Навигация
Становище польської етнічної частини в період радянської влади
96728
знаков
0
таблиц
0
изображений
1.1 Становище польської етнічної частини в період радянської влади
Українські історики, етнологи, правознавці, політологи, представники інших наук приділяють багато уваги польській етнічній групі в Україні. Тільки за останнє десятиріччя в Україні й Польщі оприлюднено цілу низку досліджень [15] історичних та етнонаціональних аспектів української полонії, демографічних змін у її складі, втрат, яких зазнала польська людність в УРСР в результаті масових репресій, голодоморів, депортацій, насильницької асиміляції. Велику зацікавленість долею своїх одноплемінників в Україні виявляють і польські дослідники.
Спираючись на творчий доробок попередників і деякі нові джерельні свідчення, спробуємо осягнути основні етапи процесу розселення поляків на українських етнічних землях, його специфічні особливості в XX ст., зміни в статусі польської людності, зумовлені політичними та адміністративно-територіальними чинниками, з'ясувати трагічні наслідки для поляків тоталітарних режимів та більшовицьких експериментів, висвітлити діяльність польських національно-культурних товариств з позицій українознавства в умовах незалежної України.
Поворотним у долі українського і польського народів стало XX ст. Обидва народи в 1917 – 1918 рр. відновили свої держави, заклали правові засади для встановлення добросусідських і союзницьких відносин (Варшавська угода Ю.Пілсудського і С.Петлюри в квітні 1920 р.). На жаль, Західно-Українська Народна Республіка була знищена, більшість її земель опинилася в складі Польщі, в результаті збройного втручання Росії перестала існувати УНР, в Україну було експортовано більшовицький режим. З 20-х до кінця 80-х рр. XX ст. у так званій радянській Україні поляки разом з українцями, представниками інших національностей зазнали злетів і падінь, понесли величезні втрати вході масових депортацій, репресій, голодоморів.
Торкнемося докладніше драматичної долі польської меншини в Україні на різних етапах радянського тоталітаризму, демографічних і соціальних змін в її складі, політики влади щодо полонії. Насамперед, зазначимо, що чисельність і статус поляків на різних українських землях і в різний час були далеко неоднаковими. Найбільші анклави поляків залишилися на переданих у 1923 р. Польщі теренах Підляшшя, Холмщини, Галичини й Волині. Тут вони набули статусу титульної нації, а українці механічно стали меншиною. Натомість, у підрадянській Україні за інерцією з УНР, яка заклала засади демократичної національної політики, поляки розглядалися як національна меншина УРСР (Після включення УРСР до складу СРСР і прийняття Конституції СРСР (1924 р.) було запроваджене єдине громадянство в усіх республіках, що давало юридичне право розглядати поляків України і як меншину в СРСР). Варто нагадати, що польське населення схвально поставилось до утворення та унезалежнення УНР, до її Закону про національно-персональну автономію, до створення Міністерства польських справ УНР [8], яке виступало захисником національних прав польської людності, скеровувало розвиток освіти і культури поляків.
Більшовикам вдалося шляхом декларування лицемірних гасел рівноправності націй, їх права на самовизначення долучити частину представників полонії в Росії та Україні до революційних подій на своєму боці, до експорту свого режиму не тільки на Україну, але і в Польщу. З цією метою було створено Польське бюро ЦК РКП(б) на чолі з Ф.Дзержинським і Тимчасовий революційний комітет у Білостоці під орудою Ю.Мархлевського, який у спеціальному Маніфесті закликав поляків взяти "долю у власні руки".
Поразка більшовицьких військ під Варшавою, укладення Ризького договору (1921 р.) на деякий час паралізували плани експорту революції, посилити синдром недовіри Москви до лівих сил у Польщі, внесли суттєві корективи у тактику щодо національних меншин, насамперед поляків. Польська меншина в УРСР, яка за даними перепису населення 1926 р., тобто після завершення репатріації 1921 – 1925 рр., нараховувала 476,4 тис. чол. [3], відчула на собі ворожість радянсько-польських відносин. Тогочасна преса, радіо були переповнені анти-польською інформацією, звинуваченнями Польщі в підготовці збройної інтервенції проти СРСР, планах відірвати від нього Україну, в реакційній внутрішній політиці.
