Методика вивчення прикметника в початковій школі

Зміст

Вступ

Розділ І. Особливості проведення уроків української мови в початковій школі 1.1 Зміст уроків української мови 1.2 Психолого–педагогічні особливості уроків

Розділ ІІ. Система вивчення прикметника

2.1 Зміст та завдання методики вивчення прикметника в початковій школі

2.2 Методика вивчення прикметника

2.3 Авторські пропозиції

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мовна ситуація в Україні значною мірою залежить від вивчення української мови як базової дисципліни в загальноосвітній школі. Нові мотиви опанування державної мови (вихід на рівень міжнародного спілкування, дипломатичних відносин та ін.) вимагають оновлення методики викладання української мови, диференційованого підходу до визначення мінімальних, достатніх і спеціальних ґрунтовних знань та умінь з української мови.

Неперервна мовна освіта, починаючи з материнської (родини) школи і закінчуючи професійною, спеціальною освітою, має бути орієнтована на виховання мовної особистості, на природне бажання повернутися в щоденному побутовому спілкуванні до призабутих родинних традиції, на створення українського середовища в усіх сферах суспільного життя, на прагнення удосконалити високо культурне інтелігентне спілкування літературною мовою.

Мовна освіта повинна забезпечувати інтелект державі. Мова як матеріалізована думка і процес її народження, як засіб від конкретно – чуттєвого до постійно – абстрактного пізнання світу, як «канал зв’язку» для одержання інформації з інших, немовних сфер людського й природного буття – є основним чинником формування інтелекту. Тому в школі викладання українською мови аж не може зводитися до етнографічного рівня, хоча включати його в навчальний процес треба. Мова має виховувати духовно – емоційну сферу україномовних громадян через організаційний зв’язок з національними традиціями. Адже наша мова є скарбницею не тільки української ментальності, а й загальнолюдських морально-естетичних цінностей і це благородний матеріал для виховання молодої людини [8].

Вивчення української мови молодшими школярами є початковий стану виховання мовної особистості.

Важливу роль в цьому процесі відіграє знайомство з частинами мови.

Вивчення частин мови в початкових класах має на меті ознайомлення учнів з такими самостійними частинами мови, як іменник, прикметник, дієслово, особові займенники, числівники, прислівники і з службовою частиною мови прийменником (без уживання термінів «самостійні» і «службові» частини мови), застосування форми словозміни передбачених правилом, таких як правопис відмінкових закінчень іменників і прикметників, особових закінчень дієслів тощо, розвиток усного і писемного мовлення учнів шліхом збагачення їх словника новими іменниками, прикметниками чи дієсловами, уточнення змісту окремих слів, розвиток уміння добирати слова для передачі своїх думок, з’ясування синтаксичної функції того чи іншого слова (частини мови).

Зважаючи на науково-практичне значення проблеми, доводиться констатувати, що психологічному та педагогічному аспекті вона залишається ще недостатньо вивченою.

Мета – вивчення ефективності традиційних підходів до навчання прикметника на уроках української мови в початковій школі.

Об’єктом роботи є прикметник як частина мови, його вивчення в початковій школі.

Предмет роботи – методика вивчення прикметника на уроках української мови в 1-4 класах.

Розділ І. Особливості проведення уроків української мови в початковій школі   1.1 Зміст уроків української мови

Курс української мови – важлива складова загального змісту початкової освіти, оскільки він не тільки є окремим навчальним предметом, а й виступає основним засобом опанування усіх інших шкільних дисциплін. Основна його мета – забезпечити розвиток, удосконалення умінь і навичок усного мовлення (слухання-розуміння, говоріння); навчити дітей читати і писати; сформувати певне коло знань про мову і мовні уміння; забезпечити мотивацію навчання рідної мови.

У процесі початкового навчання української мови поглиблюються уявлення школярів про навколишній світ, розвивається їхнє образне і логічне мислення; здійснюється патріотичне, морально-етичне, естетичне виховання учнів.

