Розвиток економіки Греции в 90-х р. та її участь в Європейському союзі

Вступ

Греція – це країна з великим історичним минулим, з багатовіковими традиціями боротьби за волю, проти іноземних завойовників і складним, багатим подіями сучасним політичним життям.

Ця середземноморська країна розташована на стику Європи й Азії, поблизу Африки, і саме своїм ключовим географічним положенням, що має важливе значення у військовому і торгово-транспортному відношеннях, вона часто залучала до себе увагу великих держав. Греція лежить на перехресті важливих морських і повітряних шляхів, що зв'язують розвиті в економічних відносинах держави Закордонної Європи з багатими різноманітними ресурсами країнами Близького Сходу.

Площа Греції – 131,9 тис. кв. км. Вона займає південний край Балканського півострова. До складу Греції входять також понад 1000 островів, на які приходиться близько 20% усієї території країни, у тому числі такі великі, як Крит, Евбея, Родос, Лесбос, Хіос, а також архіпелаги Іонічний, Кіклади, Північні і Південні Споради.

Берега Греції і її островів, що омиваються Егейським, Критським, Іонічним і Середземним морями. Багато заток і бухти являють собою зручні природні гавані. Це з давніх часів сприяло розвитку мореплавства.

Економічне життя сучасної Греції, так само як і в далекій давнині, тісно пов'язане з морем. Переважно морським шляхом здійснюються її зовнішні зв'язки. До морського узбережжя тяжіє населення Греції, тут розташовані її самі великі міста. Морський флот цієї невеликої країни один з найбільших у світі. Рибальство – одне з традиційних і найбільш древніх занять її населення.

Метою даної роботи є визначення особливостей економічного розвитку Греції в дев’яностих роках, а також розглянути особливості вступу і участі даної країни в Європейському союзі.

Методи дослідження: методи аналізу літературних джерел і статистичних даних, логічні методи дослідження (аналізу, синтезу, узагальнення, абстрагування, синтезу, аналогії).

Предметом дослідження є розкриття сукупності взаємозв’язків, що визначили економічний розвиток Греції в 90- х роках ХХ ст.

На основі мети були поставлені наступні задачі:

1.         Розглянути особливості економіки Греції на сучасному етапі.

2.         Охарактеризувати розвиток економіки Греції в 90-х роках ХХ ст.

3.         Охарактеризувати інтеграційні процеси в Західній Європі

4.         Розглянути особливості участі і перспективи Греції у складі ЄС.

1. Загальна характеристика економіки Греції

1.1 Господарство

Бідність природними ресурсами й інші причини привели до того, що сучасна Греція ще відстає від розвитих в економічних відносинах держав Європи. Лише в 60-і роки в результаті залучення іноземного капіталу, державної політики стимулювання будівництва великих промислових підприємств, розширення зовнішньої торгівлі й інших причин Греція перетворилася в індустріально-аграрну державу.

Підсилився процес концентрації і централізації виробництва. Нині великі грецькі й іноземні монополії контролюють понад половину всієї промисловості країни.

В останні роки промисловий розвиток Греції прискорюється, відбувається структурна перебудова її економіки. У 1995 р. на долю промисловості приходилося 34% валового національного продукту, а внесок у нього сільського господарства знизився до 14%. Однак як і раніше ведучу роль у створенні валового національного продукту (52% у 1995 р.) грає сфера послуг. Найважливіше місце в ній займає морський транспорт, у тому числі міжнародний фрахт грецьких судів, і іноземний туризм. Ростуть і грошові перекази греків-емігрантів.

Серйозні проблеми встають перед Грецією в зв'язку з її вступом у ЄС. Економіка Греції істотно відрізняється від господарства країн Співтовариства. З одного боку, Греція в економічних відносинах менш розвинута, ніж її партнери по «Загальному ринку», але, з іншого боку, її господарство розвивається більш швидкими темпами, чим економіка ЄС у цілому.

У порівнянні з іншими країнами ЄС у Греції усе ще дуже велика частка сільського господарства в структурі валового національного продукту, мала частка промисловості. У той же час серед країн Співтовариства Греція виділяється величиною свого морського флоту.

 

1.2 Промисловість

 

Подібно іншим невеликим європейським капіталістичним країнам, у Греції промисловість розвинута непропорційно по своїй галузевій структурі і дуже нерівномірно розміщається на території країни, деякі найважливіші галузі зовсім відсутні, наприклад авіаційна, верстатобудування. Важка промисловість знаходиться ще на первісній стадії розвитку. Індустріальне обличчя країни дотепер визначають традиційні галузі легкої індустрії: текстильна, харчова, тютюнова, підсилюється експортне значення швейної і взуттєвої промисловості. Однак відносно швидко ростуть такі галузі промисловості, як металургія, нафтохімія, електротехніка, цементне виробництво і традиційна для Греції гірничодобувна промисловість.

Для грецької промисловості характерно те, що поряд з деякими великими підприємствами існує велика кількість дрібних заводів і фабрик, здебільшого напівкустарного типу і низького технічного рівня. Грецька промисловість працює в основному на внутрішній ринок.

Індустріальні підприємства Греції зосереджені головним чином в Атиці, на острові Евбея, а також у Центральній і Західній Македонії, тяжіючи до прибережних районів і до портів. Особливо швидко розвивається індустрія в столичному районі Афіни – Пірей, де зосереджено 2/3 виробничих потужностей країни. Єдине промислове місто, що якоюсь мірою можна порівнювати з Афінами, – Салоніки. Росте промисловість у Патрах, Волосі, Іракліоні. Хоча в Греції проголошена політика децентралізації розміщення промисловості, помітних зрушень у цьому відношенні нема, відбувається лише деяке уповільнення росту частки Афінського району.

Велика увага в Греції приділяється розвитку традиційної гірничодобувної промисловості. Родовища корисних копалин у країні досить численні, але здебільшого небагаті. Найбільш важливий видобуток бокситів, залізонікелевих руд і бурого вугілля.