Зрив проектів більшовиків щодо перенесення пролетарської революції в Польщу змусив керівництво Москви вдатися до більш витонченої тактики і зосередитись на створенні осередку польської соціалістичної держави в межах УРСР шляхом формування Польського адміністративно-територіального району неподалік від західного кордону з Польщею. За задумом сталінських архітекторів, цей район мав стати прообразом майбутньої червоної Польщі – Польською республікою рад в мініатюрі. Враховуючи, що основні осередки компактного проживання поляків були зосереджені на Житомирщині, у 1925 р. Президія ВУЦВК ухвалила створити на базі 107 населених пунктів Новоград-Волинського, Жулинського, Чуднівського і Миропільського районів Польський національний район з центром у селищі Довбиш, яке було перейменоване в Мархлевськ. Після ліквідації округу й утворення областей, Мархлевський район був віднесений до Київської області. На 1933 р. його територія складала 856,4 кв. км., на якій проживало 54,3 тис. чол. [28, 18]. Метою створення цього району було дедалі активніше залучення польського населення до соціалістичного будівництва, його "радянизації", проведення комуністичної пропаганди, доведення переваг радянської системи, компроментації "буржуазної Польщі".
Створення польських адміністративно-територіальних одиниць, у т.ч. 170 сільських рад, за умов демократичної системи, могло б закласти цивілізовані основи задоволення національних і культурних потреб поляків в Україні, однак тоталітарний режим переслідував зовсім інші, політико-ідеологічні та партійно-класові цілі. До того ж розбудова цих одиниць співпала за часом із політикою "нового курсу" Й.Сталіна, який передбачав остаточну ліквідацію так званих експлуататорських класів, приватної власності й одноосібного господарства, форсовану індустріалізацію, суцільну колективізацію села, здійснення культурної революції. Це стало викликом для розгортання масових репресій, в т.ч. і проти польської людності. Репресії більшовики започаткували ще в ході утвердження свого режиму. В січні 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило секретний циркуляр, яким ставилося завдання виявляти в середовищі поляків і викривати діяльність будь-яких "контрреволюційних елементів на місцях". Поляки, як і українці, зазнали насилля в процесі конфіскації та націоналізації землі, майна, реквізиції хліба, вилучення коштовностей з костьолів, під час арештів, депортацій і виселень. Жертвами репресій стали тисячі поляків, які звинувачувались у повстанському русі проти більшовиків, у поході військ Ю.Пілсудського на Київ, у співпраці з петлюрівцями й "білополяками", у диверсійній, шкідницькій і шпигунській діяльності на користь Польщі. Приводом для недовір'я, підозри, переслідувань, ув'язнень і розстрілів найчастіше використовувались "зв'язки" з "Польською військовою організацією" (ПОВ).
Втрати, яких зазнали поляки вході голодоморів 1921 – 22, 1932 – 33 рр., сягають 100 тис. чол. Загалом, за період 1921 – 1939 рр. чисельність польської меншини в Україні зменшилась більше, як на 200 тис. осіб, про що засвідчив перепис населення 1939 р. Поляків і німців сталінський режим відніс до "шкідницьких націй", що було рівнозначним етногеноциду. Отже, реальні кроки влади щодо розвитку польського шкільництва, преси й видавничої справи, заснування польських установ науки і культури, створення національних сільрад і районів, які відповідали політиці так званої "коренізації" 20-х – початку 30-х рр., вступали в пряму суперечність з карально-репресивною системою одноособової влади Сталіна.
Свідченням того, що створення польського адміністративно-територіального району, як і польських сільрад, не було зумовлене потребами польського населення, що це був тактичний маневр, ширма, за якою приховувались справжні цілі тоталітарного режиму, є його скасування у жовтні 1935 р. через "економічну слабкість" і "незручність обслуговування МТС колгоспів". Цим рішенням, яке випливало з нової стратегії національної політики ВКП(б), її курсу на формування нової спільності – радянського народу, було покладено початок ліквідації й інших національних утворень, наступу на польську освіту і культуру. Було закрито Польський інститут суспільного виховання в Києві, Інститут польської пролетарської культури, Центральну державну польську бібліотеку, видавництво "Трибуна",
Польський драматичний театр та інші установи. Шляхом погромів і репресій щодо вчителів польських шкіл відбувалась ліквідація польського шкільництва. У 1938 р. кількість польських шкіл зменшилася в дев'ять разів і становила 50.
