» і «єдиного економічного простору», безпосереднє відношення до яких має Україна. У статті проаналізовано суб’єктивні та об’єктивні чинники, що впливають на напрями економічної інтеграції України, з урахуванням позицій провідних aкторів (ЄС та Росії) та на підставі оцінки об’єктивних економічних показників фактичної «інтегрованості» в обох напрямах.

Сьогоднішня ізольованість та слабка інтеграція України у світове господарство зумовлена насамперед внутрішніми чинниками та аморфністю моделі економічного розвитку. В Україні зберігаються основні вади системи організації суспільства тупикового типу — пострадянського етатизму з властивим йому антилібералізмом, нехтуванням цінностями демократії та гуманізму (хоча певний прогрес у цьому напрямі є). Фактично не була реалізована сучасна ліберальна модель економічного розвитку (разом з тим вистачало критики такої моделі як неадекватної для України з позицій антилібералізму). Модель економічного розвитку була однозначно спрямована на трансформацію політичної влади старої і нової номенклатури у владу економічну (так звані радикальні ринкові реформи в українській (ширше — пострадянській) версії). Для цього проголошуються і реалізуються численні концепції зміцнення економічної могутності держави, «сильної державності», «мобілізаційні моделі», згідно з якими держава та великі національні виробники розглядаються як локомотиви економічного розвитку. Автор переконаний, що така модель за сучасних умов не має перспектив. На етапі замкненості національних економік, у т.з. доглобалізаційну епоху, вона ще спрацьовувала і могла давати непогані економічні результати, про що свідчать приклади країн Азії [2, ст.154] .

Єдиним можливим способом реалізації такої моделі у сучасних умовах є ізоляціонізм у різних його формах — зведення бар’єрів для іноземних товарів та капіталів з метою підтримки національного виробника, тепличні умови для великого капіталу національного походження, монополізація та сегментування внутрішнього ринку. Це негативно впливає на економічний розвиток. Відсутність конкуренції та високі бар’єри входження для іноземного капіталу генерують такий феномен, як дешева робоча сила. В умовах, коли приховування прибутків від оподаткування не є проблемою, це зумовлює доволі низький рівень ВВП, який декларується статистикою, мізерні державні бюджети та високі процентні ставки як індикатори дефіциту ресурсів.

Важливе місце у риториці ізоляціонізму посідає керованість та регульованість саме національного капіталу як його беззаперечна перевага (на відміну від західного, на який справляти тиск набагато складніше). Ізоляціонізм та антиринковість, які разом формують непривабливе інвестиційне середовище в Україні, є антиінтеграційною за змістом політикою. Як результат політичних домовленостей, вираження економічних інтересів влади ізоляціонізм справляє значний вплив на гальмування процесів реальної інтеграції України у світові ринки.

Антиінтеграційною за сутністю є й доволі поширена ідеологія так званого «вирощування національного капіталу» шляхом створення власних ТНК в Україні та їх виходу на світові ринки Такий підхід широко підтримується олігархічними силами, які визначають економічну політику (через представницькі органи влади) або намагаються на неї впливати. Стверджується про необхідність створення власних українських ТНК — «глобальних гравців світового господарства», при цьому відкриття доступу іноземного капіталу на внутрішні ринки (конкретний приклад — продаж ВАТ «Криворіжсталь») розглядається як «крок назад до економіки колоніального типу» [2 , ст.145].

Дійсно, масштаби діяльності ТНК значні за обсягами, але жодній з них не вдалося монополізувати світовий ринок, така форма організації виробництва дозволяє отримати лише тимчасові конкурентні переваги на ринках. Не можна погодитися також з тезою, що ставлення транснаціональних компаній до інших держав диктується «інтересами країни перебування офісів ТНК» .Навпаки, вихід ТНК за межі національної економіки та розбудова інтернаціональних корпоративних мереж були спрямовані саме на уникнення від сплати податків у материнській юрисдикції (якщо під інтересами країни перебування розуміти її фіскальний інтерес). Крім того, структура капіталу більшості публічних ТНК, що залучається на світових фінансових ринках, є інтернаціональною, значна частка капіталу перебуває у вільному обігу і не може ототожнюватися з економічними інтересами винятково материнської юрисдикції. З цих позицій концепція «вирощування національного капіталу» також є формою ізоляціонізму. Політика антиліберального ізоляціонізму значно загальмувала інтеграцію України у світові ринки і, відповідно, не створила передумов для інституціонального закріплення країни у цивілізованих інтеграційних формуваннях (ЄС, СОТ). Це, на думку автора, є найбільшою стратегічною помилкою української політики останніх 15 років. Натомість активізувалася діяльність з втягнення України у сурогатні політизовані інтеграційні проекти східного напряму [2, ст.148].

