Теорія економіки пропозиції. Крива Лаффера

16. Теорія економіки пропозиції. Крива Лаффера

Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974—1975 pp., яка доповнила собою монетаристську теорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасного економічного консерватизму. Ідеї, які в подальшому визначили сутнісний зміст концепції, були висловлені у другій половині 70-х pp. XX ст. деякими американськими конгресменами і сенаторами під час обговорення стану і перспектив бюджетної політики. Характерно, що біля витоків цієї концепції стояли політики, економісти, практики з помірковано консервативними поглядами, а не науковці та економісти-теоретики. Розробляли й популяризували концепцію журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп, її прихильниками були багато представників адміністрації Р. Рейгана, а університетську науку представляв маловідомий професор з Південної Кароліни А. Лаффер (автор одноіменної кривої), його підтримували також М. Фелдстайн, П. Роберте, Р. Манделл. Вони визначили основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції:

1)орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію

2)зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивільнення частини прибутків для інвестування

3)скорочення витрат, передусім у соціальній сфері

4)регулювання пропозиції грошової маси

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму повязується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, зменшення податкового тягаря та скасування системи прогресивного оподаткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.

На думку автора, крива повинна показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30-35% доходів. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуванні, ухилення від сплати податків, переходу до «тіньового» сектора економіки тощо.

Монетаризм і економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р.Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років виглядали більше позитивними ніж негативними: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, тривала структурна перебудова американської економіки.

Теорія економіки пропозиції є найбільш практично орієнтованою концепцією з тих, які запропонував економічний консерватизм 80-х pp. XX ст. Ключове твердження економіки пропозиції — розміщення й ефективне використання ресурсів має вирішальне значення для економічного зростання як у коротко, так і у довгостроковому періоді. Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції й ефективного використання факторів виробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування на стимули до праці й інвестування, а також інституційних обмежень, передусім пов´язаних з діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів.

Ідея про те, що зниження податкових ставок призводить до зростання державних доходів, відіграє вирішальну роль в теорії пропозиції.

Історія сепплай-сайд економікс і "рейганоміки" в цілому закінчилася в момент переобрання Р. Рейгана на посту президента США. В теоретичному плані економіка пропозиції не надала принципово нових ідей, причина її популярності в тому, що вона швидко "діагностувала" наявні економічні проблеми й запропонувала зрозуміле їх вирішення, яке швидко втілилося в політичні рекомендації. Ідеї сепплай-сайд економікс відповідали настроям широких суспільних верств, з їх допомогою вдалося вплинути на економічний світогляд населення. Разом з тим не можна заперечувати, що економіка пропозиції збагатила історію економічної думки, макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як "податковий клин", "оптимальна межа оподаткування", "крива Лаффера". Сепплай-сайд економікс ще раз довела, що існує тісний зв´язок економічної теорії і політики, й економічна концепція може стати рушійною силою економічного розвитку.

17. Неокласичний синтез. Роботи Дж.Хікса та П.Самуельсона

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв’язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.

У 50—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичного синтезу набуває цілковитого визнання.

Школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.

Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Він спромігся об’єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки.

У 1947 р. побачила світ фундаментальна монографія П. Семюелсона "Основи економічного аналізу", яка сприяла формуванню його наукового авторитету, в ній активно використовувалися математичні методи економічного аналізу, досліджувалися проблеми ринкової рівноваги.

Його книжку «Економікс» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.

Самуельсон визначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільства, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює через низку явищ економічного та позаекономічного характеру — від валового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв’язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.

У 1958 р. вийшла книга "Лінійне програмування та економічний аналіз", написана ним у співавторстві з Р. Дорфманом та Р. Солоу.

Одним з найвизначніших ідеологів та провідників кейнсіансько-неокласичного синтезу став також Дж. Хікс.

Джон Річард Хікс (1904—1989) — видатний англійський вчений, один з найбільш відомих та впливових представників економічної науки XX ст., визнаний лідер неокейнсіанства, лауреат Нобелівської премії з економіки 1972 р. за розробку теорії загальної економічної рівноваги та добробуту, почесний професор Оксфордського та багатьох інших університетів. Його праці відіграли визначну роль у популяризації та розвитку кейнсіанства. Дж. Хікс став відомим як знавець та інтерпретатор теорії Кейнса.