Навчання української мови має бути спрямоване на розвиток у дітей, окрім загально мовленнєвих, таких загально навчальних умінь: організаційних, загально пізнавальних, контрольно-оцінних. Важливо формувати у школярів почуття відповідальності за виконуване завдання, готовність самостійно працювати з новим, доступним за трудністю навчальним матеріалом, мати власну думку з обговорюваних питань, обґрунтовувати її.

Вивчення рідної мови уже в початкових класах створює значні можливості для розвитку соціальних навичок учнів, насамперед уміння спільно працювати в парах. Необхідно виховувати у дітей самоповагу і повагу до інших, уміння дати оцінку роботі інших або висловити з цього приводу критичні зауваження, змінити свою думку у разі переконливих аргументів інших учасників спільної роботи і т. ін.

Відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти галузь (навчальний предмет) українська мова будуються за такими трьома змістовними лініями: комунікативною, лінгвістичною (мовною), лінгвокраїнознавчою.

Комунікативна змістова лінія, яка є основною, передбачає розвиток усного і писемного мовлення учнів, їхнє вміння користуватися мовою як засобом спілкування, пізнання, впливу. З цією метою розвиваються, удосконалюються усні види мовленнєвої діяльності, якими учні певною мірою оволоділи у дошкільному віці (слухання-розуміння; діалогічне, монологічне мовлення), а також формуються, удосконалюються види мовленнєвої діяльності, які пов’язані з писемним мовленням (читання вголос і мовчки, письмо).

Лінгвістична (мовна) змістова лінія, маючи спрямованість на засвоєння школярами знань про мову, мовні уміння, розробляється з урахуванням того, що в початковому курсі формування в учнів знань про мову, умінь виконувати певні види мовного аналізу, має пропедевтичний характер. Цю роботу слід підпорядковувати розвитку в учнів орфоепічних, лексичних граматичних, правописних умінь.

Лінгвокраїнознавча змістова лінія передбачає розширення уявлень учнів про культуру українського народу, про її особливості в різних регіонах України. Ця робота має органічно поєднуватися з іншими аспектами навчання і реалізовуватись за допомогою дібраних текстів, використання тематичних груп слів, стійких виразів, у яких відображуються особливості матеріальної і духовної культури народу, національного характеру. Назва цієї змістової лінії акцентує необхідність приділяти особливу увагу мовним аспектам проблеми: тлумаченню значення, особливостей використання слів, фразеологізмів, прислів’їв, приказок; розвитку уміння доречного використання їх у мовленні; роботі над текстами; написанню творчих робіт з використанням етнографічних елементів змісту тощо [25].

Зазначені три лінії пронизуються діяльнісною лінією, яка забезпечує практичні уміння й навички, передбаченні програмою з мови і мовлення.

У початковому етапі навчання мови виділено такі аспекти роботи: «Навчання грамоти», «Мовленнєва діяльність», «Знання про мову, мовні уміння», «Правопис», «Графічна навичка письма. Техніка письма. Культура оформлення письмових робіт».

Наприкінці курсу української мови в початкових класах до учнів ставляться такі вимоги.

Учні повинні знати:

·          український алфавіт, букви на позначення голосних і приголосних звуків; способи позначення м’якості приголосних звуків; букви на позначення дзвінких і глухих приголосних;

·          значущі частини слова: основа, закінчення, корінь, суфікс, префікс;

·          частини мови та їх граматичні ознаки;

·          види речень за метою висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні) та за інтонацією (окличні, неокличні); головні і другорядні члени речень.

