Навигация
Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім’я – родина школа
105968
знаков
2
таблицы
0
изображений
1. Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім’я – родина школа
1.1 Історико-педагогічні аспекти проблеми
Педагогічна сутність фізичного виховання безпосередньо пов’язана зі змістом більш загального поняття «виховання», при чому в широкому його розумінні. Це означає, що так само, як і виховання в цілому, фізичний його складник є цілеспрямованим процесом розв’язання відповідних завдань виховного, освітнього і розвиваючого порядку [25].
Як складова організаційна частина загальної системи національної вітчизняної школи, фізичне виховання спрямоване на морфологічне вдосконалення організму людини, зміцнення її здоров'я, розширення меж творчого довголіття, як важливих передумов формування всебічно розвинутої особистості, спроможної і готової до високопродуктивної праці і захисту Вітчизни.
Закономірно, що різноманітні аспекти фізичного виховання школярів притягували увагу психологів, педагогів, громадських діячів. Пошуки оптимальних підходів щодо розв’язання локальних питань фізичного вдосконалення особисто націлені, загалом, на взаємозв’язок з тими соціальними завданнями, які вирішувались суспільством в освітньо – виховній галузі.
Відомо, що фізичне виховання, як і виховання в цілому, є загальною і вічною категорією суспільного життя. Але його конкретні форми історично обумовлені, а мета і завдання, зміст і організація змінюються зі зміною суспільних умов. Так, встановлено, що в первісному суспільстві фізичне виховання було спрямоване на підготовку мисливців і воїнів. Цій меті слугували різні ігри і змагання, що імітували полювання і військові дії дорослих, а також відповідні, дуже тяжкі обряди і випробування фізичної витривалості і морально – вольового загартування юнаків у період настання зрілості.
У період рабовласницького ладу фізичне виховання поступово виокремлюється в самостійну галузь і досягає високої степені досконалості. Прикладом цього є накази стародавньо-китайських богдиханів Чин – Нонга і Гоан – Ши (300 р. до н. е), в яких визначені правила фізичних вправ для зміцнення здоров'я, що базувалися на зразок вільних рухів і дихальної гімнастики однак, особливого розвитку фізичне виховання досягло у стародавній Греції[18].
Великі грецькі філософи (Сократ, Платон, Аристотель) вказували на унікальні можливості фізичного виховання у формуванні цілісної, різнобічної особистості.
Так, Сократ для успішного засвоєння «універсальних знань» з філософії пропонував підготовчу ступінь освіти, в системі якої велику увагу приділяв фізичному і естетичному вихованню. Платон першим почав вбачати у дитячих іграх засіб підвищення ефективності навчання, пізнавальної активності дітей, формування у них соціальних якостей і бажання систематично трудитися. Гру він розглядав як умову цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя розкриваються якості і риси особистості, які залишаються прихованими за інших обставин.
На думку Аристотеля, людина наділена рослинною душею (її функція – розмноження і харчування), твариною (її функція – відчуття і почуття) і розумом. А звідси необхідність всебічного виховання: фізичного і морального. Аристотель вимагав, щоб межею фізичного виховання був гармонійний розвиток сильного і красивого тіла[3].
В епоху раннього середньовіччя, з його провідництвом аскетизму і умертвінням плоті, цінності фізичного виховання значно знищуються, але військові конфлікти спонукали до життя тип виключно станового військово – фізичного лицарського виховання. За змістом його виступали «Сім лицарських доброчинностей» – їзда верхи; плавання; фехтування; вміння складати і співати вірші; володіння списом; гра в шахи. Навіть до семи років, коли хлопчик жив у замку своїх батьків, основними предметами його виховання були м’ячі, диби, гойдалки тощо.
Природно, що здебільшого стала увага до фізичного виховання припадає на епоху Відродження, яка характеризується як період розквіту гуманізму. Отже посилюється увага до дитини, що розвивається. Зокрема, у школі створеній видатним педагогом – гуманістом Вітторіо де Кельте (яку він назвав « Будинок ігор») пильна увага зверталась на фізичний розвиток вихованців: практикувались рухові ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання[18].
