Принципи виховання, що стосуються всіх компонентів виховного процесу

2.1 Принципи виховання, що стосуються всіх компонентів виховного процесу

Принцип цілеспрямованості.

Його сутність полягає у підпорядкованості всієї виховної роботи загальній меті та ідеалам виховання в українському суспільстві, їх усвідомленні і сприйнятті вихователями та вихованцями, нетерпимості до стихійності у вихованні, забезпечення конкретності та перспективності у виховній роботі.

К. Д. Ушинський підкреслював: «погодьтесь, якщо ми хочемо досягти якоїсь мети вихованням, то повинні перш за все усвідомити цю мету».

С. Френе істинну мету виховання вбачав у максимальному розвиткові особистості в розумно організованому суспільстві, яке слугуватиме їй і якому вона сама слугуватиме.

Метою виховання у нашому суспільстві є формування гармонійно розвиненої і суспільно активної особистості з науковим світоглядом, з високим моральним потенціалом, яка бажає і вміє працювати, духовно багатої й фізично досконалої.

Виходячи з мети виховання можна визначити основні цілі виховання в українському суспільстві, виокремивши серед них дві групи.

Перша — формування комплексу провідних якостей особистості вихованця, необхідних для самоусвідомлення, самореалізації, самоствердження і самоактуалізації.

Друга — формування сукупності соціально-психологічних і професійних якостей особистості вихованця, необхідних йому для професійної діяльності.

Знання мети виховання має надзвичайно важливе значення, бо вона є стрижневою в педагогічній науці, вихідним пунктом теорії та практики виховання. Мета виховання безпосередньо стосується всіх компонентів виховного процесу, визначає зміст усіх його складових.

Основні вимоги принципу цілеспрямованості:

— виховання на державно-патріотичних ідеях, формування справжніх патріотів України;

— чітке усвідомлення вихователями цілей і завдань виховання, національно-державної спрямованості всіх виховних заходів і впливів;

— виховання на кращих традиціях та ідеалах українського народу;

— надання всьому виховному процесові наукового характеру, наступальності, конкретності, оперативності, гуманності та змістовності;

— спрямованість виховної роботи на якісне вирішення завдань, які стоять перед українським суспільством;

— підпорядкування всієї виховної роботи гармонійному формуванню і всебічному розвитку особистості вихованця, допомога в її самоактуалізації та самореалізації;

— виховання на загальнолюдських, національних і професійних цінностях тощо.

Вимоги цього принципу знаходять своє відбиття в інших принципах виховання, планах виховних заходів.

Принцип суспільної спрямованості, зв 'язку із життям.

Сутність цього принципу — використання у виховній роботі кращих традицій виховання українського народу, систематичне ознайомлення вихованців із суспільно-політичними подіями у країні та світі, залучення їх до активної участі в суспільному житті освітньо-виховної системи та держави. Слід пам'ятати про те, що будь-яке виховання завжди суспільно детерміноване.

К.Д. Ушинський так визначав необхідність суспільної спрямованості виховання: чим повніше й розумніше школа буде організовувати і здійснювати свою роботу на основах народності, тим ближчою стане вона до життя свого народу і буде краще виконувати своє завдання — виховувати патріотів. Виховання повинно мати суспільний характер і відповідати узагальненому взірцю суспільного ідеалу.

Цілі, завдання, зміст і характер виховання визначаються державою. Наприклад, таким документом щодо організації та проведення виховної роботи в освітніх закладах є Концепція безперервного національного виховання.

Основні вимоги принципу суспільної спрямованості, зв'язку із життям:

— широке ознайомлення вихованців з повсякденним життям і діяльністю українського народу та народів світу;

— чітка орієнтованість всієї виховної роботи на реалізацію вимог щодо розбудови незалежної України та всебічний і гармонійний розвиток особистості українського громадянина;

— впровадження у виховний процес кращих традицій, ідеалів і звичаїв виховання українського народу;

— неухильне проведення державної політики в усіх виховних заходах, їх тісний зв'язок з життям держави та суспільства, конкретних закладів;

— формування у вихованців інтересу до подій у державі та широке залучення до участі в суспільному житті;

— спрямованість виховання на подолання апатії, інертності та соціальної відчуженості молоді від тих процесів, які відбуваються у трудових, навчальних та інших колективах;

— провідною ідеєю цього принципу має бути прищеплення вихованцям почуття громадянства Української держави.

