Стимулювання експортної та імпортної діяльності на рівні держави та регіонів

4.   Стимулювання експортної та імпортної діяльності на рівні держави та регіонів

 

На даному етапі економічного розвитку України більш доцільною є державна та регіональна політика стимулювання експорту. Щодо системи заходів стосовно стимулювання імпорту, то їх необхідно застосовувати в тих галузях та сферах економіки, де Україна відчуває дефіцит відповідних ресурсів, товарів та послуг. Серед них можна виділити наступні: потреба в енергоресурсах, нестача товарів легкої промисловості, високо розвинутих технологій та інші.

Розглянемо детальніше політику стимулювання експорту. Так, держава, проводячи політику стимулювання експорту, має на меті виконання завдань, що лежать у макро- і мікроекономічній площинах.

З макроекономічної точки зору внаслідок реалізації такої політики можна досягти:

а) внутрішньої економічної рівноваги, яка тісно пов'язана з політикою зайнятості. У результаті форсування експортної діяльності та розширення або відкриття зовнішніх ринків збуту виникає можливість створення додаткових робочих місць чи гарантування існуючих, що має велике значення для внутрішньої економіки з високим рівнем безробіття. Незважаючи на те, що за сучасних умов досягти внутрішньої економічної рівноваги практично неможливо, стимулювання експорту може, принаймні, допомогти зменшити рівень безробіття;

б) зовнішньої економічної рівноваги, яка пов'язується з політикою щодо платіжного балансу. Державне стимулювання експорту допомагає побудувати активний платіжний баланс внаслідок нарощування позитивного або ж зменшення неї негативного сальдо торговельного балансу. Це є актуальним для усіх країн. Високорозвинуті країни за допомогою позитивного сальдо торговельного балансу покривають негативні сальдо балансів капіталу і послуг. Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, з свого боку, таким чином можуть імпортувати більше високотехнологічного обладнання і товарів, які внаслідок структурних деформацій економіки виробляються вітчизняними продуцентами у недостатній кількості. При цьому рівновага платіжного балансу забезпечується не за допомогою золотовалютних резервів, а через рівновагу торговельного балансу [4,6,7].

У мікроекономічній площині держава може, використовуючи організаційні та фінансові засоби, допомогти суб'єктам економіки в освоєнні нових ринків збуту на кожному етапі прийняття підприємством експортних рішень під час проведення експортної діяльності. Виділяють шість етапів експортної діяльності, на кожному з яких у (потенціального) експортера виникають специфічні для зовнішньоекономічної діяльності труднощі і проблеми:

Пізнання ринку і умов діяльності на ньому. На першому етапі експортер має скласти для себе картину потенціально важливого зарубіжного ринку. Особливе значення при цьому мають споживчі смаки, рівень цін, пропозиції конкурентів. У порівнянні з діяльністю на внутрішньому ринку це означає розширення кількісних і якісних інформаційних потреб підприємства. Кількісне зростання потреби в інформації пов'язують з географічним розширенням підприємницької діяльності, тоді як якісне – з інформаційною потребою нового змісту (наприклад, динаміки валютних курсів, митних інструкцій, що при проведенні внутрішніх операцій не мало особливого значення). Таким чином, перша проблема для експортера полягає у необхідності опрацювання великого обсягу статистичних даних, друга – у недостатній доступності цих матеріалів: джерела інформації за кордоном, в основному, невідомі, їх важко дістати і опрацювати без особистої участі в безпосередній близькості до ринку, що призводить до підвищення витрат на відрядження; крім того, якість отриманої інформації, як правило, важко оцінити. До зазначених проблем, цілком природно, треба додати ще й мовну.

Підсумовуючи викладене, можна сказати, що труднощі на першому етапі полягають у зростанні, порівняно з операціями на внутрішньому ринку, витрат для отримання необхідної інформації про ринок.

Підготовка експортної операції. Якщо основні статистичні дані про ринок оцінено позитивно, виникає потреба знайти конкретних клієнтів. Тут, порівняно з внутрішнім ринком, підприємство, як правило, не має персональних контактів. Такі контакти можна встановити за допомогою участі у виставці, яка має велике значення для обраного експортером ринку. Однак, участь у виставці потребує значних підготовчих зусиль і фінансових витрат. Крім того, це не гарантує (потенціальному) експортеру переконливого успіху, оскільки, наприклад, мовні та культурні відмінності можуть призвести до незадовільного сприйняття запропонованих товарів і послуг учасниками виставки – потенціальними клієнтами. Тобто, на цьому етапі проблема полягає у порівняно великих витратах на встановлення необхідних контактів з потенціальними клієнтами.