Значний вплив на вектори регіональної інтеграції України справляє позиція Росії як провідного aктора пострадянського простору, з її відверто критичним ставленням до глобалізаційних процесів. Інтеграція як взаємна відкритість ринків конфліктує з надмірно політизованою позицією Росії, згідно з якою до загроз її національним інтересам відноситься «створення однополярної структури світу при економічному та силовому домінуванні США». Концептуально пострадянський простір розглядається як «природна зона міждержавної інтеграції Росії». Росія усвідомлює ризик того, що глобалізаційні процеси поширяться на пострадянський простір, і пострадянські країни «будуть включені у периферію інших центрів інтеграції, в рамках яких вони розвиватимуться абсолютно за іншим вектором». Як альтернатива висувається так звана «багатополярна модель глобалізації», що відповідає національним інтересам Росії, водночас стверджується про невідповідність економічним інтересам Росії європейської моделі економічної інтеграції [22,ст.317].

Активно розробляються концепції формування навколо Росії альтернативного центру впливу (євразійського). Так, П. Савицький вважає, що євразійський центр має перетворитися з об’єкта змагання за сфери впливу між світовими політичними центрами на основного суб’єкта такого змагання . За  Р. Грінбергом можливими є два сценарії розвитку пострадянського простору: або економічний розвиток у ролі периферії, або на основі інтеграційних процесів відтворення «на євразійському просторі самостійного ядра економічної могутності». Невід’ємною складовою останнього сценарію є положення про ідентичність українських і російських інтересів. Із відновленням статусу Росії як наддержави, самостійного «центру сили» пов’язується також азіатський інтеграційний вектор, у контексті зближення Росії і Китаю набуває реальних ознак біполярна модель розвитку (Схід — Захід)[24, 12].

Як інституціональна оболонка для реалізації ідеї альтернативного центру впливу розроблявся проект ЄЕП, головним завданням якого була прив’язка України до російської сфери впливу. Розробка цього проекту стала логічним продовженням прагматичного курсу адміністрації В. Путіна, спрямованого на зміцнення економічних позицій Росії на пострадянському просторі. Серед факторів, які мали б зацікавити частину пострадянських країн у створенні ЄЕП, виділяються: 1) зниження трансакційних витрат сприятиме зростанню ефективності бізнесу для окремих суб’єктів та прискоренню темпів економічного зростання; 2) зростання обсягів ринку, адже розвиток ринкової економіки потребує місткого внутрішнього ринку (наводиться показник у 250-300 млн. осіб, економічні простори з меншим населенням нібито «не здатні до самостійного економічного розвитку»; 3) підвищення конкурентоспроможності та ефективності російської та української економік під впливом дії на національних ринках компаній з інших країн ЄЕП [27, ст.65-66].

Загострюється політична та економічна конкуренція між ЄС та Росією щодо поширення впливу та зміцнення стратегічних позицій. ЄС не зацікавлений у формуванні в Європі «іншого регіонального об’єднання держав на зразок Європейського Союзу, яке може виникнути на терені колишнього Радянського Союзу», що зумовлено посиленням міжнародної конкуренції по лінії ЄС — НАФТА та ЄС — АСЕАН. На відміну від концепції рівноправного партнерства ЄС («сильний центр — сильна периферія»), Росія націлена на побудову на пострадянському просторі моделі з одним регіональним лідером («сильний центр — слабка периферія»), який визначатиме правила гри для інших учасників [3, 284-288].