Принцип виховання в праці.

«Не для школи — для життя» — таке гасло існувало у давньоримських школах. Античні педагоги усвідомлювали необхідність виховання молоді в безпосередній практичній діяльності. На думку В. О. Сухомлинського, кожний учень уже в дитинстві, а особливо в отроцтві і юності, повинен мати свою улюблену навчальну дисципліну, улюблену працю, виявляти індивідуальні нахили, здібності, постійно розвивати їх. Із гуманістичних переконань він стверджував, що «виховання виходить з такого дуже важливого принципу людяності: немає людини, в якій не було б закладено задатків і можливостей для того, щоб вона проявила себе в житті, насамперед у творчій праці, неповторно, самобутньою красою, талантом».

Формування, розвиток, вдосконалення й само-актуалізація особистості відбуваються в суспільно корисній змістовній діяльності. Тому характер і особливості навчально-пізнавальної та конкретної професійної діяльності мають значні виховні аспекти, створюють надзвичайно сприятливі умови для здійснення виховних заходів, більшість з яких позитивно впливає на загартування та розвиток емоційно-вольової, пізнавальної та мотиваційної сфери особистості вихованця.

Основні вимоги цього принципу:

— формування у вихованців шанобливого ставлення до будь-якої суспільно корисної діяльності: «Далеко не кожен стане ученим, письменником, артистом, далеко не кожному призначено відкрити порох, але майстром у своїй праці повинен стати кожний — це дуже важлива умова всебічного розвитку особистості»;

— поєднання практичної діяльності вихованців з виховними впливами на них;

— досягнення свідомого ставлення вихованців до опанування свого фаху й виконання конкретного виробничого завдання;

— широке застосування на заняттях та інших виховних заходах місцевого краєзнавчого матеріалу;

— формування у вихованців почуття відповідальності за наслідки власної діяльності, шанування результатів праці інших;

— заохочення дитячої активності в різних видах діяльності в школі і дома (активність — це природна форма розвитку дитини);

— оптимальна та якісна організація життєдіяльності колективу, його широке залучення до розв'язання внутрішніх господарчих проблем тощо.

Принцип виховання в колективі та через колектив.

Колектив — могутній важіль виховання, провідні риси особистості формуються тільки в колективі у процесі спілкування й активної спільної діяльності. Про вплив соціального оточення на особистість говорить народна мудрість: «З ким поведешся, від того і наберешся», «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти». Виховна сила колективу полягає у тому, що, будучи об'єктом виховних впливів суб'єктів виховання, він водночас виконує функції суб'єкта виховання щодо своїх членів.

Будь-який колектив — це місце для самовираження і самоутвердження особистості. Основними характеристиками колективу, який ефективно здійснює виховні функції, є здоровий морально-психологічний клімат, згуртованість, творча активність, постійна спрямованість на успіх, висока вимогливість, творча співпраця, потенційна ефективність діяльності тощо.

Виховна сила колективу полягає, першою чергою, в тому, що він об'єднує всіх своїх членів спільною діяльністю, формує у них найкращі риси характеру, необхідні для цілеспрямованої та ефективної спільної діяльності, розкриває суспільну значущість і необхідність цієї діяльності.

Значний виховний вплив на членів колективу мають такі його соціально-психологічні прояви, як колективний настрій, громадська думка та колективні традиції.

Досвід вдалого залучення колективу до виховання своїх членів представлений А. С. Макаренком, який обґрунтував методику виховання у колективі та через колектив. Він сформулював закон життя колективу: рух — форма життя колективу, зупинка — форма його смерті; визначив принципи розвитку колективу: гласності, відповідальної залежності, перспективних ліній, паралельних дій; обґрунтував динаміку розвитку колективу.

На думку В.О. Сухомлинського, колектив — це «складна духовна спільність людей, що стоять на різних ступенях інтелектуального, ідейного, морального, громадського, трудового, естетичного розвитку».

Особливу увагу педагог звертав на гуманізм взаємин людини і колективу. На його погляд, — це діалектична єдність двох взаємопов'язаних і взаємозумовлених сторін, єдність, що постійно розвивається і вдосконалюється. З одного боку, піклування й відповідальність людини за людину і за колектив: «Відповідальність людини за людину для життя колективу — це те ж саме, що цементний розчин для будівництва будинку з цегли: немає розчину — не будується будинок, немає відповідальності людини за людину — немає і колективу». З іншого боку — відповідальність і піклування всього колективу «...про ровесника, про молодшого товариша, про старого і немічного, про людину, яка потребує повсякденної допомоги».

