Методи виховання

Вступ

Тема контрольної роботи «Методи виховання».

Мета роботи – розглянути методи виховання, а саме:

-           поняття про методи виховання та їх класифікація;

-           методи безпосереднього виховного впливу.

Серед основних умов, які визначають ефективність виховання, особливе місце посідають методи виховання. У вітчизняній педагогічній літературі немає єдиного підходу щодо них.

Основною ознакою методів безпосереднього виховного впливу є безпосередній контакт між вихователем і вихованцем. До цих методів належать: переконання, приклад, вправи, заохочення, примус.

Розглянемо ці питання.

1. Поняття про методи виховання та їх класифікація

«Методи виховання – сукупність найбільш загальних способів розв'язання виховних завдань і здійснення виховних взаємодій, способів взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованих на досягнення цілей виховання; сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи, які використовуються в процесі формування особистісних якостей учнів для розвитку їхньої свідомості, мотиваційної сфери й потреб, для вироблення навичок і звичок поведінки й діяльності, а також їх корекції і вдосконалення».

Деякі автори під методом виховання розуміють найкоротший шлях досягнення оптимальних результатів, що відповідають поставленим виховним цілям.

Інші – пов'язують методи з цілями виховання. «Цілі виховання можуть бути загальними і частковими. Оскільки часткові цілі виховання випливають із загальної мети формування особистості, можна на цій основі дати формулювання методу. Методи – це оптимальні підходи до ефективного розв'язання тих виховних завдань, які визначаються метою виховання».

Ще інші – під методами виховання розуміють «способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки».

На мою думку, найбільш обґрунтованими є підходи тих учених, які методи виховання визначають як сукупність специфічних прийомів і способів виховної роботи для досягнення поставлених виховних цілей, тому що, по-перше, їх не можна звести до шляхів чи оптимальних підходів виховання, які визначають тільки певні наміри та напрями виховної роботи, наприклад, фізичного чи морального. Напрями та методи виховної роботи – це різні речі, хоча вони діалектично взаємозв'язані, бо методи забезпечують практичне здійснення та ефективність відповідних напрямів виховання.

По-друге, характер взаємодії вихователя і вихованця визначається власне методами виховання, за допомогою яких перший впливає на другого. Методи виховання – це сукупність однорідних виховних впливів з метою реалізації виховної мети, основною складовою яких є певний спосіб чи прийом.

По-третє, будь-який метод виховання – це сукупність складних виховних дій, яка передбачає застосування системи педагогічних заходів. Методи виховання – це передусім цілеспрямована і змістовно організована діяльність. Кожен метод спрямований на вирішення специфічних виховних завдань, які зумовлені цілями виховання, педагогічною майстерністю вихователів та індивідуально-психічними особливостями вихованців. Сукупність однорідних методів виконують певні однорідні функції, і кожна група методів включає тільки властиві їй прийоми та способи виховних дій, за допомогою яких вирішуються характерні для даної групи виховні завдання.

Таким чином, педагогічна категорія «методи виховання» означає способи та прийоми спільної взаємозв'язаної діяльності вихователів і вихованців, яка спрямована на оволодіння духовними знаннями, навичками та уміннями, нормами та правилами вихованої поведінки, різнобічний і гармонійний розвиток особистості, формування загальнолюдських, національних і професійних якостей, що визначені цілями виховання та необхідні для повноцінної життєдіяльності.

Прийом виховання – це своєрідна частина, деталь методу виховання, потрібна для більш ефективного застосування методу в умовах конкретної виховної ситуації. Будь-який метод виховання складається з певної сукупності однорідних прийомів і способів виховного впливу.

Способи виховання – це конкретні форми організації життєдіяльності вихованців, що мають виховне забарвлення і несуть виховне навантаження.

Засоби виховання – це все те, за допомогою чого вихователі впливають на вихованців. Засобами виховання є конкретні предмети матеріальної та духовної культури, які використовуються для вирішення виховних завдань.

Однією з актуальних проблем сучасної теорії виховання є проблема класифікації методів виховання. У процесі розвитку педагогічної науки мали місце різні підходи до цієї проблеми.

