Мотивація та типи політичної поведінки особистості

2. Мотивація та типи політичної поведінки особистості

Політичні психологи, що досліджують поведінку людини, будь це лідер чи звичайний громадянин, індивідуальний учасник або масовий суб'єкт політики, виходять з того, що для розуміння самого феномена політичної поведінки необхідно бачити його як причинно-зумовлений і спрямований на досягнення визначених цілей *. У політичній психології існують різні схеми пояснення витоків політичної поведінки. Однією з найбільш популярних є п'ятичленних «карта вивчення особистості в політиці» , запропонована М.Б. Смітом і кілька вдосконалена Ф. Грінстайном.

Макросоціальних і політична система формують безпосередні передумови політичної поведінки. Одночасно аспекти безпосереднього соціального і політичного оточення з дитинства і до сьогоднішнього моменту формують особистість, визначають ті елементи особистісної структури (оцінюють об'єкт, є посередником у відносинах з іншими людьми, що обумовлюють его-захист, установки), які безпосередньо спрямовані на поведінку.

Є й інші схеми, що пояснюють причинний залежність чинників впливають на поведінку, що підкреслюють, зокрема, наявність не лише умов, контексту поведінки, але й цілі, на досягнення якої воно спрямоване *. Незалежно від теоретичних розбіжностей, різні автори тим не менше вважають за необхідне враховувати в поведінці наступні моменти:

• зовнішнє середовище, який посилає стимули суб'єкту поведінки;

• потреби індивіда або групи, що бере участь у діяльності;

• мотиви, якими керується суб'єкт;

• установки, цінності, орієнтації, переконання і цілі суб'єкта;

• особистісні особливості ролі, стилю прийняття рішень; стилю міжособистісних відносин; когнітивний стиль;

• власне дії і вчинки;

• зворотній зв'язок між поведінкою і умовами, що його сформували.

Якщо не вдаватися в подробиці цієї схеми, а проаналізувати хоча б найважливіші з її елементів (перш за все зовнішнє середовище, потреби і мотиви), то ми побачимо, що поведінка починається з тих стимулів, які надсилає суб'єкту політичної поведінки зовнішнє середовище.І сама політична система, і її окремі інститути висувають певні вимоги до поведінки громадян. Так, в одних умовах від них очікується висока активність, в інших, навіть якщо ця вимога декларується, на ділі умови, що складаються в політичному просторі, аж ніяк не заохочують громадян до виступів навіть на боці системи. Как можно розцінити, наприклад, що циркулюють у «коридорах влади» чутки про скасування виборів незадовго до них? Це негативний стимул для і без того не занадто налаштованих на участь людей. Стимулами для політичної поведінки можуть служити і загальний політичний контекст, і конкретні події (наприклад, вбивство Галини Старовойтової або смерть академіка А. Сахарова, запуск першого космічного корабля або перемога національної збірної з футболу).

Слід також враховувати і роль групового клімату, впливу найближчого оточення на прийняття людиною рішення про те чи іншому політичному дії. Так, рішення балотуватися у депутати Думи різні кандидати приймають під впливом різних стимулів: для одних необхідно отримати депутатську недоторканність, щоб сховатися від переслідування з боку закону, для інших важливо перебратися з провінції до Москви, для третіх – вирішальну роль відіграли економічні стимули. Можливо певне число політиків прагнув принести користь суспільству і ними рухали спонукання типу «якщо не я, то хто».

Так само як і політиків, звичайних громадян стимулюють до політичної поведінки різноманітні впливи середовища, серед яких є і загальні для всіх, і – суто особисті. Але всі ці зовнішні для людини впливу не працюють автоматично. Вони дають ефект, тільки будучи пропущеними через внутрішній світ особистості.

Серед внутрішньоособистісних факторів, що визначають поведінку в політиці першими виступають потреби.Важко собі уявити, щоб політика породжувала в людини якісь специфічні потреби, якщо не брати до уваги нав'язливого прагнення стати депутатом, міністром чи президентом, яке, подібно до заразне захворювання, поширилося серед вітчизняних політиків. У політиці діють звичайні людські потреби, серед яких можна зустріти і цікавість, і прагнення до свободи, і необхідність задовольнити голод та інші матеріальні потреби. Політичний психолог з Санкт-Петербурга А.І. Юр'єв пропонує таку класифікацію потреб стосовно саме до політичної поведінки (табл. 1).

