Міжнародний кримінальний суд: структура, компетенція

7.         Міжнародний кримінальний суд: структура, компетенція

У липні 1998 року в Римі 120 держав—членів Організації Об'єднаних Націй уклали договір для заснування вперше за всю історію постійного Міжнародного кримінального суду. Цей договір набрав чинності 1 липня 2002 року, через 60 днів після того, як 60 держав ратифікували або приєдналися до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. МКС покликаний був покласти край системі "одноразових" судів, що розглядали справи про військові злочини, зокрема, спеціальних трибуналів, заснованих для розслідування подій у колишній Югославії і геноциду в Руанді.

Потрібно відзначити, що Міжнародний кримінальний суд не має жодного відношення до Міжнародного суду ООН, який є її головним судовим органом і розглядає спори між державами. Він не пов'язаний і з міжнародними трибуналами по колишній Югославії і Руанді, які є тимчасовими органами і створені для розгляду конкретних ситуацій. Всі ці органи правосуддя ООН, окрім руандійського трибуналу, розташовані в Гаазі, однак завдання і цілі у них різні.

Станом на серпень 2006 року юрисдикцію МКС визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, які побоюються переслідування своїх солдатів. Ще два члени Ради безпеки ООН — Росія і Китай — також утрималися від участі в роботі Суду.

Компетенція МКС поширюється на всі найбільш тяжкі міжнародні злочини, вчинені після 1 липня 2002 року (дати набрання чинності Римським статутом). У березні та червні 2003 року були приведені до присяги перші судді і прокурор.

Виходячи із ст. 92 Уставу ООН, Міжнародний суд є головним судовим органом ООН. Його основне призначення — у вирішенні будь-яких міжнародних спорів, що будуть передані Суду державами, які спорять. У п. 1 ст. 33 Уставу ООН названі мирні засоби врегулювання міжнародних спорів, одним з яких є судовий розгляд, а саме Міжнародним судом, що постійно функціонує.

Усі члени ООН одночасно є учасниками Статуту Суду, а не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, що визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки (ст. 13 Уставу ООН). Суд відкритий для кожної окремої справи і для держав-неучасниць на умовах, що визначаються Радою Безпеки (ст. 35 Статуту).

Міжнародний суд складається з п'ятнадцяти чоловік, які утворюють колегію незалежних суддів, обраних незалежно від їх громадянства з числа осіб високих моральних якостей, та задовольняють вимогам, що пред'являються до їх країн для призначення на вищі судові посади, або які є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права (статті 2, 3 Статуту). Кандидати в члени Суду висуваються в кожній державі так званими «національними групами», які складаються з членів Постійної палати Третейського суду. Якщо та або інша держава не бере участі в Палаті, то вона утворює національну групу спеціально для висування кандидатів у члени Міжнародного суду. Члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки з числа осіб, занесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду.

Усі держави-члени і не члени ООН перебувають в однакових умовах при висуненні кандидатів у судді та при їх обранні.

Суд обирає Голову і Віце-голову на три роки з правом їх переобрання. Вибори відбуваються таємним голосуванням на підставі принципу абсолютної більшості. Якщо Голова є громадянином держави-сторони у справі, що розглядається судом, він поступається головуванням. Таке ж правило застосовується як до Віце-голови, так і до того з членів Суду, який буде покликаний здійснювати функції Голови. Крім п'ятнадцяти членів Суду, при розгляді окремих справ можуть брати участь так звані судді ad hoc, тобто ті, які обираються згідно із ст. 31 Статуту за вибором держави-сторони у спорі, якщо вона не представлена у Суді.

Судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначені.

Суд може також запросити асесорів для участі у засіданні з розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу і обираються Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації, на свій розсуд, провадження розслідування чи експертизи.

Суд розташований у Гаазі, однак, це не перешкоджає йому виконувати свої функції в будь-якому іншому місці. Згідно з п. 1 ст. 23 Статуту Суд засідає постійно, за винятком судових вакацій, строки і тривалість яких ним встановлюються. Члени Суду зобов'язані знаходитися в його розпорядженні в будь-який час, за винятком перебування у відпустці і відсутності у зв'язку з хворобою або з інших серйозних підстав.

Якщо держава зобов'язалася підкорятися компетенції Суду, справа проти неї може бути розпочата за одностороннім письмовим зверненням держави-позивача.

У п. 2 ст. 94 Статуту передбачено спосіб забезпечення виконання рішення Міжнародного суду. Так, якщо будь-яка сторона у справі не виконує зобов'язання, покладені на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки. А остання, якщо визнає це за необхідне, дає рекомендації щодо вжиття заходів для приведення рішення до виконання.

Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд не може розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, між приватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов'язковою, а факультативною.

Незважаючи на відносно низький рівень визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного суду ООН, останній все ж наділяється у ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні можливості Суду в справі розв'язання міждержавних спорів.

Суд має право давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання, на запит будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити. Консультативний висновок Міжнародного суду є лише вираженням думки міжнародних суддів з того чи іншого юридичного питання міжнародного права.

Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль над законністю рішень міжнародних організацій, виступати як апеляційна інстанція і виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів.

Звідси, рішення Міжнародного суду повинні стосуватися національних судів у наступних випадках:

- рішення і консультативні рішення Міжнародного суду використовуються при встановленні й застосуванні норм міжнародного права як допоміжні засоби. Якщо Міжнародний суд використовує рішення національних судів як допоміжні засоби для визначення правових норм, то тим більше це доречно щодо актів такого авторитетного органу як Міжнародний суд;

— рішення зобов'язує державу суду і, отже, всі державні органи, включаючи судові, ним керуватися;

— рішення визначають об'єктивний режим, наприклад, лінію проходження державного кордону. В даному разі не тільки суди держав, що брали участь у справі, а й треті сторони зобов'язані виходити з такого рішення.

Протягом всієї історії існування Міжнародного суду дебатувалось питання про посилення його ролі та впливу.

У самому Статуті ООН, по суті, закладена необхідність створення мережі міжнародних судових органів, оскільки Міжнародний суд ООН визнається головним судовим органом Організації.

Міжнародно-правова відповідальність держави-агресора за порушення миру і безпеки доповнюється мірами відповідальності фізичних осіб за порушення ними норм щодо забезпечення миру, законів і звичаїв війни. Судити воєнних злочинців можуть як спеціально створені міжнародні суди (міжнародні воєнні трибунали), так і національні суди тих держав, на території яких ці особи скоїли злочини. У 1993 р. Радою Безпеки ООН прийнято рішення про створення Міжнародного кримінального трибуналу із злочинів, вчинених на території колишньої Югославії. Було затверджено Статут Трибуналу, а у 1995 р. розпочався процес над керівниками деяких держав. У 1994 р. Резолюцією 955 Рада Безпеки ООН заснувала Міжнародний кримінальний трибунал для Руанди з метою переслідування осіб, винних у геноциді та інших серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права протягом 1994 р. Діяльність трибуналів для Югославії і Руанди — помітний крок у формуванні міжнародного кримінального права.

Тест

1. Міжнародна боротьба зі злочинністю включає:

а) розшук злочинців;

б) видачу всіх злочинців без виключення;

в) спільне судочинство;

г) обмін злочинцями.

2. Міжнародна організація кримінальної поліції є органом:

а) який діє під егідою ООН;

б) представників національних поліцейських структур;

в) що розслідує тільки міжнародні злочини;

г) з компетенцією на необмежену оперативно – розшукову діяльність.

3. Згідно норм міжнародного права видачі підлягають:

а) особи, що скоїли злочини, відносно яких закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності;

б) іноземці, що знаходяться на території держави;

в) особи, засуджені або звинувачені в скоєнні злочину;

г) громадяни своєї держави, що скоїли злочин.

4. Під міжнародним тероризмом слід розуміти:

а) вибухи в суспільному транспорті;

б) насильницькі акти проти громадян і об’єктів, що зачіпають інтереси більше, ніж однієї держави;

в) ізоляції політичних противників насильницькими методами;

г) захват заручників.

Задача 1.

Оперативні працівники УВС Одеської області арештували в м. Кишиневі 4-х громадян України, які прибули в Молдову відпочити на березі Дністра. Заарештовані підозрюються у скоєнні важких злочинів і були переправлені до Одеси.

Чи законні дії українських оперативних працівників?

Якщо незаконні, то як слід діяти в таких ситуаціях?

Відповідь. На мою думку, дії українських оперативних працівників є незаконними, оскільки суперечать Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993р., відповідно до норм якої українським оперативникам слід було вчинити дії у даному випадку.

Так, відповідно до статті 4 Договору Договірні Сторони надають взаємно правову допомогу шляхом виконання окремих процесуальних дій, зокрема, складання та пересилки документів, проведення обшуків, вилучення та накладення арешту на майно, пересилки та видачі предметів і документів, порушення або перейняття кримінального переслідування, видачі осіб, які здійснили злочини, допиту обвинувачених, підсудних, свідків, експертів, опитування сторін та інших осіб, проведення експертиз, судового огляду, виконання доручень про вручення документів, а також складання і направлення актів і документів.