Формування пропозиції. Формування пропозиції для зарубіжного ринку є значно складнішим процесом порівняно із внутрішнім ринком. Так, підприємство має врахувати особливості зарубіжного законодавчого поля, оцінити специфічні для ринку ризики, а за необхідності безпосередньо продовжити вивчати ринок через персональні контакти з потенціальними клієнтами на місці. Усе це зумовлює високі витрати при формуванні пропозиції, які можуть собі дозволити лише, як правило, великі підприємства. Проблема цього етапу експортної діяльності полягає у тому, що витрати на формування пропозиції або роблять її взагалі неможливою, або ж призводять до зростання ціни продукції.

Фінансування замовлення. Потрібно зазначити, що за сучасних умов обсяг кредитування, строковість кредиту та його вартість у пропозиції експортера вважаються найважливішими факторами міжнародної конкурентоспроможності. При великих експортних угодах і поставках у країни з низькою платоспроможністю особливого значення набуває кредит, що надається приймаючій стороні і супроводжує виконання підписаної угоди. Сприятливе для імпортера фінансування, обсяг якого покриває значну частину ціни контракту, є вирішальним критерієм для розміщення замовлення.

Виконання замовлення і його гарантування. Залежно від об'єкта експортної операції виникають ті чи інші труднощі під час її фактичного проведення. Насамперед, на цьому етапі потрібно виконати цілий ряд експортних формальностей (сплату мита, заповнення експортних декларацій, особливості оподаткування), що являє собою бюрократичний бар'єр і спричиняє зростання на підприємстві адміністративних витрат. Але складнішою проблемою все-таки є непередбачувані ризики, що виявляються саме на цьому етапі експортної діяльності. Серед них:

Торговельні ризики. Тут йдеться про можливі державні обмеження імпорту (генеральну заборону, цілеспрямований бойкот), а також про експортні обмеження (експортне ембарго). Вони є проблематичними хоча б тому, що час введення і методи цих інструментів державної політики передбачити майже неможливо.

Транспортні ризики. Особливо при перевезенні морськими шляхами існують високі транспортні ризики у формі пошкодження, втрати товару або затримки поставки.

Монтажні ризики. Якщо відповідно до договору експортер має надати додаткові послуги, наприклад, у формі довгострокових монтажних робіт у країні імпортера, виникають такі ризики, як політична нестабільність, ненадійність місцевих поставок тощо.

Ризики, пов'язані з гарантуванням. Отримання і розмір гарантійних вимог часто є спірним питанням. Експортеру внаслідок територіальної віддаленості цільового ринку, а також відмінності правової системи, як правило, важко з'ясувати процедуру та особливості надання (отримання) гарантійних зобов'язань. Клієнт же за нагоди намагається зменшити ціну шляхом неповної сплати або утримання від сплати застави. З'ясування і застосування на практиці прав і вимог експортера є справою складною і дорогою.

Таким чином, при виконанні замовлення і його гарантуванні виникають різноманітні ризики, протистояти яким експортер самостійно не може.

Оплата. Останнім етапом експортної діяльності є сплата ціни контракту іноземним клієнтом. Під час виникнення платіжних зобов'язань, особливо довгострокових, які в умовах жорсткої конкуренції дедалі частіше мають місце, експортер стикається з великою небезпекою невиконання їх вимог. Це може статися під дією чинників економічного або політичного характеру. Економічний ризик охоплює втрату платоспроможності імпортера та його готовності платити. Політичний ризик стосується заходів вищого порядку. Це – обмеження платежів з боку держави, заборона конвертації і трансфертних операцій, а також платіжні мораторії, що призводить до невиконання вимоги (її замороження) [4,5,6].

За умови платежів у іноземній валюті до ризику неплатежу додається ще й валютний ризик, який скорочує експортну виручку при падінні курсу валюти платежу. Проблема на даному етапі зумовлюється небезпекою ненадходження передбаченої суми платежу.

Таким чином, виконання завдань державної політики стимулювання експорту забезпечує досягнення однієї мети – збільшення у кількісному і вартісному вираженні вітчизняного експорту та можливе залучення до експортних операцій нових суб'єктів економіки.