У контексті започаткованого дослідження природний інтерес викликають прогресивні ідеї видатних педагогів – класиків: Я. Коменського, К. Гельвеція, ДюДідро, Ж. Руссо, Й, Песталоцці та ін. Я. Коменській розглядав проблеми фізичного виховання як важливу частину педагогічної науки; його праці «Велика дидактика» і «Материнська школа» включають в себе низку цінних педагогічних вказівок з питань гігієни дитини, режиму, ігор і фізичних вправ. Він вважав, що обов’язок батьків, насамперед, полягає в тому, щоб піклуватися про здоров'я дітей і розпочинати це необхідно з народження. Так, п’ятий розділ «Материнської школи» Я. Коменський цілком присвячує питанням фізичного виховання дитини і дає педагогічні поради, принципове науково – практичне значення, актуальність якого не втрачає актуальності сьогодні [15].
Одним з перших хто роздобув детальну і глибоку теорію фізичного виховання в історико – педагогічному аспекті, був Д. Локк. Він присвятив школи й перших тридцять параграфів своєї фундаментальної праці « Думи про виховання». Автор керувався стародавнім положенням « здоровий дух у здоровому тілі» і вимагав, щоб усе тіло людини було загартоване, як обличчя, що переносить і спеку, і холод.
Правильно поставлене фізичне виховання сприяє вихованню мужності. Джентльмен повинен бути вихованим так, вважав Локк, що у будь – який час бути готовим одягнути зброю, стати солдатом [21].
Гельвецій значну увагу приділяв фізичному вихованню. Основним завданням фізичного виховання він вважав « зробити» людину сильною, міцною, здоровою, отже, щасливішою «. Фізичне виховання повинно одночасно зміцнювати і тіло і дух [9].
Важко переоцінити і педагогічні доробки Д.Дідро в науковому осмисленні функціональної ролі фізичного виховання у пізнавальній діяльності дитини. Так, Д.Дідро дає ряд рекомендацій, щодо організацій навчальної роботи в школі, чергувати навчання з перервами; впроваджувати в режим дня ігри та вільний час[11].
Доктрина Ж. Руссо стосовно фізичного виховання вимагав максимальної свободи для дитини, передбачала найпростішу їжу і одяг, засуджувала будь – яке медичне лікування і містила доведення переваг щодо проживання в селі на свіжому повітрі[29].
Виключно високо оцінював роль сім’ї у фізичному вихованні дитини видатний швейцарський педагог і мислитель І. Песталоцці. Вважаючи, що в людській природі закладені розумові, фізичні, моральні сили, Песталоцці поділяє елементарну освіту людей на певні частини, а саме:
1) елементарна інтелектуальна (розумова);
2) моральна елементарна;
3) фізична елементарна;
Метою, зокрема, останньою, на думку педагога, є правильний експериментальний розвиток фізичних задатків людини, що дає їй спокій і фізичну самостійність, виробляє у неї певні фізичні навички[26].
На думку педагога – класика, початки фізичного виховання є надзвичайно простими. Вони мають місце в кожній сім’ї, коли мати спочатку допомагає дитині стояти, потім підтримує її, коли вона робить перші кроки, і нарешті вчить її ходити.
На основі природного фізичного виховання, отриманого дитиною в сім’ї, Песталоцці будує подальшу систему «шкільної елементарної гімнастики». Вона складається з низки вправ для суглобів, які охоплюють у послідовному порядку рухи, що їх роблять люди, коли їздять, ходять, піднімають вантажі, тобто із звичайних рухів, що здійснюється ними в побуті та процесі трудової діяльності.
Вимагаючи, що у дітей була розвинена здатність діяти, він мріє про створення особливої « азбуки умінь», яка має містити вправи в простих рухах – як бити, нести, кидати, штовхати, боротися, махати тощо.
Цілком логічно, що Песталоцці різко критикує сучасні школи за несприятливість піднесенню фізичних сил дітей народу. Вони тримають учнів у надто задушливих класах, придушують їх природне прагнення до руху, примушують сидіти не поворухнувшись. Між тим, фізичне виховання при тривалій його постановці могло б, як вказує педагог, відіграти неоцінну роль в оздоровленні народу[26].