Отже, колектив як різновид малої соціальної групи, щодо своїх членів виконує певні функції, у тому числі й виховні. Основні виховні функції колективу — світоглядна, адаптаційна, перевиховна, суспільно-господарча, культурна. Основні вимоги цього принципу:

— висування перед колективом чітких перспектив, постановка конкретних змістовних завдань і залучення всіх його членів до їх якісного виконання: перед кожним колективом повинна бути поставлена загальна колективна ціль, підкреслював А. С. Макаренко, не перед окремим класом, а обов'язково перед цілою школою;

— вміле керування розвитком колективу, своєчасне розв'язання проблем, які можуть виникати у процесі його розвитку: «Виховувати колектив, створювати його внутрішні інтелектуальні, моральні, емоційні сили — гармонійну єдність виховних впливів на особистість — це означає передусім виховувати розум, моральні почуття, естетичні погляди і уподобання кожної особистості — кожної людини»;

— забезпечення гармонії взаємин між особистістю і колективом: «Колектив як виховна сила є тоді, коли є гармонія духовного життя особистості. Це надзвичайно тонка і багатогранна річ — гармонія особистості... Відточування, шліфування граней кожної особистості — це перша й найголовніша турбота про гармонію духовного життя колективу»;

— створення активу серед вихованців;

— всіляка підтримка і заохочення, з одного боку, розумної ініціативи колективу та її закріплення як традиції, з іншого — «не слід робити колектив знаряддям дисциплінарного впливу на його членів. Чим менше колектив займається розглядом багатьох конфліктів, тим більшою силою він володіє»¹³;

— тісний зв'язок життя колективу з життям школи та держави;

— вміння обережно зачіпати і водночас не втручатися в крихку й тендітну сферу стосунків між вихованцями у колективі¹⁴ тощо.

Отже, колектив був, є і буде важливим інструментом реалізації виховних завдань у суспільстві, бо життя кожного проходить у соціальному середовищі, тобто в колективі. Соціальне оточення мало, має і буде мати вирішальний вплив на процес соціалізації особистості вихованця та на її самоактуалізацію.

Принцип суб'єкт-суб'єктного характеру виховних взаємин.

Перетворення вихованців в активних і зацікавлених суб'єктів власного самовдосконалення, стимулювання внутрішньої активності вихованців у формуванні та постійному самовихованні особистості має стати наріжним каменем виховання. А.М. Бойко ці взаємини вважає основою гуманістичної парадигми виховання в національній системі виховання.

На думку В.О. Сухомлинського, природа міжособистісних стосунків досить складна, тому одним із головних завдань навчально-виховного процесу є наповнення цих взаємин реальним змістом, метою і спільною діяльністю. Вихователів і вихованців повинна об'єднувати «духовна єдність». Для цього особа вихователя має приваблювати, захоплювати, одухотворяти вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних засад. «Якщо ви хочете бути могутньою силою, що впливає на колектив, будьте для своїх вихованців, за висловом Тараса Шевченка, апостолом правди і науки, совістю народу».

Вихователь покликаний творчо розвивати особистість вихованця, формувати яскраву індивідуальність. Визнання цього принципу означає наявність у процесі виховання рівноправної особистості вихованця — суб'єкта самовиховання, який має стати вихователем для себе. Таке виховання ґрунтується на повазі до людської індивідуальності, на визнанні права людини бути такою, якою вона є, наданні їй можливості творчого самовдосконалення. Особливе значення надається не тільки опануванню певною спеціальністю, а й вихованню на засадах професійних, національних і загальнолюдських цінностей і, відповідно, формуванню у вихованців високих моральних рис, які є основою життєвих орієнтирів і соціальної поведінки. Основні вимоги цього принципу:

— визнання особистісного підходу у вихованні, що створює надзвичайно сприятливі умови для всебічного розвитку особистості вихованця;

— визнання вихованця повноправним учасником виховного процесу та його перетворення в активного учасника самовиховання;

— цілеспрямоване формування мотивації самовдосконалення;

— чітке визначення цілей, завдань, змісту, прийомів і способів самовиховання;

— прищеплення вихованцям навичок і вмінь самовиховання, ознайомлення їх з ефективними технологіями вдосконалення позитивних якостей і нівелювання негативних;

— максимальне сприяння розвитку розумових, фізичних і духовних якостей вихованців;

— орієнтація на позитивні якості вихованця, сприйняття його таким, яким він є пошана до його особистості тощо.

