Евристична бесіда як метод розвитку пізнавальної активності молодших школярів

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра педагогіки і методики початкового навчання ДИПЛОМНА РОБОТА

«Евристична бесіда як метод розвитку пізнавальної активності молодших школярів»

Виконала студентка 31 групи

факультету підготовки

вчителів початкових класів

Павлусь Руслана Євгенівна

Науковий керівник: доктор

педагогічних наук, професор

Вихрущ Віра Олександрівна

Тернопіль – 2009

Зміст

Вступ

Розділ І. Метод бесіди у структурі розвитку пізнавальної активності молодших школярів: теоретичні основи проблеми

1.1 Історіографія проблеми дослідження

1.2 Сутність, зміст і види бесіди як методу навчання

1.3 Дидактичні умови оптимального використання методу бесіди як фактору активізації діяльності учнів початкової школи

Розділ ІІ. Використання методу бесіди у процесі формування пізнавальної активності учнів початкових класів

2.1 Практика розв’язання досліджуваної проблеми у масовій початковій школі

2.2 Бесіда як засіб розвитку пізнавальної активності учнів у передовому педагогічному досвіді

2.3 Результативність експериментального дослідження

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

 

Актуальність проблеми дослідження. У педагогічній науці сьогодні триває пошук нових ефективних шляхів удосконалення навчального процесу. Підвищення якості навчання школярів реалізується за допомогою розробки і впровадження нових педагогічних технологій і методик, а також удосконалення вже існуючих. Важливо навчити людину самостійно орієнтуватися в інформації, успішно її використовувати. Для цього необхідно формувати здатність особистості творчо, нешаблонно мислити, самостійно поповнювати свої знання, бо прогрес залежить у великій мірі від інтелектуального потенціалу суспільства, освіти і науки. Як писав Г.Ващенко, «людина мислить і творить остільки, оскільки вона вільна й активна. З падінням активності занепадає й процес мислення і творчої фантазії» [8, 2].

До ключових проблем педагогіки, які вимагають постійного творчого аналізу та експериментальних перевірок, відноситься і проблема формування пізнавальної активності особистості школяра, тому що «тут, як у фокусі, — відзначає І. Харламов, — тісно переплітаються ті соціальні, психологічні і педагогічні вимоги, які пред'являються до формування особистості» [60, 14].

На перше місце у формуванні активності виходить питання виховання потреб особистості в інтелектуальному, культурному, моральному аспектах та її саморозвитку. Значення цих проблем зростає у зв'язку з розвитком демократії в суспільстві та необхідністю подолання протиріч, які виникають: з одного боку, широке залучення народу до управління державою, а з другого, — недостатня компетентність багатьох його представників, і як наслідок цього — негативні явища в політиці, економіці, екології.

Таким чином, „виховання пізнавальної активності в шкільний період життя людини є основою підготовки молодого покоління до продуктивної професійної діяльності, яка сприяє науково-технічному прогресу суспільства, його соціально-економічному розвитку” [6, 8], тому що „активну особистість відзначає вміння ставити і розв'язувати нові проблеми, ініціатива, оригінальність мислення, протидія консерватизму, шаблону, здатність до критичного аналізу умов, фактів, підходів тощо” [19, 18].

Одне із важливих завдань початкового навчання — розвиток самостійності особистості, підвищення рівня її творчого потенціалу — вирішується шляхом „формування пізнавальної активності, котра, з одного боку, знаходить конкретне виявлення в самостійній діяльності суб'єкта, а з другого, — активність, що стимулюється пізнавальними інтересами, визначає характер його самостійності” [23, 157].

Пізнавальна активність школяра є важливою умовою вдосконалення і одночасно показником ефективності навчально-виховного процесу в початковій школі, оскільки: а) стимулює розвиток особистості [62]; б) забезпечує сприятливий мікроклімат учня в сім'ї [6]; в) спонукає вчителів, вихователів до самоосвіти, пошуків шляхів досягнення високих результатів навчання (відбір змісту освіти, розробка технологій навчання і виховання та ін.) [40].

Сучасна початкова школа, орієнтована на розвиток пізнавальної активності, гостро ставить перед вчителем проблему вибору методів навчання. Метод евристичної бесіди, випробуваний тисячоліттями, не втрачає своєї актуальності і сьогодні, оскільки „орієнтація на здобуття учнем результатів власним розумом і власними зусиллями (хай і поставлених вчителем і за його активної допомоги) завжди є ефективнішим, аніж пасивне засвоєння знань та їх відтворення без глибокого усвідомлення суті” [26,58].