Перехід більшовиків від заохочування національно-культурного відродження польської меншини до його згортання, до нищення пам'яток культури, закриття польських закладів освіти свідчив, що політика "коренізації" була лише тактичним кроком для послаблення опору й залучення національних меншин на бік радянської влади, а тимчасова підтримка польської мови й культури мала кон'юнктурний характер, служила інструментом зміцнення позицій правлячого режиму, ідеологізації суспільного життя, формування "нових поляків". Україна виявилася своєрідним полігоном, на якому сталінське керівництво випробовувало й відточувало методи насадження тоталітарного режиму в усіх сферах суспільного розвитку, включаючи й міжнаціональні відносини.
Не менш драматичною сторінкою долі української полонії, як і всього українського суспільства, стала Друга світова війна. На підставі таємних протоколів пакту Ріббентропа-Молотова Гітлер і Сталін фактично здійснили четвертий поділ Польщі. Однак, вступ Червоної армії у вересні 1939 р. на терени Західної України мав і інший – етнічний вимір, оскільки відкривав реальний шанс зреалізувати історичну мрію західних і східних українців, підтвердити Акт злуки 1919 р. й відновити соборність всієї України як одного з домінуючих чинників консолідації української нації і боротьби за її суверенітет. Клопотання Народних Зборів Західної України про її включення до складу СРСР та УРСР (За планами радянського керівництва на теренах переважно з польським населенням передбачалося проголосити Польську союзну радянську республіку з наступним її входженням до СРСР), їх відповідні законодавчі акти за міжнародними правовими нормами закріпили входження західноукраїнських земель до УРСР і внесли істотні корективи щодо статусу поляків і українців цього регіону. На його жителів поширювалося радянське громадянство, українці вливалися до складу титульної нації, республіки, а поляки, втрачаючи статус панівної нації приєднувалися відповідно до своїх одноплемінників в Україні, які були національною меншиною. Зміна громадянського стану, різне ставлення до акту приєднання території, яку поляки зазвичай розглядали як "східні креси" Польщі, загострило давні суперечності. При цьому слід мати на увазі, що в середовищі як українців, так і поляків ставлення до воєнної акції СРСР було полярно різним: від повного засудження й спротиву – до схвалення і готовності співробітничати з новим режимом.
Польське населення на включених до УРСР землях становило до 2,5 млн. чол., включаючи й тисячі біженців з окупованої гітлерівцями території, інтернованих вояків і офіцерів польської армії. Радянські органи влади, спецслужби, реалізуючи програму "радянизації" краю, розгорнули акцію "очищення міст і сіл від ворожих елементів", яка, поряд з українцями, торкнулася тисяч польських поміщиків, заможних селян, ксьондзів, державних чиновників.
За неповними даними, до 1 січня 1941 р. 320 тис. поляків були депортовані, 90 тис. членів родин польських осадників були виселені до Комі АРСР, Іркутську, Свердповську та в інші області РСФРР, 140,5 тис. польських офіцерів було розстріляно. Репресивні заходи сталінського режиму призвели до наростання антирадянського руху спротиву, створення польського підпілля, але його провідники не зуміли скоординувати, тим більше об'єднати свої дії з українським підпіллям. Водночас поляки з обуренням сприймали повідомлення про звірства гітлерівців на окупованих ними землях, що закладало основу для антигітлерівської боротьби, яка набула організованого характеру після нападу Німеччини на СРСР і окупації українських земель.
У суспільній свідомості частини поляків і українців утверджувалося розуміння того, що політика обох диктаторів – Гітлера і Сталіна – антинародна, людиноненависницька, що вона ворожа обом націям. Чимало поляків України брали активну участь у всіх формах спротиву гітлерівцям: у збройних силах СРСР, у загонах червоних партизан, антигітлерівському підпіллі. Разом з українцями, росіянами, білорусами, представниками інших національностей, поляки героїчно захищали Брест, Київ, Одесу, Севастополь, самовіддано билися під Сталінградом і Москвою, Курськом і Харковом, зробили вагомий внесок у звільнення України, Білорусі, Молдови, Польщі, інших країн, у розгром гітлерівської Німеччини.
