Можливості народного мистецтва у національному вихованні учнів

1.3 Можливості народного мистецтва у національному вихованні учнів

Основою процесу виховання є діяльність учня як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати.

Виховання українських громадян вимагає реалізації всієї сукупності педагогічних закономірностей і опрацювання та обґрунтування основних складових процесу виховання: мети, ідеалу, принципів, змісту, методів і форм, критеріїв оцінки результативності виховних впливів [8, 12]. Вихователь має враховувати їхні вимоги в ході планування й організації процесу виховання та оцінки його результатів.

Досвід виховання має національні особливості (традиції, погляди, звичаї, світогляд тощо), бо кожен народ творить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності. Загальної системи виховання не існує ні в теорії, ні на практиці. У процесі виховання, першою чергою, формується характер людини. А характер і є саме той ґрунт, вважав К.Д.Ушинський, в якому корениться народність.

А.В.Духнович, котрий разом з К.Д.Ушинським вперше ввів поняття «народна педагогіка», на перший план виховання у дітей ставив формування почуття патріотизму [29]. Загальновідомо, що вся система педагогічних ідей Г.С. Сковороди була пройнята ідеєю народності.

 «Національно-патріотичне виховання — це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь» [30, 12]. Національне виховання також передбачає широкі знання конституційних і правових норм, державної політики, патріотичних думок.

Мета національного виховання – формування національної свідомості, самосвідомості та патріотизму у вихованців. Національне виховання ґрунтується на ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють вищі зразки виховної мудрості українського народу — любов до рідної землі, до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мир­ної та ратної праці в ім'я України, почуття гордості за Батьківщину, вірність Україні, власну відповідальність за її долю. Національне виховання використовує такі засоби: рідну мову, родовід, рідну історію, краєзнавство, природу рідного краю, народну міфологію, фольклор, національне мистецтво, народний календар, національну символіку, народні прикмети і вірування, виховні традиції, національні традиції, звичаї та обряди.

Але суттєвою відмінністю національного виховання має бути його опора на загальнолюдські цінності. За визначенням К.Д. Ушинського, — це народність, класицизм, наука, християнство.

У процесі виховання у людини, першою чергою, формується світогляд і характер, а «...характер і є саме той ґрунт, в якому корениться народність». Народність українського виховання визначають його мова, побут, етнос, традиції, етикет, гумор тощо. Саме ці складові зумовлюють специфічні особливості системи виховання кожного народу. «Звертаючись до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в живому і сильному почутті людини, яке впливає набагато сильніше за переконання, сприйняте тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань... виховання, коли воно не хоче бути безсилим, має бути народним» [47, 9].

На цьому етапі розвитку особистості провідне місце посідає народна, життєва педагогіка. Починає здійснюватися процес передавання життєвого досвіду старших поколінь молодшим, у чому й полягає основна суть виховання. Про це свідчить народна мудрість: «Якщо старші мову ведуть, нехай молодшим вуха ростуть», «Знаннями міняються, щастям діляться», «Батьківські поради — дороги даль ясна, мудрого поради — озера глибина», «Старший серед молодих молодіє, молодший серед старших розумнішає», «Голова — для розуму, мудрець — для народу».

На думку В.Сухомлинського, національне виховання без патріотизму немислиме. Саме відданість рідній землі, любов до Батьківщини, рідного народу, його історії, мови, культури породжують національний менталітет, психіку і характер людини. «Світ дитини — це насамперед природа, яка оточує її в дитинстві, піклування матері і батька, казка, пісня. Спогади про цей світ накладаються на все наступне життя, надають емоційного забарвлення усім прагненням, помислам, поривам. Азбука патріотичного виховання полягає у тому, щоб утвердити в людській душі багате, яскраве, незабутнє дитинство, закарбувати в ньому образи рідної природи, які хвилювали б усе життя. У кожної людини повинен бути рідний куточок, який став би незабутнім спогадом про найдорожче, — без цього немає людини. Нема морально-емоційного і естетичного коріння, немає свіжого вітерцю, який живить непогасне полум'я любові до Вітчизни» [61, 125].

Таким чином, процес передання досвіду одних поколінь іншим забезпечує народознавчий підхід до виховання, що ґрунтується на всебічному і глибокому вивченні всього культурно-історичного розвитку і досвіду рідного та інших народів. Реалізувати процес виховання допомагає народна педагогіка.