З 1926 по 1931 р. у журналі "Економіка" було опубліковано ряд його статей, присвячених умовам формування заробітної плати та концепціям прибутку, в яких порушуються проблеми економічної невизначеності підприємницької діяльності.

У 1932 р. вийшла перша книга Дж. Хікса "Теорія заробітної плати", присвячена найбільш загальним теоретичним проблемам і передусім теорії цінності.

В ній досліджувалась модифікація вільного конкурентного ринку праці в умовах діяльності профспілок робітників і службовців, здатних протидіяти зниженню заробітної плати та встановленню її рівноважного рівня. Профспілкова діяльність розглядалася як фактор соціального партнерства. В книзі також містився детальний опис причин існування різних груп безробітних, але загальна методологія економічного аналізу була традиційного неокласичного спрямування, а тому не могла дати пояснення масового безробіття в умовах циклічного спаду. Також у цій праці Дж. Хікс аналізував зміни в розподілі доходів з врахуванням процесів заміщення між працею і капіталом, досліджував можливу еластичність такого заміщення.

У 30-ті pp. Дж. Хікс друкує ряд статей у провідних журналах. В статті "Ще раз про теорію цінності" (1934) переглядаються попередні підходи в теорії корисності, аналізуються співвідношення між доходом, попитом і цінами. Проблемам формування купівельної сили грошей була присвячена стаття Дж. Хікса "Пропозиція про спрощення теорії грошей" (1935), в якій автор констатував невдалість спроб застосування принципів граничного аналізу до теорії грошей і виступав за здійснення в цій галузі "маржинальної революції". У 1935—1938 pp. Дж. Хікс працював у Кембриджі. З 1938 р. — професор політичної економії Манчестерського університету.

Дж. Хікс був одним з перших, хто відгукнувся на славнозвісну працю Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей". У 1936 р. вийшла стаття-рецензія Дж. Хікса на цю книгу "Теорія зайнятості пана Кейнса". У 1937 р. у статті "Кейнс і "класики": пропонована інтерпретація" вчений вперше виступив з ідеєю "синтезу" кейнсіанської і неокласичної теоретичних систем. У 1939 p. вийшла книга Дж. Хікса "Цінність і капітал", яка принесла Дж. Хіксу широку популярність та визнання. Серед найвидатніших теоретичних праць цього періоду книга Хікса вирізнялася широтою і послідовністю теоретичного аналізу. З часом за цією працею міцно утвердилася репутація "класичної праці", а видатний дослідник економічної теорії П. Семюелсон ставив її на один рівень з творами А. Курно, Л. Вальраса, В. Парето та А. Маршалла. Книга багаторазово перевидавалася в Англії та інших країнах. На думку Дж. Хікса, в 1972 р. (разом з американським економістом К. Ерроу) Нобелівську премію з економіки він отримав передусім завдяки книзі "Цінність і капітал" та працям, написаним у 1939—1946 pp., в яких розроблялися основи теорії економічної рівноваги та "нової економіки добробуту".

У книзі "Цінність і капітал" автором уперше після А. Маршалла здійснено упорядковане, системне викладення та аналіз базових засад неокласичної теорії. Також була здійснена спроба вийти за межі традиційних схем, дати оригінальне трактування вихідних постулатів неокласики. Новаторство здійсненого Дж. Хіксом аналізу полягала у розгляді господарських зв´язків у системі загальної рівноваги. До найбільш вагомих наукових заслуг вченого дослідники відносять розробку мікроекономічних основ теорії загальної рівноваги.

Під час Другої світової війни Дж. Хікс видав низку праць, де розробляв проблеми функціонування місцевих бюджетів в умовах воєнної економіки. У 1945 р. вийшла його нова книга "Суспільний лад: вступ в економічну теорію", яка зарекомендувала себе в університетах англомовних країн як один з найпопулярніших навчальних посібників, що неодноразово перевидавався.

У 1950 р. вийшла його фундаментальна монографія "Розвиток теорії торгового циклу", у якій були викладені його погляди на проблему циклічності. Посилаючись на розробку теорії циклічності у світовій економічній літературі (Дж.М. Кейнс та ін.), Дж. Хікс висунув ідею створення загальної, синтезуючої концепції циклу. Викладені у праці власні погляди вченого базувались на принципах економічної динаміки, використанні моделі економічного зростання Р. Харрода. Вчений розглядав особливості циклічного руху економіки як відхилення відтрендової траєкторії розширеного відтворення.