Зміни на пострадянському просторі у 2004-2005 рр., загострення політичної конкуренції між Росією та ЄС щодо поширення впливу та зміцнення стратегічних позицій зумовили еволюційні зрушення в їхніх інтеграційних стратегіях. Враховуючи несприятливі для Росії внутрішньополітичні зміни в Україні 2004-2005 рр., які поставили під загрозу власне «формальну інтеграцію» у формі проекту ЄЕП, очікуються суттєві коригування зовнішньополітичної стратегії стосовно України. Для російського капіталу бажаним є закріплення України в орбіті впливу Росії. Для цього проект ЄЕП необхідно замінити на реалістичніший формат інтеграції, оскільки стало зрозуміло, що на поточному етапі передчасно створювати міждержавні органи. Замість цього пропонується проведення регулярних форумів з обміну інформацією (так звана модель відкритого регіоналізму). Як аналог наводиться Південно-Східна Азія, де, незважаючи на низький рівень «формальної інтеграції», має місце висока взаємозалежність економік, яка базується на експансії японського капіталу. Зрозуміло, що Росія має намір взяти на себе аналогічну роль регіонального лідера. Очікується, що у результаті реалізації стратегії «інтеграції знизу» буде сформовано підстави для інтеграції «згори» (на міждержавному рівні), як це було, зокрема з НАФТА, передумовою створення якої стали економічні інтереси американських компаній у Мексиці.

Узагальнюючи викладене вище, можна дійти висновку щодо остаточного відмежування Росії від євроінтеграційного процесу з центром у Брюсселі, зміщення акцентів з інституціональної до функціональної інтеграції. Паралельно з цим змінюється стратегічний підхід до захоплення пострадянського простору — відмова від форсованої «інтеграції згори» та перехід до еволюційної «інтеграції знизу» на засадах жорсткого прагматизму і відкритого регіоналізму, основним змістом яких є експансія російського капіталу і створення бар’єрів для входження ТНК у сфери інтересів РФ. При цьому стратегічним завданням залишається поступова інституціональна інтеграція України у сферу російського впливу, яка певний час [вичікувальна позиція до настання сприятливих політичних умов] здійснюватиметься виключно економічними, а не політичними методами.

Україна знаходиться на перетині інтересів Заходу та Росії і не належить до сфери історико-культурного комплексу цінностей, які визначають так звану європейську ідентичність. Тому її інтереси значною мірою визначаються результуючою дією гравітаційних сил європейської і позаєвропейської сфер впливу, а її зовнішня політика буде неминуче багатовекторною. Вичерпаність ідеології багатовекторності у формі політичного балансування між двома напрямами є очевидною. Багатовекторність потребує іншого змістовного наповнення, переходу від малорезультативних міждержавних відносин до реалізації конкретних інтеграційних проектів, які б давали Україні максимальний економічний ефект у довгостроковій перспективі.

Обсяги експорту з України у країни СНД у 2004-2005 рр. практично зрівнялися з обсягами експорту у країни ЄС-25, разом з тим близько половини імпорту надходило з країн СНД (насамперед з Росії). Україна набагато більше залежить від Росії, ніж Росія від України: у 2005 р. торговельний оборот між двома країнами становив 20,2 млрд. дол. США, 5,9% зовнішньоторговельного обороту Росії і 35% — України. Можна стверджувати про недостатній рівень інтегрованості економіки України ані в ЄС, ані в СНД, тобто відсутність вагомих економічних передумов для поглиблення інтеграції в обох напрямах. Набагато вищим є рівень інтегрованості між Росією та ЄС: у 2004 р. 52,5% зовнішньоторговельного обороту Росії припадало на країни ЄС, при цьому майже 4/5 іноземних інвестицій у цю країну мали походження з ЄС. У той же час на країни СНД припадало лише 15 % зовнішньоторговельного обороту Росії. Ці показники є додатковим підтвердженням суто політичного підтексту проекту ЄЕП.

Частка інвестицій в Україну з країн ЄС значно перевищує відповідну частку російських інвестицій. Намітилася тенденція щодо зростання обсягів інвестицій з країн ЄС — лише протягом 2005 р. вони зросли з 4,9 до 11,7 млрд. дол., що становить майже 72% загального обсягу іноземних інвестицій в Україну. У відносному вимірі обсяги іноземних інвестицій в Україну залишаються недостатніми, якщо розглядати їх як передумову для поглиблення інтеграції. На кінець 2004 р. обсяги прямих іноземних інвестицій у країнах ЦСЄ та Балтії становили 25-35% ВВП, в Україні — 14%. Досі відсутня достатня політична підтримка для поглиблення інтеграції України в ЄС, що здатен генерувати європейський бізнес, економічні інтереси якого в Україні поки що мають локальний характер. Водночас зростає вплив російського капіталу у стратегічно важливих секторах української економіки, прямі іноземні інвестиції з Росії на кінець 2005 р. перевищували 0,8 млрд. дол. (4,9% іноземних інвестицій), а з урахуванням російських інвестицій з офшорних зон ця частка оцінюється у 14%. Російські інвестори контролюють значну частку підприємств (понад 50%) у таких секторах, як телекомунікації, кольорова металургія та нафтопереробка [24, ст.74].