Серед компонентів, які синтезують соціальний досвід народу, виділяють сума людських знань, історія поколінь, релігія, народна творчість, мистецтво, культурні досягнення, прийнятні норми поведінки тощо [59].

Саме народність є тією силою, яка рухає стрижневу основу виховання, бо народне — це кришталево чисте, правдиве, високоморальне, глибоко гуманне, вічне і завжди сучасне. Національне виховання набуває особливого, морального смислу, оскільки сприяє розвиткові духовного світу людини, готує її до життя, до служіння Батьківщині, народові. А для того, щоб своєю життєвою справою здійснювати волю нації, не досить лише одного бажання чи переконання. Необхідно мати ще відповідні знання й уміння. Школа, педагог, держава, які недостатньо чи погано виховують і навчають підростаюче покоління, чинять злочин. Національне виховання — суворий обов'язок перед народом.

Педагогічна система історичної епохи висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини, а кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховний ідеал, тому ж цілком закономірно виникає питання про сучасний педагогічний ідеал громадсько-шкільного виховання в Україні.

Патріотичне виховання — основа духовного розвитку особистості. Формування патріотичних почуттів означає створення високого ідеалу служіння рідному народові, готовності до героїчного подвигу в ім'я процвітання і незалежності України. Воно покликане формувати громадянина-патріота України, виробляти глибоке розуміння громадського обов'язку, готовність у будь-який час стати на захист Батьківщини.

Важливе місце у системі національного виховання посідає утвердження загальнолюдських моральних цінностей: правди, любові, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших чеснот. При цьому важить не тільки і не стільки просвітницька діяльність, скільки перетворення моральних знань у переконання, стійкі моральні почуття і вчинки вихованців [49, 13]. Ефективність морального виховання значно зростає, коли воно спирається на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які у собі містять високі моральні зразки, ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми, збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, несуть могутній моральний потенціал, спрямований на виховання особистості громадянина України.

Цілісний процес виховання передбачає естетичну освіченість і вихованість. Виховуючи естетичні погляди, смаки, які ґрунтуються на народній естетиці та на кращих надбаннях цивілізації, національне виховання передбачає вироблення умінь примножувати культурно-мистецькі надбання народу, відчувати й відтворювати прекрасне в повсякденному житті.

Провідні завдання виховання молодших школярів у початковій школі зумовлено пріоритетними напрямами реформування виховання, визначеними Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), до яких належать:

—формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати для розквіту держави, готовності її захищати;

—забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

—формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

—прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій; українців та представників інших націй, які мешкають на Україні;

—виховання духовної культури особистості; створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції;

—формування працелюбної особистості, цивілізованого господаря;

—виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

—формування громадянської культури людини, гармонії її відносин з природою [8, 11].

Виховання людини триває майже все життя, але особливе значення воно має у період її росту й розвитку. Цей великий період людського життя — від народження до настання зрілості — неоднаковий ні за темпами розвитку, ні за видами діяльності людини, ні за характером протікання фізичних і психічних процесів, ні за ставленням людини до дійсності.

Вчителеві початкових класів необхідно знати закономірності вікового розвитку не тільки для того, щоб до них пристосуватися, а головне, щоб учити й виховувати з найбільшим ефектом. У цьому в значній мірі допомагають думки й висновки видатних педагогів про особливості розвитку дітей дошкільного віку та учнів початкових класів. «Душа дитини в роки од двох до семи найчутливіша й найуразливіша, — і в цей час найкраще треба її плекати й пильнувати, щоб і серце, й воля, й розум, а також і тіло розвивалися цілком нормально. Характер дитини складається не у часи пізнішого дитинства, а саме в ніжний вік — од двох до шести років». За її словами, за перше дитинство, до восьми років, «діти найбільш набираються вражень і треба їм усім дати лад, збудити усі здібності й викликати самостійну думку, щоб опрацювати ті враження, задовольнити потребу активності й виховати добрі соціальні почуття» [63, 19].

Аналізуючи дитячу природу молодшого школяра, К. Ушинський зауважив, що «чим молодша дитина, тим менше здатна вона до постійної душевної діяльності в одному напрямі, тоді як урізноманітнюючи свої заняття, може працювати досить довго». З перших днів перебування дитини в школі треба привчати її до серйозних занять. !з огляду на це дуже повчальними є слова видатного педагога про те, що в початковій школі «повинні панувати серйозність, що допускає жарт, але не перетворює всієї справи на жарт, ласкавість без солодкості, справедливість, доброта без поблажливості, порядок без педантизму і, головне, постійна розумова діяльність» [19, 18].

