Внутрішня функція;

Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя Внутрішня функція;

263986

знаков

таблиц

изображений

Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя

1. Внутрішня функція;

2. Зовнішня функція.

до внутрішньої функції належать:

1) гуманістична;

2) екологічна;

3) соціальна;

4) культурно-виховна;

5) господарсько-стимулююча;

6) господарсько-організаторська;

7) науково-організаторська;

8) створення демократичних умов життя своєму населенню;

9) забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності народів, що проживають на території держави;

10)охорона і захист конституційного ладу.

до зовнішньої функції відносяться:

1) участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;

2) допомога населенню інших країн у випадку стихийного лиха чи кризи;

3) участь у захисті природного середовища;

4) участь у міжнародному культурному співробітництві;

5) участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва та праці;

6) оборона країни від нападу;

7) участь у забезпеченні миру на Планеті. Враховуючи все це, можна зробити висновок, що держава у політичній системі суспільства відіграє найважливішу роль – забезпечує життєздатність суспільства, його розвиток, злагоду, забезпечує права і свободи людини.

Політичні партії та партійні системи.

І. Визначення та суть явища "Політична партія".

Політична партія — це найбільш активна та організована частина населення, певного класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси беручи участь боротьбі за державну владу і реалізуючи набуті в процесі цієї боротьби можливості.

Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність.

Структура політичних партій являє собою систему, до якої входять ядро (партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія розділяється на партійний апарат, партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою. Досить часто до партійної системи входять створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Наприкінці XX ст. партії почали звертатися до всіх груп населення. Спершу американський політолог Дж. Ла Паламбара назвав цей тип «партією хапай-усіх», потім — партією виборців. Згодом до останньої додалася назва універсальних партій. Ці партії та їхні лідери прагматичні щодо ідеології, надають перевагу пошукові спільної мови з багатьма, часто протилежними за інтересами групами — тільки б завоювати виборців.

У 80-ті рр. стали з'являтися партії «рухівського типу». Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів (форми самодіяльності населення). Наприклад, партія «зелених» ФРН, яка виникла на базі екологічного руху, характеризується повною відкритістю і гласністю внутріпартійного життя, скороченням до мінімуму партійного апарату, відсутністю постійного лідера, а також традиційно оформленого постійного членства.

Політичні партії забезпечують необхідний зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

ІІ. Функції партій та їх класифікація.

Таким чином ми розуміємо виняткову роль яку відіграють партії в політичному житті суспільства. Однак така їх роль визначається перш за все функціями, які вони виконують. Тож спробуємо розглянути функції політичних партій.

У сучасних розвинених суспільствах політичні партії виконують такі функції:

· виявлення, формулювання та обґрунтування інтересів суспільних груп;

· активізація та об'єднання великих суспільних груп;

· формування ідеології та політичних доктрин;

· участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

· участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

· участь у здійсненні державної влади;

· формування громадської думки;

· політичне виховання всього суспільства або його частини;

· рекрутування й соціалізація нових членів партії;

· підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

В залежності від того яким чином політичні партії виконують свої функції, які верстви населення вини репрезентують тощо, їх можна класифікувати. Але оскільки існує велика кількість різноманітних партій то і класифікацій є багато (за різними класифікаційними параметрами). До того є поділ певною мірою умовний, однак можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій.

· За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

· За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

· За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у політиці не існує).

· За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

· За принципами організації та членства: кадрові та масові.

· За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

· За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

· За ставленням до релігії: релігійні (християнські, мусульманські), атеїстичні, світські.

· За територіальними межами діяльності: всенаціональні, "столичні", регіональні, локальні.

· За ставленням до суспільно-економічних відносин: ліві, праві та центристські.

· За ставленням до міжнаціональних та міжетнічних стосунків: шовіністичні або расистські, агресивного націоналізму, національно спрямовані партії, національні ненаціоналістичні партії, інтернаціональні, космополітичні партії.

· За демократичністю внутріпартійної організації: демократичні, авторитарні.

IІІ. Партійні системи.

Цілком зрозуміло, що партії не існують відокремлено, а входять в політичну систему суспільства, відповідно вони формують підсистему, яка дістала назви "партійна система". Тип цієї системи в кожній країні залежить від багатьох обставин, особливо від характеру наявного політичного режиму. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:

— однопартійна: коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається – характерна для тоталітарних суспільств, приміром для колишнього СРСР;

— домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років – це визначається вже не юридичними нормами а частіше за все певними обставинами (наприклад традицією), прикладом довгий час могла слугувати Індія ;

— двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостійно здійснюють владу – класичний приклад Демократична і Республіканська партії в США;

— трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті;

— двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, навперемін здобуваючи її – така партійна система може характеризувати нові незалежні країни, де один блок (в даному випадку лівий) є відображенням старої системи і напрямку розвитку, а другий (в даному випадку правий) відображає трансформаційні тенденції;

— партійна система обмеженого, чи поміркованого, плюралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями – система характерна для багатьох розвинених країн Європи;

— партійна система крайнього, або поляризованого, плюралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними;

— атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку числа партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій — десять, двадцять чи більше вже не має великого значення.

В літературі ще також часом виділяється безпартійна система. У сучасному світі під цю категорію підпадає Оман та Саудівська Аравія, які є абсолютними монархіями і існування там партій є до певної мірі нонсенсом. Також були прецеденти запровадження тимчасової безпартійної системи у деяких африканських країнах після військових переворотів (Нігер).