Отже, проблема використання евристичної бесіди як методу формування пізнавальної активності учнів — багатогранна кардинальна проблема не лише дидактики, а й всього процесу виховання особистості. У розв'язанні питань формування активності — витоки багатьох інших питань: виховання потреб у знаннях; навчання школярів умінням навчатися, мислити; розвиток пізнавальних інтересів, самостійності, творчості; забезпечення глибини і міцності знань; визначення рівнів розумового розвитку учнів та ін.

Цінні думки стосовно використання методів активізації пізнавальної діяльності учнів знаходимо у прогресивних педагогів минулого: Я. Коменського, Ж. Руссо, К. Гельвеція, Й. Песталоцці, А. Дістервега та ін. [4]. Значний внесок у обґрунтування питань активізації зробив К.Ушинський та його послідовники. Багатий досвід було накопичено у вітчизняній педагогіці 20-х років XX ст. Конкретні шляхи реалізації принципу активності були розроблені у 30-х рр. ХХ ст. П. Блонським, О. Залужним, П. Зінченко, О. Леонтьєвим.

Нова хвиля теоретичних і методичних досліджень питань активізації діяльності школярів почалася з кінця 50-х років. Плідними в цьому плані були 60-і та 70-і роки ХХ століття [42].

У працях педагогів, психологів і методистів знайшли глибоке обґрунтування проблеми сутності активності особистості, психологічних механізмів активності, питання активізації шляхом удосконалення методів, форм навчання; організації самостійної роботи як засобу активізації та ін. Проте недостатньо в наукових працях висвітлено питання формування активності молодших школярів у різних видах їх навчально-пізнавальної діяльності. «Ніколи особистість, — пише М. Коган, — не зуміє охопити все величезне різноманіття конкретних форм пізнавальної, оцінно-орієнтовної, комунікативної, трудової, художньої діяльності. Але ідеальною слід вважати таку ситуацію, при якій особистість зможе так чи інакше приймати участь у всіх напрямах діяльності, розкриваючи і стверджуючи себе в повноті особистісно-людських якостей» [34, 132].

Аналіз педагогічного досвіду початкової школи свідчить про те, що проблема використання евристичної бесіди як методу розвитку пізнавальної активності ще не стала для переважної більшості учителів предметом спеціального формування. Наяву незначна кількість спеціальних завдань і вправ у підручниках, спрямована на формування та відсутність методичних розробок з аналізованої проблеми; мала обізнаність учителів із психолого-педагогічними аспектами проблеми.

Оскільки „пізнавальна активність особистості сприяє підвищенню якості будь-якої сфери діяльності” [47, 5], на її формування впливають різноманітні об'єктивні і суб'єктивні фактори. Ці впливи ефективні, якщо вони інтегруються із об'єктивної в суб'єктивну сферу. Тому необхідним є цілісний підхід як до вивчення феномена евристичної бесіди як методу формування пізнавальної активності учнів, так і її формування в початковій школі, що й визначає актуальність дослідження проблеми.

Об'єкт дослідження – евристична бесіда як метод формування пізнавальної активності молодших школярів.

Предмет дослідження – педагогічні основи використання евристичної бесіди у процесі формування пізнавальної активності у навчально-виховному процесі.

Мета дослідження – розробити та експериментально перевірити методику використання евристичної бесіди на уроках у початкових класах.

Гіпотеза дослідження: формування пізнавальної активності учнів початкових класів буде достатньо ефективним, якщо у навчальному процесі передбачити реалізацію основних вимог до використання евристичної бесіди:

¾ використання цікавих пізнавальних матеріалів з урахуванням потреб та інтересів молодших школярів;

¾ використання системи пізнавальних завдань і вправ із використан-ням проблемно-пошукових методів навчання;

¾ забезпечення емоційно-позитивного тла навчання.

Відповідно до мети і предмета дослідження були визначені теоретичні та прикладні завдання, які розв’язувалися на різних його етапах:

1.   Проаналізувати психолого-педагогічну, навчально-методичну літе-ратуру та педагогічний досвід з досліджуваної проблеми.

2.   Описати сутність, види та основні ознаки методу бесіди.

3.   Обґрунтувати дидактичні умови формування у молодших школярів пізнавальної активності.

4.   Розробити методику формування у молодших школярів пізнавальної активності засобами евристичної бесіди.

5.   Експериментально перевірити ефективність розробленої методики у навчально-виховному процесі.

У процесі дослідження використовувалися такі методи: 1) теоретичні: аналіз і узагальнення психолого-педагогічної та методичної літератури, метод теоретичного аналізу і синтезу; 2) емпіричні: педагогічне спостереження, аналіз уроків, анкетування вчителів початкових класів, вивчення учнівських робіт, педагогічний експеримент.