Видатний український педагог Г. Ващенко звернув увагу на те, що високий темп розвитку учнів початкових класів вимагає якнайширшого залучення їх до активної навчальної й громадської діяльності. А тому початкова школа «мусить використовувати кожний момент своєї роботи не тільки для того, щоб дати учням знання, а й для того, щоб виховувати з них всебічно розвинутих людей і добрих громадян своєї батьківщини».

Зо словами В. Сухомлинського [61], роки навчання у початкових класах є періодом морального, інтелектуального, емоційного, фізичного розвитку, який буде реальною справою лише за умови, що дитина; живе багатим життям сьогодні, а не тільки готується до оволодіння знаннями завтра.

У молодшому шкільному віці суттєво змінюється становище дитини серед навколишніх людей і характер її занять. Відбуваються кардинальні зміни всього її життя і стосунків. Провідною діяльністю стає учіння, міняється режим праці й відпочинку, з'являються нові обов'язки.

Період 6-10 років характеризується дальшим розвитком розумової працездатності хлопчиків і дівчаток, загострюється пам’ять. Їм властиві пластичність психіки, допитливість, щирість, безпосередність; чуйність, довірливість, товариськість, підвищена сприятливість до виховних впливів, щедра емоційність, нестійкість уваги, ситуативність поведінки, швидка втомлюваність, захоплення ігровою діяльністю, потяг до самостійності й самоутвердження свого власного «Я», конкретність й образність мислення [9].

Основною метою національного виховання на сучасному етапі є передання вихованцям соціального досвіду, успадкування ними духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування незалежно від національної приналежності особистісних рис громадянина Української держави, духовності, трудової, моральної, розумової, естетичної, правової, фізичної та екологічної культури.

Мета національного виховання молодших школярів конкретизується через систему виховних завдань:

·     формування у вихованців національної свідомості й самосвідомості, любові до рідної землі, родини, українського народу, бажання працювати задля розквіту України, готовності її захищати;

·    виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, формування правової культури;

·    забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

·    формування мовної культури, оволодіння українською мовою;

·    виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування світоглядної позиції;

·    утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толерантності, працелюбності;

·    формування господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовка до життя в умовах ринкових відносин;

·    забезпечення повноцінного розвитку вихованця, охорони і зміцнення його духовного, психічного і фізичного здоров'я;

·    формування соціальної активності особистості вихованця через його включення у процес державотворення;

·   забезпечення високої загальної та професійної освіченості та вихованості особистості, розвиток патріотичних почуттів;

·   виховання екологічної культури, гармонії відносин з природою;

·   розвиток індивідуальних здібностей і талантів вихованців, забезпечення умов для самореалізації, формування наукового світогляду;

·   прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та громадською відповідальністю вихованця [47, 7-8].

Загальні принципи національного виховання безпосередньо впливають на весь процес виховання і повинні пронизувати всі його компоненти, особливо — змістовний, тобто національний аспект процесу виховання має відбитися в усіх напрямах виховання: трудового, морального, розумового, естетичного, екологічного, фізичного і власне національного.

Засвоєння, зберігання і розвиток дітьми традицій і звичаїв українців та інших народів є важливим засобом зміцнення національної свідомості, згуртування і єдності всієї нашої нації і великої родини. У формуванні цінностей молодших школярів використовуються і засоби народного мистецтва та творчості. Саме з творів народної поезії розпочинається залучення дітей до словесного мистецтва, разом з чим здійснюються перші кроки розуміння найістотніших зв'язків та закономірностей людського буття, уявлення про красу. Тому з метою духовного розвитку школярів у процесі роботи використовують матеріал українського декоративного мистецтва.

Розділ 2. Формування національно-культурної свідомості молодших школярів засобами народного мистецтва

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — пізнавальну, комунікаційну, естетичну. Декоративне мистецтво збагачується новими аспектами естетичного звучання, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

Велике значення українського народного розпису полягає в естетичному та художньому вихованні дітей у сучасній школі. Чимало педагогів, учених, методистів, художників і мистецтвознавців вивчали й аналізували український народний розпис. Їхні рекомендації зводяться, як правило, до двох варіантів. Один з них — „вільна імпровізація, виконання розпису одразу фарбами” [12, 23], а інший — „виконання підготовчого малюнка і цілої низки підготовчих вправ” [49, 48].