Розробка фундаментальних проблем економічної теорії була продовжена ним у працях "Перегляд теорії попиту" (1956), "Капітал та економічне зростання" (1965). У праці "Теорії економічної історії" (1969) застосовувалися загальні закономірності, сформульовані економічною теорією, для здійснення історичного дослідження. За такого підходу метою дослідника був не простий опис конкретних історичних подій, а виявлення загальної тенденції, на тлі історичної конкретики. В цій же праці Дж. Хікс застосував свої напрацювання в галузі макроекономіки для ретроспективного аналізу економічного розвитку, приділивши увагу техногенним факторам економічного зростання та визначенню умов динамічної рівноваги.

Розробку теоретичних проблем сучасної інфляції найбільш повно здійснено у праці Дж. Хікса "Нариси про світову економіку" (1959), грошей — в праці "Критичні нариси з теорії грошей" (1967). До аналогічної проблематики він повертався і пізніше, зокрема, у книзі 1977 р. "Економічні перспективи. Нові нариси про гроші і господарське зростання", де досліджував таке нове явище, як одночасне зростання цін і безробіття.

Проблематика наукових праць Дж. Хікса 70—30-х pp. була визначена впливом нових кризових економічних явищ у світовій економіці, що спричинили кризу кейнсіанській ортодоксії. У 1975 р. вийшла його книга "Криза кейнсіанської економічної теорії", у якій Дж. Хікс у найбільш розгорнутій формі виклав критичні зауваження щодо теорії Кейнса. У 80-ті pp. у полі зору науковця опинились проблеми структурно-циклічних спадів, високої інфляції, стагфляції, розбалансування бюджетної та фінансової систем та ін. Аналіз Дж. Хіксом сучасної грошової системи, факторів формування грошової пропозиції, причин прискорення інфляційних процесів містився у таких його працях, як "Методи динамічної економіки" (1985), "Гроші, процент і заробітна плата" (1982), "Класики і сучасники" (1983) та ін.

За визначні наукові заслуги Дж. Хікс був обраний членом Британської, Шведської королівських, Італійської національної академій наук, Американської академії наук і мистецтв. У 1960—1962 pp. обирався президентом Королівського економічного товариства.

Дж. Хікс одним з перших зрозумів, що для поєднання з неокласикою оригінальна теорія Дж. Кейнса має бути істотно перероблена. Внесок Дж. Хікса у розвиток Кейнсової теоретичної спадщини виявився настільки вагомим та всеосяжним, що для його позначення виник термін "хіксокейнсіанство" чи " хіксіанство".

Похожие работы

Зародження та основні етапи розвитку економічної думки

Скачать

45570

1

5

... економістів. Визначаючи здобут­ки певної теоретичної школи, вони знаходять своє відображення в певних темах курсу. Ураховуються також відповідні досягнен­ня політекономії радянських економістів.   2.2. Основні етапи розвитку економічної науки   Економічна наука — це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематиза­ція об'єктивних знань про закони і принципи розвит­ку ...

Основні етапи еволюції ідеї громадянського суспільства

Скачать

57115

0

0

... розвитку цивілізаці, новий виток суспільного прогресу, який мав отримати відповідне офіційне призначеня та вираження. І на основі аналізу еволюції поглядів щодо даного феномену можемо виділити основні характерні риси цього етапу: 1)   розвиток громадянського суспільства був пов’язаний з падінням станово-феодального ладу, з виникненням капіталістичних виробчих відносин; 2)   громадянське суспі ...

Предмет і метод економічної теорії

Скачать

201836

0

6

... ринкової економічної системи. Державне регулювання поєднує форми і методи впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, на досягнення цілей державної економічної політики, а також сукупність знань і теоретичних концепцій такого регулювання. Методи державного регулювання поділяють на: правові - законодавчі та інші правові акти, які регламентують економічну діяльність, міжнародні угоди ...

Й. Шумпетер – засновник еволюційної економічної теорії

Скачать

32566

0

0

... з глибокими якісними зрушеннями у виробництві. "Можете послідовно приєднувати скільки завгодно поштових диліжансів, - писав він, - але таким шляхом ви ніколи не отримаєте залізницю". Для розуміння еволюційної економічної теорії важливо знати її співвідношення з неокласичною, тобто ортодоксальною, теорією. Адже вона виросла із заперечення неокласики, проте не відкидає цю теорію, а перебуває з нею ...