По запасам бокситів Греція займає одне з перших місць у Західній Європі. Достовірні запаси їх складають 120 млн. т, а ймовірні-більш 500 млн. т. Боксити добувають у Центральній Греції, поблизу гір Парнас і Гьона, а з недавнього часу також біля міста Флорина, на півночі країни. Більше половини їх експортується в США, Іспанію й інші країни.

Біля міста Ларимна, на островах Евбея, Кріт і в інших районах ведеться видобуток залізонікелевих латеритових руд.

З найдавніших часів у Греції добувають руди свинцю, міді, срібла й інших металів. Один із самих древніх рудників світу поблизу міста Лавріона, на півострові Атика, дає щорічно близько 18 тис. т. свинцю і приблизно 15,5 т срібла. Комплексні сульфідні руди, що містять ці метали, добуваються також біля Александрополіса у Фракії і на сході Пелопонесу. Біля Козани, на півночі Греції, виявлені багаті родовища хромітового залізняку і великі родовища азбесту. Греція багата також магнезитовою сировиною.

З античних часів славиться грецький мармур різних кольорів. І нині мармурові кар'єри є в Атиці і на деяких островах, але мармур уже не грає такої ролі в господарстві, як у стародавності. На островах Тиру і Нісиріс добувають пемзу дуже гарної якості. На острові Наксос – найбільше у світі родовище наждаку.

Енергетичними ресурсами країна бідна і має лише досить великі родовища низькоякісного бурого вугілля – лігніту, загальні запаси якого складають 5 млрд. т. Головні буровугільні родовища Греції розташовані в околицях Птолемаіса і на півострові Пелопонес, біля міста Мегалополіса.

Поблизу острова Тасос в Егейському морі були відкриті родовища нафти з запасами в 19 млн. т. і підводне родовище газу. Газ виявлений також і на суші, у районі Флоріни.

Основу енергобалансу Греції складає нафта. Вона ввозиться через границю, головним чином із Саудівської Аравії. Нафта переробляється на чотирьох нафтопереробних заводах, самий великий з яких (потужністю 7 млн. т. сирої нафти в рік) знаходиться в Коринфі, а інші – у містах Элефсис, Аспропіргос і Салоніка. [13; 223]

У країні нараховується понад 300 електростанцій, здебільшого дрібних. Щорічно усі вони роблять більш 20 млн. квт-ч електроенергії, у тому числі 84% її одержують на теплових електростанціях, що використовують місцевий мазут, і 16% – на гідроелектростанціях. Найбільш великий електроенергетичний комплекс, загальною потужністю 1263 тис. квт, використовує лігніти. Гідроенергоресурси використовуються в Греції недостатньо. Сумарна потужність гідроелектростанцій досягає приблизно 700 тис. квт. Більшість їх побудована на бурхливих гірських ріках, що мають водоймища.

Підприємств чорної металургії розміщаються в трьох центрах: Великих Афінах, Салоніках і Волосі. Серед них є тільки один металургійний завод повного циклу в великих Афінах. Для сучасного напрямку розвитку грецької чорної металургії характерні «міні-заводи», що поєднують невеликі передільні сталеплавильні підприємства і прокатні стани.

Основа металургії країни – виплавка алюмінію і феронікелю. У Греції діє єдине підприємство по випуску глинозему й алюмінію потужністю понад 140 тис. т. металу в рік, побудоване в районі Парнаського родовища бокситів, поруч з портом для вивозу алюмінію – Ітеа. У місті Ларимна, у Центральній Греції, на заводі компанії ЛАРКО виробляється феронікель. [12; 245]

Машинобудування Греції зосереджено в основному в районі великих Афін, де роблять устаткування для сільського господарства і виноробства, різні запасні частини. Тут же наявний і великий суднобудівний завод і невеликі судноремонтні верфі. Швидкими темпами розвивається електротехнічна промисловість.

Хімічні заводи Великих Афін і вуглехімічний комплекс Птолемаіса роблять кислоти, мінеральні добрива, аміак, скипидарну олію.

Помітну роль у господарстві Греції грає виробництво цементу, засноване на використанні місцевої сировини – пуцолана й ін. По експорті цементу Греція займає третє місце в світі після Японії й Іспанії. [1; 117]

Незважаючи на розвиток в останні роки нових виробництв важкої індустрії, перше місце серед обробних галузей Греції як і раніше займає легка промисловість, у першу чергу, текстильна. Переважає виробництво бавовняних тканин. Розвинуте килимарство. В текстильній промисловості Греції все більше використовуються штучні, синтетичні і змішані волокна місцевого виробництва.

Текстильна промисловість – важлива експортна галузь. Близько 80% експорту текстильних товарів країни направляється у ФРН, Францію і Великобританію.

Серед харчових виробництв по потужності виділяється цукрова промисловість, що цілком задовольняє внутрішній попит країни. Самі великі цукрові заводи розташовані в містах Плати, Лариса, Ксанти, Сірці.

 

1.3 Сільське господарство

 

Сільське господарство Греції лише в останні десятиліття уступило ведучу роль сфері послуг і промисловості. У країні переважають дрібні селянські землеволодіння, але в найбільш родючих районах (у Фессалії, Македонії, на Пелопоннесі) поширені і крупні господарства.

Греція здавна спеціалізується на виробництві декількох трудомістких експортних культур, головним чином тютюну, оливок, винограду, цитрусових і бавовнику.

У країні мало земель, придатних для ведення сільського господарства. Обробляється лише 3,5 млн. га, ледве більше 1/4 території країни.

Багато сільськогосподарських земель мають потребу в зрошенні, однак менш 20% оброблюваних земель – поливні. Основні зрошувані культури – це бавовник, фруктові дерева, рис, а також овочі, тютюн, кукурудза. Одна з важких проблем у сільському господарстві Греції – боротьба з ерозією ґрунтів і підвищення врожайності культур.

На родючих рівнинах Фессалії, Македонії і Фракії вирощується пшениця, посіви якої займають більш 60% всіх орних земель.

На півночі країни, у заболочених низов'ях рік Вардара і Стримона, сіють рис. У Епіре, Македонії і Фракії вирощують кукурудзу і ячмінь. Великі врожаї в Греції дають помідори – понад 1,9 млн. т у рік.