Ряд сучасних дослідників потреб прийшли до висновку, що якщо дещо спростити маслоускую схему, то можна говорити про потреби матеріалістичних, як їх називає Р. Інглхарт, і постматеріалістіческіх. До перших він відносить всі потреби матеріального плану: пов'язані з володінням будинком і автомобілем, одягом та їжею, як про ті фактори, які спонукають людей до участі в політичному процесі. До числа постматеріалістіческіх Р. Інглхарт відносить потреби в любові, самореалізації та самоактуалізації.

Згідно з його дослідженням, молоді люди в розвинених країнах зростали в епоху, коли їх базові матеріальні потреби вже були задоволені, що поставило на перший план такі потреби, які сприяли їх самовираження взагалі і в політиці зокрема. Так, першого покоління хіпі, втомившись від буржуазних цінностей споживання, прагнули до цінностей любові та ненасильства. Їм на зміну в 80 – 90-і прийшли нові покоління, стурбовані захистом навколишнього середовища, екологією культури і людини, збереженням миру.

Примітно, що матеріалісти, як і раніше існують поряд з постматеріалістамі. Але вже в 70-ті роки їх співвідношення було 3: 2 в порівнянні зі співвідношенням у більш старших вікових груп (10: 1), що можна назвати революцією свідомості на відміну від тих соціальних революцій, які мали місце раніше. У своїй книзі «Модернізація та Постмодернізація. Культурні, економічні та політичні зміни в 43 країнах », виданої в 1997 р. Р. Інглхарт представив результат нового дослідження. Цей проект спрямований на дослідження потреб практично на всіх континентах. Для його проведення була запропонована шкала для вимірювання 12 різновидів матеріалістичних і постматеріалістіческіх потреб. Дослідження показало, що хоча набори цих потреб у різних політичних культурах виглядають по-різному, але тенденція до домінування постматеріалістіческіх потреб намітилася і в глобальному масштабі. Так, виявилося, що в колишньому СРСР, країнах Східної Європи і в Китаї розвиток ринкової економіки респонденти розглядають як постматеріалістіческой цінності. Взагалі в бідних країнах спостерігалася тенденція розглядати прагнення прикрашати міста як матеріалістичну потреба на відміну від багатьох країн *. Заслуговує уваги загальний висновок роботи: відмінності між культурами менш значущі, ніж подібність в базових наборах потреб. При цьому головна опозиція, яка існувала між різними патернами в рамках матеріалістичних культур, – опозиція між традиційною владою в країнах з державним регулюванням економіки і раціонально-правової владою в країнах з розвиненою ринковою економікою, в умовах Постмодернізація змінилася зниженням значення будь-якої влади при одночасному зростанні економічного благополуччя .

Щоб зрозуміти, як відбувається вплив потреб на політичну поведінку, приведемо деякі дані з нашого дослідження образів влади у російських громадян. Як показав аналіз вимог громадян до влади, за ним стоять цілком конкретні психологічні причини. Розглянемо ті потреби, які стоять за наведеними висловлюваннями наших респондентів і визначають їх невдоволення нинішньою владою. Скористаємося класифікацією потреб, запропонованої відомим американським психологом А. Маслоу *. Всі потреби він запропонував розділити на п'ять ступенів, розташованих ієрархічно:

• потреби матеріального існування,

• потреба в безпеці,

• потреба в любові,

• потреба в самореалізації і потреба в самоактуалізації.

Класифікація потреб, запропонована А. Маслоу, допомагає «розсортувати» різноманітні людські потреби по мірі їх підвищення. Маслоу висунув припущення, що потреби більш високого порядку ми можемо задовольнити лише тоді, коли потреби більш низького рівня вже пройдені. Це не означає, що пошуком соціального статусу можна займатися тільки на ситий шлунок. У Маслоу мова йде про обмеження, яке накладають нереалізовані потреби більш низького порядку на сходження людини до самоактуалізації.

Кількісний аналіз висловлювань наших респондентів у відкритих питаннях анкети (дослідження проходило в середині 90-х років) дозволив виявити наступні залежності. Розглянемо, як кожна з п'яти потреб впливає на формування того чи іншого образу влади (реального або ідеального). У психологічній літературі є дані про те, що, коли потреба не задоволена, вона надає мотивуюче вплив на поведінку людини. Картина світу людини також формується під впливом незадоволених потреб. Стосується це і до влади.