Педагоги і художники, що працюють у цьому жанрі, знаходять нову тематику, нові орнаментальні мотиви, творчо наслідуючи художні традиції минулого. Але «усе нове базується на старому, асоціюючись із ним, невідоме — на відомому, складне — на тому, що вже стало зрозумілим. Недотримання цього старого і незаперечного правила педагогіки має надзвичайно неприємні для вчителя (і, звичайно, для учнів) наслідки — втрату інтересу до предмета... [54, 132]». Тепер декоративний розпис використовують в екстер'єрі та інтер'єрі, у фарфоровій, текстильній і поліграфічній промисловості, створюють оригінальні станкові декоративні панно, широко застосовують в ужитковому декоративно-прикладному мистецтві.

На уроках декоративного малювання учні ознайомлюються з кращими зразками українського народного декоративно-прикладного мистецтва, вивчають побудову узорів, самі складають узори і підбирають кольори для оздоблення різних предметів. В творах декоративного мистецтва видно любов до Батьківщини, життєстверджуючу силу, спостережливість. Уроки декоративного ма­лювання особливо розвивають учнів, якщо проводяться з підбиранням наочних посібників із справжніх зразків творчості.

Виконуючи петриківські розписи, пензель тримають трьома пальцями перпендикулярно до поверхні, що розписується. Це забезпечує вільний мазок від себе, від тонкої лінії до потовщення, тобто, починаючи з кінчика пензля і закінчуючи натиском на його основі. При виконанні розписів використовують палець, паличку та інші засоби.

Дітям, які починають займатися декоративним розписом, „слід виконувати допомі­жні вправи для вивчення першооснови розписів характерних елементів, засвоїти технічні прийоми, колорит, основи композиції” [11, 63]. Головним у мистецтві, як і в будь-якому іншому ремеслі, є цілеспрямоване багаторазове повторення вправ, які стануть основою творчості. Простота виконання, виразність, яскравість кольорових барв, неабиякі можливості імпровізації роблять петриківський декоративний розпис доступним в початкових класах.

Характерною рисою творчості петриківських народних митців було використання для декоративного оздоблення рослинно-квіткового орнаменту, що відзначався легкістю та виразністю загального композиційного вирішення. Для тих, хто хоче опанувати основи петриківського розпису, просто необхідно досконало вивчити особливості творів відомих майстрів старшого покоління таких, як Тетяна Пата, Надія Білокінь, Ярина Пилипенко, Надія Тимошенко, Параска Павленко. Їхні твори характеризуються композиційною злагодженістю рослинних мотивів, безпосередністю художньої мови і, найголовніше, наполегливим збереженням типових елементів настінного малювання.

На уроках декоративного малювання учні дізнаються, як працюють художники над оздобленням предметів, як розробляється композиція малюнка. Якщо є змога, дуже корисно показати через епідіаскоп, який є в кожній школі, фотографії народних виробів. За останні роки випущені набори листівок: «Різьба по кістці», «Дерев'яна скульптура», «Іграшки», «Кераміка», «Фарфор», «Художнє скло» та інші. Є багато наборів, що відбивають творчість китайського, німецького, в'єтнамського, польського, індійського народів. Їх можна використати для показування учням. Після проведення таких бесід учні самі збиратимуть листівки і зразки народної творчості, Для проведення бесід з епідіаскопом можна об'єднати кілька класів. Ілюстрована бесіда дає змогу ознайомити дітей з кольором і композицією в оздобленнях предметів побуту [67, 103].

Декоративне малювання за кількістю годин займає друге місце після малювання з натури і тісно пов'язане з ним: складанню візерунка передує малювання з натури листя, квітів, метеликів тощо. Уроки декоративного малювання завжди слід пов'язувати з уроками праці. Це закладає початки естетики праці.

Індивідуальність у мистецтві взагалі є доволі важливою, а в декоративно-прикладному мистецтві — особливо. Як відомо, уславлені майстри декоративного розпису працювали, застосовуючи власні методи і техніку. Часто вони самі виготовляли пензлі, фарби та інше приладдя. Наприклад, Катерина Білокур починала малювати картину з однієї квітки і поступово заповнювала все полотно, а іноді, якщо цього полотна не вистачало, вона дошивала до нього додаткові шматки [38]. Цілком інший метод малювання у Параски Хоми, яка спочатку виконувала дуже точний контурний малюнок олівцем всього розпису, а потім виконувала малюнок фарбами [86]. Обидві художниці досягли вершин майстерності у своїй творчості. їх талант високо оцінений не лише в нашій країні, але й далеко за її межами.