Десятки тисяч вихідців з українських земель влилися до польських військових формувань в СРСР, зокрема Гвардії Людової, реформованої згодом в Армію Людову, долучилися до діяльності Союзу польських патріотів, Польського ревкому, Польського комітету національного визволення. Значна частина поляків з Холмщини і Підляшшя, Галичини й Волині стали вояками Армії Крайової, яка розгортала свої дії під керівництвом Польського еміграційного уряду в Лондоні.
Виникає питання, чому не вдалося об'єднати зусилля польських і українських патріотів, скоординувати дії Армії Крайової та Української повстанської армії (УПА)? Головною причиною було різне бачення приналежності західноукраїнських земель, їх майбутнього. АК, відстоюючи ідею відновлення Польщі в кордонах до вересня 1939 р., була зорієнтована на боротьбу не стільки проти Німеччини, скільки проти "зазіхань" СРСР на "східні креси" і перетворення Польщі в його сателіта. Натомість, прихильники українського самостійницького руху, вояки УПА, які боролися проти радянського і гітлерівського режимів, були змушені протидіяти спробам поляків відірвати західні області від України. На цьому ґрунті розпалювався польсько-український конфлікт, який у 1943 р. набув збройного характеру і призвів до численних жертв з обох сторін [9]. Протистоянням польського і українського визвольних рухів дуже вміло скористалися німецькі і радянські спецслужби, виступивши третьою силою з метою не допустити їх об'єднання. З цих причин не вдалося скоординувати дії польських і українських партизанських загонів. Інспірований третьою силою, польсько-український конфлікт набув міжетнічного характеру і досяг найбільшої гостроти на Волині, де протягом 1943 – 44 рр. зафіксовано близько 150 збройних сутичок між загонами АК і УПА. За розрахунками польського історика Р.Тожецького, поляки втратили у цих сутичках від 80 до 100 тис. чол., але, на думку В.Сергійчука [27], ці дані суттєво перебільшені.
За роки війни чисельність населення УРСР зменшилася на 14 млн. чол., тобто на 35%. Цілком ймовірно, що не менший відсоток втрат зазнала польська людність в Україні. Наполовину скоротилася чисельність поляків і в західних областях республіки. На серпень 1944 р. їх орієнтовна чисельність у цьому регіоні становила 1182,1 тис. осіб. У серпні 1944 р. президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ про надання амністії польським громадянам, засудженим на території СРСР, які перебували на засланні, у спецпоселеннях, таборах і в'язницях. Більшість амністованих поляків після відповідної фільтрації було централізовано і за рознарядкою розселено на теренах Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Чернігівської та ін. областей для роботи в харчовій, м'ясомолочній промисловості, в радгоспах і колгоспах. Загальна чисельність їх була визначена в обсязі 29700 чол.[25] Частині з них, за викликом родичів, надавався дозвіл переїхати до Польщі. Подальше зменшення кількості поляків в Україні було пов'язане з репатріацією, а ще більше – із так званим добровільним обміном населення між УРСР і Польщею на підставі Люблінської угоди, укладеної у вересні 1944 р. В ході її реалізації, терміни якої кілька разів переносилися, з Польщі до України було переселено 482,8 тис. українців. Водночас до Польщі виїхали понад 828,5 тис. поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 1939 р. Відтік польського населення зумовлювався не стільки його прагненням возз'єднатися зі своїми одноплемінниками, скільки намаганням уникнути репресій і соціалістичних експериментів, пов'язаних зі сталінським режимом. Він тривав і в наступні десятиріччя, але не мав масового характеру.
Не менш важкими для поляків і українців стали повоєнні лихоліття. Та частина поляків, яка залишилася в Україні, активно долучалася до ліквідації руїни, заподіяної гітлерівцями, відбудови промисловості, сільського господарства, установ освіти й культури. У 1946-47 рр. Україну охопив масовий голод, який посилився новим спалахом сталінського свавілля і терору, спрямованого, в першу чергу, проти українського національно-визвольного руху, підпілля ОУН і УПА, найбільш свідомої частини української інтелігенції. Агонія сталінізму не обминула й українську полонію.