Цікавим видаються і прогресивні ідеї німецьких філантропістів (Базедов
Швеге, Барт, Зальцман, Лахман та інші), щодо питань суто фізичного виховання дітей. Вони вважали, що всебічне фізичне виховання повинно проводитись з раннього дитинства в певних напрямках, а саме:
1) елементарних правил гігієни: режим харчування, сон, повітряні і сонячні процедури тощо;
2) використання фізичних прав, заснованих на природних рухах людини: біг, стрибки, ходьбу по колоді, рухливі ігри, їзду верхи і танці;
3) застосування рухливих ігор спеціального призначення, наприклад, так звані «нічні ігри», які використовувались як засіб подолання у дітей страху перед темнотою і, як засіб розвитку органів зовнішніх чуттів;
4) запровадження шкільного викладання гімнастики, де філантропісти виступали початківцями.
На їхню думку, фізичне виховання повинно відповідати двом вимогам.
По-перше, це постійна турбота про здоров'я дітей, систематичний догляд за їх тілом; діти повинні отримувати просту, здорову їжу. Їх одяг повинен бути простим, доцільним, відповідати кімнатним умовам. По-друге, всі люди повинні мати можливість займатися корисною діяльністю, тим самим третируючи своє тіло, для дітей такі вправи повинні полягати в різноманітних іграх; для підлітків – у ходьбі, бігові, стрибках, плаванні, танцях, заняттях ремеслом і сільським господарством; для дорослих – у доцільних розвагах у часи дозвілля.
Отже, зазначені ідеї педагога про необхідність цілеспрямованого фізичного виховання мають неабияку необхідність і цінність, бо в них проявляється турбота не про представників якихось привілейованих соціальних груп, а про весь народ, про всі верстви населення незалежного від віку, статі і станової належності[18].
У свою чергу А.Дістерверг, відводячи велику роль перетворені суспільства через освіту, засновану на поєднанні загальнолюдського з національним, стверджує, що принцип гармонійної освіти вимагає певного розвитку тіла і духу[12].
Надаючи великого значення фізичному розвиткові людини, Ш. Фур’є
Намагається, щоб з раннього дитинства гармонійно вправлялись у розвиткові тіла. В результаті, навіть дитина легко зможе справитись з будь – яким трудовим завданням. Тому в межах власної педагогічної концепції період з 2 –3 до 9 років Фур’є присвячує переважно фізичному розвиткові, сенсорному і трудовому вихованні[38].
Значний внесок в удосконалення уявлень про систему фізичного виховання підростаючого покоління зробив основоположник фізичної освіти російський педагог, анатом і лікар П. Лесгафт. Він обґрунтував принцип єдності і взаємообумовленості психічної і нервово – м’язової діяльності дитини. П. Лесгафт не безпідставно стверджував, що дитину треба вчити не механічному, а свідомому виконанню фізичних вправ, які слід підбирати так, щоб вони одночасно сприяли розумовому, моральному і естетичному її вихованню. У контексті започаткованого нами дослідження особливо цінними видаються його роботи з проблем сімейного виховання та співпраці школи і сім’ї у фізичному розвиткові дітей На думку П. Лесгафта, дитина народжується ні доброю, ні злою, ні поетом, ні музикантом, ні спортсменом і т. п. А стає тим або іншим у результаті виховання. Тому в сім’ї і в школі необхідно створити нормальні умови для піднесення, розвиткові і прояву всіх позитивних цінностей дітей, а в плані фізичного виховання – «навчити молоду людину володіти своїм тілом і його потребами», «засвоїти загальні способи фізичної роботи».
Окрім зазначеного, Лесгафт вбачав чи не найбільшу таємницю виховання в тому, що тілесні і розумові вправи один одному відпочинком: «Прагне освітлити розум вашого учня, вправляйте його сили, якими розум повинен керувати, розвивайте настирливо його тіло, зробіть його міцним і здоровішим, щоб він став мудрим і розсудливим. Дайте можливість працювати, бути діяльним, бігати, стрибати, бути постійно у русі… Припущення, що вправляння тіла шкодить розумовій діяльності, є шкідливою помилкою…» Педагог обґрунтовує, що розумова і фізична діяльність повинні бути у взаємозв’язку і взаємозгоді [20].
Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичної культури дає підстави стверджувати, що не існує народу, в якого не було б самобутнього різновиду фізичних вправ і рухливих ігор, які становлять важливий елемент його національної культури, життя й побуту. Підтвердження цього є наявність у світовій скарбниці різноманітних засобів фізичного виховання, численної кількості самобутніх фізичних вправ та ігор, які відображають побутові, культурні особливості того чи іншого народу, його взаємини, характер поведінки, спосіб життя й умови виховання.