У 50-х роках XX століття у вітчизняній педагогіці популярною була класифікація, за якою методи виховання поділялися на три групи:

– методи словесні (розповідь, бесіда, диспут, лекція, приклад);

– методи привчання (практичні методи: тренування, доручення, гра, праця);

– методи заохочення, покарання (додаткові методи, спрямовані здебільшого на виховання дисциплінованості вихованців)⁵.

У 60-х роках було створено нову систему методів виховання, в якій основним критерієм оцінки кожного методу була здатність слугувати формуванню особистості вихованця згідно з ідеалами суспільства:

– методи формування морального досвіду в поведінці та діяльності (методи привчання, організації суспільно корисної діяльності, використання творчої гри, змагання);

– методи формування моральної свідомості (етичні бесіди, диспути, розповіді, лекції);

– додаткові методи виховання (заохочення і покарання).

В 70-х роках застосовувалася класифікація методів виховання на основі ідеї систематичного засвоєння всього багатства знань, накопичених людством:

– методи виховання в навчальному процесі;

– методи виховання в процесі суспільно-практичної діяльності;

– методи педагогічного спілкування.

В російській педагогіці популярні класифікації методів виховання за В.О. Сластьоніним, Г.І. Щукіною.

В.О. Сластьонін розподіляє їх на чотири групи:

перша – методи формування свідомості особистості, в основі яких лежить слово педагога;

друга – методи організації діяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки, які ґрунтуються на практичних діях вихованців;

третя – методи стимулювання діяльності та поведінки, які в своїй основі мають емоційні аспекти засобів стимулювання;

четверта група – методи самовиховання.

За ознакою спрямованості – інтегративної властивості, що включає в себе цільовий, змістовний і процесуальний боки методів виховання (Г. І. Щукіна) – виокремлюють такі їхні групи:

– методи формування свідомості особистості;

– методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки;

– методи стимулювання поведінки й діяльності.

У вітчизняній педагогіці найбільш обґрунтованою є класифікація методів виховання за рекомендаціями С.У. Гончаренка, яка збігається з попередньою:

– методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування їхніх поглядів і переконань (бесіда, лекція, диспут, позитивний приклад);

– методи організації діяльності й формування досвіду суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправа, привчання, створення виховних ситуацій);

– методи регулювання, корекції, стимулювання позитивної поведінки й діяльності вихованців (змагання, покарання, заохочення).

Отже, проблема класифікації методів виховання є актуальною та складною і досі ще не розв'язаною. Безперечно, кожна класифікація має свої позитивні аспекти і певні недоліки. Який же варіант найбільш оптимальний в умовах сьогодення?

По-перше, той, що найкраще сприяє реалізації основних цілей виховання українських громадян та отримання ефективних результатів у національній системі виховання; по-друге, який забезпечує оптимальну реалізацію виховних заходів в умовах розбудови незалежної української держави; по-третє, який найбільш повно відповідає завданням національного виховання і сучасним гуманістичним концепціям виховання; по-четверте, який має особистісну направленість і гуманний характер.

Беручи до уваги вище викладене та на основі характеру впливу методів виховання на вихованців можна їх класифікувати так:

– перша група – методи безпосереднього виховного впливу;

– друга група – методи опосередкованого виховного впливу;

– третя група – методи самовиховання.

Група методів безпосереднього виховного впливу є найбільш відомою, популярною і досить глибоко проаналізованою.

В більшості підручників із загальної педагогіки розкриваються переконання, приклад, вправи, заохочення і примус, які становлять основу цієї групи. На жаль, у виховній роботі є тенденція переоцінки їхньої ролі. Виходячи зі своїх функціональних прав і обов'язків, деякі вихователі схильні до захоплення цими методами та переоцінки їх виховних можливостей. Завдяки їм вихователі мають змогу проявити ілюзорну активність, знайти виправдання недолікам власної роботи. Особливо схильні до застосування цих методів ті начальники та вихователі, які погано володіють основами педагогіки та психології, мають небагатий арсенал виховних впливів на вихованців, не опанували ефективної методики виховної роботи, не беруть до уваги специфіку і завдання виховної роботи в умовах становлення української державності та формування творчої особистості.