Теоретичне значення дослідження полягає у виділенні дидактичних умов, що забезпечують успішне формування пізнавальної активності у молодшому шкільному віці засобами евристичної бесіди.

Практичне значення дослідження полягає у розробці методики формування пізнавальної активності учнів початкових класів засобами евристичної бесіди. Розроблена система завдань і вправ для формування пізнавальної активності учнів може використовуватися учителями початкових класів у практичній діяльності.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Загальний обсяг роботи – 104 сторінки.

Розділ І. Метод бесіди у структурі розвитку пізнавальної активності молодших школярів: теоретичні основи проблеми

 

1.1 Історіографія проблеми дослідження

Витоки проблеми активності особистості дуже глибокі, що знайшло відбиття в народній педагогіці, культурах Давнього Сходу, давньої Греції, Риму, в педагогічних ідеях видатних мислителів свого часу. Так, Плутарх, малюючи картини спартанського виховання, пише, що дітям пропонували питання, які вимагали роздумів, кмітливості (Який вчинок такої людини? Хто добрий громадянин? та ін.) [44]. Щоб привчати дітей висловлювати свої думки, у відповіді необхідно було назвати причину того чи іншого судження, навести докази.

Видатний французький мислитель епохи Відродження М.Монтень писав: «Хай наставник примушує учня мовби просіювати через сито все, що він йому подає, і хай нічого не утовкмачує йому в мову, спираючись на свій авторитет і вплив...» [62, 12]. Про стимулювання активності особистості свідчать і так звані сократівські бесіди, які будувалися на самостійному розв'язанні учнем суперечностей.

Аналіз наукових праць представників різних епох, різних світоглядних підходів свідчить, що в багатьох питаннях, пов'язаних з розвитком активності в навчанні, вони були єдині або дуже близькі за змістом. Так, об'єднуючою ідеєю була думка Я. Коменського про необхідність пробуджувати у людини бажання самостійно оволодівати знаннями, «запалювати світильник», щоб побачити «дивні скарби премудрості як у собі, так і у великому світі» [64, 296].

Тому Я. Коменський радив перед тим, як починати будь-яке заняття, перш за все збуджувати в учнів серйозну любов до нього, доводячи перевагу цього предмета, його користь, приємність і все. що можна. Таку ж думку проводить і французький мислитель Ж. Руссо в романі «Еміль, або Про виховання», вважаючи, що головним у навчанні є навіювання дитині бажання вчитися: «Безпосередній інтерес — ось великий рушій, єдиний, котрий веде вірно і далеко». Джерелом до знань, вважає Руссо, є «природна для людини Цікавість у відношенні до всього, що може її цікавити». Д.Дідро впевнений у тому, що «людина, яка нічого не знає, може навчитися, справа лише в тому, щоб запалити в ній бажання вчитися» [61, 24]. Необхідність налаштовування на роботу підкреслював і англійський філософ Дж. Локк [45].

Цінним в педагогічній спадщині видатних філософів, педагогів є визначені ними способи розумового, морального розвитку людини. Головний із них — стимулювання особистості до самостійної роботи. Про це пишуть М. Монтень, Я. Коменський, А. Дістервег та ін. Я. Коменський вважав, що людина як розумна істота повинна привчатися керуватися не чужим розумом, а своїм особистим, розвивати в собі здатність виявляти сутність явищ, речей, розуміти її: «... правильно навчати юнацтво — це не означає вбивати в голови зібрану в авторів суміш слів, фраз, перекручень, думок, а це означає — розкривати здатність розуміти речі, щоб саме із цієї здатності потекли струмочки (знання)...» [64, 295].

А. Дістервег закликав до освоєння такого шляху навчання, який забезпечує особисті роздуми, дослідження, вивчення. Тому підтримував сократичний спосіб викладання, який створює умови для самодіяльності розуму: «доки людина самодіяльна, незалежна від зовнішніх впливів, визначається нами за більш розвинуту, до тих пір ми будемо сприяти тому, щоб в школах... використовувався спосіб навчання розвивальний, по можливості запитально-розвивально-викладаючий» [48, 287].

Проте самостійна розумова діяльність вимагає оволодіння учнями уміннями доводити, аргументувати, чому необхідно дітей навчати.

Важливим напрямом підвищення якості навчання є розвиток у дітей пізнавальних інтересів, про що пише А. Дістервег. Цінним є у Дістервега те, що він називає конкретні способи розвитку інтересу: «1) різноманітність; 2) жвавість учителя; 3) всієї його особистості» [48, 288]. Платон радив використовувати гру в навчанні [58], Д.Локк — звільнення дитини від насилля [45], Д.Дідро – використання вчителем прийому навмисної помилки [6]. М. Квінтиліан відзначав велике значення у навчанні похвали, змагання, що надає, на його думку, більше охоти до навчання, ніж переконання вчителів, спостереження педагогів і поради батьків [13].