Як відгомін сталінського терору проти українського руху, можна розглядати цинічну операцію "Вісла", що полягала в насильницькому виселенні 150 тис. українців з їх традиційно етнічної території південно-східної Польщі на її північно-західні землі, повернуті від Німеччини (Ольштин, Щецін, Вроцпав, Гданськ). Вершиною цинізму комуністичного режиму в Польщі стало створення для "підозрілих українців" табору на території Освенціма у Явожно, де було ув'язнено майже 4 тис. українців, 150 тис. вбито [11].
Смерть Сталіна, намагання його наступників надати "царству терору" деяких "привабливих" рис, реабілітувати частину жертв, дещо розрядити міжнародну напруженість сприяли проведенню ряду реформ, які пов'язувалися з певною лібералізацією суспільства і дістали назву "хрущовської відлиги". Спроби десталінізації суспільства, критика "культу особи" Сталіна були схвально зустрінуті більшістю громадян України, в тому числі й польською людністю, адже серед реабілітованих були й сотні поляків. Архівно-слідчі справи реабілітованих поляків по Києву і Київщині, які зберігаються в 263 фонді ЦДАГО України, засвідчують, що перегляд судових і позасудових вироків носив вибірковий характер і стосувався переважно осіб, покараних за сфабрикованими звинуваченнями або за порівняно незначні провини. Так, у 1955 р. було скасовано вирок щодо Станіслава Яворського, який проходив по груповій справі ксьондзів і активу костьолу (всього 19 чол.), арештованих у 1938 р. за "контрреволюційну діяльність" у селищі Іванків на Київщині, що виявилась у підтримці тутешнього ксьондза Сігізмунда Зіха, котрий, мовляв, проповідував "національну гордість і любов до польської нації", "застерігав молодь від вступу в комсомол", а потім нелегально виїхав до Польщі. С.Яворський як голова костьольної ради, а також всі "учасники групи" були засуджені до вищої міри покарання і розстріляні як "члени польської терористичної організації". І тільки через 27 років усі засуджені були визнані Верховним судом СРСР невинними.
Після політичної реабілітації С.Косіора – колишнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, поляка за національністю, розстріляного за звинуваченням у причетності до Польської військової організації, було вибірково переглянуто ряд справ ПОВ, зокрема І.Юрловського, І.Журавського, О.Петровського, С.Вольського, М.Шиманського, П.Лубківського та ін., яким інкримінувалися "зв'язок з білополяками", "петлюрівцями", підготовка "збройного антирадянського повстання", – військовий трибунал Київського військового округу у квітні 1956 р. реабілітував усіх розстріляних.
Реабілітація поляків, репресованих за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, антирадянщині, націоналізмі мала стати одним із чинників поліпшення радянсько-польських відносин, особливо в умовах, коли в самій ПНР наростав опір тоталітаризму. Вона справила позитивний вплив на моральну та психологічну атмосферу в країні, на настрої поляків. Однак, у багатьох з них викликало занепокоєння те, що поза увагою органів реабілітації лишилися найбільш "гучні" справи учасників польського опозиційного руху, а це посилювало такі нові форми спротиву, як дисидентство, колективні петиції, звернення до світової громадськості.
У суспільній свідомості наростало обурення фарисейством і подвійними стандартами у застосуванні так званих "ленінських принципів національної політики". З одного боку, говорилося про братерство і рівність, задоволення потреб різних націй і народностей, аз іншого-тривала русифікація, звужувалася сфера застосування української мови, закривалися школи з польською мовою навчання. Якщо в 1950 – 51 рр. було 6 польських шкіл, то на 1959 – 60 навчальний рік їх залишилося 3 із загальним числом учнів до однієї тисячі. Пишне святкування 300-річчя Переяславської ради і так званого "возз'єднання" України з Росією негативно оцінювалося польською громадою, оскільки реанімувалася шовіністична концепція російської історіографії, за якою Польща поставала як одвічний ворог України.
