Довідку з обслуговуючого банку про наявність рахунків позичальника, наявність (відсутність) заборгованості за кредитами та картотекою № 2

10. Довідку з обслуговуючого банку про наявність рахунків позичальника, наявність (відсутність) заборгованості за кредитами та картотекою № 2.

11. Відомості за кредитами, отриманими в інших банках.

До документів, перерахованих у пп. 2 - 4, 7 додаються також оригінали для звіряння.

У разі необхідності позичальник подає (до ухвалення рішення про надання кредиту або в процесі подальшого контролю) внутрішні фінансові та управлінські звіти, звіт про рух касових надходжень, дані про дебіторську та кредиторську заборгованість, податкові та митні декларації, документи про оренду приміщень та інші.

Після ознайомлення з документами працівник банку проводить попередню бесіду з майбутнім кредитоодержувачем, що дозволяє з'ясувати важливі деталі щодо умов надання та погашення кредиту і процентів. На цьому етапі банк приділяє увагу достовірності документів та інформації, на основі яких вирішується питання про надання кредиту.

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом пройшла успішно, починається наступний (другий)етап процесу кредитування. Він полягає у вивченні кредитоспроможності потенційного позичальника й оцінці ризику за позичкою.

Банк здійснює глибоке і ретельне вивчення фінансового стану позичальника й оцінює його можливість і здатність повернути позичку.

Враховуючи велику значущість оцінки кредитоспроможності позичальника і ступеня ризику кредитної операції, в установах банків створені спеціальні підрозділи.

Під час експертизи кредитної заявки клієнта використовуються різні джерела інформації:

- матеріали, одержані безпосередньо від позичальника;

- відомості про клієнта, що містяться в архіві банку;

- відомості, отримані від кредиторів, покупців і постачальників позичальника та інших зовнішніх джерел.

Важливе значення мають архіви банку. Якщо клієнт вже отримував кредит у цьому банку, то в архіві містяться відомості про можливі затримки в погашенні боргу або інші порушення.

Із зовнішніх джерел найбільш важливим є відомості, отримані з інших банків, які обслуговують даного клієнта, та в його ділових партнерів.

Можна провести перевірку позичальника на місці. Дуже важливо з'ясувати рівень компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову, маркетингову служби, адміністративний апарат. Під час відвідування клієнта можна з'ясувати деякі питання, що не були розглянуті під час попередньої бесіди, а також скласти уявлення про стан майна, яким володіє підприємство.

Межі вивчення кредитоспроможності залежать від:

• розміру позички;

• терміну позички;

• результатів минулої діяльності позичальника;

• забезпечення кредиту (яка форма забезпечення передбачається);

• взаємовідносин банку з клієнтом.

Жодних твердих правил щодо цього не існує, оскільки кожний клієнт, що подав кредитну заявку, може мати специфічні особливості, які вимагають більш детального вивчення.

Банк може використовувати різні джерела інформації про кредитоспроможність потенційного позичальника:

• використання карток на всіх вкладників і позичальників, якщо такі ведуться в банку;

• отримання інформації з зовнішніх джерел, використання великої кількості довідкових та аналітичних звітів; при цьому в діловому світі неухильно дотримуються правил передачі конфіденційної інформації (в США ці відносини регулюються Етичним кодексом про обмін банками інформацією щодо кредитоспроможності комерційних фірм).

У вітчизняній практиці організації кредитування такого високоорганізованого та якісного джерела зовнішньої інформації про кредитоспроможність підприємств поки що немає. Однак, якщо банк зацікавлений в підтвердженні достовірності окремих моментів діяльності потенційного позичальника, він може отримати зовнішню інформацію від інших банків, куди раніше звертався позичальник, від постачальників, покупців, конкурентів, органів податкової інспекції, а також шляхом вивчення архівів банку і фінансової преси;

• фінансові звіти позичальника (баланс, звіт про прибутки і збитки), які є основним джерелом внутрішньої інформації. Розрахунок різних коефіцієнтів на основі цих звітів дозволяє глибше проаналізувати дійсний стан справ потенційного позичальника, оцінити перспективи його розвитку і здатність погасити позику.

Одночасно з цим вивчається репутація позичальника, його чесність, порядність, взаємовідносини з іншими банками, компетентність керівників, досвід і знання справи, потенційні можливості, особистий добробут позичальника, ринкова вартість підприємства та інші.

Оцінка кредитоспроможності - процес творчий, що вимагає від банківських працівників глибоких економічних знань, аналітичного мислення, вміння визначати та оцінювати тенденції в господарській діяльності і фінансовому стані позичальників, зокрема можливості дотримання ними принципів кредитування, прогнозувати майбутній стан справ позичальника і передбачати обставини, які можуть на них вплинути.