Сила і витривалість, стійкість і спритність у кожному народові високо цінуються. Ці риси батьки прагнули виховати у своїх дітей. Окрім того, кожен народ історично збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов’язане з іншими сторонами формування особистості.
Вивчення стародавніх літописів, літературних творів, фресок і настінних малюнків, зокрема, Софіївського собору, результатів археологічних досліджень, етнографічних джерел свідчить, що в історії українського народу фізичне виховання було одним з основних видів щоденної діяльності людини, складовим обрядів, фактором підготовки її до праці, передумовою посилення оборотних функцій держави. Зокрема, важливим фактором визначалось свідоме застосування людиною фізичних вправ у повсякденному житті, зумовлене потребами особистості, сім’ї, роду, суспільства. Розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину, прогресивні сили суспільства дбали про те, аби діти могли рости бадьорими, здоровими і життєрадісними. А народна мудрість закликає» Бережи одежу з нову, а здоров'я змолоду», бо «’Горе стихає, а здоров'я зникає і радість минає’’.
Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь посідали важливе місце у козацьку епоху – період розвитку українського шкільництва і духовної культури. Доведено, що українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в світі[]. Основним завданням козацької педагогіки були:
– виховання фізично загартованих, мужніх воїнів – захисників рідного народу від чужого поневолення;
– виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загально – людських – цінностей;
– формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
– виховання громадян, які могли б розвивати культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.
Козацька педагогіка мала три ступені.
Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
Другий – родинно шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загально національні та включали в себе релігійно – моральні цінності.
Третій – вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах[]
Як відомо, слава запоріжсьгоко війська була така велика, що багато істориків порівнювали козаків із найсильнішими і наймужнішими народами світу. Західні історики ХVІІ і особливо ХVІІІ ст. Виявляли схильність порівнювати Запорізьку Січ з уславленими містами – державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. Й. Енхель написав у 1790 році латино мовну магістерську дисертацію на досить оригінальну тему: «Порівняння «військових республік» давніх спартанців, критян і українських козаків». П. Маріме та Ш. Лезюр порівнюють запорожців з римлянами.
Доведемо, що в Запорозькі Січі функціонувала ефективна система фізичного виховання, основу якої складали звичаї українського народу: ігрові та загальні форми використання фізичних вправ, часто у поєднанні з піснями або музикою.
Пріоритетне ж місце в структурі спеціальної фізичної підготовки козаків належало:
а) цілеспрямованому розвиткові рухових якостей (сили, спритності, витривалості);
б) вдосконалення навичок у плаванні, пірнанні, бігові, їзді верхи, тощо;
в) піднесенню майстерності у володінні різними видами зброї і засобами пересування.
Вершиною української системи вдосконалення людини було бойове мистецтво запорізьких козаків – гопак, феномен якого став навіть предметом дослідження науковців сьогодення[]
Тому цілком зрозумілим є той факт, що ідея фізичного і духовного вдосконалення знайшла своє відображення в теоретичній спадщині українських національних прогресивних діячів освіти (Г. Ващенко, О. Духнович, М. Корф, В. Сухомлинський, Г. Сковорода, С. Русова, Я. Челіга) і має перехідне значення для сучасної національної школи України.
Так, видатний просвітительXVІІІ ст. Г. Сковорода, який в історії педагогічної думки висунув ідею природного виховання, вважав, що фізичне виховання повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності і годування. Засобами природного фізичного розвитку і зміцнення організму дитини Г. Сковорода вважав дотримання правильного режиму, чистоти і акуратності, правильного харчування, по міркування у всьому і особливо фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.
У свою чергу М. Корф, відстоюючи ідею загального обов’язкового навчання, стверджував, що метою загальноосвітньої школи повинна бути підготовка людини до життя, і до того ж, людини розвинутої фізично і духовно. Школа крім знань, повинна сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів, розвиваючи естетичні почуття.