Учні повинні вміти:

·          розрізняти на слух голосні і приголосні звуки, тверді і м’які, дзвінкі і глухі приголосні;

·          розташовувати слова за алфавітом, орієнтуючись на другу і третю літеру в слові; користуватися орфографічним словником;

·          визначати наголос у словах;

·          слухати і розуміти після одного прослуховування усне висловлювання (текст, який відноситься до художнього і науково-художнього стилів; час звучання при непоспішливому читанні орієнтовно 3 – 4 хв.);

·          складати діалог (5 – 6 реплік на кожного з його учасників, не враховуючи етикетних формул початку і кінця розмови); одним з учасників діалогу може бути вчитель;

·          переказувати (детально, вибірково) текст, який відноситься до художнього або науково-художнього стилів і до одного з типів мовлення (розповідь, опис, міркування) – обсяг початкового матеріалу 70 -90 слів;

·          складати усне висловлювання (усний твір) – час звучання орієнтовно 1 – 2 хв. ;

·          читати вголос, правильно вимовляючи слова та інтонуючи речення, різні за метою висловлювання, за емоційним забарвлення; із звертанням, яке стоїть на початку, в середині або в кінці речення, логічно правильно поділяючи речення на частини;

·          писати переказ розповідного тексту з елементами опису або міркування (обсяг початкового тексту 40 – 60 слів);

·          добирати до тексту заголовок відповідно до теми і основної думки тексту; знаходити в тексті зачин, основну частину і кінцівку; ділити текст на частини за поданим планом і самостійно; зв’язувати два речення за допомогою слів: він, цей, такий, тоді, спочатку, потім, по-перше, по-друге;

·          розрізняти на слух і на письмі розповідні, питальні, спонукальні, а також окличні речення, із звертанням; скласти за малюнком, за описаною ситуацією речення, різні за метою висловлювання і за інтонацією, речення зі звертанням, які складаються з одного або кількох слів і розміщених на початку, в середині або в кінці речення;

·          об’єднувати два простих речення в складне;

·          знаходити, визначати закінчення в слові, поданому в кількох формах;

·          знаходити, визначати корінь у рядку поданих спільнокореневих слів, префікс, суфікс у рядку слів з одним і тим самим префіксом, суфіксом;

·          ділити на групи слова, які відповідають на питання різних частин мови (серед них числівник, прислівник – без уживання термінів); знати назви відповідних частин мови;

·          визначити рід і число іменників і прикметників; знати назви відмінків і питань до них, ставити відмінкові питання до іменників, поданих у сполученні слів, до прикметників; утворювати різні форми іменників і прикметників за зразком, за питаннями; знаходити наголошені і ненаголошені голосні в закінченнях іменників і прикметників;

·          ставити питання до кількісних і порядкових числівників (простих і складних – без уживання термінів), будувати словосполучення слів з числівниками – за поданим зразком, за підстановкою таблицею;

·          ставити питання до займенників, які подані у різних відмінкових формах, утворювати сполучення слів за зразком, за підстановкою таблицею;

·          ставити питання до дієслів, поданих у різних формах, розрізняти дієслова теперішнього, минулого і майбутнього часу; форми чоловічого, жіночого і середнього родів у дієсловах минулого часу; форми 1, 2, 3 особи дієслів теперішнього і майбутнього часу, утворювати відповідні форми за зразком, за питаннями; знаходити наголошені і ненаголошені голосні в особових закінченнях дієслів;

·          розрізняти серед поданих слів прислівники, ставити до них питання; будувати сполучення слів з прислівниками;

·          списувати текст (60 – 80 слів) з рукописного і друкованого тексту, дотримуючись правил оформлення письмової роботи, правил правопису і каліграфії; звіряти написане за зразком, виправляти написане;

·          записувати під диктовку текст (60 – 80 слів), який складається зі слів, що пишуться за фонетичним принципом; за правилами, вивченими в 1 – 4 класах і визначених програмою для самостійного застосування учнями, а також за правилами, які визначення програмою для застосування з допомогою вчителя (при цьому для контролю використовуються тільки ті слова, які були опрацьовані на уроках під керівництвом учителя); а також слів зі списків, поданих для запам’ятовування у програмах для 1 – 4 класів [32].