Почнемо з матеріальних потреб, що займають нижню сходинку в ієрархії А. Маслоу. Перше знайомство з проблемою дозволило сформулювати гіпотезу про вираженість матеріальних потреб у свідомості наших респондентів. Однак подальший аналіз не підтвердив повністю цю гіпотезу. Хоча багато громадян страждають від невирішеність матеріальних проблем, лише мала частина опитаних висловлювала претензії до влади, так чи інакше мотивовані незадоволеними матеріальними потребами (різке майнове розшарування, висока інфляція, несправедлива оплата праці, маленька пенсія), ця потреба займає лише п'яте місце за ступенем впливу на образи влади. Це можна пояснити частково тим, що населення вже звикло за ці роки спиратися на власні сили і не чекає від влади вирішення своїх матеріальних проблем.

Примітно, що образ ідеальної влади не тільки пов'язаний з поданням про те, що політики не повинні бути забруднені підозрою про корупцію, а й «не залежні від своїх окладів». Взагалі питання, пов'язані із задоволенням матеріальних потреб більше хвилюють людей старшого віку і менше – більш молодих громадян і самих політиків. Виняток – політик лівих поглядів, яких хотів би бачити влада перш за все «неалчной».

Другою серед потреб Маслоу виступає потреба в безпеці.У наших респондентів ця потреба займає провідне місце. У більшої частини респондентів незадоволеність потреби в безпеці диктує і їх сприйняття реальної та ідеальної влади, створюючи фон невизначеності, тривоги і страху, які у свою чергу фарбують і їхнє ставлення до влади. Сприйняття влади як нестійкою, нерішучої, непідконтрольної народу, безсилою перед переступили закон – всі ці характеристики влади кореняться у відчутті нашими респондентами неспроможності влади виконати свою важливу функцію: захистити громадян за допомогою закону. Найбільше їх тривогу викликає саме відсутність правил гри, недотримання законів і вседозволеність.

Безпека, яку покликана забезпечити владу, асоціюється в опитаних нами росіян з силою, дисципліною і підконтрольністю закону. Вказівки на силу влади зустрічаються найчастіше в образі ідеальної влади, між тим, як існуюча влада здається їм швидше «ніякої» (особливо в період правління Б. Єльцина). Згідно з відповідей наших респондентів, співгромадяни віддадуть перевагу владу «жорстку» і навіть «диктатуру», чим будуть спостерігати анархію і розпад країни, які вони описують, використовуючи часом ненормативну лексику. Хоча частіше вимоги порядку і жорсткого закону лунають з вуст людей старшого покоління, однак і більш молоді і демократично налаштовані люди хочуть бачити владу, більш здатною їх захистити.

Потреба в любові, причому як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус, визначає образи влади у наших респондентів. Це один з трьох найпотужніших психологічних потреб, яка визначає конфігурацію взаємовідносин влади і народу. Звертає на себе увагу відмінність між значеннями представленості цієї потреби в образах реальної та ідеальної влади.

Потреба в любові набагато менш задоволена щодо реальної влади. Коли ж вони говорять про бажаної влади, ця потреба видається їм більш чітко реалізованою. Люди очікують від тих, хто втілює владу, підтвердження своєї значущості, а не тільки задоволення їхніх політичних або матеріальних інтересів. Влада має про них піклуватися, служити народу, думати про народ, бути небайдужою.

Потреба в самореалізації описується в психології як прагнення домогтися більш високого соціального статусу і визнання в суспільстві. При цьому їх бачення реальної влади більшою мірою залежали від цього чинника, ніж уявлення про ідеальну влади. З цією потребою пов'язані такі вимоги до влади, як дієздатність, послідовність, рішучість, вміння себе поставити, «вміння себе тримати». Один з респондентів так сформулював це: «Справою треба займатися! Справою! ».

Вищий рівень в ієрархії потреб займає потреба в самоактуалізації.Ця потреба проявляється в реалізації вищих духовних начал особистості, її свободи, творчого потенціалу. Наше дослідження показало, що стосовно влади, особливо ідеальною, респонденти висловлюють чимало побажань, витоки яких лежать в нереалізованої потреби в самоактуалізації. Вони вірять в те, що влада повинна забезпечити свободу і права людини, дбати про культуру, науку і освіту, стежити за екологією, а не тільки сприяти вирішенню матеріальних проблем.