Дітям, учням шкіл, які починають займатися декоративно-прикладним мистецтвом, слід виконувати допоміжні вправи для вивчення першооснови розписів характерних елементів, засвоїти технічні прийоми, колорит, основи композиції [5, 74].

Завдання на уроках декоративно-прикладного мистецтва виконуються як по готовому контуру, так і без нього, прямо пензлем. Простими мазками при дотриманні ритму можна створити узор. Часто намічаємо олівцем межі узору і осьові лінії, а весь узор виконуємо пензлем без попереднього малюнка. Ці роботи розвивають окомір; через те що виправляти не можна, учні ретельно визначають відстань очима, перш ніж покласти мазок.

Підбір кольору для узору залежить від завдання, поставленого на уроці, від фону, на якому малюють узор, від фарб (акварель, гуаш). Треба пояснити учням значення виступаючих і відступаючих кольорів, показати, як розфарбовувати узор, щоб головне на малюнку не зникло, щоб кольори, що оточують головне, допомагали його виявити. Розповідаючи, як треба підбирати колір для узору, вчитель демонструє готові таблиці, на яких узор зображений на фоні теплого і холодного, теплого і холодного кольору розміщений на білому, сірому, чорному, світло-жовтому або блакитному фоні. Учні бачать, як по-різному сприймається колір залежно від поєднання з іншими кольорами, як один і той самий узор може сприйматись по-різному. В одному поєднанні узор ніби зникає, в іншому його добре видно. Розфарбовують 2-3 кольорами. Багато кольорів учні не зуміють використати. Треба показати, як при контрастному поєднанні кольору можна добавлянням чорної фарби погасити або послабити колір [37, 59].

Завжди треба пам'ятати, що колір змінюється залежно від того, поруч з яким іншим кольором він перебуває. Блакитний біля фіолетового здається зеленуватим, червоний поруч з жовтим здається дуже яскравим, червоний біля фіолетового бачимо жовтуватим, блакитний поруч із зеленим набирає фіолетового відтінку, зелений поруч з жовтим здаватиметься голубуватим. Колір або зберігає свою яскравість, або зменшує її залежно від сусідніх кольорів.

Для орієнтування вчителям початкової школи, що викладають малювання й часто не знають, як приступити до підбирання кольору і розфарбовування, можна рекомендувати такі поєднання: пурпуровий з темно-зеленим, червоно-оранже­вий з блакитно-зеленим, оранжевий з синім, жовто-оранжевий з синьо-фіолетовим і т. д. Яскраві кольори добре поєднуються з сірим кольором, а світлі з білим, світло-сірим, але білий з темними кольорами не завжди доцільний. Чорний колір добре застосовувати для роз'єднання тонів, в дуже малій кількості, коли відділяємо одну форму від іншої (в орнаменті). Поєднання чорного з темно-зеленим, темно-синім і фіолетовим рекомендувати дітям не слід — виходить похмуро, і дітям поєднання не подобається. Добре поєднується кіновар з синім, сурик з світлим жовто-зеленим, оранжевий з ультрамарином, темно-оранжевий із зеленим, з фіолетовим і ще краще, якщо додати третій колір — жовто-зелений [2, 91]. Жовтий колір, який дуже виступає навіть на великій відстані, добре поєднується з синім, особливо добре з ультрамарином. При добавлянні синього кольору жовтий змінює тон. Жовто-зелений колір добре поєднується з фіолетовим, з пурпуровим.

При розфарбовуванні великої площі блакитно-зеленим кольором добре залишати ділянки для фарбування суриком або кіновар'ю. Синій колір добре поєднується з червоним і жовтим і гірше із зеленим. Коричневий колір добре поєднується зі всіма кольорами. Згадані поєднання кольорів корисно застосовувати в орнаментальному малюванні, вони розвивають почуття гармонії кольору. Діти люблять також контрастні поєднання: їх можна застосовувати в орнаментальному малюванні. Вивчаючи колірні поєднання в роботі контрастними кольорами, вводимо і ахроматичні кольори [68, 74].

Під час орнаментального малювання на уроках декоративно-прикладного мистецтва розвивається техніка роботи фарбами, що впливає на вироблення спеціальних навичок та естетичне виховання учнів. Наприклад: рівномірне розфарбовування, вміння не переходити через контур малюнка, вміння працюва­ти всім пензлем і кінчиком пензля, вміння розфарбувати узор з пропуском [71, 49]. Щоб запобігти помилці під час розфарбовування, вчитель показує, як розфарбовується узор, в якій послідовності наносити фарби, що розфарбовується спочатку, як закінчити розфарбовування і як можна перекрити один колір іншим.