Не залишилися поза увагою поляків і українців революційні події осені 1956 р. в Угорщині та їх відгомін у Польщі, спорудження берлінської стіни. Поляк Г.Вельчинський (студент геологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка) відверто заявив про незгоду із застосуванням радянських танків, пограбуванням Польщі. За ці висловлювання його було виключено з університету і вислано з СРСР.
Особливо боляче реагували українські поляки на посилення войовничого атеїзму і наступ на римо-католицьку церкву, зняття її громад з реєстрації. Якщо в 1949 р. в УРСР нараховувалося 225 громад РКЦ, у 1953 – 168, то в 1964 – 117, тобто їх кількість зменшилася майже вдвічі. Радянські спецслужби намагалися розколоти римо-католицьке духовенство, перешкодити будь-яким його контактам з Ватиканом, інспірувало рух за так зване "старокатолицтво" за створення "Братства католиків СРСР".
На кінець 1950-х рр. більш-менш стабілізувалися чисельність і розселення польської людності. За переписом 1959 р., в УРСР проживало понад 363,2 тис. поляків, які за чисельністю належали до найбільших етнічних груп (0,9%) після українців, росіян і євреїв. Найбільшу питому вагу займали поляки серед населення Житомирської (6,4%), Хмельницької (4,3%), Львівської (2,8%), Тернопільської (2,2%), Волинської та Івано-Франківської (1%) областей [35]. Партійно-радянське керівництво свідомо форсувало міжреспубліканські міграційні процеси, обґрунтовуючи їх економічними потребами, функціонуванням "єдиного народногосподарського комплексу". Русифікаторським устремлінням центру сприяли прискорений розвиток промислових центрів Донбасу, Придніпров'я і Півдня України, урбанізаційні процеси, збільшення чисельності міст, стимулювання міжнаціональних шлюбів, освітня політика. Це відбилося і на структурі польської меншини. Якщо за згаданим переписом 1959 р. 45% поляків проживали у містах, а 55% у сільській місцевості, то протягом наступного двадцятиріччя ситуація змінилася до навпаки: у 1975 р. 63% поляків були жителями міст і лише 37% – сіл [35], тобто майже дві третини польської людності опинилися в поросійщеній системі координат: управління, освіти, культури, засобів масової інформації. Численні групи поляків, мешкаючи у Донецькій, Дніпропетровській, Ворошиловградській, Одеській та ін. областях, були позбавлені реального права навчати дітей рідною мовою, втрачали ознаки ідентичності. Багато полячок, як і українок, одружившись із росіянами чи представниками інших національностей, здебільшого втрачали або істотно знижували власну етнічну ідентичність.
Національна політика доби "брежнєвщини" фактично не тільки "не помічала" національних меншин, ігнорувала їх проблеми, не дбала про задоволення їх культурно-національних і духовних потреб, але й дуже "сором'язливо" згадувала про українців. Принагідне зауважимо, що у засобах масової інформації, в публічних виступах керівників республіки, замість словосполучення "український народ" вживався розпливчастий термін "народ України". Асиміляторська політика Москви, курс на формування нової спільноти – "радянського народу" супроводжувалися подальшим скороченням не тільки польської меншини, але й українців. З 1959 по 1989 р. чисельність поляків зменшилась на 40% і становила 219,1 тис. [23, 14], а відсоток українців у етнічному просторі УРСР скоротився з 76,8% до 72%, натомість зростала питома вага росіян.