Здійснюючи оцінку кредитоспроможності, комерційні банки України керуються власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також повинні враховувати нормативні вимоги НБУ, зокрема Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків (затверджене правлінням НБУ від 06.07.00 № 279).

Згідно з цими документами НБУ виділяє три групи позичальників:

• юридичні особи, крім комерційних банків;

• комерційні банки;

• фізичні особи.

Для оцінки фінансового стану юридичної особи враховують такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, собівартість продукції, грошові потоки, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Крім того, враховуються фактори суб'єктивного характеру: ефективність управління позичальника, його ринкова позиція і залежність від циклічних та структурних змін в економіці, погашення кредитної заборгованості позичальника у минулому, професіоналізм керівництва, державна підтримка позичальника тощо.

Згідно з даним положенням для оцінки фінансового стану позичальника-юридичної особи комерційні банки повинні обов'язково враховувати показники:

І. Платоспроможності:

- коефіцієнт миттєвої ліквідності ( КЛ₁), який показує, що характеризує те, як швидко короткострокові зобов'язання можуть бути погашені високоліквідними активами:

КЛ1 =	Грошові витрати та їх еквіваленти
	Розділ ІV + Розділ V пасиву **

** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов'язань у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу.

Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності.

Нормативне значення КЛ₁ - не менше ніж 0,2.

- коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ₂), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов'язань у встановлені строки:

КЛ2 =	Грошові кошти та їх еквіваленти + Дебіторська заборгованість + Векселі одержані
	Розділ ІV + Розділ V пасиву **

** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов'язань у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу.

Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності.

Нормативне значення КЛ₂ - не менше ніж 0,5.

- коефіцієнт загальної ліквідності (КЛ₃), що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов'язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів:

КЛ2 =	Розділ II активу + Розділ III активу*
	Розділ ІV + Розділ V пасиву **

* Витрати майбутніх періодів включаються до складу поточних активів у тій частині, яка буде використана (списана) протягом 12 місяців з дати балансу.

** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов'язань у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу.

Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності.

Нормативне значення КЛ₃ - не менше ніж 2,0.

II. Фінансової стійкості:

- коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:

КМ =	Розділ І пасиву - Розділ І активу
	Розділ І пасиву

Нормативне значення КМ - не менше ніж 0,5.

- коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику:

КН =	Розділ II пасиву + Розділ III пасиву + Розділ IV пасиву + Розділ V пасиву
	Розділ І пасиву

Нормативне значення КН - не більше ніж 1,0.

III. Рентабельність:

-рентабельність активів =	Чистий прибуток
	Активи
-рентабельність  продажу =	Чистий прибуток
	Обсяг реалізації продукції (безПДВ)

IV. Аналіз грошових потоків:

- співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та відсотками за нею з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів):

К =	(Нсм х n) – (3м х n) - Зі
	Ск

де : Нсм - середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів);

Ск - сума кредиту та відсотки за ним;

n - кількість місяців дії кредитної угоди;

Зм - щомісячні умовно-постійні зобов'язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо);

Зі - податкові платежі та сума інших зобов'язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім сум зобов'язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди (за даними останнього балансу).

Для суб'єктів господарської діяльності, діяльність яких пов'язана з сезонним характером виробництва, середньомісячна сума надходжень визначається за 12 місяців.

Оптимальне теоретичне значення показника К - не менше ніж 1,5.

При здійсненні оцінки кредитоспроможності та фінансової стабільності банки можуть використовувати й інші показники.

Для отримання комплексної оцінки кредитоспроможності позичальника потрібно визначені показники порівняти з оптимальними і на підставі їх аналізу вирішувати питання про можливість надання кредиту.

Кредит надається банком, як правило, позичальникам з найбільш високою кредитоспроможністю, які забезпечують своєчасне його погашення за рахунок отриманих доходів.

Якщо позичальником виступає комерційний банк, то оцінка його фінансового стану здійснюється на підставі:

• дотримання обов'язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами НБУ;

• аналізу прибутків і збитків;

• аналізу якості активів і пасивів;

• створення резервів;

• виконання зобов'язань комерційним банком у минулому;

• якості банківського менеджменту.

Якщо позичальником є фізична особа, то при здійсненні оцінки її фінансового стану мають бути враховані:

• соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів, постійної роботи, сімейний стан;

• наявність реальної застави;

• вік та здоров'я клієнта;

• загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

• інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

• зв'язки клієнта у діловому світі тощо.