Не меш важливого значення фізичному вихованню надавав закарпатський просвітитель О. Духнович. Проповідуючи принцип природо відповідності виховання, він розвивав ідею і про рівно мірний розвиток фізичних інтелектуальних сил дитини. Педагог, на його думку, повинен зважати на те, щоб сили завжди в рівномірності були. Саме в цьому підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання []
Значну увагу фізичному вихованні дітей приділяв К. Ушинський. У праці «Педагогічні подорожі по Швейцарії» педагог зазначає, що «основний закон дитячої природи» можна висловити так: дитина потребує діяльності безперестанно і втомлюється не діяльністю, а її однобічністю. К. Ушинський відзначав правомірність положення німецького психолога і педагога Бекне про значимість гри в духовному та фізичному розвитку дитини[].
Важко, також, переоцінити цінність судження Г. Ващенка про фізичне виховання. За його переконання, воно має дві основні площини: гігієнічне виховання і фізичні вправи. У першій стоїть завдання гарантувати здоров'я, а в другій – фізичний розвиток[]. Ці аспекти взаємопов’язані, доповнюють один одного, допомагають зв’язати основні завдання фізичного виховання[].
Слід зазначити, що вагомою авторської концепції національної школи С. Расової, є плідна ідея щодо мети і завдань фізичного виховання в оновленій українській школі. Педагог доводить значимість фізичного виховання у цілісному формуванні особистості, виходячи з історичної соціально – політичної обумовленості, а також, спираючись на цінний досвід педагогів – попередників. Проаналізувавши погляди на цю проблему Я. Каменського, Ж. Руссо, Д. Локка, Песталоцці, Лесгафта та інших, С. Русова приходить до висновку, що мета виховання повинна полягати в тому, щоб допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини[].
За твердженням Я. Чепіги, сучасника і однодумця С. Русової, фізичне виховання повинно стати в системі формування людини одним з найважливіших факторів не лише тілесного, а й духовного розвитку. У статті «Фізичне виховання» автор зізнається, що взятися за розробку проблеми фізичного виховання його примусив власний педагогічний досвід, а також зроблений ним у результаті тривалих спостережень висновок про те, що «свідомо» й несвідомо люди занапащали своє здоров'я здобуваючи погані звички в дитинстві, оскільки про фізичне виховання дітей не дбали як слід ні батьки, ні школа.
Між тим, фізичний і розумовий розвиток особистості перебувають у нерозривному взаємозв’язку, в значній мірі обумовлюють один одного, тож всебічно знати, розуміти і пам’ятати про «глибокий природний зв’язок фізичного здоров’я і розумового розвитку треба всім, хто бере участь у вихованні дітей, бо плекаючи здоров'я дітей забезпечить здоров'я й нормальний розвиток нації», – переконував Я. Чепіга.
Показово, що Чепіга, досліджуючи означену проблему дитини в русі використовувати з виховною метою.
Додамо, що особливу увагу Я. Чепіга приділяє діяльності в іграх. Дослідник наголошує на тому, що існує лише невелика група ігор, котрі не вимагають праці м’язів. В основному й ігри, й фізична праця взагалі «сполучені м’язовою діяльністю». Отже, виховний момент праці має враховувати «все те, що сполучене з витратою фізичної енергії через працю м’язів»[].
У працях видатних педагогів радянського періоду П. Блонського, С. Швацького, А. Макаренка, В. Сухомлинського, особливу увагу приділено формуванню особистої активності дитини, тобто, виробленню у неї суспільно корисних потреб, так званий, передовий підхід до виховання дитини в цілому і фізичного зокрема. Так, П. Блонський вважав, що найважливіше завдання фізичного виховання в сім’ї і школі полягає в тому, щоб навчити дітей оберігати себе від хвороб, виробляти гігієнічні навички. Водночас, школяр повинен усвідомити загальну тенденцію будувати свою повсякденну поведінку відповідно до порад природознавства і медицини[].
Завдання фізичного виховання школярів А. Макаренко вважав утвердження чітко спланованого режиму дня до якого повинні входити, поряд з іншими загальноосвітніми дисциплінами, заняття фізичною культурою[]. Видатний педагог радив широко використовувати рухливі ігри, туристичні подорожі, ігри вдома на повітрі з тим, щоб фізичні вправи стали для дітей потребою.