Отже, характер і зміст програми з української мови для початкових класів визначається такими завданнями: на основі спостережень над навколишньою природою і суспільним життям та умінням читати і писати навчити дітей змістовно і грамотно викладати свої думки як усно, так і письмово, застосовувати ці уміння в повсякденній навчальній і трудовій діяльності.

Кожна із складових частин української мови для початкових класів визначає зміст і обсяг знань, умінь і навичок, які мають набувати учні кожного класу.

1.2 Психолого–педагогічні особливості уроків

У формуванні теоретичних основ методика мови спирається на психолого–педагогічні науки. І це закономірно, бо, запроваджуючи, наприклад, ті чи ті конкретні методи або прийоми, треба зважати на психологічну підготовку до навчання дітей певного віку.

Загальновизнано, що всім дітям властиве абстрактне мислення. Однак психологічні спостереження доводять, що у дітей молодшого віку переважає конкретне мислення. Воно пояснюється обмеженим запасом уявлень, здобутих ними протягом 6 – 10 років життя. До того ж школярам різного віку властивий неоднаковий ступінь доступності навчального матеріалу. Це диктує використання не однотипних методів і прийомів у роботі з учнями відмінних вікових груп.

Відомо, що з першого дня перебування учня в школі слід розвинути у нього навчальний мотив, який би збуджував його до освоєння даного предмета. Як же знайти і розвинути мотив навчання у першокласника? Психологічні дослідження показують, що діти приходять до школи з ігровим мотивом, сформованим у них до початку навчання в школі. Дорослі засвідчують, що першокласники намагаються сумлінно грати роль учня, ретельно виконувати завдання свого наставника. Психологія рекомендує спиратися на цей наявний мотив. Тому початковою формою навчання мові школярів 6 – 7 років повинна стати гра з вивченням мови, гра з мовними і мовленнєвими одиницями. Ця рекомендація психологів загальновизнана і широко впроваджується в практику навчання дітей молодшого шкільного віку. Так, у навчанні шестиліток практикуються різні педагогічні ситуації: навчання Барвінка, Незнайка, виправлення вчителя, який «помиляється», тощо. Психологи підкреслюють, що у грі діти усвідомлюють свої навчальні здобутки і їх суспільну вартість, адже граючись, вони їх передають іншим. Так гра як одна з форм шкільного навчання дітей формує навчальний мотив: необхідність засвоювати знання, виробляти уміння для передачі їх іншим. А відтак з’являється потреба у знаннях і уміннях. Це – перший етап розвитку мотиву навчання у процесі гри.

Слід дедалі більше залучати дітей до оцінки комунікативного уміння: створювати ситуації, у яких учні не продукують розказане чи прочитане вчителем. Новим у цій роботі є те, що вчитель закликає дітей висловити своє судження, наприклад, є приводу того, чи зрозуміло розказав казку Миколка або про що Оля розповіла цікавіше, ніж інші. При цьому особливо важливо домогтися від учнів обґрунтування своєї оцінки. Так у молодших школярів, виникає оціночне ставлення до свого мовлення, а значить, з’являється потяг до його удосконалення. А це – навчальний мотив. Цим психологи доводять можливість успішного навчання учнів першого класу, вироблення своєрідного педагогічного підходу до вибору прийомів роботи з ними.

Пропонуючи все це, психологи націлюють учителя на те, щоб він спонукав (а не змушував!) учнів до роботи, зацікавлюючи їх активною діяльністю. Ці думки співзвучні зі словами К. Д. Ушинського про те, що «навчання, позбавлене всякої цікавості і взяте тільки силою примусу … вбиває в учня охоту вчитися, без якої він далеко не піде» [8, 278].