По берегах Греції, крім північного узбережжя Егейського моря, розкинулися плантації апельсинів, лимонів, мандаринів і інших цитрусових. У садах вирощують яблука, персики, груші, абрикоси, інжир.

З глибокої стародавності в Греції вирощують виноград, у тому числі такі всесвітньо відомі сорти, як коринка і султанича, що йдуть на ізюм. Частина винограду використовується для виробництва вина, яким особливо славиться острів Самоз.

Не менш древня і культура оливи. По виробленню маслинової олії Греція займає третє місце у світі після Іспанії й Італії. Маслинові гаї займають 0,5 млн. га в Центральній і Південній Греції і на південних островах.

Горбисті райони Фракії і Македонії – один з великих світових центрів виробництва тютюну, що славиться своєю якістю. [7; 210]

Греція – найбільший у Західній Європі виробник бавовни. Бавовник вирощують по берегах рік Вардара і Стримона, у Беотії і на острові Лемнос.

Тваринництво в сільському господарстві Греції відіграє незначну роль. Це пов'язано з убогістю природної кормової бази. Кам'янисті пасовища придатні лише для випасу овець і кіз. Непомірний випас ще більше збіднює пасовища і викликає ерозію ґрунту.

У багатьох районах країни розводять домашніх птахів, кроликів, бджіл. На узбережжі й островах розвинуте рибальство. У південній частині Пелопоннесу і на островах ведеться традиційний промисел губки на експорт, але видобуток її поступово знижується.

1.4 Транспорт і зовнішньоекономічні зв'язки

 

Величезна роль в економіці Греції належить морському флоту, що зв'язує її роз'єднані морем частини. Грецький флот входить у число «світових ізвозчиків». Фрахт морських судів приносить країні великий доход. На узбережжях Греції, включаючи острова, розташовано 156 портів. Самі великі з них Пірей, Салоніки, Волос і Патри. Більшість портів зовсім незначні і служать лише для місцевих потреб, багато серед них рибальських. По загальному тоннажі (42 млн. бр. per. т.) торговий флот Греції займає одне з перших місць в світі.

Залізничний транспорт розвинутий слабко. Загальна довжина залізниць – 2,6 тис. км, багато залізниць вузькоколійні. Головна магістраль країни – Афіни – Салоніки – Ідомени.

Довгі роки Греція була відома поганими автомобільними дорогами. Зараз це відходить у минуле. Шляхова мережа росте і поліпшується, головним чином під впливом туристського «буму».

Усі головні міста і великі острови зв'язані між собою авіаційними лініями. Через територію Греції пролягають важливі міжнародні авіатраси, що ведуть з Європи в Азію, Африку й Австралію. Грецію називають «світовим повітряним ізвозчиком». Біля Афін знаходиться найважливіший у південно-східній Європі транзитний аеропорт Эллінікон. [8; 210]

Греція – традиційна країна міжнародного туризму. Іноземних туристів залучають у Грецію її безцінні античні пам'ятники, найцікавіші музеї, особливо археологічні, руїни Олімпії, Дельф, знаменитих давньогрецьких міст, а також її приморські курорти, розташовані на півострові, і на багатьох островах. В останні роки Греція переживає дійсний – «туристський бум». В Греції побудовано безліч готелів різних категорій, кемпінгів і т. п. не тільки в головних туристських центрах, але й у таких куточках країни і її островів, куди колись туристи і не заглядали. Більше всього туристів прибуває із США, Великобританії і ФРН.

Господарство Греції тісно пов'язано зі світовим ринком і в дуже сильному ступені залежить від нього.

1.5 Розвиток економіки Греції

Греція має тривалий досвід європейської інтеграції. Вона є повноправним членом ЄС з 1 січня 1981 р. До 1981 р. вона 19 років (з 1 листопада 1962 р.) була асоційованим членом ЄС. Водночас у межах ЄС Греція була і залишається визнаним економічним аутсайдером. Але протягом 90-х років уряд Греції багато зробив для того, щоб досягти економічної конвергенції з іншими країнами ЄС, особливо в галузі грошово-кредитної та валютної політики. Нагадаємо, що відповідно до Маастріхтського договору було визначено критерії економічної конвергенції для країн, які мають утворити валютний союз. П'ять основних критерії такі:

1. Темпи інфляції в країні (розраховані як гармонізований індекс споживчих цін) не повинні перевищувати аналогічний показник у трьох країнах з найнижчим рівнем інфляції більш як на 1,5 процентного пункту.

2. Процентні ставки по довгострокових кредитах (10 років) не можуть перевищувати більш як на 2 процентних пункти відповідні ставки у трьох країнах з найнижчим рівнем інфляції.

3. Дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП.

4. Державний борг не повинен перевищувати 60% ВВП.

5. Країна не менше 2-х останніх років має брати участь у Європейській валютній системі (ЄВС), тобто обмінний курс її валюти не повинен виходити за межі коливань, встановлені ЄВС.

Свого часу Італія і Фінляндія виконали п'яту умову про дворічне членство в ЄВС, приєднавшись до системи якраз за два роки до запланованого вступу до валютного союзу. Фінська марка увійшла в систему 12 жовтня 1996 p., а 24 листопада 1996 р. в ЄВС повернулася італійська ліра після чотирирічної перерви. Тобто на 1 січня 1999 р. стаж участі валют цих країн в ЄВС становив 2 роки 2,5 місяця для фінської марки і 2 роки 1 місяць для італійської ліри. Грецька драхма, хоч і входила до кошика валют ЕКЮ, але участі в механізмі обмінних курсів ЄВС не брала до 1998 р. Однак з 16 березня 1998 р. (ще до утворення 11 країнами валютного союзу) грецька драхма приєдналася до ЄВС. Тоді ж її курс було встановлено на рівні 357 драхм за 1 ЕКЮ.