Третій етап. Полягає в розробці умов процесу кредитування, підготовці й укладанні кредитного договору. Цей етап називають ще структуруванням кредиту, в ході якого визначають основні умови кредитного договору.

Банк визначає параметри позички: вид кредиту, суму, строк, спосіб видачі і погашення кредиту, забезпечення, рівень процента, інші моменти. Банк повинен запропонувати клієнту той вид кредиту, який найбільшою мірою відповідає характеру кредитованого заходу.

Розробляється також графік погашення кредиту у відповідності зі строками оборотності того виду капіталу, на формування якого видається позичка.

Після закінчення роботи по структуруванню кредиту кредитний працівник банку переходить до переговорів про укладання кредитного договору з клієнтом. При цьому клієнту надаються пропозиції по умовах майбутньої кредитної угоди. Вони можуть суттєво відрізнятись від тих, що містяться в кредитній заявці. Зближення позицій банку і клієнті та досягнення компромісу є кінцевою метою переговорів.

Після досягнення згоди по всіх питаннях підписується кредитний договір.

Четвертий етап. Характеризується тим, що відбувається надання кредиту, а також здійснюється контроль за виконанням умов кредитного договору.

Після підписання кредитної угоди працівник кредитного відділу оформляє бухгалтерські документи, які містять вказівки щодо відкриття позичкового рахунку та видачі кредиту. Ці документи повинні містити дозвільні підписи керівника банку або уповноважених ним для виконання зазначених операцій посадових осіб.

Оформлені згідно банківських вимог документи передаються в обліково-операційний відділ для виконання. Перелік цих документів такий:

• розпорядження кредитного відділу;

• примірник кредитної угоди;

• договір застави (або інша форма забезпечення);

•  строкове зобов'язання;

• картка із взірцями підписів керівника і головного бухгалтера та відбитком печатки підприємства, посвідчена в установленому порядку.

У розпорядженні кредитного відділу повинен зазначатись наданий особовому позичковому рахунку позичальника номер рахунку, а також загальні рекомендовані й додаткові параметри, що характеризують позичальника та кредитну угоду і які необхідні для виконання аналітичного обліку. На основі даних розпорядження здійснюється реєстрація позичкового особового рахунку в книзі відкритих рахунків.

Строкове зобов'язання являє собою юридичний документ, який служить основою для погашення кредиту. Кількість примірників строкового зобов'язання залежить від способу погашення кредиту: водночас, по частинах або після обумовленого періоду.

З метою контролю за своєчасним погашенням кредиту та забезпечення нарахування процентів видача позичок може проводитись з окремих позичкових рахунків, в окремих випадках кредит може зараховуватись безпосередньо на поточний рахунок позичальника.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що повинно бути передбачено в кредитному договорі.

Якщо в процесі кредитування змінились умови здійснення кредитованого проекту і це призвело до додаткової потреби в коштах, банк може задовольнити цю потребу на умовах укладання додаткової кредитної угоди.

У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

П'ятий етап процесу банківського кредитування полягає в поверненні кредиту разом з відсотками. У відповідності з вимогами НБУ відсотки за користування кредитом нараховуються щомісяця. Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків здійснюється платіжним дорученням з поточного рахунку позичальника. Черговість сплати основного боргу та відсотків за кредитом регламентована Ст. 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з якою передусім сплачуються відсотки, а потім гаситься основний борг. Погашення кредиту може здійснюватись одночасно або частинами.

Позичальник по узгодженні з банком може достроково повернути отриманий кредит.

У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень сторони можуть подовжувати строк дії кредитного договору (пролонгація). При прийнятті рішення щодо пролонгування кредиту складається додаткова угода між банком та позичальником, яка є невід'ємною частиною кредитної угоди.

При настанні строку погашення кредиту і відсутності у клієнта достатньої суми коштів для його погашення банк починає проводити роботу з проблемними кредитами. У день визначеного строку погашення частина непогашеної або непогашена заборгованість за позичкою переноситься на рахунок прострочених позик.

Труднощі з погашенням позичок можуть виникати з різних причин. Найбільш поширеними з них є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної угоди; нерентабельна робота клієнта, що отримав позичку; фактори, непідконтрольні банку, або форс-мажорні обставини.

Існує багато сигналів, що свідчать про погіршення фінансового стану позичальника, які працівник банку повинен вміти розпізнавати. Для цього використовуються аналіз фінансової звітності, особисті контакти з позичальником, повідомлення від третіх осіб.