Дані психології важливі не тільки для уточнення змісту і методів навчання мови. Знання цієї науки допоможуть учителеві і в індивідуальній роботі з наймолодшими школярами. Достатньо навести хоч би такі факти.

Окремі учні з значними труднощами засвоюють письмо. Учителі нерідко пов’язують це лише з низьким рівнем мовлення дітей. Але це не зовсім так. Як доводять психологи, процес письма багатоступеневий. Він включає слухо-моторні і зорово-моторні координації руки. У дитини якась із ланок цього процесу може бути не сформована. Через це виникають складності в набутті навичок письма. Якою ж повинна бути реакція вчителя? Насамперед – проаналізувати характер помилки, встановити, що саме не вдається збагнути учневі, тобто яка з ланок навчання (слухо-моторна чи зорово-моторна координація руки) пропущена. А далі поясненням, вправами допомогти дитині подолати труднощі. У цьому виявляється диференційований підхід до кожного учня як особистості.

У навчанні письма трапляється й інше. Іноді у першокласників засвідчується так зване дзеркальне письмо. Про один з прикладів його вияву розповів письменник Є. Шварц в оповіданні «Першокласниця».

Його героїня писала своє ім’я «Маруся» з буквою Я, повернутою хвостиком не наліво, а направо (R). Про інший випадок дзеркального письма згадує В. Карасьов в оповіданні «Оленка і я». Його героїня писала замість букви З велику літеру Е.

Психологи запевняють, що шестилітки мають право на таку помилку, оскільки третинні зони кори тім’яно-потиличної частини мозку, що відповідають за просторові сприймання, формуються лише у віці 8 – 10 років. А оскільки це так, то й реакція вчителя на помилки подібного типу повинна бути свідомою: постійні вправи і час дадуть позитивні наслідки.

Таким чином, глибокий аналіз причин труднощів, які супроводжують навчання дітей, індивідуальний підхід до учнів, знання загальних закономірностей розвитку мозку дитини забезпечують застосування адекватних (відповідних) прийомів навчання, сприятимуть подоланню труднощів у засвоєнні програмового матеріалу.

В останні роки методика мови взяла на озброєння провідні положення науки психолінгвістики, яка трактує мову як діяльність. З такого підходу до мови методисти зробили належні висновки, зокрема для роботи над розвитком мовлення. як відомо, дошкільники не усвідомлюють того, що мову, якою вони користуються в побуті, можна і слід вивчати. А в школі їхнє мовлення, як і мова в цілому, стає предметом освоєння. Поряд з тим, що розглядаються звуки і слова, набуваються навички правильно вимовляти і розуміти їх семантику, діти навчаються конструювати речення (граматично і за смислом пов’язані слова), необхідних для передачі закінченої інформації, повідомлення.

Такий підхід до розвитку мовлення викликав потребу ввести до сучасної програми з української мови поняття про текст. Раніше у програмах початкової школи цей термін не значився.

Розуміння мови як діяльності дало поштовх методиці передбачити розкриття учням мотивів, що викликають мовлення (відповіді на запитання, бажання розповісти, заклики до виконання дій тощо) а також указати на фактори, які визначають варіантність висловлювань. Завдяки цьому посилилось практичне спрямування курсу української мови – удосконалювати мовленнєвий розвиток школярів. Увага до цього з’явилася під впливом даних і рекомендацій психолінгвістики.

Як педагогічна наука методика мови керується настановами педагогіки, зокрема дидактики – розділу педагогіки, який визначає загальну теорію навчання.

В основу методики мови покладені дидактичні принципи, без яких не уявляється навчальний процес. Це принципи виховуючого і розвиваючого навчання, науковості і доступності виучуваного матеріалу, систематичності і послідовності, активності пізнавальної діяльності і розвитку самостійності школярів, свідомості і міцності засвоєння знань, зв’язку теорії з практикою, наочності і зв’язку навчання з інтересами дітей. Вони знаходять конкретне застосування в процесі викладання мови. Наприклад, послідовність у навчанні особливо відчутно дає себе знати в період навчання грамоти. Послідовність ознайомлення з буквами у «Букварі» здійснюється так, що у їх засвоєнні діти ідуть від найбільш часто вживаних букв до букв меншої частотності.