Залежно від того, виконання яких завдань – що лежать у макроекономічній чи мікроекономічній площині – в першочерговому порядку ставить перед собою держава, набір інструментів політики стимулювання експорту значно відрізняється.

Державні інструменти політики стимулювання експорту. З огляду на історичну та територіальну різноманітність підходів до самого поняття стимулювання експорту, в тому числі і його інструментів, можна всі державні інструменти політики стимулювання експорту поділити на дві групи:

1. Інструменти і заходи, що мають вибірковий щодо підприємств або галузей чи загальноекономічний характер і мета яких – збільшення експорту внаслідок поліпшення конкурентних умов, зміни умов торгівлі з використанням владних повноважень і (або) державних коштів. До них належать пряме і опосередковане субвенціювання певної категорії суб'єктів економіки; здійснення державою повністю або частково функцій ринкового механізму ціноутворення з метою штучного формування цін на окремі види продукції; зорієнтована на вирівнювання платіжного балансу політика дефляції і девальвації; міжнародні механізм стимулювання експорту через укладення державних угод і договорів, що не мають генерального характеру; інші заходи, які забезпечують штучне поліпшення конкурентоспроможності.

2. Інструменти і заходи, що використовуються державою із застосуванням ринкових та державних організаційних засобів і коштів з метою допомоги суб'єктам економіки в освоєнні нових ринків збуту, шляхом створення додаткових стимулів для експорту і (або) зближення умов діяльності на внутрішньому і зовнішніх ринках, в основному, через численні страхові програми, на кожному етапі прийняття підприємством експортних рішень під час планування і проведення експортної діяльності. При цьому функціональні інструменти стимулювання експорту роблять можливими і полегшують необхідні при експортній діяльності функції менеджменту. Заходи щодо інформаційного забезпечення та консультування і допомога при встановленні контактів, стимулювання участі у виставках і відкриття ринку спрямовуються на створення або поліпшення конкурентної позиції у значенні маркетингу. При застосуванні матеріальних інструментів експортери отримують переважно фінансові стимули для здійснення зарубіжної діяльності. При цьому страхування витрат при формуванні пропозиції, кредитні субвенції, експортне страхування знижують експортні ціни і підвищують конкурентоспроможність.

Із зазначеного вище бачимо, що ідея застосування політики стимулювання експорту для збільшення продажу товарів національного виробника з'явилася у розвинутих країнах під впливом кількох криз надвиробництва. До кінця Другої світової війни ці країни широко застосовували інструменти, які відносяться до першої групи. З використанням таких заходів кожна з держав намагалася продати якомога більше вітчизняних товарів за допомогою штучного поліпшення умов торгівлі, закриваючи при цьому власний ринок для таких самих спроб конкурентів високими тарифними і нетарифними бар'єрами. Після повоєнної «ревізії» зовнішньоекономічного устрою світу більшість країн дійшли висновку, що світовий ринок треба лібералізувати, оскільки протекціонізм, згідно з класичними теоріями торгівлі, не сприяє зростанню добробуту в загальносвітовому масштабі. Тому інструментарій політики просто розширення експорту поступово замінили на дійсно стимулюючий. Його елементи віднесено до другої групи. Таким чином, було майже ліквідовано субвенції будь-якої форми, держава відмежувалася від ринкового механізму ціноутворення, в рамках ВТО заборонено політику дефляції і девальвації, зорієнтовану на вирівнювання платіжного балансу, договори набули форми генеральних домовленостей у рамках ВТО.

Якщо уважно проаналізувати першу і другу групу інструментів та заходів, то можна, відповідно, говорити про політику збільшення експорту завдяки просуванню існуючих товарів (робіт, послуг) вітчизняного виробника і власне стимулюванню експортної діяльності господарюючих суб’єктів на міжнародному конкурентному ринку.

Політика просування експорту передбачає штучне створення умов конкурентоспроможності суб'єктів економіки, мас переважно вибірковий характер, її заходи фінансуються із суспільних джерел. Просування експорту породжує застосування торговельними партнерами тарифних і нетарифних бар'єрів, веде до розвитку протекціонізму. Це негативно впливає на розвиток світової економіки.