Сьогодні для України потрібна цілеспрямована політика «відкритих дверей» для західного фінансового капіталу, що сприятиме залученню західних інвестицій у реальний сектор (так званий ефект «локомотива»). Сценарії розвитку інших країн свідчать, що інвестиції у фінансовий сектор стали міцним фундаментом для зростання інвестицій у реальний сектор, тобто існує причинно-наслідковий зв’язок: «фінансова інтеграція î зростання інвестицій у реальний сектор», що має стати важливим елементом інтеграційної стратегії України. Економічні позиції ТФГ не залежать від наближеності до влади, що має прискорити руйнування євразійської традиції економічних відносин в Україні, яка склалась історично. Це створить економічні передумови для підвищення результативності прозахідної інтеграційної політики України.

Географічні розміри та економічний потенціал на дають підстав для віднесення України до самостійних гравців у глобальному економічному просторі. Враховуючи політичну та економічну неготовність ЄС для розширення та перехід Росії до стратегії жорсткого прагматизму, Україні доцільно змістити акценти з міждержавних стосунків на вирішення низки внутрішніх проблем та диспропорцій, які негативно впливають на інвестиційний імідж країни. Це стримує і європейські, й російські інвестиції. Власне потрібна зміна ідеології інтеграційної політики — реальна економічна інтеграція (поглиблення економічних взаємозв’язків) має стати пріоритетом такої політики. Політика «відкритих дверей» має якщо не замінити, то суттєво доповнити занадто політизований і декларативний процес інтеграції «згори» (особливо це стосується відносин з ЄС) [15 , ст.85].

Економічні передумови для глибшої інтеграції як на Захід, так і на Схід поки що не створено, відповідно не може сформуватися політична підтримка того чи іншого інтеграційного вектора як в Україні, так і за її межами. Лише значні структурні зрушення в зовнішньоторговельному обороті й іноземних інвестиціях в Україну можуть схилити шальки терезів у той чи інший бік. Економічні інтереси посунуть історико-культурні аргументи на другий план. Поки що Росія дещо відстає від ЄС щодо розширення сфер впливу в Україні, принаймні за даними статистики (інвестиції та товарообіг). Але активна стратегія Москви у цьому напрямі може докорінно змінити розстановку сил навіть у короткостроковій перспективі. З цих позицій Україні потрібні альтернативні ініціативи, нові форми і напрями інтеграційних процесів, позбавлені ідеологічних стереотипів. Саме інвестиції та міцні кооперативні зв’язки можуть поглибити і у формально-правовій площині закріпити інтеграцію. Відповідно напрями та глибина інтеграційних процесів у майбутньому залежатимуть від інвестиційних стратегій провідних європейських та російських ПФГ, запровадження прозорих конкурсних засад та конкуренції між ними на українському ринку. Найважливішим завданням України є відхід від політики прихованого ізоляціонізму і перехід до політики «відкритих дверей» як для західного, так і для російського капіталу.

Особливо важливим завданням є забезпечення інвестиційної відкритості України для іноземного капіталу, конкуренція між ним та вітчизняним капіталом зумовить зростання вартості інвестиційних активів в Україні, що у свою чергу сприятиме підтриманню сальдо платіжного балансу, прискорить темпи економічного зростання (інвестиційний попит). Для реалізації політики «відкритих дверей» потрібно відмовитись від прихованого ізоляціонізму з ореолом «вітчизняного товаровиробника», низки антиінтеграційних стратегій ізоляціонізму («вирощування національного капіталу» тощо), які значно загальмували (і гальмують) входження України у сферу цивілізованого ринку і, відповідно, динаміку економічного розвитку. Десятиріччя втрачених можливостей, яке почалось з проголошення радикальних економічних реформ у 1994 р., має відійти в історію.