Одним з трагічних наслідків широкомасштабної політики русифікації українців і поляків було ослаблення їх національної свідомості та ідентичності. Будь-які вияви національного патріотизму, етнічної самобутності оголошувалися виявом "буржуазного націоналізму", що підпадало під статтю Карного кодексу як "антирадянська пропаганда". Полякам, як і іншим неросійським етнічним групам, нав'язувалася міфологема про російську мову як "другу рідну". Хоч поляки, як один з найдавніших європейських етносів, завжди відзначалися високим рівнем національної самосвідомості, в тоталітарних умовах не зуміли вистояти перед натиском зросійщення. Якщо вірити радянським переписам населення, у повоєнні десятиріччя, особливо в роки "брежнєвщини", відсоток поляків, які називали польську мову рідною, поступово зменшувався. Уже в 1959 р. він склав 18,7%, в 1970 р. – 14,9%, у 1989 р. – 12,3%. Варто наголосити, що паралельно зростала чисельність поляків, які другою рідною мовою називали як російську, так і українську мови, причому поляки, на відміну від деяких інших етнічних груп (євреї, німці, угорці, болгари), надавали перевагу саме українській мові. У 1959 р. 68,3% поляків України назвали рідною мовою українську, а 12,3% російську. В 1970 р. відповідно 68,4% та 16%. За переписом 1989 р. для 66,6% поляків рідною залишалася українська, а для 20% російська. Ще вищий відсоток осіб польської національності, які визнавали українську мову рідною в областях їх традиційного проживання, зокрема в Житомирській 89,9% та у Хмельницькій – 81,9% [23, 20, 78].
Можна допустити, що збільшення відсотку поляків, які ідентифікували свою рідну мову з українською, було свідченням того, що поляки, як давні жителі України, краще адаптувалися до умов українського суспільства ще того періоду, коли українська мова була домінуючою. Цілком очевидно, що цей факт відбивав історичну настороженість польської людності до великоросійського гегемонізму й шовінізму, яка склалася ще з часів поділів Польщі, протиборства РПЦ і РКЦ.
За умов авторитаризму, попри утиски і переслідування, громади римо-католицької церкви залишалися мало не єдиним острівцем збереження духовних і національно-культурних традицій польської етнічної групи в Україні. Компартійні і державні органи, спецслужби вели справжню війну з духівництвом і віруючими РКЦ, звинувачуючи їх у зв'язках з Ватиканом та зарубіжними центрами католицизму, в буржуазно-клерикальній пропаганді. Все це призвело до скорочення кількості римо-католицьких громад з 117 у 1964 р. до 71 в 1984 р. Адміністративне зняття громад з реєстрації аж ніяк не означало автоматичного зменшення числа віруючих. Як доносили спецслужби, збільшувалася кількість молодих римо- і греко-католиків. При костьолах і каплицях створювалися товариства "Маріан" ("Діти Діви Марії"), гуртки "Ружанців", до яких входили підлітки, котрі вивчали Слово Боже, католицькі обряди, утримувалися від вступу в піонери, комсомол, від атеїстичного громадського життя.
Оскільки поляки, як і українці, виявилися заручниками московської політики "інтернаціоналізації" та "атеїзації" суспільства, домінантною якої стала тотальна русифікація і обмеження національних прав неросійських етносів, створювались об'єктивні передумови для розгортання спільного руху спротиву "брежнєвщині". Десятки поляків підтримали діяльність українських дисидентів, правозахисників, зокрема Гельсінську правозахисну групу, яка згодом трансформувалася в Спілку, солідаризувалася з рухом за суверенізацію України.
Похожие работы
... блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки. Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.). 1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано ...
Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни
... уряду в роки Другої світової війни. // Військово-науковий вісник. - Львів: ЛВІ, 2004. - Вип. 6. - С. 310-322. 221. Шишкін І. Українське питання в політиці польського еміграційного уряду на початковому етапі Другої світової війни (1939-1941 рр.) // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету ім. Лесі Українки. - Луцьк: ...
... ії. Протее чинний рівень потоку ПІІ по відношенню до ВВП уже є порівнювальним із показниками більшості країн Східної Європи. 4.1 Аналіз негативних і позитивних тенденцій перебігу взаємної інвестиційної діяльності Детальніший аналіз процесу залучення польських інвестицій в Україну дозволяє виявити цілу низку негативних тенденцій: 1. Обсяги надходження інвестицій з Польщі в українську ...
... негативному сальдо торгівлі, оскільки Японія на експорт виставляє товари високих технологій, а експорт низько передільного металу та сільськогосподарської продукції з України її практично не цікавить. РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ ПОКАЗНИКІВ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН МІЖ УКРАЇНОЮ, ПОЛЬЩЕЮ, АВСТРІЄЮ ТА ЯПОНІЄЮ 2.1 Рівень міжнародної торгівлі між Україною та Польщею, Австрією і Японією В табл ...
0 комментариев