Політика власне стимулювання, з свого боку, спрямовується на створення стимулів для експорту, зближення за допомогою організаційних засобів і суспільних коштів умов діяльності на внутрішньому і зовнішніх ринках; її інструменти розраховано на анонімного користувача і активуються на його вимогу. Крім того, залучення малих і середніх підприємств до експортування за допомогою політики стимулювання експорту посилює міжнародну конкуренцію. За умов глобалізації це дуже важливо, оскільки транснаціональні корпорації призвели до монополізації або олігополізації деяких ринків. Держава, виконуючи щодо вітчизняних суб'єктів економіки фактично функції, подібні до відносин материнської компанії ТНК та її дочірніх компаній, сприяє відновленню міжнародної конкуренції. Вона допомагає подолати, в основному, малим і середнім підприємствам при виході на зарубіжні ринки правові, економічні і культурні бар'єри експортної діяльності.

Політика просування експорту, започаткована під час криз надвиробництва в країнах Західної Європи ще в першій половині XIX ст., активно у тій чи іншій формі, в чистому вигляді або в поєднанні з елементами власне стимулювання експорту була характерною для країн колишньої радянської системи господарювання. Така сама політика проводиться тепер багатьма країнами з трансформаційною економікою і країнами, що розвиваються. Природно, що вона стикається з введенням тарифних і нетарифних бар'єрів, активізацією антидемпінгових процесів з боку торговельних партнерів.

Політика стимулювання експорту сучасного зразка формується, в основному, у високорозвинутих країнах з 1947 р., після підписання ГАТТ. Тут пріоритет надається інструментам другої групи. Однак, поки що залишаються і деякі елементи політики просування, щоправда у пом'якшеній формі як перехідний етап до повної відмови від них. По-перше, країни-члени ОЕСР у 1976 р. домовилися про мінімальні тарифи субвенціювання процентних ставок по експортних кредитах. По-друге, ВТО дозволяє використовувати політику девальвації у кризових економічних ситуаціях, а також допускає виключення інтеграційних об'єднань з принципу найбільшого сприяння. По-третє, держава у деяких випадках бере на себе функції, які паралельно пропонуються і ринком. Це стосується видачі експортних кредитів і деяких видів експортного страхування [4, 6].

При застосуванні всіх інструментів стимулювання експорту держава намагається побудувати цілісну і послідовну систему, щоб, з одного боку, сприяти підприємству на кожному етапі здійснювати експортну діяльність, а з іншого, – досягти найвищої ефективності державних інтервенцій. Наприклад, держава, прагнучи зробити можливим вихід середнього або малого підприємства на ринок країни, що розвивається, бере на себе значну частку організаційних і фінансових витрат для маркетингового дослідження відповідного ринку. Однак така державна інтервенція була б малоефективною, якби не передбачала наступну допомогу при організації і проведенні важливої для потенціальних імпортерів виставки (ярмарку). Зважаючи на високу конкуренцію серед експортерів, середнє або мале підприємство має запропонувати імпортеру поетапну сплату ціни контракту на пільгових процентних умовах. А це є неможливим без державного кредитного субвенціювання і державного страхування політичних і деяких економічних ризиків, що виникають при приведенні експортних операцій.

Сьогодні, в умовах конкуренції на світових ринках збільшується роль організаційного сприяння органів місцевої влади підприємствам різних форм власності в питаннях освоєння нових ринків, експортно-імпортних операцій і в цілому ведення зовнішньоекономічної діяльності. Таке сприяння обумовлює розгляд і реалізацію діючої регіональної політики підтримки вітчизняних експортерів та імпортерів, впровадження комплексу заходів політичного й економічного характеру з метою активізації зовнішньоекономічної діяльності. Важливе значення для підприємницької діяльності має наявність розвинутої інфраструктури, яка б відповідала міжнародним стандартам і забезпечувала необхідною та вчасною інформацією суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності щодо розвитку виробництва нової конкурентоспроможної продукції, підвищення інвестиційного іміджу міста, вивчення ринків, консалтингу, організації реклами, участі у виставках.

Це потребує проведення наступних заходів:

1.         Проведення аналізу зовнішньоекономічної діяльності підприємств та розроблення за його результатами заходів щодо підвищення ефективності їх роботи на внутрішньому та зовнішньому ринках.

2. Проведення роботи з реалізації угоди між Головним управлінням економіки та комунального майна міських рад та підприємствами міста про співробітництво в сфері зовнішньоекономічної діяльності, укладання угоди з іншими підприємствами, установами та організаціями.