Ця група має як позитивні аспекти (наявність безпосередньої взаємодії між вихователем і вихованцем, можливість відкрито виявляти своє ставлення один до одного та навпаки, виховний вплив на оточуючих, можливість швидкого отримання певних позитивних результатів тощо), так і суттєві недоліки (не повністю враховує можливості інших методів виховання, соціального середовища, недостатньо підштовхує вихованця до самовиховання тощо). Ефективність дій цієї групи суттєво залежить від характеру взаємин вихователь – вихованець, від їхньої доброї або недоброї волі, переконань, життєвих настанов, морально-психологічної атмосфери в соціальному середовищі, психічного стану як безпосередніх учасників цієї взаємодії, так і оточуючих, життєвого досвіду, культури тощо.

Недоліки цієї групи можна компенсувати за допомогою одночасного застосування методів опосередкованого виховного впливу. А.С. Макаренко підкреслював, що не можна виховати мужню людину, якщо не створити для неї таких умов, за яких вона змогла би проявити мужність, все одно в чому – в стриманості, прямому відкритому слові, терпеливості, сміливості.

Будь-яке виховання відбувається в соціальному середовищі, де на вихованця мають виховний вплив певні умови, які можна згрупувати так: перша група – суспільні умови, різновидами яких є колектив, певні ритуали, суспільна робота; друга – матеріально-фізичні, різновидами яких є матеріально-технічні умови навчання, виховання, відпочинку, клімат тощо.

Соціальне середовище – це сукупність умов життєдіяльності вихованців, яка піддається контролю, спрямована на реалізацію цілей виховання і має виконувати світоглядну, адаптаційну, корективну, культурну, суспільно-господарчу виховні функції.

Сутність цих методів – у вмілому використанні натуральних елементів середовища, в якому перебуває вихованець, як виховних чинників. Тут характер і чіткий порядок життєдіяльності вихованця має опосередковано і підсвідомо позитивно впливати на його поведінку – ознайомити з нормами та правилами загальнолюдського і професійного етикету, формувати навички та вміння вихованої поведінки.

Виховні дії тут ніби «замасковані» у режим виконання основних щоденних заходів життєдіяльності колективу.

Відомо, що нічого з людиною не можна зробити всупереч її волі, бажанням, життєвим намаганням та настановам. Насильно її не можна зробити щасливою та вихованою. Смисл усієї виховної роботи полягає у формуванні мотивів і мотивації самовиховання, постійного прагнення до самовдосконалення, реалізації у професійній діяльності життєвих планів, задоволення щоденних соціальних і матеріальних потреб тощо.

Головною метою всієї виховної роботи має бути поступове спрямування вихованця на самовиховання. У зв'язку з цим методи самовиховання мають посісти належне місце як у педагогічній теорії, так і в практиці. Відомо, що В.О. Сухомлинський справжнім вихованням вважав лише те, яке спонукає вихованця до самовиховання: «Моральна культура людини характеризується тим, що переконання стають в її житті самостійною духовною силою, яка спонукає до нових моральних вчинків».

Обираючи конкретні методи виховання, вихователь повинен враховувати цілі, зміст і особливості виховання українських громадян, методично оптимально поєднувати конкретні обставини й умови перебігу навчально-виховного процесу в конкретних виховних системах. Отже, вибір методів виховання залежить від:

– провідної гуманістичної парадигми виховання;

– ідеалів виховання українських громадян на етапі становлення національної системи виховання;

– загальних і професійних цілей виховання, навчання, розвитку та самовдосконалення громадян України;

– провідних настанов сучасних технологій виховання, які мають ураховувати загальнолюдські, національні та професійні цінності виховання;

– морально-психологічної насиченості майбутньої професійної діяльності;

– особливостей і змісту часткових напрямів виховання та відповідних методик виховання;

– мети, завдань, змісту матеріалу та виховного замислу конкретного заходу;

– рівня моральної, розумової та фізичної підготовленості вихованців;

– наявності сучасної навчально-виховної бази, об'єктів культурно-просвітницької та спортивно-масової роботи;

– педагогічної майстерності вихователів тощо.