Щоправда, з 1 січня 1999 р. почав діяти валютний союз між 11 зазначеними країнами ЄС і з цього ж часу почала функціонувати ЄВС-ІІ. Вона замінила ЄВС у зв'язку з утворенням валютного союзу і залишилася головним інструментом валютної інтеграції для тих країн ЄС, які не увійшли в «зону євро». Таким чином, ЄВС-ІІ складається лише з двох країн – Данії та Греції. Але так чи інакше, до 16 березня 2000 р. Греція номінальне виконає умову про дворічну участь в ЄВС і принаймні за цим критерієм відповідатиме вимогам вступу до валютного союзу ЄС. В ЄС передбачено кожні два роки проводити перевірку критеріїв економічної конвергенції для країн, які не беруть участі у валютному союзі. Таким чином, найближчий вступ нових членів до валютного союзу може відбутися 1 січня 2001 р. Отже, Греція розраховує отримати рекомендації Комісії ЄС на вступ до єврозони до 1 січня 2001 р. Уряд Греції на початку березня 2000 р. офіційно оголосив про намір приєднатися до економічного та валютного союзу. Однак питання полягає в тому, чи зможе Греція виконати інші вимоги маастрихтських критеріїв конвергенції. [11; 180]

У таблиці наведено динаміку основних макроекономічних показників Греції протягом другої половини 90-х років (за даними Євростату), за якими визначають рівень економічної конвергенції в ЄС, необхідний для вступу до валютного союзу. Як бачимо, протягом 1994–1998 pp. Греції вдалося скоротити інфляцію більш як удвічі – з 10,2 до 4,5%. Нагадаємо, що в 1990–1991 pp. інфляція в Греції становила 18–20%. Отже, з того часу досягнуто значного прогресу. При утворенні валютного союзу верхньою межею інфляції для країн-членів було визначено 2,7%. На сучасному етапі розвитку валютної інтеграції в Європі країна – претендент на членство у валютному союзі змушена буде орієнтуватися на 2% інфляції за рік. По-перше, у 1998 р. інфляція в таких країнах, як Франція, ФРН, Австрія, становила лише 0,5–0,6%, додамо ще 1,5 процентного пункту для визначення верхньої межі, згідно з маастрихтським критерієм, і отримаємо 2,0–2,1%. По-друге, відповідно до формулювання Ради керуючих Європейського центрального банку (ЄЦБ), під стабільністю цін розуміється така їхня динаміка, за якої гармонізований індекс споживчих цін по всій «зоні євро» збільшується по відношенню до попереднього року не більш як на 2%.

Отже, можна зробити висновок, що у найближчі роки для вступу до валютного союзу ЄС Греції потрібно буде знизити рівень інфляції ще на 2–2,5% (з 4,5 до 2,5–2%). Це завдання є цілком реальним. За даними Євростату, в березні 1999 р. у Греції рівень інфляції порівняно з березнем 1998 р. становив 3,2%.

Статистичні дані показують стабільну тенденцію щоквартального зниження інфляції (процент зміни середнього арифметичного індексу споживчих цін за останні 12 місяців до середнього арифметичного індексу споживчих цін за попередні 12 місяців). Так, якщо в 1997 р. щоквартальні рівні інфляції становили: в І кварталі 7,4%; II – 6,7; III – 6,1; IV – 5,4%, то в 1998 p., відповідно, – 5,2; 5,1; 5,0; 4,5%; а в І кварталі 1999 р. цей показник дорівнював 4,3%.

Ці дані свідчать, що для досягнення рівня інфляції в 2–2,5% досить утримувати заданий темп скорочення інфляції протягом двох років. Це дає змогу сподіватися, що до кінця 2000 р. інфляція знизиться до рівня, необхідного для вступу до валютного союзу.

Відповідно до зниження інфляції в Греції протягом 1994–1998 pp. більш як удвічі знизилися процентні ставки по довгострокових кредитах. Для вступу до валютного союзу в січні 1998 р. було необхідно, щоб середні значення процентних ставок по довгострокових кредитах не перевищували 7,8%. Минулого року ця норма становила близько 6,5–7,0%. Як показує аналіз даних таблиці, при дальшому скороченні темпів інфляції Греція може знизити процентні ставки по довгострокових кредитах до рівня, необхідного для вступу до валютного союзу, протягом найближчого періоду. [9; 210]

Основні макроекономічні показники Греції у 1994–1998 pp.

Головне досягнення уряду Греції на шляху до валютного союзу – безперечно, у сфері подолання дефіциту держбюджету. Як видно з таблиці, протягом 1996–1998 pp. дефіцит державного бюджету вдалося скоротити з 10,3% до 2,4%. При цьому вже в 1998 р. Греції вдалося «вписатися» у трипроцентний бар'єр дефіциту, встановлений для членів валютного союзу. Результат тим більш вражаючий, якщо згадати, що в 1990 р. дефіцит держбюджету в Греції сягав 18,5% від ВВП.

Дещо гірша ситуація складається в Греції з державним боргом. Його величина останніми роками сягає більш як 100% ВВП. Це значно перевищує маастрихтський критерій – 60% від ВВП. Але при створенні валютного союзу лише в 3 з 11 країн державний борг не перевищував 60% ВВП (Франція, Люксембург, Фінляндія). Інші ж 8 країн мусили скористатися пунктом Маастрихтського договору, згідно з яким норматив з цього показника може вважатися виконаним, якщо величина державного боргу щодо ВВП постійно знижується (стаття 104с).

Греція теж може скористатися цим пунктом. Бо якщо в 1995–1996 pp. її борг по відношенню до ВВП зростав, то в 1997 р. він зменшився на 2,9%, а в 1998 р. – ще на 2,2%. Якщо б надалі Греції вдалося зберегти тенденцію до зменшення держборгу по відношенню до ВВП, то це дозволило б вважати дотриманим і цей критерій для вступу до валютного союзу.