Своєрідно розглядається в методиці мови принцип наочності, відомий з ХІХ століття. Наочність на уроках мови – це не тільки використання картин, портретів, таблиць, діафільмів, а й «мовна наочність». Справді, хіба слова і словосполучення, речення і тексти, які пропонують дітям для аналізу і спостережень, не становлять наочності того, як треба будувати фразу, правильно вживати слово? Методика викладання рідної мови ствердно відповідає на це запитання. Ясна річ, що в цьому випадку йдеться про використання високохудожніх мовних зразків, на яких діти можуть учитися і які їм треба брати за взірець [15].

Є тонкощі і в застосуванні принципу зв’язку теорії з практикою, здійснюваного на уроках рідної мови. Сферою застосування теоретичних знань на практиці служить постійна мовленнєва діяльність дітей, у якій відбиваються і недосконалість дитячого мовлення, і успіхи навчання. Саме в ній учитель може, зокрема, побачити, що учні, володіючи діалогічним мовленням, відчувають труднощі при монологічній подачі думок або виявляють бідність свого словникового запасу, невміння утворити відповідну форму слова. На мовленнєвій діяльності школярів перевіряють і результати навчання. Відповіді учнів покажуть, як вивчення теоретичних положень відбивається в їхній мовленнєвій практиці.

Дотримання принципу зв’язку теорії з практикою змушує вчителів не випускати з поля зору і впливу діалектного оточення на мовлення школярів. А він, як підтверджують факти, надто міцний. Потрібні систематичні, продумані і наполегливі зусилля, спрямовані на витіснення діалектизмів з мовлення учнів літературними відповідниками.

Користуючись дидактичними принципами, слід виходити з того, що успіх у навчанні забезпечує не один якийсь з них, а розумне їх співвідношення, продиктоване і характером матеріалу, і тим, наскільки успішно йде його засвоєння. Ретельний критичний розбір власної роботи – найкращий порадник у доборі дидактичних принципів, на яких має будуватися навчальний процес.

Отже, як наукова педагогічна дисципліна, методика викладання мови спирається, насамперед, на такі науки, як психологія, педагогіка, мовознавство, і нерозривно пов’язана з передовою шкільною практикою.

Для забезпечення правильної постанови навчально-виховної роботи на уроках української мови вчителеві необхідно знати психологію дитини.

Перед початковою школою стоїть важливе завдання формування в учнів знань основ наук та практичних умінь і навичок користування усним та писемним мовленням для їх засвоєння. Щоб оволодіти програмними знаннями уже в початкових класах, учні повинні мати високий рівень спостережливості, довільної пам’яті, організованої уваги, оволодіти основними розумовими діями, що надають психічним процесам цих якостей, вміти аналізувати, міркувати, що можливо тільки за умови достатнього рівня розвитку їх усного і писемного мовлення.

Враховуючи психологічні особливості дітей, методика викладання української мови вказує, як треба будувати уроки, який навчальний матеріал слід дібрати, які застосовувати прийоми і методи навчання відповідно до віку дітей, з урахуванням їх індивідуальних особливостей.

Педагогіка роз’яснює, в чому полягає суть виховання в школі, які риси людини школа повинна виховувати в учнів. Методика навчання мови вчить, яке положення педагогіки конкретно застосовувати на уроках.

Методика викладання української мови, ґрунтується на принципах дидактики, конкретизує методи і прийоми навчання дітей мові.

Таким чином, глибоке знання вчителем мовознавства, педагогіки, психології і методики є вирішальним у справі навчання і виховання дітей в школі.

Розділ ІІ. Система вивчення прикметника