Значний внесок у розробку питання внесли праці К. Ушинського, П. Каптерєва та ін. К. Ушинський одне із головних завдань школи бачив у тому, щоб «розбудити розумові здібності учнів, розвивати в них бажання і здатність самостійно, без учителя набувати знання. Завдяки цим здібностям людина буде навчатися все життя» [62, 35].

Цю ж думку висловлював і Д. Писарєв: «Необхідно навчатися в школі, але ще значно більше необхідно навчатися після закінчення школи. І це друге навчання за своїми наслідками, за своїм впливом на людину і на суспільство незмірно важливіше за перше» [59, 4].

Розв'язуючи проблему формування пізнавальної активності учнів, педагогіка того часу певною мірою спиралася на досвід прогресивних діячів минулого. У цьому плані викликають інтерес навчальні програми 20-х років ХХ ст. [27]. Вони, як відомо, будувалися на комплексній системі викладання. Незважаючи на недоліки комплексної системи, слід відзначити, що це була одна із спроб наблизити школу до життя. Програми з різних навчальних предметів, аналіз монографій, журнальних статей тих років дають змогу дійти висновку, що в комплексній системі були закладені потенційні можливості для активізації розумової діяльності учнів: об'єднання теорії з практикою, використання активних методів навчання, концентричнісгь вивчення матеріалу та ін. Комплексні програми значну увагу звертали на роботи творчого характеру, які мали на меті подолання пасивності в навчанні, розвиток допитливості, різнобічного підходу до тих чи інших явиш. Кращі вчителі використовували ці можливості для активізації навчання.

Здійснення зв'язку теорії з практикою педагоги також вбачали в організації трудового навчання. Як підкреслював П. Блонський, трудове навчання повинно допомагати виявляти дитячу активність, самостійність, рухливість, прагнення перетворювати думку у справу: «Дитина є активна істота, яка нудиться від ледарства, нерухомості та пасивного споглядання. Вона за своєю природою шукає заняття. Завдання вихователя — допомогти їй знайти матеріал для самостійних занять» [23, 151]. Такий матеріал давала учню трудова школа.

Практика свідчила, що зв'язок навчання з працею давав позитивні результати. Вчителі шкіл на своїх нарадах, з'їздах, конференціях відзначали зрослу активність і самостійність учнів у навчанні.

Зрозуміло, ідеї активізації навчання, закладені в програмах 20-х років, не могли бути в повній мірі реалізовані, бо в них недооцінювалося значення творчих знань, переважав емпіричний підхід до вивчення певних явищ, хоча в трудових школах 20-х років подоланню формалізму, розвитку активності в навчанні сприяли так звані «робочі книжки», «розсипані підручники», в яких навчальний матеріал зовсім не містив готових висновків. Для вирішення питань учні повинні були звертатися до свого досвіду, спостережень. «Робочі книжки» пропонували учням такі види діяльності: на основі особистих спостережень придумати завдання про зірки, скласти елементарну анкету про сім'ю; на основі аналізу тексту самостійно вивести правило, дати характеристику стилю тексту або характеристику символіки тощо [23].

Велику увагу звертали на наочність, яка розглядалася як важливий засіб розвитку пізнавальної активності дітей. Прагнення уникнути в навчанні пасивності, вербальності привело вчених і вчителів до використання місцевого матеріалу. В дидактичній і методичній літературі того часу підкреслювалося, що „саме життєвий, близький і зрозумілий матеріал може викликати глибокий інтерес учня, змусити його мозок працювати з напругою” [28, 21]. Спостереження дітей за побутовими явищами, місцевим виробництвом, сільським господарством, народними звичаями, як відзначають науковці [31], викликають ініціативу, інтерес, активність учнів у навчанні.

Вимога розвитку активності та самостійності зумовила перебудову методики навчання. Панування словесних методів засвоєння знань гальмувало, як відзначали педагоги, розвиток інтелекту учнів. Цим т. зв. «старим» методам протиставлялися «активні» методи навчання. Вони проголошувалися провідними в «Головних принципах єдиної трудової школи» [38].

Звісно, з позицій сьогодення можна сказати, що критика словесних методів нерідко набувала в ті роки характеру «лівизни», що виявлялося в різкому протиставленні «активних» і «пасивних» методів або ігноруванні словесних методів. Але необхідно бачити й інше — прагнення забезпечити за допомогою активної методики творче навчання в школі. Найбільш перспективним у цьому плані вважався «дослідницький метод», який визначався як аналогічна діяльність ученого, організація розумової роботи школярів. Вважалося, що дослідницький метод відповідає головному дидактичному завданню школи — «розбудити в дитині активний інтерес до зовнішнього оточення, інтерес до явиш і фактів» [50, 33].