Якщо банк виявляє проблемну позичку, він негайно повинен вжити заходів для забезпечення повного і своєчасного її повернення. Найдоцільнішим кроком буде розробка разом з позичальником заходів щодо покращення фінансового стану підприємства. Якщо цей спосіб не дасть результатів, банк повинен забезпечити свої інтереси шляхом реалізації забезпечення, пред'явлення претензії до гаранта і т. д. Крайній захід - це порушення питання про оголошення позичальника банкрутом.

2.3. Формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками банку

Для підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту кредиторів і вкладників комерційних банків НБУ встановив Порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків і затвердив його постановою Правління НБУ від 27.03.98 № 122 та вніс зміни і доповнення до цього Порядку постановою Правління НБУ від 16.12.98 № 520.

Відповідно до цього Положення комерційні банки формують резерв для покриття можливих збитків, що можуть бути завдані в результаті їх кредитної діяльності. Резерви формуються для відшкодування можливих втрат за основним боргом (без процентів та комісій) за всіма видами наданих кредитів у національній та іноземній валютах, включаючи депозити, кредити іншим банкам, суб'єктам господарювання (овердрафт, враховані векселі, факторингові операції, фінансовий лізинг), гарантії та поручительства. Резерв використовується на покриття безнадійної заборгованості, яка виникла внаслідок кредитної діяльності банку.

До 16.12.98 резерв розподілявся на загальний та спеціальний. Загальний резерв нараховувався на стандартні кредити, спеціальний — на нестандартні кредити, а саме: кредити під контролем, еубстандартні, сумнівні, безнадійні. Тепер формулювання змінено на таке: «Резерв під кредитні ризики розподіляється на резерв під стандартну заборгованість за кредитами та резерв під нестандартну заборгованість за кредитами».

Нестандартна кредитна заборгованість включає в себе кредити під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні кредити.

Комерційний банк зобов’язаний щоквартально уточнювати загальний обсяг резерву відповідно до сум  

Резерв формується у тій валюті, в якій обліковується заборгованість, на відміну від попереднього варіанта, коли всі резерви формувались у національній валюті.

З метою нарахування резерву комерційний банк здійснює класифікацію наданих кредитів і депозитів та оцінку кредитних ризиків з урахуванням таких критеріїв:

 а)  оцінки фінансового стану позичальника;

 б) погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та процентів за нею.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним комерційним банком самостійно з урахуванням вимог цього Положення та рекомендацій НБУ щодо визначення фінансового стану позичальника, схвалених постановою Правління НБУ № 323 від 29.09.97.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника - юридичної особи комерційний банк має враховувати такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, грошові потоки, склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості, собівартість продукції.

 Також мають бути враховані фактори суб'єктивного характеру: ефективність управління позичальника, його ринкова позиція і залежність від циклічних та структурних змін в економіці та галузі, погашення кредитної заборгованості позичальником у минулому, професіоналізм керівництва.

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника – фізичної особи мають бути враховані:

-  соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів тощо, постійної роботи, сімейний стан

-  наявність реальної застави

-  вік та здоровя клієнта

-  загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати

-  інтенсивність користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотки за ними, а також користування іншими банківськими послугами

-  зв’язки клієнта у діловому світі тощо.

Комерційний банк зобов’язаний за станом на перше число кварталу розглядати кредитний портфель із метою оцінки кредитних ризиків.

Звітність про класифікацію кредитів та створення резерву подається комерційним банком установі НБУ щоквартально разом із розрахунками економічних нормативів у порядку, встановленому НБУ.

Банківський нагляд НБУ постійно проводить перевірки звітності комерційних банків та їх установ щодо правильності класифікації ними своїх кредитних портфелів та дотримання порядку створення і використання резервів.

Згідно з оцінкою фінансового стану позичальника та перспектив його розвитку кредити слід відносити до таких категорій:

клас А - фінансова діяльність дуже добра і дає змогу погашати основну суму кредиту і проценти за ним у встановлені строки;

клас Б - фінансова діяльність добра, але немає можливості підтримувати її на цьому рівні протягом тривалого часу;

клас В - фінансова діяльність задовільна, але спостерігається чітка тенденція до погіршення;

клас Г - фінансова діяльність погана і спостерігається її чітка циклічність протягом коротких періодів часу;

клас Д - фінансова діяльність свідчить про збитки і очевидно, що ні основна сума кредиту, ні проценти за ним не можуть бути сплачені.

Погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та процентів за ним є:

* добрим, якщо заборгованість за кредитом і процентами сплачується у встановлені строки та за кредитом, пролонгованим один раз на строк не більше 90 днів;

* слабким, якщо прострочена заборгованість за кредитом та процентами становлять не більше 90 днів чи заборгованість за кредитом, пролонгованим на строк понад 90 днів, якщо проценти сплачуються;

* недостатнім, якщо прострочена заборгованість за кредитом та процентами становить понад 90 днів, чи заборгованість за пролонгованим кредитом перевищує 90 днів і проценти не сплачуються.

При визначенні розміру резерву сума заборгованості за кожним позичальником окремо зменшується на вартість гарантій і застави.

У розрахунок розміру резерву вартість заставного манна (майнових прав) позичальника (за винятком державних цінних паперів) включається у розмірі не більше 50 % вартості, визначеної договором застави. Враховуючи кон'юнктуру ринку, комерційний банк зобов'язаний один раз на рік, а у разі пролонгації кредитного договору - під час кожної пролонгації проводити перегляд вартості заставного майна, визначеної договором застави.

Методику віднесення того чи іншого підприємства до кожного класу банк розробляє самостійно і керується нею в процесі кредитування.

Резерв має бути сформовано щодо кожної групи кредитів у повному обсязі відповідно до сум фактичної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву з розподілом за видами валют.

Комерційний банк формує резерв під стандартну і нестандартну заборгованість в повному обсязі щоквартально. Якщо банк має філії, резерв формується окремо головним банком, окремо підвідомчими установами. Резерв під стандартну заборгованість за кредитами обліковується на балансі головного банку. Резерв під нестандартну заборгованість за кредитами обліковується на балансі установ банку, які зареєстровані як платники податку. За повноту формування резервів відповідальність несе головний банк (юридична особа).

Комерційний банк використовує резерви на погашення безнадійної кредитної заборгованості за основним боргом, яка обліковується на балансових рахунках як сумнівна.

Безнадійна кредитна заборгованість відшкодовується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість. Безнадійна заборгованість позичальника, визнаного банкрутом у встановленому порядку, списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість після прийняття арбітражним судом рішення про визнання позичальника банкрутом.

Заборгованість, яка забезпечена заставою, погашається у порядку, передбаченому Законом України «Про заставу». У разі, якщо частина кредитної заборгованості залишилась непогашеною внаслідок недостатності коштів, одержаних від реалізації майна позичальника, переданого у заставу, ця частина заборгованості списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість.

Реалізація майна, переданого у заставу, здійснюється лише через аукціони (публічні торги). Безнадійна заборгованість, яка виникла внаслідок неспроможності позичальника погасити кредитну заборгованість у зв’язку з дією обставин непереборної сили (форс - мажору), списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість у разі наявності будь-якого з нижче вказаних документів:

-  підтвердження Торгово - промислової палати України про настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території України або підтвердження уповноважених органів іншої держави у разі настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха в цій державі;

-  рішення Президента України про запровадження надзвичайної екологічної ситуації в окремих місцевостях України, затверджене Верховною Радою України, або рішення Кабінету Міністрів України про визнання окремих місцевостей України потерпілими від повені, посухи, пожежі, та інших видів стихійного лиха, включаючи рішення щодо визнання окремих місцевостей потерпілими від несприятливих погодних умов, які потягнули за собою втрату врожаю сільськогосподарських культур у обсягах, що перевищують 30% від середнього врожаю за попередні 5 календарних років.

Комерційні банки зобов'язані продовжувати роботу з клієнтами щодо повернення ними боргу, списаного за рахунок резервів, протягом строку позовної дії. На сьогодні цей термін становить три роки. Якщо протягом строку позовної давності комерційному банку не вдалося погасити безнадійну кредитну заборгованість, то вона вважається повністю безнадійною і списується з позабалансових рахунків.

 

Розділ 3. Удосконалення організації банківського кредитування 3.1. Огляд наукових концепцій теми дослідження.

 

Проблеми правового регулювання кредитних операцій.

Новий Закон „Про банки і банківську діяльність” значно поліпшив правове регулювання багатогранної діяльності банківських установ країни. Проте, як кажуть, досконалості немає меж. У статті розглядаються проблеми законодавчого регулювання кредитних операцій банків, які можуть виникати в ході застосування положень зазначеного вище закону.

Норми чинного законодавства України, якими регулюються кредитні відносини, на думку багатьох практиків банківської справи, ще не сповна відповідають потребам сьогодення. Не всі діючі законодавчі та нормативні документи, що регламентують проведення комерційними банками кредитних операцій, мають чіткий системний характер і тому не забезпечують постійного розвитку кредитного ринку в Україні. Крім того, положення багатьох чинних нормативно-правових актів мають суттєві розбіжності та протиріччя. Це гальмує процес нарощування комерційними банками кредитного портфеля, а отже, не дає змоги повною мірою задовольняти зростаючі потреби економіки держави.