Аналізуючи наведені дані, можна стверджувати, що маастрихтські критерії для вступу до валютного союзу щодо дефіциту бюджету і державного боргу Греція виконала до 1 січня 2000 p., а щодо участі в механізмі обмінних курсів ЄВС, то їх вона досягла 16 березня 2000 р. Відповідність критеріям щодо рівня інфляції та процентних ставок по довгострокових кредитах може бути забезпечена до 1 січня 2001 р. за умови збереження поточних тенденцій. Таким чином, можна зробити висновок, що номінальне всі вимоги, визначені маастрихтськими критеріями економічної конвергенції, Греція зможе виконати до 1 січня 2001 p., що відповідатиме даті можливого розширення валютного союзу. [5; 83]

Звичайно, номінальне виконання маастрихтських критеріїв саме по собі не розв'язує інших економічних проблем у Греції. Адже сьогодні ВВП на душу населення тут приблизно в 1,6 разу нижчий, ніж у середньому по ЄС, значно нижча продуктивність праці у промисловості, існує велика та неефективна армія чиновників. Тож уряду Греції доведеться ще чимало зробити для того, щоб досягти економічного рівня провідних країн Європи.

2. Інтеграційні процеси та значення ЄС у розвитку Західноєвропейського регіону

2.1 Інтеграційні процеси в Західній Європі

Країни ЄС є тим індустріальним ядром й економічною силою, яка визначає характер і тенденції господарського та соціально-політичного розвитку всього західноєвропейського регіону, а також його позицій у світовому господарстві. На роль ЄС у регіоні не впливає той факт, що його частка у ВНП і промисловому виробництві за останні тридцять років знизилась на 4–5%. Деякою мірою це пояснюється приєднанням до угруповання Англії, яка повільно розвивається, а також тим, що високорозвинуті країни Співтовариства мають нижчі темпи розвитку, ніж країни, які залишились за межами ЄС.

Від кінця 50-х років у західноєвропейському регіоні почали переважати доцентрові сили. Змінюється співвідношення між ними та відцентровими силами у світовому господарстві в цілому, починається довгий і неоднозначний період підриву монопольного становища США у сфері міжнародних економічних і політичних відносин. Головною формою взаємоспівробітництва західноєвропейських країн стали динамічна інтеграція, утворення «Спільного ринку», розширення його на початку 70-х років і формування ядра західноєвропейського регіону – країн, що входять до ЄС. Інтеграція сприяла певному нівелюванню економічного й соціального розвитку західноєвропейських держав. Це виражається не стільки у зближенні їхніх рівнів промислового виробництва, скільки у найбільш загальних показниках, що визначають розвиток економіки та її характер загалом. Найважливішими серед них є: зростання продуктивності праці, якісний склад продуктивних сил, доцільне співвідношення різноманітних сфер економіки, загальні напрями змін у структурі господарств і особливостях процесу відтворення під впливом НТР (розширення, модернізація, оновлення), у механізмі розподілу доходів, життєвому рівні й, зрештою, в розвиткові демократії і прав людини.

Для інтеграційних процесів у західноєвропейському регіоні характерні певні особливості. Перша з них полягає в тому, що інтеграція розвивається в різних формах і не однаково у різних частинах Західної Європи. Про це свідчить одночасне існування кількох інтеграційних об'єднань, які охоплюють різні галузі (економічні області) й різні угруповання держав. Починаючи від 50-х років, у західноєвропейському регіоні були утворені різні об'єднання. Так, на базі індустріальних центрів металургійної та вугільної промисловості деяких країн було утворено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у сфері виробництва ядерної енергії виник «Євроатом»; з'являються регіональні (локальні) об'єднання і в інших галузях, таких як транспорт, пошта, зв'язок, засоби інформації і т.д. Дещо пізніше виникло широке інтеграційне угруповання – Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), яка у зв'язку зі вступом Англії, Данії та Ірландії в ЄС і появою зони вільної торгівлі промисловими товарами у 1977 р. певною мірою втратила своє значення. Європейське співтовариство зайняло ключові позиції в Західній Європі, незважаючи на існування таких об'єднань держав, як Бенілюкс, Північна рада.

Характерною особливістю інтеграційних процесів, які рішуче впливають на формування західноєвропейського регіону, є відмінності та взаємопереплетіння двох шляхів інтеграції. Перший з них виражає її поглиблення, тобто підвищення рівня координації, взаємопроникнення, «сплавлення» економічних процесів у різних сферах суспільного виробництва, які беруть участь в інтеграційному процесі. Другий шлях означає поступове збільшення сфер економіки і кількості держав, охоплених інтеграцією.

Взаємодія і взаємопереплетіння цих двох шляхів розвитку до поглиблення і поширення – призводять до певних труднощів та суперечностей. До цього ще додамо, що вони відбуваються на двох рівнях інтеграційного процесу – мікро- та макрорівнях, тобто відображають рух і переплетення капіталів на рівні підприємств (промислових фірм, монополій, банків тощо), що мають свої прагматичні цілі, а також виражають глобальні економічні (і не тільки) інтереси, закріплені в угодах західноєвропейських держав і урядів. Тому часто цілі приватних підприємств (концернів, монополій) далеко не збігаються зі спільною кон'юнктурною політикою, яку проводять західноєвропейські уряди.

Третя особливість інтеграції в західноєвропейському регіоні полягає в її багатоступеневій структурі, що охоплює сфери виробництва й обігу, інфраструктуру, політику (процеси та інститути регулювання на міжурядовому рівні). Суперечність, а іноді й конфліктність даної структури в тому, що зазначені сфери, з одного боку, представляють окремі ланки загального інтеграційного процесу, а з іншого – вони національне організовані. Іншими словами, такі, що охоплюють території окремих країн, сфери виробництва, ринки товарів, капіталів, робочої сили тощо.

Незважаючи на велику кількість суперечностей і конфліктів, ЄС вишукує компроміси, створює умови для консолідації намагань країн-учасниць співдружності, зміцнює митний союз, вдосконалює єдину аграрну політику, розвиває економічний союз і просувається по шляху до економічного валютного союзу, єдиної валюти. Таким чином, при всіх особливостях і суперечностях інтеграційного процесу в Західній Європі він стає незворотним, є провідною тенденцією для всього континенту, а не тільки регіону. ЄС – привабливе інтеграційне угруповання і для постсоціалістичних країн Східної Європи в плані формування більш широкого континентального утворення.

Визначаючи місце країн ЄС щодо інших країн регіону, підкреслимо, що його економічна могутність перевищує потенціал решти Західної Європи загалом. Так, на ЄС припадає 3/4 імпорту і більшість експорту регіону.