Принцип наступальності, активності, системності та конкретності виховних заходів стосується як змістового, так і процесуального компонентів процесу виховання, тобто визначає спрямованість, тональність, зміст, логіку й послідовність виховного процесу в сучасних умовах. «Ми вбачаємо свою роль у розвитку учнів не тільки в тому, щоб допомогти їм набути певних знань, а й у тому, щоб виховати в них бажання набувати знання протягом усього життя. І ми прагнемо сформувати в дітей переконання у тому, що знання, освіченість, інтелектуальна культура — це необхідна умова цікавого, повноцінного, духовно багатого життя, що без знань цікаве життя неможливе, бо неможлива творча праця».

Власне кажучи, зміст виховання у планах виховної роботи піддається певній систематизації, виходячи зі специфіки освітньо-виховного закладу. Головне — щоб хід виховання забезпечував вихованцям опанування певного необхідного обсягу духовних знань, формування практичних навичок і вмінь вихованої поведінки. Отже, тут діє не тільки принцип системності, а й послідовності виховання. Порушення правил системності та послідовності у вихованні спричиняє набуття вихованцями уривчастих знань, недовершених навичок і вмінь гідної поведінки.

Таким чином, наступальність, активність, системність і послідовність у вихованні вимагають дотримання таких правил:

— вивчення та врахування інтересів і потреб вихованців, їх об'єктивний аналіз і своєчасне задоволення;

— широке застосування логіки виховного процесу і структурування змісту виховання;

— цілеспрямоване планування виховних заходів з урахуванням актуальних потреб вихованців, змін у суспільно-політичному й економічному житті України та інших країн;

— максимальне врахування специфіки школи, виробництва, оперативне реагування на нагальні потреби;

— чітке виокремлення головного, актуального у виховному матеріалі, його систематизація, узагальнення й усвідомлення вихованцями;

— вміле урахування особливостей майбутньої діяльності вихованців для їх самовдосконалення;

— широке впровадження у навчально-виховний процес сучасних технологій виховання;

— систематичне управління самовихованням вихованців тощо.

Принцип оптимізації виховного процесу.

Сутність оптимізації виховання полягає у продуманому виборі змісту, методів, форм і прийомів виховного впливу, які забезпечують найкращий виховний аспект. Оптимізація передбачає підвищення ефективності виховного процесу не будь-якими засобами, формами та прийомами, а найбільш доцільними, найбільш відповідними конкретній ситуації. Вихователь, спираючись на власну обґрунтовану методику роботи, витрачає небагато часу на вирішення виховних завдань, втім одержує високий позитивний кінцевий результат, що протиставляється отриманню негативного або незначного результату.

Основними критеріями оптимальності процесу виховання є:

— відповідність способів виховного впливу закономірностям процесу виховання;

— відповідність функціонування процесу виховання, його змісту, методів, форм і засобів педагогічного впливу цілям формування особистості громадянина.

Основні вимоги цього принципу:

— конкретизація цілей і завдань виховання з урахуванням ідеалів, традицій виховання, ціннісних орієнтацій українського народу, індивідуально-психічних особливостей вихованців;

— комплексний підхід до визначення змісту виховання;

— чіткий вибір варіанту змісту виховання шляхом виокремлення загальнолюдських і національних цінностей;

— добір таких методів, засобів та організаційних форм, які дають змогу найбільш успішно вирішувати поставлені завдання за визначений час;

— диференційований та індивідуальний підхід до вихованців;

— створення умов для ефективного вирішення поставлених виховних та інших завдань за визначений час;

— раціональне поєднання керування виховною діяльністю вихователів і самовдосконаленням вихованців, оперативне регулювання і коригування перебігу виховного процесу;

— аналіз отриманих результатів виховання і витрат часу за критеріями оптимальності (максимально можливі в даній ситуації результати й відповідність витраченого часу чинним нормам) тощо.