Згідно зі ст. 53 Договору кожна з Договірних Сторін зобов'язується за клопотанням іншої Договірної Сторони провадити кримінальне переслідування своїх громадян, які мають місце постійного проживання на її території, підозрюваних у скоєнні злочину на території запитуючої Договірної Сторони.

Договірні Сторони можуть подавати клопотання про перейняття кримінального переслідування також у зв'язку з такими порушеннями права, які згідно з законодавством запитуючої Договірної Сторони є злочином, а згідно з законодавством запитуваної Договірної Сторони - тільки проступком.

Клопотання про перейняття кримінального переслідування складається у письмовій формі і повинно включати:

1) назву запитуючої установи юстиції;

2) ім'я і прізвище підозрюваної особи, її громадянство, а також інші дані про особу;

3) опис і правову кваліфікацію дії, в зв'язку з якою було подане клопотання про перейняття кримінального переслідування.

Крім того, до клопотання додається:

1) зміст кримінальних положень, а в разі необхідності - і інших положень запитуючої Сторони, важливих для кримінального переслідування;

2) матеріали справи або їх завірені копії, а також інші докази;

3) по можливості опис зовнішності підозрюваного, його фотокартку та відбитки пальців;

4) клопотання про відшкодування шкоди, а також по можливості інформацію про розмір шкоди;

5) заяви потерпілих про переслідування, якщо законодавство запитуваної Сторони вимагає цього.

Таким чином, оперативникам слід було подати відповідне клопотання та звернутися за правовою допомогою до Республіки Молдова через відповідні центральні органи влади.

Задача 2.

У місті Пльзені (Чехія) місцева поліція арештувала проживаючих у країні українських рекетирів, які обкладали даниною своїх співвітчизників «човників», бізнесменів, гастарбайтерів-українців, що працюють у Чехії. Рекетири предстали перед Чеським судом.

Адвокат підсудних розцінив дії поліції і суду як акт втручання у внутрішні справи України.

Чи мала право чеська поліція арештувати рекетирів?

Суду якої держави підсудні особи, що займалися незаконною діяльністю?

Відповідь. До даних правовідносин слід застосовувати Європейську конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах від 15.05.1972р. відповідно до якої будь-яка Договірна Держава має повноваження переслідувати у судовому порядку згідно із своїм законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої Договірної Держави. Такі повноваження можуть здійснюватися лише за клопотанням про порушення кримінального переслідування, що подається іншою Договірною Державою.

Будь-яка Договірна Держава, що згідно із своїм власним
законодавством має повноваження переслідувати за вчинення злочину, може відмовитися або утримуватися від кримінального переслідування підозрюваної особи, яка вже притягнута або буде притягнута до відповідальності іншою
Договірною Державою за вчинення того ж злочину. Рішення про відмову або утримання від кримінального переслідування є тимчасовим до тих пір, поки
остаточне рішення не буде прийняте в іншій Договірній Державі.

Якщо особа підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого законодавством договірної Держави, ця держава може звернутися до іншої Договірної Держави із клопотанням про порушення кримінального переслідування у випадках та на умовах, передбачених Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах. Якщо відповідно до положень цієї Конвенції Договірна Держава може звернутися до іншої Договірної Держави із клопотанням про порушення кримінального переслідування, то компетентні органи першої держави повинні брати таку можливість до уваги.

Кримінальне переслідування може порушуватися у запитуваній державі тоді, коли злочин, щодо якого заявляється клопотання про порушення кримінального переслідування, становив би злочин у разі вчинення на її території і коли за таких обставин злочинцю може бути призначена міра покарання також згідно із власним законодавством.

Договірна Держава може звернутися до іншої Договірної Держави із клопотанням про порушення кримінального переслідування в одному або декількох таких випадках:

- якщо підозрювана особа має постійне помешкання в запитуваній державі;

- якщо підозрювана особа є громадянином запитуваної держави або якщо ця держава є країною його походження;

- якщо підозрювана особа відбуває або має відбувати в запитуваній державі покарання, яке передбачає позбавлення волі;

- якщо в запитуваній державі за той же самий злочин або за інші злочини проти підозрюваної особи порушено кримінальне переслідування;

- якщо вона вважає, що передача провадження виправдана інтересами встановлення істини, і зокрема, що найбільш суттєві докази знаходяться в запитуваній державі;

- якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі винесення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудженого;

- якщо вона вважає, що присутність на судовому засіданні підозрюваної особи не може бути забезпечена в запитуючій державі, в той час як її присутність на судовому засіданні може бути забезпечена в запитуваній державі;

- якщо вона вважає, що вона не може сама виконати вирок, у разі винесення такого, навіть з використанням екстрадиції, в той час як запитувана держава спроможна це зробити.