Серед факторів, які стримують розвиток кредитування вітчизняної економіки, домінують кредитні ризики, що мають як системний, так і суб’єктивний (індивідуальний) характер. Системні кредитні ризики пов’язані передусім із правовими проблемами (вони в основному стосуються захисту прав кредиторів), загальним станом економіки (недостатньою ринковою активністю суб’єктів господарювання, доволі значним поза банківським обігом грошей тощо). Суб’єктивний, або індивідуальний характер мають, як правило, ризики, пов’язані з поведінкою конкретних позичальників.

Активізацію кредитування в Україні значною мірою стримують проблеми розвитку ринку застав, передусім – відсутність чіткого механізму застосування іпотеки. Суттєвими є й інші фактори: курсові ризики (особливо у разі кредитування іноземною валютою); необхідність виконання доволі жорстких вимог Національного банку щодо створення страхових резервів на покриття можливих втрат від проведення кредитних операцій; низький рівень капіталізації банківської системи; недостатня кількість банківських ресурсів для середньо- і довгострокового кредитування інвестиційних проектів; високий (порівняно з європейським) рівень процентних ставок; операційні ризики, пов’язані з недосконалістю технологій та відсутністю відповідного досвіду банківського персоналу; інші проблеми.

Слід наголосити, що останнім часом робляться активні спроби збільшити обсяги кредитування реального сектора економіки. Зокрема розробляються та приймаються відповідні законодавчі й нормативні акти. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття наприкінці минулого року Закону „Про банки і банківську діяльність”. Ним, окрім іншого, запроваджено нові механізми регулювання кредитних відносин. Уперше юридично визначено місце і роль вітчизняних спеціалізованих банків – інвестиційних та іпотечних, тобто банківських установ, щонайменше 50% активів, в яких мають розміщуватися в інвестиції або в іпотечні кредити.

Проте для подальшого розвитку інвестиційної та іпотечної діяльності цього замало. Назріла гостра потреба створити й увести в дію кілька нових законодавчих актів (насамперед Закон „Про іпотеку”), державну агенцію гарантування кредитів для малого та середнього бізнесу. На початковому етапі функціонування спеціалізованих банків, на мою думку, варто було б надати їм деякі податкові пільги (наприклад, щодо оподаткування доходів, отриманих від інвестиційної діяльності), знизити норми формування обов’язкових резервів, запровадити практику часткової компенсації частини процентної ставки за кредитами, які надаються спеціалізованими банками або комерційними банками для іпотечного кредитування пріоритетних галузей економіки. Такий досвід банківська система уже має в галузі кредитування агропромислового комплексу. А Міністерство економіки не виключає можливості розширення практики компенсації частини процентних ставок за кредитами, які надаватимуться підприємствам інших галузей економіки.

Окремо хотілося б зупинитися на проблемах, які можуть виникнути у зв’язку з низкою передбачених Законом „Про банки і банківську діяльність” обмежень у сфері кредитування. Так, банкам заборонено прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Їх використання з метою забезпечення кредитів можливе лише з дозволу Національного банку. Таке обмеження, на нашу думку, незавжди є обґрунтованим, адже бувають випадки, коли клієнти зацікавлені в придбанні (зокрема за рахунок кредитних коштів) векселів, ощадних сертифікатів і облігацій банків для вкладення коштів зі збереженням можливості подальшого перепродажу цінних паперів на вільному ринку без суттєвої втрати дохідності.

Крім того, ні новим Законом „Про банки і банківську діяльність”, ні нормативними актами НБУ досі не врегульовано процес отримання комерційним банком дозволу на використання власних цінних паперів для забезпечення кредитів (не розроблено порядку подання та розгляду заяв, не визначено фактори, які можуть впливати на прийняття Національним банком відповідних рішень).

Новим законом заборонено банківським установам надавати кредити за процентними ставками нижчими від ставок за кредитами, які вони беруть самі, та ставок, за якими виплачуються відсотки за депозитами. Банкам, за деякими винятками, забороняється також встановлювати нижчі від собівартості банківських послуг процентні ставки та комісійні. Проте практика свідчить, що банківські установи, керуючись принципами корпоративного банкінгу (комплексного обслуговування клієнтів), за деякими видами послуг чи операцій досить часто все-таки застосовують мінімальні ставки, компенсуючи витрати за рахунок інших операцій із клієнтами. Наприклад, банк іноді встановлює мінімальну відсоткову ставку за кредитом за умови постійного розрахунково-касового обслуговування всіх оборотів клієнта, купівлі чи продажу для нього на міжбанківському валютному ринку іноземної валюти, впровадження на підприємстві, яке є клієнтом банку, проекту з автоматизації виплати заробітної плати за допомогою пластикових карток тощо.