Серед багатьох питань педагогічної науки, що привертали увагу українського педагога – новатора – В. Сухомлинського, однією з головних була проблема фізичного виховання школярів. Добре, міцне здоров'я, за його переконаннями, – найважливіша умова життєрадісного сприймання й активності, творчої діяльності кожної людини. «Духовне життя дитини, – стверджував педагог, – її інтелектуальний розвиток, мислення, пам’ять, увага, почуття, воля – великою мірою залежить від «гри» її фізичних сил…»[].
Два головних завдання ставить перед початковою школою В. Сухомлинський: дати учням глибокі та міцні знання і постійно піклуватися про їхнє здоров'я. Окрім того, заняття фізичною культурою і спортом повинні, на думку педагога, приносити учням ще й задоволення та насолоду, стати потребою особистості[].
Отже, вивчення і узагальнення історико – педагогічних аспектів проблемами фізичного виховання молоді дозволяє системно підійти до осмислення його місця у фізичному вдосконаленні учнів [див. Сх.. №1].
На сьогоднішній день в Україні сприятливим фактором в цьому виступає і наявна законодавча база.
Так, ВР прийняла «Закон України про фізичну культуру і спорт» (29 січня 1994 р.), в якому регламентовані соціальні, економічні, правові аспекти їх розвитку. Розроблена урядова «Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні», підписана Президентом України. На місцях завершена розробка обласних, районних програм розвитку фізичної культури і спорту. Указом Президента України від 18.01.96 р. №63/96 затверджена Національна програма «Діти України», основною метою якої є забезпечити права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною. Особлива роль у досягненні означеної мети відводиться родині:» Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх змінюють спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини»[].
Ближчими за змістом до проблеми, що ми розглядаємо є наукові праці Л. Волкова(1990), О. Козленка(1990), О. Дубогай(1991), А. Грицюк, Г. Голоборотько(1997), С. Корнієнко(1997), в яких наголошується на актуальність проблеми виховання у дітей і молоді активованого ставлення до фізичного виховання і спорту як найважливішого компоненту здорового способу життя, що забезпечує в оптимальному режимі повний рухової активності, необхідні для підтримки резистентності і змінювання організму, підвищення його адаптаційних можливостей.
Необхідність удосконалення змісту, форм і методів фізичного виховання учнів початкових класів у сучасній школі аргументовано доведена у навчально-методичному посібнику С. Корнієнко» Родинні обереги здоров'я дитини».
Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичного виховання учнів молодшого шкільного віку та наукових доробок сучасних дослідників проблеми фізичного виховання учнів школи І ст. виступає теоретичними засадами нашого дослідження.
Отже, осмисливши пріоритети фізичного виховання молодших школярів вітчизняної школи сьогодення, видається за можливе по-новому оцінити унікальність родинно – сімейного фактору в фізичному самовдосконаленні особистості, визначити його систематизовану роль у його розробці педагогічної технології формування свідомого ставлення дитини до зміцнення свого здоров'я.
Похожие работы
... двищення рівня фізичної підготовленості учнів. Цей процес дає можливість ознайомити дітей з народними звичаями, традиціями, обрядами, сприяє вихованню у молодших школярів національної гордості, почуття патріотизму. Походження українських народних рухливих ігор пов'язано з історичними і побутовими факторами. В українських народних рухливих іграх чітко відображені звичаї народу України, його побут, ...
... іювання; за часткової допомоги вчителя; абсолютно самостійно). На основі виділених нами критеріїв здійснено констатуючий експериментальний зріз, на підставі якого визначено рівні патріотичної вихованості молодших школярів засобами трудового навчання: низький середній і високий. Низький рівень відображає слабку емоційність, яка характеризується байдужістю учнів до об’єктів народного мистецтва, ...
... у сільській місцевості і реалізовувалась у системі таких завдань: 1. Узагальнити теоретичний і практичний досвід з проблем управління руховою активністю молодших школярів. 2. Проаналізувати фізичний розвиток дітей молодшого шкільного віку та визначити рівень їх фізичної підготовленості. 3. Дослідити вплив рухової діяльності на розвиток фізичних якостей дітей (6) 7 - 10 років. 4. Розробити ...
... ї та позакласної діяльності. Предмет дослідження – методика статевого виховання дітей молодшого шкільного віку Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні змісту, форм та методів статевого виховання молодших школярів в процесі навчання у середній загальноосвітній школі. Виходячи з предмета і загальної мети дослідження, необхідно було розв’язати ряд конкретних завдань, зокрема: ...
0 комментариев