Така економічна могутність ЄС у Західній Європі не могла не сприяти його лідируючому політичному становищу та ролі у світовій політиці. На перших етапах розвитку«Спільного ринку» і аж до середини 70-х років зовнішньополітична сфера мало охоплювалась процесом інтеграції. Ця проблема постала після вступу до співдружності Англії, Данії та Ірландії. Це надало діяльності ЄС нового розмаху і зробило можливим пошук спільного зовнішньополітичного курсу західноєвропейського масштабу, дало могутні імпульси розвиткові політичної інтеграції, прийняттю важливих спільних рішень у галузі зовнішньої політики, її активізації на світовій політичній арені.

Для розстановки політичних сил у європейському регіоні, на значній частині якого до 90-х років існували соціалістичні країни, а також для міжнародної арени виникнення західноєвропейського центру політичної інтеграції означало, що Західна Європа перетворилась на особливий регіон у системі сучасних міжнародних відносин. І незважаючи на складність взаємовідносин між її окремими країнами, всі ці держави так чи інакше охоплені процесами інтеграції, тяжіють до ядра – ЄС, більше чи менше залежать від нього, що й сприяє єдності регіону. Це мало істотне значення для Європи не тільки доти, поки існували країни соціалізму, а й для розстановки політичних сил на міжнародній арені в цілому. Особливо це важливо як у плані тих політичних процесів, що відбуваються в постсоціалістичних країнах, так і з позицій взаємовідносин «трьох китів» у світовому господарстві (Західна Європа, США, Японія). Діяльність ЄС – наочний приклад узгодження дій урядів і держав, об'єднаних спільною метою – безпека та процвітання країн-учасниць. Незважаючи на певні відмінності у рівнях економічного розвитку та державному устрої (шість республік і шість конституційних монархій), ці країни проводять спільну політику в таких найважливіших сферах, як сільське господарство, рибальство, транспорт, охорона природи, енергетика, зовнішньоекономічна діяльність. Крім того, вони діють спільно в програмах науково-дослідної та експериментально-конструкторської роботи (НДЕКР), телекомунікаціях, соціальній сфері. Найважливішими досягненнями ЄС вважають:

– досягнення довгострокового миру між країнами, що протягом століть були в стані війни одна з одною;

– демократичні принципи участі, завдяки чому країни-учасниці не втрачають національних особливостей.

Головними факторами успіху ЄС вважають:

1) економічну базу, що сприяє взаємозалежності та солідарності;

2) правову базу – чіткість та обов'язковий характер угод із завдань та компетенції інститутів ЄС, наявність Євросуду;

3) демократизм прийняття рішень на базі консенсусу та компромісів. [10; 315]

Незважаючи на велику роль, яку відіграє ЄС у житті Європи та світу, його діяльність поки що обмежується Західною Європою. Участь п'яти постсоціалістичних країн на правах асоційованих учасників – це скоріше політичний крок, ніж реальність економічної взаємодії. Наявність інститутів ЄС свідчить, що співтовариство має окремі риси наддержави – законодавчі та виконавчі органи, зокрема тому, участь у його діяльності можуть здійснювати країни, що відповідають певним вимогам, мають певні можливості, бо отримують від цієї участі значні пільги.

2.2 Греція у складі ЄС

«Для того, щоб Європа могла відповідати місії, що накладає на неї сучасна міжнародна обстановка, необхідно усунути розбіжності, що підривають її єдність. Треба, щоб Співтовариство просувалося вперед так само швидко, як змінюється сучасний світ», – підкреслив президент Грецької Республіки К. Караманліс, один з головних архітекторів і ідеологів об'єднаної Європи.

У європейській політиці Греції, спрямованій на сприяння процесу об'єднання Європи й участь у цьому процесі, можна виділити три періоди.

Перший почався в 1929–1930 рр. Як відомо, 5 вересня 1929 р. французький прем'єр-міністр А. Бріан у промові на десятому конгресі Ліги Націй виклав проект створення європейської конфедерації. Небагато пізніше він представив 27 європейським урядам, серед яких був і грецький, меморандум «Про утворення державного конфедеративного Європейського союзу». В офіційній відповіді Греції серед іншого відзначалося: «Грецький уряд думає, що ідея організації європейськими державами законодавчо оформленого, тривалого і постійного співробітництва, відповідає самим шляхетним сподіванням і реальним інтересам народів континенту».

Другий період відкрило створення Європейського економічного співтовариства в 1957 р. У 1959 р. Греція подає прохання про асоціацію зі Співтовариством, а в 1962 р. асоціація стає реальністю. Для цього періоду характерний сильний вплив політичних подій і ідеологічного тягаря, що дісталися в спадщину від громадянської війни і міжнародної напруженості епохи «холодної війни». «При такому кліматі, – підкреслював грецький фахівець П. Іоакімідіс, – втрата європейською політикою елемента згоди була неминучою».

У жовтні 1981 р. до влади прийшов уряд, сформований ВСР (Всегрецьким соціалістичним рухом), що відкидало участь Греції в ЄС. Однак у результаті еволюції поглядів уряд А. Паіандреу від заперечення необхідності (і корисності) участі країни в Співтоваристві прийшов до повного прийняття принципів і практики ЄС. І з цього року європейська політика Греції вступила в новий (третій) період. Для нього характерні більш широка політична й економічна згода по питанню участі країни в Співтоваристві, а також і просування самого процесу європейської інтеграції на новий рівень.

Серед факторів, що сприяли прийняттю процесів інтеграції в ЄС більш широким спектром політичних сил, можна назвати три головних.

1. «Тези грецького уряду з приводу зв'язків країни з Європейським співтовариством», що були спрямовані в березні 1982 р. на адресу ЄС. Основною економічною метою в них була проголошена «передислокація» Греції в системі загальноєвропейських зв'язків. У тезах перелічувалися передумови, що дозволили б нейтралізувати несприятливі настрої стосовно Співтовариства і здійснити успішного підключення країни до процесу європейської консолідації.