Зважаючи на реалії практики, Національний банк у листі від 19.04.2001р. № 18-12/1467-2599 уточнив, що надання кредиту під процент, не вищий за відсоток, під який залучаються кошти, призначені саме для надання даного кредиту, не вважається порушенням закону. Пояснення зрозуміле, щоправда, не ясно, як можна ідентифікувати, який саме депозит є джерелом для надання конкретного кредиту, а відтак – оцінити правомірність дій банку.

Зауважимо також, що обмеження, про яке мовиться, вступає у суперечність із правом банків самостійно встановлювати процентні ставки за своїми операціями. До того ж сучасний бухгалтерський облік не дає змоги чітко визначити собівартість багатьох із них. Нині, наприклад, дуже складно розподілити на окремі види операцій адміністративні, господарські та інші витрати. Зважаючи на це, варто було б, на мою думку, не обмежувати мінімальний розмір процентної ставки за кредитами, а заборонити лише надання безпроцентних кредитів (за винятками, передбаченими законодавством).

Набутком нової редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” є положення щодо захисту прав кредитора у випадку неповернення в передбачений угодою строк позички та нарахованих за нею відстків. У такому разі банк має право вдатися (шляхом прийняття відповідноо наказу) до примусової оплати боргового зобов’язання. Шкода тільки, що законом та нормативними документами НБУ не передбачено конкретного механізму реалізації цього права.

Прийняття Закону „Про банки і банківську діяльність”, безумовно, позитивно впливає на подальший розвиток банківської справи та зміцнення банківської системи в Україні. Проте воно загострило потребу нагального внесення змін до чинного законодавства, приведення у відповідність із ним нормативно-правових документів Національного банку.

Практичне застосування положень Закону „Про банки і банківську діяльність”, подальше вдосконалення механізмів захисту інтересів комерційних банків-кредиторів сприятиме зростанню обсягів кредитно-інвестиційних операцій та розширенню кредитного ринку в Україні. Це, в свою чергу, позитивно вплине на розвиток економіки країни та сприятиме пожвавленню ділової активності суб’єктів підприємницької діяльності.

3.2. Способи захисту від кредитного ризику

Кредитний ризик - це ризик несплати позичальником кредитору основного боргу і процентів за його користування. Звідси, під кредитним ризиком слід розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

Для кожної кредитної операції характерні свої особливості, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати через погіршення фінансового стану позичальника, відсутність належних організаційних здібностей у його керівництва, недостатню підготовку працівника, який приймає рішення про кредитування, та інші обставини.

Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації (тобто розподілу, регулювання структури і розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів (наприклад, нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у разі необхідності заходів по їх коригуванню.

Істотну роль при цьому відіграє наявність у банку належної інформаційної бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також проведення постійних заходів з прогнозування економічної кон'юнктури. Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам.

Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів:

• лімітування кредитів;

• диверсифікації портфеля позичок банку;

• контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу;

• страхування кредитних операцій;

• достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів;

• аналізу кредитоспроможності позичальника.

І спосіб - встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату.

Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило, шляхом відкриття кредитної лінії (характеризує оборот по видачі кредиту). Вона відкривається клієнтам зі сталою репутацією, які мають стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуально.

II спосіб – диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ.

Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох.

III спосіб – оперативність при стягненні боргу – передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів.

IV спосіб – страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікро-рівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях.

V спосіб – забезпеченість кредиту.

У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми забезпечення кредитів:

• гарантія, або порука третьої сторони;

• переуступка контрактів, дебіторської заборгованості;

• застава товарних запасів;

• застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів, страхування.

Гарантія, або порука – це зобов'язання третьої особи погасити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформляється як самостійний обов'язок гаранта чи поручителя.

Переуступка контрактів практикується при кредитуванні будівельних компаній, що здійснюють регулярні поставки товарів або послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок чого надходження коштів від замовника зараховуються в погашення кредиту.

Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунку, що вимагає оплати за поставлені позичальником товари.

Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути: сировина, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. Заставою тут виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів. Такі документи називаються коносамент і накладні.

Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому предмет застави залишається у заставодавця чи третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею, - будівлі споруди, квартири, земельні ділянки громадян, багаторічні насадження тощо.

Заставою по кредиту можуть бути такі види рухомого мийна: обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, товари довгострокового вжитку.

