Зовнішня політика держави. Роль армії в забезпеченні зовнішньої політики держави

2. Зовнішня політика держави. Роль армії в забезпеченні зовнішньої політики держави.

Зовнішня політика – це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей.

Зовнішня політика – складна система відносин між суверенними державами чи визнаними міжнародним співтовариством політичними утвореннями, що мають свої особливі (для держав – національні) інтереси. Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та ін. факторів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика держави складається: з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави (національних інтересів) на міжнародній арені; з об’єктивного „виносу” у зовнішню політику певних внутрішніх процесів і явищ, що розвиваються в державі і суспільстві; з необхідності для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин; з необхідності впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагування на їх дії, оскільки вони прямо чи побічно торкаються інтересів держави.

Виникають закономірні запитання: В чому полягає сутність зовнішньої політики держави? Який характер взаємозв’язку між її зовнішньою і внутрішньою політикою? Для з’ясування суті зовнішньої політики варто врахувати міркування американського політолога Ганса Моргентау: „Суть міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьба за силу, яка модифікується лише різними умовами, що складаються у внутрішній і міжнародній сферах”.

Таким чином, зовнішня і внутрішня політика як дві грані складного, але єдиного процесу об'єктивно існують і, природно, взаємно залежать одна від одної. Сутність і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави та від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити мету, характерну для більшості держав, особливо підкреслити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави.

Реалізація зовнішньої політики здійснюється у різних формах в залежності від конкретних умов і можливостей.

Пасивна – характерна для економічно, політично і військово слабких держав, що виражається в зміні внутрішньої політики держав під впливом міжнародного оточення. Політично це означає відмову від частини суверенітету, перехід на позиції об’єкта зовнішньої політики інших держав.

Агресивна – характеризується формуванням експансіоністської мети, примусом зміни зовнішньої і внутрішньої політики інших держав.

Активна – характеризується активними пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою.

Консервативна – характеризується активною, іноді навіть агресивною політикою захисту досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.

З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави пов’язані її мета і функції.

Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави – це забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності, що пов’язано із захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів.

Функції зовнішньої політики

 

Вищезазначена захисна функція зовнішньополітичних зусиль держави полягає також у її пристосуванні до системи міжнародних відносин. Реалізація захисної функції спрямована на запобігання загроз для держави, на пошук мирних політичних рішень виникаючих спірних питань і проблем. Ефективна реалізація захисної функції залежить від здатності держави, її спеціальних органів і інститутів виявляти (визначати) потенційні джерела загрози і небезпеки, не допускати небажаного перебігу подій. Спеціальними інститутами, призначеними для такої мети, є посольства, консульства, представництва, органи розвідки і контррозвідки. Найважливішим завданням зовнішньої політики є посилення економічного і політичного потенціалу держави. Від зовнішньої політики, становища держави на міжнародній арені залежить і економічний розвиток країни, і її політична стабільність. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробуту суспільства, а тому її завданням стає забезпечення для держави більш вигідної участі в поділі праці, пошук більш дешевих ресурсів (сировинних і трудових), забезпечення більш вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни тощо. Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію, яка спрямована на встановлення стійких економічних, торгових, науково-технічних та інших зв’язків з іншими державами. Інформаційно-представницька функція зовнішньої політики знаходить своє вираження в діяльності відповідних органів з метою створення позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують свої уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція реалізується за допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих чи інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави, на збереження рівноваги в системі політичних зв’язків.

Засоби зовнішньої політики

З метою реалізації зовнішньої політики держави використовуються наступні види засобів: політичні, економічні, військові, інформаційно-пропагандистські.

Політичним засобом насамперед є дипломатія – офіційна діяльність держави в особі спеціальних інститутів та за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, допустимих з позицій міжнародного права, які мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, візитів, спеціальних конференцій і нарад, зустрічей, підготовки та укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листування, участі в міжнародних організаціях тощо.

Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньополітичної мети. Держава, що має сильну економіку, фінансову могутність, займає і відповідне становище на міжнародній арені. Навіть територіальне невеликі держави, небагаті матеріальними і людськими ресурсами, можуть відігравати важливу роль на світовій арені, якщо вони спираються на потужну національну економіку, що базується на передових технологіях і яка може бути поширеною за межі власних кордонів. Дієвими економічними засобами є ембарго чи, навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої економічної допомоги чи відмовлення в її наданні.

Військові засоби зовнішньої політики – військова могутність держави, що ґрунтується на оборонній економіці та інфраструктурі, воєнній організації держави, армії, її чисельності, якості озброєння, моральному стані, наявності військових баз, володінні ядерною зброєю, морально-психологічній готовності населення до виконання військових завдань тощо. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого, так і непрямого впливу (війни, інтервенції, блокади та ін.).

Інформаційно-пропагандистські засоби – увесь арсенал сучасних засобів масової інформації (ЗМІ), пропаганди й агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливих партнерів. За допомогою ЗМІ формується в очах світової громадськості позитивний образ держави, почуття симпатії до неї, а в разі потреби – антипатії й осуду стосовно інших держав.