Найважливішим результатом тез стало прийняття Співтовариством у 1985 р. положення про Інтегровану середземноморську програму (ІСП). Використовуючи ці тези, а також майбутнє в 1986 р. прийняття до ЄС Іспанії і Португалії, грецький уряд переконав індустріально розвиті країни Співтовариства вжити спеціальних заходів стосовно менш багатого Середземномор'я. У результаті половина з 2 млрд. екю, виділених для середземноморської програми, надійшла в Грецію як дотація.

Крім того, потрібно врахувати збільшення коштів, отриманих Грецією з фондів Співтовариства. У 1985 р. їхня сума перевищила 1 млрд. екю. Найбільшу частину цієї суми (близько 80%) складали кошти ФЕОГА (Європейський фонд аграрної орієнтації і гарантування), що направлялися на підтримку виробників сільськогосподарської продукції. Це, природно, впливало і на політичні настрої частини грецького суспільства стосовно ЄС.

2. Розширення можливостей Греції на міжнародній політичній і економічній арені. Значення цього фактора виявилося при спробі Туреччини підсилити свої зв'язки зі Співтовариством. Як член ЄС Греція одержала можливість вирішувати питання, пов'язані з Туреччиною, з більш сильних позицій. Саме це і привело її до підтримки ідеї наднаціональності політики Співтовариства в області оборони. Роль цього фактора ще більше зростає в умовах швидких змін, що відбуваються в Європі і в усьому світі.

3. Соціальний ефект участі Греції в Європейському співтоваристві. Завдяки цьому багато національних діячів змінили свою позицію й оцінки можливостей малої країни в рамках Співтовариства.

Вступ у ЄС Греції, а потім Іспанії і Португалії є логічним результатом «тривалих і тісних торгово-економічних зв'язків між країнами Південної Європи і Загальним ринком, закріплених двосторонніми і багатосторонніми угодами, різними формами інтернаціоналізації виробництва (рух товарів і капіталу, передача технології, міграція робочої сили), що свідчили про їхній зростаючому зближенні з західноєвропейським ядром».

Як уже відзначалося, у 1962 р. Греція підписала угоду про асоціацію з ЄС, що мало метою підготувати країну до майбутнього вступу в Співтовариство.

Між 1961 і 1972 р. грецька економіка розвивалася дуже високими темпами. В умовах внутрішньої фінансової стабільності і збалансованості зовнішньої торгівлі швидко росли виробнича активність і інвестиції. Потім два нафтових шоки 70-х років, хоча і не призупинили зростання виробництва, серйозно порушили фінансову рівновагу.

До 1981 р., напередодні вступу в ЄС, у країні істотно зросли інфляція і бюджетний дефіцит. Утім, її економічне становище було досить міцним у силу двох сприятливих факторів: активного сальдо платіжного балансу і порівняно невисокого рівня зовнішнього боргу (6,5 млрд. дол.).

Причини, що призвели тодішній уряд К. Караманлиса до рішення вступити в ЄС, теоретично можна розділити на економічні, політичні і культурні. Дослідження останніх двох груп виходить за рамки даної роботи, тому зупинимося лише на економічних. Це насамперед структурна і технологічна перебудова народного господарства, що проведена в тісній взаємодії з розвитими країнами ЄС, а також сильна проєвропейська орієнтація великих промислових і фінансових груп, що давно прагнули отримати вигоди з більш глибокого міжнародного поділу праці. Крім того, не можна забувати про фінансові дотації з різних фондів Співтовариства, що Греція повинна була одержувати на найрізноманітніші цілі.

Вступ Греції в ЄС, безсумнівно, мав і деякі негативні наслідки для її економіки. Так, зниження рівня податкового протекціонізму негативно вплинув на конкурентоздатність грецьких товарів. Стан торгового балансу значно погіршився, особливо в перші роки вступу в ЄС. За даними Банку Греції, у 1980–1987 р. дефіцит у відносинах із країнами Співтовариства збільшувався щорічно на 1%.

Однак найбільш серйозні перешкоди розвитку національної економіки створювали внутрішні фактори, особливо, низька конкурентоздатність національної промисловості, що була не в змозі повноцінно використовувати переваги торгівлі в єдиному господарському просторі ЄС. Валютні дотації, одержувані від ЄС з 1981 р., досягли в 1995 р. 15% усіх поточних національних валютних надходжень. Валютні дотації з різних фондів Співтовариства склали в 1981–1990 р. 11,4 млрд. екю.

Як відзначає економічний журнал «Епілоги», зміна структури імпорту Греції дає серйозні підстави вважати, що фінансові надходження з ЄС минулого використані на споживчі цілі. Так, наприклад, імпорт сільськогосподарських і промислових товарів споживання, що у 1980 р. складав 15,9% всього імпорту країни, у 1995 р. досяг 24,9%. Крім того частина валютних надходжень зі Співтовариства пішла на обслуговування зрослого за цей період зовнішнього боргу.

Така практика привела до стагнації інвестицій і промислового виробництва, росту тіньової економіки, величезного державного боргу, краху захисних механізмів і значного зменшення депозитів у грецьких банках.

«…Чим глибше втягуються країни в процес інтеграції, тим складніше їм погоджувати свої інтереси, виробляти спільні взаємоприйняті рішення», – говорилося в тезах «Європейського співтовариства сьогодні». Це повною мірою застосовано до голландської ініціативи. Наприкінці серпня 1991 р. головуючі в ЄС Нідерланди поширили серед урядів держав-членів документ, де сформульовані умови, яким вони повинні відповідати на другому етапі ЕВС. Це перша спроба конкретизувати те, що вже стільки років називається Європейським співтовариством «двох швидкостей».

Умови ці такі: високий рівень стабільності цін; прийнятні розміри бюджетного дефіциту; коливання курсу національної валюти стосовно центрального курсу, не перевищуючі ± 2,5%; внутрішні процентні ставки, порівнянні зі ставками тих держав-членів, де ціни найбільш стабільні.

Як і слідувало очікувати, ця пропозиція зустріла різку критику ряду країн. У їхньому числі і Греція, для якої вона створює додаткові труднощі на наступних етапах ЕВС.