Компетентні органи запитуваної держави розглядають клопотання про порушення кримінального переслідування, визначають у відповідності до їх власного законодавства, яких дій слід вжити щодо такого клопотання.

Клопотання про порушення кримінального переслідування супроводжується оригіналом або засвідченою копією кримінальної справи, а також іншими необхідними документами. Однак, якщо підозрювана особа утримується під вартою, а запитуюча держава не може подати ці документи разом із клопотанням про порушення кримінального переслідування, вони можуть бути надіслані пізніше.

Запитуюча держава письмово інформує також запитувану державу про всі процесуальні дії та про всі заходи стосовно провадження, які здійснено в запитуючій державі після передачі клопотання. Таке повідомлення супроводжується будь-якими необхідними документами.

Запитувана держава негайно інформує запитуючу державу про своє рішення щодо клопотання про порушення кримінального переслідування. Запитувана держава також інформує запитуючу державу про припинення провадження або про рішення, яке винесено по завершенні судового розгляду. Засвідчена копія будь-якого письмового рішення надсилається запитуючій державі.

Якщо держава звертається із клопотанням про порушення кримінального переслідування, вона не може продовжувати переслідувати підозрювану особу за злочин, у зв'язку з яким було заявлене клопотання про порушення кримінального переслідування, або виконувати рішення, яке вона постановила раніше щодо підозрюваної особи за цей злочин. До отримання рішення запитуваної держави щодо клопотання про порушення кримінального переслідування запитуюча держава однак зберігає за собою право здійснювати всі дії стосовно кримінального переслідування, за винятком притягнення до судової відповідальності або, у відповідних випадках, прийняття компетентним адміністративним органом рішення у справі.

Право здійснення переслідування і примусового виконання поновлюється за запитуючою державою:

- якщо запитувана держава інформує її про своє рішення не вживати дій щодо клопотання;

- якщо запитувана держава інформує її про своє рішення відмовити у прийнятті клопотання;

- якщо запитувана держава інформує її про своє рішення відкликати свою згоду на прийняття клопотання;

- якщо запитувана держава інформує її про своє рішення не порушувати провадження або припинити його;

- якщо вона відкликає своє клопотання до того, як запитувана держава проінформує її про своє рішення вжити дій щодо клопотання.

Клопотання про порушення кримінального переслідування, продовжує в запитуючій державі строки притягнення до відповідальності на 6 місяців.

Будь-яка дія, метою якої є порушення кримінального переслідування і яка здійснена в запитуючій державі відповідно до її законодавства і правил, має таку ж юридичну силу в запитуваній державі, тобто розглядається як така, що здійснена органами цієї держави, за умови, що таке ототожнення не дає такій дії більшої доказової сили, ніж в запитуючій державі.

Отже, особи, що займалися незаконною діяльністю, підсудні суду держави, громадянами якої вони є. Для цього держава, в якій вчинено злочин, має подати державі, громадянами якої є підозрювані особи, клопотання про порушення кримінального переслідування. При цьому компетентними органами цієї держави дії підозрюваних осіб мають розцінюватися як такі дії, що вчинені на території цієї держави.

Таким чином, після встановлення громадянства України підозрюваних у рекеті осіб, відповідні органи Чехії мали подати клопотання про порушення кримінального переслідування відповідним органам України. Рішення про притягнення до відповідальності Чеським судом мало бути прийняте лише після отримання відповіді на заявлене клопотання, в якому було б зазначено, що держава Україна прийняла рішення не вживати дій щодо клопотання або відмовити у прийнятті клопотання, або відкликати свою згоду на прийняття клопотання, або не порушувати провадження або припинити його.

Чеська поліція мала право арештувати осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. У такому випадку у клопотанні про порушення кримінального переслідування обов’язково мало бути зазначено про такі дії.

Список використаної літератури:

1.                Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20.04.1959р.

2.                Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993р.

3.                Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.1957р.

4.                Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 15.10.1975р.

5.                Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 17.03.1978р.

6.                Конвенція про передачу засуджених осіб від 21.03.1983р.

7.                Додатковий протокол до європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 17.03.1978р.

8.                Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15.05.1972р.

9.                Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993р.

10.             М.О. Баймуратов. Міжнародне право. Підручник. «Одісей», Харків – 2002р.

11.             С. Кравчук. Міжнародна правова допомога в кримінальних справах. Право України № 12/1999р., стор. 59-61

12.             В.М. Філатов, С.А. Солоткий. Застосування норм міжнародних договорів і рішень Європейського суду з прав людини у кримінальному судочинстві. Вісник верховного Суду України № 7/2004, стор. 32-38

13.             В. Іващенко. Проблеми відповідальності за міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру. Юридичний журнал № 6/2005