Шкільна практика тих років дала чимало прикладів різних форм використання дослідницького методу: це і практичні заняття з елементами дослідницької роботи [60], і самостійна дослідницька робота з літературними творами [64], і вивчення соціального оточення [24]. Щоб пробудити в учнів прагнення до творчості, радість пізнання, вчителі вводили дітей у творчу лабораторію письменників, спонукали учнів переживати ті почуття, ті думки, які характеризують процес художнього пізнання дійсності. Крім того, учні на уроках, на заняттях літературних гуртків самостійно аналізували творчість своїх товаришів — оповідання, казки, вірші.

В універсалізації дослідницького методу відчувається характерне для 20-х років захоплення ідеями «вільного виховання», коли педагог цілком покладається на творчу діяльність дитини [23].

Бажання використовувати весь арсенал методичних засобів для активізації навчального процесу привело педагогів до висновку про необхідність критичного осмислення й використання всього того цінного, що було в досвіді дореволюційної школи. Дидакти намагалися вийти з полону певного догматизму, який намітився в підході до методів навчання — тільки «нові методи» [16]. Вони все більше звертали увагу на творче оволодіння всім тим цінним, що надбало людство у тій чи іншій галузі знань. Це зумовило більш об'єктивний підхід і до словесних методів, бо педагоги [29] розуміли, що для успішного розвитку пізнавальної активності учнів необхідно використовувати не тільки нові «активні» методи, а й «старі», словесні, без яких не можна обходитися, тому що слово — це необхідній засіб культури людства взагалі і педагогічної практики зокрема. Універсалізація екскурсійного методу призводила до ігнорування підручників і тому негативно відбивалася на знаннях учнями основ наук. Практика показала, що школа не може працювати без повноцінного, ілюстрованого підручника.

У педагогічних працях того часу увага зверталася на використання методу евристичної бесіди, в якому вбачали перш за все засіб розвитку пізнавальних здібностей школярів, їх творчої активності [44]. Але щоб евристична бесіда виконувала саме таку функцію, необхідно, щоб характер запитань спрямовував школярів на виявлення самостійності, творчості, тобто запитання мають бути максимально цілеспрямованими, викликати необхідні асоціації, спиратися на попередній досвід учня.

Тенденція до активізації пізнавальної діяльності знайшла відображення і в пошуках нових організаційних форм навчання. Класно-урочна система в формі, в якій вона панувала в дореволюційній школі, не могла, безумовно, задовольнити нову школу.

Почалися пошуки нових форм організації навчання, які враховували б індивідуальні особливості учнів, підвищували і розвивали пізнавальну активність, але були в цьому питанні допущені і помилки. Частина педагогів вважала, що необхідно зовсім ліквідувати класно-урочну систему і замість неї ввести клубно-гурткову форму занять, Дальтон-план, проектно-лабораторну систему навчання [60]. Ці теорії були відкинуті, хоч це була спроба педагогів використати те цінне з досвіду організації навчання зарубіжних країн, що було придатне для вирішення завдань активізації пізнавальної діяльності учнів. Великий інтерес, зокрема, викликали «цільові завдання» суспільно корисного характеру («цільові акти»).

До організації активної діяльності школярів звернулися і психологи. «Дитина за своєю природою активна, діяльна істота, і її дійові зв'язки із зовнішнім світом мають велике значення в пізнанні нею цього світу», — підкреслював Г. Костюк [39, 159].

У багатьох працях зверталася увага на те, що активність учнів у процесі навчання неможлива без стійких інтересів, бо саме «потреба й інтереси відіграють велику роль у житті, спонукають діяльність людини, примушують людину активно діяти, творити». Підкреслювалося, що інтерес забезпечує не тільки успіх навчальної роботи, не тільки активізує мислення, а й впливає на увагу. «Інтерес і увага органічно між собою пов'язані. Вони становлять дві сторони одного процесу, який полягає в активній цілеспрямованості на певну працю чи об'єкт» [32, 67].