У середньостроковому плані зниження конкурентоздатності і ріст реальної процентної ставки викликали б дуже негативні і важко подолані наслідки для національної промисловості, особливо обробляючої. Високі процентні ставки (вищі, ніж темпи росту економіки) у сполученні з бюджетним дефіцитом можуть привести до різкого збільшення державного боргу.

Особливу чутливість до включення в ЕВС виявив аграрний сектор економіки Греції. Після вступу країні довелося пристосовуватися до єдиної сільськогосподарської політики, у рамках якої час від часу мінялися національні імпортні тарифи і правила стимулювання експорту у взаємній торгівлі усередині Співтовариства. Це привело до значного погіршення торгового балансу Греції в товарообігу з країнами ЄС. Лише деякі сільськогосподарські продукти зберігають конкурентоздатність на ринку Співтовариства. І тільки завдяки специфічній системі цін і субсидіям з аграрного фонду Співтовариства (що досягає 5% обсягу сільськогосподарського експорту Греції) вдалося підвищити доходи грецьких фермерів.

Грецьке сільське господарство відчуває потребу в глибоких структурних перетвореннях. Це необхідно для створення робочих місць в агросекторі, розширення і модернізації виробництв по переробці сільськогосподарських продуктів з метою підвищення їхньої конкурентоздатності. Такий і напрямок нової регіональної політики ЄС.

Було підготовлено цілий ряд проектів, наприклад, план «Підтримки розвитку і структурної адаптації відсталих регіонів», що, на думку Б. Мілана, відповідального за регіональну політику ЄС, є «ключем Співтовариства до структурної політики і розвитку». Однак для грецької економіки і, зокрема, для її аграрного сектора ці проекти не були настільки ефективні.

Питання досягнення адекватності рівня розвитку країн ЄС вкрай актуальні. Вже досить давно економістів-міжнародників турбує питання про те, чи буде всіма країнами ЄС досягнуто рівноцінного рівня інтегрованості, чи й надалі працюватиме модель «Європи різних швидкостей». Ще більше загострилися ці проблеми з утворенням валютного союзу ЄС. [14; 125]

З 15 країн – членів Європейського Союзу з 1 січня 1999 р. увійшли до валютного союзу ЄС (а відповідно й перейшли до спільної валюти євро) лише 11 країн – Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія та Ірландія. Поза зоною євро залишилися Великобританія, Данія, Швеція, Греція. Великобританія та Данія ще на стадії обговорення плану створення валютного й економічного союзу обумовили своє право не приєднуватися до валютного союзу і не вводити спільну валюту. Греція не намагалася приєднатися до євро, оскільки ще в 1997–1998 pp. була очевидною її неспроможність досягти до 1 січня 1999 р. відповідності маастрихтським критеріям економічної конвергенції. Швеція є відносно молодим членом ЄС (вступила до 1 січня 1995 p.), і її уряд вирішив зачекати з приєднанням до валютного союзу. Крім того, центральний банк у Швеції не відповідає вимогам Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ).

Висновки

Отже, перші десятиліття перебування в ЄС принесли Греції свої позитивні результати, хоча вона і не змогла скористатися повною мірою всіма можливостями, що відкрилися. Майбутній шлях і роль країни в Співтоваристві головним чином залежать від здатності до подальшого розвитку своєї економічної і соціальної системи. Нова архітектура Європи дуже хитка і хитлива, особливо на південно-сході.

Наявність чіткої позиції, орієнтованої на повноцінну, комплексну інтеграцію Греції до економічного і валютного союзу ЄС, та її втілення в життя дають свої результати, які дозволили Греції впритул наблизитися до членства в економічному і валютному союзі. Приклад Греції міг би спонукати керівництво України замислитися над питанням про ефективність власної позиції зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної «різновектороності». Згадаємо, що Греція є єдиною православною країною серед членів ЄС. Успіхи її у сфері євроінтеграції є вагомим аргументом щодо включення до євро інтеграційних процесів країн Східної Європи з переважаючими православними традиціями (Україна, Молдова, Румунія, Болгарія).

Неухильне проведення урядом Греції державної економічної політики, спрямованої на зниження дефіциту бюджету, зменшення державного боргу, зниження рівня інфляції та стабілізацію курсу драхми може бути зразком для країн, які визначили або можуть визначити у майбутньому інтеграцію в європейські економічні структури стратегічним напрямом власного розвитку, в тому числі і для України.

Література

1.     Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учебное пособие. – М., 2001. – 340 с.

2.     Болотин Б. Международные сравнения 1990–1997 // Мировая экономика и международные отношения. – 1998. – №10. – С. 113–138

3.     Дергачев В.А. Геополитика. – К.: ВИРА-Р, 2000. – 448 с.

4.     Зовнішньоекономічна діяльність / За ред. Ю.Г. Козака і В.М. Новацького. – Одеса: Астропринт, 2001. – 198 с.

5.     Карбінський С. Перспективи вступу Греції до валютного союзу ЄС // Економіка України. – 2000. – №4. – С. 80–83

6.     Ломакин В.К. Мировая экономика. – М.: Финансы, 1999. – 727 с.

7.     Міжнародна економіка / За ред. Ю.Г. Козака і В.М. Новенького. – Одеса: Латстар, 2001. – 435 с.

8.     Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред. В.П. Колесова и М.Н. Осьмовой. – М.: Флинта, 2001. – 480 с.

9.     Мировая экономика / Под ред. И.П. Николаевой. – М.: ЮНИТИ, 2000. – 575 с.

10.  Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран. – С-Пб., 2000. – 492 с.

11.  Ростов Є. Ф. Економіка країн світу. Довідник. – К.: Картографія, 1998. – 382 с.

12.  Світова економіка. / За ред. Філіпенко А.С. та ін. – К.: Либідь, 2000. – 581 с.

13.  Социально-экономическая география зарубежного мира / Под ред. В.В. Вольского. – М.: Дрофа, 2001. – 559 с.

14.  Турукис Г. Греция: десять лет в составе ЕС // Мировая экономика и международные отношения. – 1992. – №2. – С. 120–127