Потреби спонукають людину діяти, створюючи певну напругу всередині організму. Але сенс дії надає лише особливий мотив, який є третім членом у формулі поведінки. Психологи підкреслюють, що мотив виконує насамперед функцію вербалізації цілі та програми, що дає можливість для даної людини почати певну діяльність *. Мотиви тісно пов'язані з потребами, і разом виступають як спонукальних сил поведінки.

У політичному поведінці ми можемо зустріти широкий набір мотивів, що спонукують до активної участі в політиці, так і обумовлюють пасивність громадян. Наведемо в якості ілюстрації набір мотивів, що спонукують російських громадян до неучасті у виборах. Зауважимо, що дослідження відноситься до квітня і листопада 1994 і характеризує швидку динаміку зміни мотивів протягом короткого відрізка часу (табл. 2). Звертають на себе увагу дві цифри з наведеної таблиці. По-перше, це різке зростання числа тих, хто не голосує з почуття протесту (з 8 до 13%). По-друге, це подвоєння числа тих, що заявляє, що він «ніколи не бере участі», що характеризує також негативну мотивацію до участі.

Аналіз мотивації політичної поведінки базується на фундаментальних закономірностях, вивчених психологічною наукою. Так, загальновизнаною є класифікація мотивів, запропонована Д. Маклелланд і Дж. Аткинсоном, де виділено три ключових мотиви: мотив влади, мотив досягнення і мотив афіліацію (прагнення бути з іншими). Іноді мотив влади доповнюється мотивацією контролю, який виступає четвертим в цій схемі.

Спираючись на класичні теоретичні розробки 3. Фрейда, Юнга і Мюррея, протягом декількох попередніх десятиліть психологи розробили методи вимірювання найважливіших людських мотивів за допомогою контент-аналізу фантазій та інших вербальних матеріалів, пов'язаних з уявою. Мотив досягнення передбачає націленість на перевагу і унікальний результат, він асоціюється з активною діяльністю, помірним ризиком, що базується на знанні можливих результатів та підприємницької ініціативи. Мотив афіліацію передбачає націленість на тісні стосунки з іншими людьми. Іноді він веде до теплоту та відкритості міжособистісних відносин, але в умовах загрози або стресу він може призвести до «колючим», захисної орієнтації по відношенню до інших. Мотив влади, націленість на вплив і престиж, веде як до формальної соціальної влади, так і до марнотратним, імпульсивних дій, таким, як агресія, пияцтво і надмірний ризик. Ці три мотиви відібрані зі всебічної таксономії Мюррея, як відповідні деякими з найбільш поширених та важливих людських цілей і проблем.

Почнемо з мотиву володіння владою.У психологічній концепції Д. Маклелланд мова йде не тільки про політичну влади, а й про владу в сім'ї, у відносинах на виробництві та в інших сферах життя. Влада – це певна цінність, володіти якою прагнуть в тій чи іншій мірі всі люди. Але є люди, у яких ця потреба домінує над іншими і тоді бажання досягти влади стає для них вищою цінністю.

Є дані, що гіпертрофоване прагнення до влади пов'язане з обставинами формування особистості, породжують у неї низьку самооцінку, страх пасивності, слабкості, побоювання опинитися під чиїмось «каблуком». В іншому разі, потреба у владі може стати результатом розвитку агресивних і деструктивних рис особистості. Тому влада може бути бажана з багатьох причин, причому в однієї і тієї ж людини в різний час ці причини можуть бути іншими. Умовно можна виділити три типи причин, за якими влада може бути бажана:

• домінувати над іншими , чи обмежувати дії інших, створювати для них певну депривації;

• щоб над ним не домінували інші , або не втручалися в його справи;

• щоб мати політичні досягнення.

Мотив контролю над людьми та ситуацією є модифікацією мотиву влади. Політичні психологи надають цьому мотиву особливе значення, оскільки вважають, що поведінка в політиці прямо пов'язане з розвитком цього психологічного показника. Відомо, що в міру досягнення соціальної зрілості людина навчається контролювати свою власну поведінку, що дає йому почуття впевненості в своїх силах, розширює межі можливої участі в різних сферах життя, в тому числі і в політиці. Так, американський політичний психолог С. Реншон обнаружил зависимость между высокими значениями уровня субъективного контроля и степенью активности политического поведения. Він висловив гіпотезу про те, що існує залежність між рівнем особистого контролю і вірою в уряд, позитивним ставленням особистості до політичної системи. Емпіричне вивчення американських студентів, почате цим вченим показало, що є кореляція між низьким рівнем суб'єктивного контролю – недовірою до уряду, відчуженням від політики, тоді як особи з високим рівнем суб'єктивного контролю мають середню і високу ступінь довіри до влади .