Застава векселя чи іншого цінного папера здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Умовою використання цінних паперів як форми застави мас бути їх висока ліквідність.

Також зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Зокрема, надання позичальнику кредиту за умови накопичення та зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів на вкладі, при видачі позичок індивідуальним позичальникам за заставу приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні внески, вимоги на виплату заробітної плати; при кредитуванні підприємств добувних галузей — корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів; при кредитуванні фермерських господарств — урожай (зібраний або у корінні за умови його страхування).

У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.

VI спосіб - оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, працівник банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички. Кредитоспроможність позичальника, на відміну від його платоспроможності, не фіксує неплатежі за минулий період чи на певну дату, а прогнозує здатність до погашення боргу на найближчу перспективу. Отже, кредитоспроможність - це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні позичок та їх ефективного використання.

Висновок

Дослідження проведене в роботі показало, що на сучасному етапі розвитку економічних відносин багато уваги кредитуванню, зокрема, умовам та методам надання позичок приділяють як науковці так і практики. У дипломній роботі економічний зміст кредитування показаний як складний і багатогранний процес з його принципами, умовами та методами.

Визначено, що на сучасному етапі в теорії та практиці кредитних відносин в Україні науковий підхід до кредиту як до економічної категорії ще належно не застосовується. Нехтування об'єктивними законами кредиту, який є економічними відносинами, з приводу зворотного руху позиченої вартості, а не позиченою вартістю, тобто позичкою, призводить до негативних наслідків у реалізації зазначених відносин на практиці. Це виражається у формі численних недоліків в організації кредитування клієнтів вітчизняними банками. Зазначені недоліки пов'язані з браком знань про об'єктивні закони існування кредиту. Із цієї причини чітко не визначено принципи організації банківського кредитування та поняття кредитоспроможності. Виходячи з цього, надано тлумачення та обґрунтування основним економічним поняттям, зокрема кредиту та принципам кредитування, на яких побудований процес кредитування.

Зважаючи на те, що позички є найприбутковішими активами банку і становлять основну частину їх активів, кредитна діяльність банку потребує ретельної організації. Організацію кредитної діяльності банку визначив чітко розроблена кредитна політика. Правильна організація процесу банківського кредитування, розробка ефективної та гнучкої системи управління кредитними операціями виступають основою фінансової стабільності і ринкової стійкості комерційних банків. Визначено, що кредитна політика комерційного банку окреслює коло ключових цілей і завдань банківської діяльності, визначає конкретні прийоми, способи і методи її реалізації з метою максимізації доходності кредитних операцій та досягнення прийнятного рівня ризиків банківської діяльності у сфері кредитування.

Список використаної літератури

1.   Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. №2121 III.

2.   Закон України "Про власність" від 07.02.1991 р. № 697-12-ХІІ

3.   Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 №679-ХІУ зі змінами і доповненнями станом на 07.12.2000 р.

4.   Інструкція «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків»

5.   від 01.02.1998 р. зі змінами і доповненнями за станом на 17.12.2001 р.

6.   Положення НБУ «Про кредитування» від 28.09.1995 р. №246 зі змінами і доповненнями станом на 12.12.1999 р.

7.   Положення НБУ "Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями від 06.07.2000 р. // Нормативні акти НБУ —2000- №9-с.50.

8.   Адибеков М.Г. Кредитние операции: классификация, порядок привлечения й учет /Под ред. А_И. Ичкасова.-М.:Консалтбанкир, 1995. -88с.

9.   Антонов Н.Г., Пессель М.А. Денежное обращение, кредит, й банки.-М.: Финсгатинформ, 1995.-272с.

10.            Банки й банковские операции: Учебник / Под ред. Жукова. - М.: Банки й биржи, 1997. -471с.

11.            Банківські операції: Підручник / За ред. проф. Мороза А.М.—К.:КНЕУ, 2000.— 384с.

12.            Банковские операции: Учебное пособие / Под ред. О.Й. Лаврушина. - 4.1. М.:ИНФРА-М, 1995-96с.

13.            Банковское дело / Под ред. В.И. Колесникова й Л.П. Кроменецкой. М. ФинансьІ й статистика. 1996. С.216.

14.            Банковское дело: стратегическое руководство.—М.: "Консалтбанкир", 1998-432 с.

15.            Бор М.З., Пятенко В.В. Менеджмент банков: организация, стратегия, планирование. - М.: ИКЦ. "ДИС", 1997. -288с.

16.            Вітлінський В., Пернаківський О. Кредитний ризик та його врахування при обчисленні ставки відсотку. // Банківська справа. - 2005, №5.