3. Сприяння створенню спільних підприємств.

4. Проведення всеукраїнських та міжнародних виставок, ярмарок, семінарів, конференцій, організація бізнес-зустрічей з іноземними партнерами, діловими колами тощо у містах України.

5. Координація роботи підприємств, установ, організацій, що працюють в сфері надання туристичних послуг.

Таким чином окрім державного стимулювання експортно-імпортної діяльності в Україні, потрібно сконцентрувати увагу і на регіональному рівні вирішення цього питання.

Висновки

 

З усього вище викладеного можна зробити висновок, що основними пріоритетами зовнішньоекономічної діяльності повинні стати:
* підвищення активності регіональних підприємств і організацій на зовнішньому ринку, послідовна перебудова товарної структури експорту й імпорту, наближення її до структурних співвідношень, властивих країнам із розвинутою ринковою економікою;

* орієнтація підприємств на виробництво високоліквідної продукції та диверсифікованість, що ґрунтується на глибоких маркетингових дослідженнях, замість практики збуту товару будь-якими засобами і за будь-якою ціною;

* зміна структури експортної продукції, скорочення частки сировинних товарів на користь високотехнологічних, підвищення конкурентоспроможності продукції традиційних експортних галузей;

* розширення сфери зовнішньоекономічних зв'язків із нетрадиційними партнерами;

* відновлення традиційних і освоєння нових ринків збуту;

* активне використання заходів економічного характеру, організаційно-правових і спеціальних важелів стимулювання зовнішньої торгівлі.

Захист експортерів від комерційних ризиків потребує виконання наступних умов:

* створення системи страхування експортних кредитів;

* здійснення послідовної роботи з удосконалення організаційних форм, спрямованих на підтримку і зміцнення об'єднань експортерів;

* координації діяльності українських експортерів на зовнішніх ринках і узгодження умов їх виходу на ринок з метою оптимального використання кон'юнктури;

* дотримання правил конкуренції і міжнародних зобов'язань України.

На рівні регіональної влади України необхідно розглянути такі питання:

а) у сфері економічного стимулювання зовнішньоекономічної діяльності:

1. Упорядкування механізму відшкодування експортерам ПДВ за постачання продукції на експорт протягом одного місяця від дати оформлення вантажної митної декларації;

2. Заснування в областях Фондів експортних кредитів, які забезпечували б фінансування експортної діяльності виробників високотехнологічної продукції кожної області за узгодженою з облдержадміністрацією програмою;

3. Створення за участю банківських установ областей системи кредитування обігових коштів виробництв, здатних випускати конкурентоспроможну продукцію;

4. Участь у розробленні та введенні механізму повернення сум ввізного мита, сплаченого за товари, які завезені на митну територію України для зборки, монтажу, переробки чи обробки з метою їх подальшого вивозу за межі митної території України протягом одного року. Для цього слід провести роботу з уточнення переліку комплектуючих виробів і запасних частин, що використовуються машинобудівними підприємствами області і не виробляються в Україні;

б) у сфері організаційно-правових і спеціальних засобів стимулювання зовнішньоекономічної діяльності:

1. Створення аналітичного центру, основною функцією якого стане реалізація єдиної політики щодо формування привабливого інвестиційного іміджу регіону;

2. Забезпечення умов для становлення великих організаційних структур – міжгалузевих комплексів, здатних зайняти міцні позиції на зовнішніх ринках;

3. Відкриття в областях представництв Державного інформаційно-аналітичного центру моніторингу зовнішніх товарних ринків;

4. Здійснення координації роботи навчальних закладів та інших установ, що організують навчання, створення типових навчальних програм, методичних посібників і матеріалів задля поліпшення підготовки кадрів в галузі зовнішньоекономічної діяльності.

Список використаних джерел

 

1. Декрет «Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товару».

2. Декрет «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт і послуг)».

3. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

4. Іваніненко-Свинцицька І.С. Шляхи підвищення ефективності державного регулювання іноземним інвестуванням в Україні / Формування ринкових відносин в Україні – 2003 – №9 – с. 12–19.

5. Кредисов А., Бабенко В. Політика стимулювання експорту та її інструменти // Економіка України – 2003 №2 с. 4–13.

6. Мусієнко М.К. Орієнтація на торгівлю з сусідами / Діловий вісник – 2005 – №9 – с. 3.

7. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. – 362 с.

8. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2000. – 176 с.