Дійсно, за допомогою тесту на локус контроль (суб'єктивний контроль тощо) можна розділити всіх людей на тих, у кого цей показник має високий рівень (інтерналамі їх називають) і тих, у кого він має низькі значення (екстерналій). Перші вірять в те, що в них самих міститься джерело їх успіхів і невдач, будь це робота, особисте і сімейне життя або стосунки з людьми. Другі завжди шукають «козла відпущення», якщо терплять в чем-то поразка, а й свої успіхи схильні приписувати удачі, фортуна, випадковості або волі батьків, вчителів і начальників.

Мотив досягнення проявляється в політичному поведінці в турботі про досконалість, майстерності, у прагненні досягти поставлених цілей з максимальним ефектом. Цей мотив може зробити людину кар'єристом, але він же може бути виявлений у безкорисливого політика, поведінка якого визначається його прагненням до суспільного блага.

На думку Д. Макллеланда і Дж. Аткінсона, які привернули увагу психологів до цього мотиву, він має відношення до майстерності, маніпулювання, організації фізичного і соціального простору, подолання перешкод, встановлення високих стандартів роботи, змагання, перемогу над ким-небудь. Як ми бачимо, це досить широке тлумачення поняття «досягнення», і в такому вигляді вона може більше відповідати мотивації політичного лідера.

Люди, які прагнуть до досягнень, нерідко шукають влади, щоб досягти своєї мети. Вони більш спокійно ставляться до змін в навколишньому світі. У людей з високою потребою у владі проявляється тенденція до сильної орієнтації на задачу, причому неуспіх на початку лише робить це завдання для них ще більш привабливою. Цікавим є висновок про те, що мотивовані на досягнення політики розглядають інших людей або групи в своєму оточенні як фактор допомоги або, навпаки, перешкоди для їх досягнень. При цьому вони вважають за краще бути незалежними і уникати таких міжособистісних відносин, які могли б привести їх до залежності.

Дж. Аткінсон і Н. Фізер припустили, що поведінка людини спрямована на уникнення провалу настільки ж, як і на досягнення мети *. Вони виділили два мотиви, пов'язаних з потребою у досягненні: мотив досягнення успіху і мотив уникнення провалу, причому обидва вони розглядаються в контексті ймовірності успіху. У. Стоун зв `язку наголошує в цій:« Ступінь емоційного підйому після досягнутого успіху або ступінь приниження після провалу залежать від суб'єктивних очікувань людини щодо його можливості домогтися певного поста в установі ».

Таким чином, виділяються два типи мотиваційних схем:

• мотивація уникнути провалу вище мотивації досягти успіху. Така мотиваційна схема описує поведінку людини, що покидає поле бою зі словами: «Я програв, тому що не хотів і не намагався виграти»;

• мотивація досягти успіху вище мотивації уникнути провалу. Це типова мотиваційна схема поведінки реальних політичних лідерів.

Мотив афіліацію має на увазі дружні, теплі стосунки з іншими. Особистість з домінантою на мотив афіліацію віддасть перевагу поведінку, яка дасть емоційний комфорт, швидше, ніж контроль над іншими, влада або успіх. Для політика розвинена мотивація афіліацію зробить значущими схвалення з боку партнера під час переговорів, дружній клімат і наявність команди однодумців. Для пересічних громадян мотивація афіліацію багато в чому визначає приналежність до політичних організацій, які не тільки відстоюють ті чи інші інтереси, а й дають відчуття єдності, захищеності. Так, американські дослідники, що вивчали особистості М. Горбачова і Дж. Буша напередодні їхньої зустрічі, прийшли до висновку, що у обох політиків домінував мотив афіліацію, що дозволило їм ефективно провести переговори і знайти вирішення найскладніших політичних проблем.

Одним з найважливіших компонентів політичної поведінки є політична роль.У політичній психології роль розуміється, перш за все, як набір прав і обов'язків, як статус, як реальні функції, пов'язані з місцем особистості в політичній системі. Вся політична система може бути описана через різні набори політичних ролей.