Постало питання про зміст і форми розумової діяльності. Так, визначалося, що справжня активність учня в навчанні передбачає розвиток у нього процесів абстрагування й узагальнення, індуктивного та дедуктивного мислення. Деякі психологічні дослідження було спрямовано на вивчення умов, які забезпечують всебічний розвиток мислення учнів. Але „успіх у розв'язанні завдань розвитку мислення учнів і відповідно вирішення проблеми активізації розумової діяльності в цілому не міг мати місце, доки психологічні теорії засвоєння знань спиралися на механічні концепції пам'яті” [38, 158]. Бажання позбавитися в навчанні від зубріння і формалізму не могли призвести до повного успіху, бо запам'ятовування, яке, як відомо, дійсно має істотне значення у навчанні, традиційно протиставлялося мисленню. Тому для досягнення активності в навчанні необхідно було перебороти функціоналізм традиційної психології.

Об'єктивне значення досліджень П.Зінченка для розв'язання проблеми активізації розумової діяльності учнів полягає в тому, що „вони поклали кінець традиційному розподілу процесу засвоєння знань на розуміння і запам'ятовування. Вперше розуміння і запам'ятовування виступали як дві сторони єдиної за своїми мотивами, метою і засобами пізнавальної діяльності” [6, 8].

Привертають увагу дослідження Л. Божович та П. Зінченка психологічних особливостей засвоєння знань учнями. Автори дійшли висновку, що «знання, зокрема наукові поняття, не є простою сукупністю асоціативних зв'язків, якими можна оволодіти шляхом заучування, повторювання. Наукове поняття не може бути пасивно опановане, воно розвивається разом з розвитком мислення дитини» [24, 72]. Творчим, активним є не тільки процес первинного засвоєння знань, а й подальшого їх відображення і застосування, коли поняття якісно перетворюються, наповнюються більш глибоким змістом. Таке тлумачення питання змінювало традиційне уявлення про процес оволодіння і відображення знань, вказувало на безпосередню залежність ефективності навчання від рівня розумової активності учнів.

Дослідження процесів пам'яті, психології засвоєння знань, які велися психологами в 30-і роки ХХ ст., складають великий теоретичний і практичний інтерес і для сучасної педагогічної науки, практики школи в обґрунтуванні психолого-педагогічних основ розв'язання проблем активізації пізнавальної діяльності школярів.

Привертали увагу науковців, практиків шкіл питання домашніх завдань, повторювання навчального матеріалу, поліпшення методики їх проведення, формування вмінь самостійно працювати з книжкою [26]. Але при цьому переважало засвоєння готових знань, певний шаблон, формалізм щодо організаційних форм навчання. В школі панував тип комбінованого уроку, універсалізація якого призводила до небажаних результатів.

До постійної структури уроку пристосовували методи роботи, хоча слід відзначити, що кращі вчителі прагнули уникати шаблону в побудові уроку. Вони не задовольнялися лише усним опитуванням, а „практикували перевірку домашніх завдань у формі бесіди, постановки запитань проблемного характеру, проводили самостійні роботи, в яких учні виявляли уміння використовувати знання на практиці” [19, 18]. Така організація роботи підтверджувала, що одноманітна навчальна діяльність стомлює учнів, розпорошує увагу, і, навпаки, зміна, чергування різних видів навчальної роботи на уроці стимулювали розумову активність.

Широко висвітлено питання формування активності школярів, напрямів активізації їх пізнавальної діяльності в підручнику з педагогіки Г.Ващенко «Загальні методи навчання». Він надавав великого значення принципу активності навчання, тому що «з падінням активності занепадає й процес мислення і творчої фантазії. Тому навіть при авторитарному навчанні не може бути абсолютної пасивності учня, бо в такому випадкові він нічого не розумів би» [46, 15]. Активність особистості він пов'язував з такими її якостями, як ініціатива і творчість. Прогресивним був і висновок автора посібника, що активне навчання передбачає таку організацію навчального процесу, при якій активні учитель і учень.

Принцип активності зумовлює визначення основних методів навчання. З боку участі вчителя та учня в навчальному процесі Г.Ващенко виділяє методи: активні, пасивні й напівактивні. Проте підкреслює умовний характер такої класифікації, бо так звані пасивні методи у кращих учителів набувають рис активності. До пасивних віднесено методи, коли «учень є тільки об'єктом педагогічного впливу вчителя», а до активних — ті. що розглядають учня як суб'єкта педагогічного процесу, «тобто він не тільки сприймає те, що подає йому вчитель, але й сам організує свою роботу», здобуває знання.

Активізація навчання пов'язана також з формуванням інтересу, який «характеризує спрямування або зміст активності людини» [46, 14]. Шляхами розвитку його можуть бути: поєднання нецікавих завдань з цікавими, посильність для розуміння й виконання завдань, самостійність учнів у постановці й розв'язуванні певних проблем, різноманітність у змісті та методах навчання, зв'язок навчання з практичними завданнями життя, встановлення зв'язку минулого з сучасним, застосування принципу життєвості відповідно до індивідуальних особливостей учнів.