Техніку виконання роботи фарбами вчитель демонструє перед класом на всіх уроках до тих пір, поки весь клас не оволодіє навичкою правильної роботи. Успіх уроків орнаментального малювання фарбами залежить від пояснення прийомів розфарбовування, від закріплення навичок роботи фарбами, від уміння підібрати колір, від розвитку колірного зору і почуття кольору, що досягається правильним підбором навчальних посібників, таблиць. Таблиці повинні бути такого розміру, щоб їх було добре видно з останніх парт [30, 41] .

У подальшому композиція узорів розробляється більш складна. Учні комбінують природні форми з геометричними, зв'язно передають на малюнках зображення ритмічних одиниць, часто в одну форму вимальовують іншу. Ці знання і навички формуються при методично правильно побудованих уроках, при постійному застосовуванні навчальних посібників, таблиць, малюнків, коли ставляться чіткі мета і завдання на кожний урок як щодо малюнка, так і кольору. При розфарбовуванні ставимо конкретні завдання з підбиран­ня кольору в орнаменті. Наприклад, розфарбовування узору одним кольором в різну силу тону, хроматичним кольором з добавлянням чорної фарби та інші.

Якщо малюють аквареллю, то залишають білий фон, працюючи гуашшю, використовуємо кольоровий фон. Використовуючи обкладинки класних учнівських зошитів, маємо готовий сірий, сіро-блакитний, сіро-фіолетовий та інший фон. В молодших класах на кольорових обкладинках можна рекомендувати розфарбовувати кольоровими олівцями [68, 53].

В орнаментальному малюванні на уроках декоративно-прикладного мистецтва, коли за бажанням діти розфарбовують самостійно, не можна обмежувати учнів в підборі кольору. Учні в творчих роботах часто знаходять оригінальні колірні вирішення, до яких треба ставитись схвально.

Головним у декоративно-прикладного мистецтві, як і в будь-якому іншому виді мистецтва, є цілеспрямоване багаторазове повторення вправ, які стануть основою творчості [9]. Простота виконання, виразність, яскравість кольорових барв, значні можливості імпровізації роблять твори декоративно-прикладного мистецтва доступними і в початкових, і в середніх, і в старших класах національної української школи.

Декоративно-прикладне мистецтво є стійкою системою створення образів, естетичних уявлень, історично сформованих у певному середовищі. Основне у виховних традиціях народного декоративного мистецтва — матеріал, техніка його обробки, характер виготовлення предметів, а також принципи і прийоми втілення образу. Вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнамент, виражені живописними, пластичними або графічними засобами. Залежно від характеру взаємо­зв'язків ці фактори формують специфічні риси окремих видів мистецтва [70, 6-7]. В історично­му аспекті відбувається постійний процес відновлення і розвитку традицій, але принципи, особливості художньої форми у мистецтві народу зберігаються віками, традиції відбивають ту якість, яку ми називаємо класикою мистецтва.

Особливості організації і проведення уроків декоративно-прикладного мистецтва ґрунтуються на загальних психолого-педагогічних закономірностях сприйняття і створення дитячого малюнка і розвитку навичок образотворчої діяльності у молодшому шкільному віці. Загальна схема уроків декоративного малювання багато в чому схожа з схемами уроків малювання з натури і на теми.

Похожие работы

Використання творів українського народного мистецтва на уроках малювання в початкових класах

Скачать

152025

1

11

... рук, — що закликає туристів та людей, яких цікавить цей надзвичайний вид мистецтва, відвідати музей і поринути у світ прекрасного й неповторного. Витинанки — один із видів українського народного декоративного мистецтва, що має глибокі й багаті традиції. Це сюжетні та орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно вирізані ножицями з білого й кольорового паперу [6, 79]. Їх використовували для ...

Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії України

Скачать

151085

7

7

... ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору в широких народних масах. Розділ ІІІ. Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями ...

Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

Скачать

167248

0

0

... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки   2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...

Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Скачать

153128

0

13

... галицького побутового костюма на спеціалізованих уроках образотворчого мистецтва у 3 класі (див. додатки Б-В). Вирішальним для учнів початкових класів в плані формування художньо-конструктивного мислення молодших школярів засобами галицького побутового костюма були зміст і якість проведення уроків образотворчого мистецтва. В результаті впровадження в систему занять з образотворчого мистецтва ...