Принципи зовнішньої політики

Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави заснована на певних принципах. Своє втілення принципи зовнішньої політики дістають у міждержавних угодах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, у якому сформульовані принципи міжнародного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий у 1945 р. 50-ма державами світу Статут Організації Об’єднаних Націй. Найважливіші принципи сучасної зовнішньої політики викладені в „Декларації про принципи міжнародного права”. Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнародного спілкування сприяли наступні документи Генеральної Асамблеї ООН: „Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960 р.), „Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981 р.) та інші. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значною мірою сприяють двосторонні угоди держав про співпрацю. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами, до яких відносяться: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права на самостійне визначення своєї долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зобов'язань, всезагальна повага прав людини та її основних свобод, пріоритет загальнолюдських цінностей.

Принцип мирного співіснування. Основна ідея принципу полягає в тому, що держави зобов’язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна щодо одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативну модель світового порядку, за якою не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі.

Принцип незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах – це загальна вимога, на якій ґрунтується Статут ООН: „Усі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якось інакше”. Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо стався збройний напад на державу (ст. 51), і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.

Принцип суверенної рівності держав. Соціальною аксіомою є те, що домо­витись можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях сторін немає рівності, то вони ґрунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому підпорядкуванні. Декларація про принципи міжнародного права проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру, що для всіх країн існує однаковий обов’язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов’язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни рівноправно зацікавлені у розв’язанні загальнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством.

Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип є підставою для заперечення територіальної експансії у будь-якій формі. Принцип територіальної цілісності виключає насильне загарбання або зміну приналежності іноземних територій, а також забороняє протиправне використання іноземних територій або завдання їм шкоди.

Принцип невтручання у внутрішні справи Статут ООН накладає на всі держави зобов’язання не втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої країни.

Принцип поважання прав людини та її свобод як одного з основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави. Цей принцип має загальне міжнародно-правове зобов’язання для всіх держав незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку поважати й дотримуватись прав людини та свобод усіх індивідів незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

Принцип взаємного інтересу Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил іде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

Принцип пріоритету загальнолюдських цінностей над вузько націоналістичними любої держави.

Принцип відповідності нормам міжнародного права.

В Конституції України визначаються наступні задачі зовнішньої політики держави (ст. 18):

v   забезпечення національних інтересів держави;

v   захист прав і інтересів громадян України за кордоном;

v   створення необхідних умов для соціально-економічного розвитку держави.

Сучасні держави, виходячи з того, яку вони проводять зовнішню політику, можна віднести до таких груп:

1.         Держави з нейтральним курсом зовнішньої політики: не є членами воєнно-політичних союзів і на своїй території не мають воєнних баз інших держав (Швеція, Швейцарія, Фінляндія).

2.         Держави, які входять в систему воєнно-політичних союзів, або пов’язані воєнно-політичними погодженнями між собою (держави НАТО).

3.         Держави, зовнішня політика яких в значній мірі зорієнтована на відношення у середині певного регіону (більшість держав Африки).

4.         Держави, зовнішня політика яких знаходиться в стадії розвитку (держави із СРСР).

5.         Держави, які мають територіальні претензії до інших держав (Японія, Ізраїль, Китай).

6.         Група держав, у зовнішній політиці яких проглядається релігійний фактор (Палестина, Афганістан, Іран, Ірак).

Основні тенденції у зовнішній політиці держав, які визначають роль і місце армії на сучасному етапі

Перша: оздоровлення міжнародної обстановки і посилення можливостей розв’язання великомаштабної війни.

Фактори, які характеризують цю тенденцію:

1.         Зниження глобальних протиріч між двома світовими суспільно-політичними системами.

2.         Усвідомлення політичними керівниками світових держав, перш за все ядерних, безперспективності війни між ними.

3.         Зниження рівня озброєнь і збройних сил великих держав, зміцнення між ними довіри.

4.         Становлення нової системи міжнародних відносин (під егідою ООН).

Друга: збереження небезпеки виникнення воєнних конфліктів локального масштабу, використання воєнної сили для вирішення суперечних проблем.

Основні фактори цієї тенденції:

1.         Прихильність США політиці гегемонізму і диктату, розширення зон впливу США, ставка на силу у вирішенні кризових явищ.

2.         виникнення у Європі та Центральній Азії нових держав, переділ сфер впливу.

3.         Наявність економічних криз у нових державах.

4.         Стимулювання протиріч націоналістичними і іншими шляхами для досягнення своїх політичних цілей.

5.         Зріст нетрадиційних видів небезпеки: економічна, соціальна, кримінальна, міжнародний тероризм.

Виходячи з цих тенденцій видно, що армія набуває зараз нових функцій:

v Армія використовується, як останній аргумент у локальних воєнних конфліктах.

v Миротворча діяльність у зонах воєнних конфліктів.

Баланс інтересів у зовнішній політиці – це не підпорядкування інтересів інших країн своїм інтересам, а здатність включити їх інтереси в коло своїх власних.

Висновок: людство поступово уявляє всю складність свого майбутнього, тому процес становлення взаємозалежного світу, єдиного соціуму інтенсивно розвивається. Закономірності становлення цілісного світу не тільки наполегливо вимагають досягнення балансу інтересів різних держав, планування та реалізації ними неконфронтаційного зовнішньополітичного курсу, але й вимагають узгодженості політичної волі народів і урядів усіх країн як необхідної умови збереження миру, прогресу цивілізації.