У дослідженнях педагогів минулого і в працях сучасних науковців „питання активізації навчання розглядаються в основному на етапі засвоєння учнями нових знань і недостатньо вивчаються проблеми активізації у процесі закріплення, перевірки знань, виконання домашніх робіт” [61, 40]. Звернення науковців до питань активізації виконання домашніх робіт свідчить про цілісне бачення педагогом активізації пізнавальної діяльності школярів. Метою домашніх завдань автори називають і „розвиток здатностей до самостійної праці з книжкою і взагалі з друкованим словом (підручник, художня література, науково-популярні книжки, довідники, газети та ін.)..., розвиток дослідницьких і винахідницьких здібностей” [1, 53].

У післявоєнний період питання активізації пізнавальної діяльності почали розроблятися наприкінці 50-х років ХХ ст., але особливо плідними в цьому плані були 60-70-і роки [19]. Цьому сприяли праці М.Данилова, Б. Єсипова, досвід липецьких учителів, розробка питань проблемного навчання (Т. Кудрявцев, І. Лернер, О. Матюшкін, М. Махмутов та ін.).

Значний внесок в розробку проблеми формування активності школярів було зроблено В.Сухомлинським [57], який звертався до питань активності неодноразово і визначав проблему як найважливішу для школи, тому що, на думку педагога, розвиток пізнавальної активності, характеризуючи навчальну діяльність школярів, є необхідною умовою формування духовно багатої особистості. Проблему активності в педагогічній спадщині В.Сухомлинського не можна розглядати окремо від тих теоретичних позицій, з яких він підходив до організації процесу навчання.

Актуальною для сьогодення, але недостатньо розробленою, є проблема, яку в своїх працях відбив В. Сухомлинський, — це проблема взаємозв'язку і взаємозалежності різних видів діяльності школярів. Педагог стверджує, що немає дитини, для якої не знайшлося б такого виду діяльності, де вона не змогла б стати справжнім творцем, поетом, художником, і немає праці, котру завдяки творчості, зльоту творчої думки, працелюбності не можна було б підняти до рівня творчості. Є діти, які не виявляють активності в жодному з видів діяльності. Завдання виховання в такому випадку полягає в тому, щоб розбудити інтерес, допитливість хоча б до одного виду діяльності, котра в найбільшій мірі відповідає задаткам, здібностям, обдарованості дитини, тобто розвивати активність у конкретному виді діяльності й цим самим формувати активну особистість у цілому. Знайди у кожного учня ту «живинку», «золоту жилку», яка повинна стати мовби стрижнем його інтелектуальних інтересів — таке завдання педагога», — відзначав вчений [57, 109]. При цьому він радив надавати всім видам діяльності громадського характеру.

Теоретична концепція видатного педагога, його інноваційна практика збагатили гуманістичну дидактику, кожне положення якої — турбота про людину, кожного школяра: посереднього, талановитого чи із зниженою здатністю до навчання: «Майстерність і мистецтво виховання полягає в умінні педагога відкрити буквально перед кожним й отже перед найпосереднішим, найважчим вихованцем ті сфери розвитку його духу, де він може досягти вершини, виявити себе, заявити про своє Я, черпати сили з джерела людської гідності, почувати себе не обділеним, а духовно багатим» [57, 85].

Одночасно видатного педагога турбує і питання індивідуальної роботи з талановитими, бо «таланти, — говорить Василь Олександрович, — не падають з неба, а відкриваються нами, вихователями, коли ми мудро підходимо до людської душі із своєю педагогічною майстерністю» [57, 118]. Тому і сам процес навчання педагог задовго до публікацій під гаслом «Педагогіка співробітництва» розглядав не як механічне перекладання знань з голови вчителя в голову дитини, а як складний процес моральних взаємовідносин, в яких провідною, визначальною рисою є виховання почуття честі, гідності.

На визначених позиціях побудована концепція пізнавальної активності особистості, яку вчений визначив як провідну рису школяра, вважаючи, що активність інтелекту веде до активності духовного життя учнів взагалі, формування самосвідомості, самооцінки. Про значення активності особистості свідчить той факт, що В. Сухомлинський навіть вікові особливості школярів пов'язував із зміною характеру активності. Саме активність, на його думку, сприяє розвитку здібностей, нахилів, є передумовою розв'язання важливих завдань школи.

В.Сухомлинський визначив також шляхи формування пізнавальної активності. Головний шлях – це „організація самостійної пізнавальної діяльності школяра. Вчити необхідно так, щоб учні самі здобували знання, що вимагає від учителя вміння спонукати школярів до розв'язання навчальних задач” [57, 121-122]. Для цього використовувати завдання, що стимулюють школярів до оцінки подій, явиш, вчинків, висловлення своїх думок у процесі диспутів; установлення наслідкових залежностей, що допомагає виявляти закономірності оточуючого світу. Такий шлях набуття знань вчений називав «екскурсією школярів в особисті думки», «дослідженням своєї комори знань».

Активна пізнавальна діяльність школярів передбачає формування інтересу до процесу пізнання. Джерело інтересу педагог бачив перш за все у застосуванні знань, що пов'язано з переживанням учнем почуття радості пізнання, гордості від почуття «володаря знань». У практиці оптимальні умови до такого виховання створюються в процесі проблемного навчання.

Величезний інтерес для сучасної школи мають думки В. Сухомлинського про організацію успіху дитини в навчанні, що є могутньою емоційною силою, внутрішньою пружиною активності, і дає дитині моральне задоволення. Вчений збагатив педагогічну теорію і практику розкриттям значення віри учителів у позитивні якості дитини. Формуванню пізнавальної активності сприяє також посилення творчого елементу в навчальній діяльності школярів, забезпечення цікавості у викладанні, вихід за межі програми та ін.

Активізує розумову діяльність і прийом, який педагог називає «трансформацією знань», тобто поступове заглиблення у знання, внаслідок чого учень, повертаючись до вже освоєного раніше, бачить у фактах, явищах, закономірностях щось нове, аналізує певні нові сторони, риси, особливості цих фактів і явищ, що особливо важливо при перевірці знань, повторюванні. Уваги заслуговує питання про «оволодіння школярами загальнонавчальними вміннями як передумови формування активності, позитивного ставлення до навчання». Як свідчать дослідження, не можна вирішувати успішно питання навчання без організації оволодіння учнями уміннями мислити.

Евристична бесіда як метод розвитку пізнавальної активності нараховує вже кілька тисячоліть, вперше він увійшов в ужиток як “сократична бесіда”, він імені славетного філософа Сократа, що вів філософські з учнями бесіди, що мали на меті з’ясування істини не прямим повідомленням, а власним розумом учня. М. Кобзов і Н. Горбачов у праці “Сократовский метод обучения” наводять висловлювання великих педагогів усіх епох, що високо оцінювали цей метод. Так, Я. Коменський радив учителям відродити “духовне повивальне мистецтво”, подібно вважав і Ж.-Ж. Руссо, А. Дістерверг називав евристичну бесіду вінцем шкільного мистецтва, вказаним самою практикою, констатував, що це – метод, яким оперують видатні шкільні вчителі. Високо цінував евристичну бесіду і К.Ушинський [33].

Педагоги минулого, шукаючи засоби, які можна було б протиставити догматизму і схоластиці, що панували в школах, високо оцінювали евристичну бесіду. Цей метод може з успіхом використовуватись уже в початковій школі. Ж.-Ж. Руссо радив так будувати навчальний процес з використанням бесіди, „щоб запитання ставили не лише учитель, а й учні” [9, 28]. Великий просвітитель пов'язував застосування евристичної бесіди з розвитком у дитини спостережливості, кмітливості, інтересу до знань. “Методика народної школи вказала на питально-розвиваючий спосіб навчання як на вінець шкільного мистецтва”, - відгукувався про евристичну бесіду відомий німецький педагог А. Дістервег [33, 107].

Отже, евристична бесіда, родоначальником якої вважають давньогрецького філософа Сократа, пройшла довгий і складний шлях розвитку. Такі положення сократівського вчення, як самостійність співбесідника в пошуках істини, рух до істини через діалектичну боротьбу думок за допомогою запитань, використання у відповідях знань із життєвого досвіду, направляюча роль того, хто веде бесіду, – збереглись в сучасній педагогіці.

В наш час евристичною бесідою як методом навчання займалися Я. Бурлака, О. Бєляєв з точки зору її використання на уроках. Свої праці цьому питанню присвятила С. Лукач, розглядаючи специфіку викладу матеріалу методом евристичної бесіди, вивчаючи умови її ефективного використання.

Отже, у теоретичній спадщині видатних педагогів минулого питання пізнавальної активності та методів і засобів її розвитку досліджене досить різнобічно. Можна говорити про істотне розкриття таких питань, як формування пізнавальних інтересів школярів у навчанні, організації розумової праці, індивідуальної роботи з учнями, самовиховання і самоосвіти, без яких неможлива плідна робота, спрямована на виховання пізнавальної активності. Цінними для педагогічної науки є обґрунтування важливості використання методу евристичної бесіди у розвитку пізнавальної активності учнів.