Громадські організації та рухи.

Різноманітні об’єднання громадян – це елемент будь-якого демократичного суспільства. Об’єднання допомагають людям розв’язувати проблеми повсякденного життя, відкривають можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Сенс існування громадських об’єднань – спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємозалежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.

Громадські організації – це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. Вони мають свій статус і структуру. Це є профспілки, організації інвалідів, ветеранів, молодіжні організації, дитячі, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні товариства, фонди і асоціації.

Їх ознака – документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення.

Громадські рухи теж мають масовий характер, певну мету, але на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер. Вона направлена на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Це є політичні рухи: демократичні рухи (рухи за демократичні перетворення); антифашистські, антидиктаторські, соціальні рухи.

Причина піднесення ролі громадських рухів в житті суспільства є неспроможність традиційних партійних і політичних організацій своєчасно підмітити і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення в демократичних перетвореннях .

Держава безпосередньо не втручається в діяльність громадських організацій а лише регулює відповідно до закон у їх діяльність. Громадські організації та рухи не мають владних повноважень, відрізняються від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації і рухи не політичними організаціями.

Функції громадських об’єднань поділяються на дві групи: 1) По забезпеченню захисту інтересів своїх членів. 2) Щодо системи влади, розвитку суспільства.

Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це було важливо для держав колишнього СРСР, де демократичний процес знаходився у стадії формування.

Діяльність громадських організацій є однією з перешкод на шляху до надмірної державної централізації.

На основі громадських організацій і рухів виникають групи тиску – громадські об’єднання, які бажають задовольнити власні інтереси впливаючи на органи державної влади або політичні партії. Це може бути інформаційний вплив – пропаганда своїх поглядів через газети, ТВ, таємний вплив – особисті зв’язки, шантаж, насильство, тероризм.

Громадські організацій та рухи – сполучна ланка між політичним і громадським суспільством, між “низом” і “верхом”. І в цьому їх стабілізуюча роль у суспільстві.

Політична ідеологія

Ідеологія політична (від грец. idea - поняття і logos - учення) - система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політ, життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, сусп-ва, політ, партій, громад, рухів та ін. суб'єктів політики. І.п. може розглядатися як форма сусп. свідомості й як явище культури. Як елемент культури І.п. є продуктом соц.-політ, діяльності людей, їх духовного виробництва. Але її специфіка і відмінність від багатьох ін. елементів культури полягає в тому, що вона створюється діяльністю певних верств - ідеологів, політиків, учених. Народні маси, соц. спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уявлення про сусп.-політ. життя є поживним грунтом для її формування.

Структурно І.п. складається з політ, теорій та ідей, сусп.-політ. ідеалів, цінностей, концепцій політ. розвитку і політ, програм, політ, символів тощо. На відміну від науки І.п. містить у собі не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій інтересів соц. спільноти, політ, партії - носія цієї ідеології, через що І.п. більш упереджена, ніж політ, наука. І.п. може містити в собі, поряд із справжніми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, відносини і стан політ, життя, що проявляється в політ, міфах, утопіях. Політ, міфологія спотворено відбиває стан політ, життя, дас помилкові орієнтири політ, поведінці мас, їх громадсько-політ. об'єднань. Поширення міфів у сусн. свідомості може спричинити тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих твор-. ців таких міфів. Серед цінностей І.п. виділяються політ, символи -умовна знакова система, що виражає ті чи ін. політ, ідеї та ідеали. приналежність власника певного символу до певного товариства, руху, орг-ції. На думку П.Сорокіна, «червоний колір переслідується не тому, що він червоний, а тому, що він символ думок, бажань і почуттів, які ворожі існуючому ладові». Політ, історія підтверджує також думку франц. політ, діяча М.Рокара, що конфронтація поміж окремими прошарками сусп-ва нерідко йде навколо символів.

І.п. виконує важливі соц. функції: пізнавальну, мобілізаційну. нормативно-регулюючу, контрольну, політ, соціалізації тощо. І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її системою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямовує політику. Одночасно політика по суті справи ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ, мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для підтримки цієї мети та участі в її здійсненні. Разом з тим існує проблема межі взаємопроникнення ідеології й політики. Гіперідеологізація політики спотворює її, позбавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-ва, на зміни, що в ньому відбуваються, ефективно вирішувати життєво важливі проблеми. Одночасно обмеження простору, в якому І.п. має взаємодіяти з політикою, створює вакуум у системі сусп.-політ. орієнтацій і регуляцій, послаблює чи руйнує соц. і духовні ресурси політики.

Необхідністю І.п. для сучас. України визначається потребами вироблення певної системи політ. поглядів, надання цій ідеолог. системі основоположного значення у виробленні політ, курсу д-ви та поширення знань про неї задля сприйняття її більшістю населення. Це уможливить вироблення цілісної політики в економіці та соціальній сфері, усунення суперечностей у процесі державотворення.

Консерватизм. Неоконсерватизм.

Корнсерватизм – суспільно-політична течія , головною ідеєю якої, є традиції і спадковість в житті. Для консерватизму характерна схильність до дійсних і сталих систем і норм, вони не приймають революцій та радикальних реформ, відстоюють поступовий розвиток. Консерватизм проявляється в вимогах реставрації старих порядків, в ідеалізації минулого. Вперше термін консерватизм використав Шатобріон, він визначив концепції, які відображали ідеологію аристократії періоду Французької революції кінця 18 ст.

Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали технології, відроджувалися забуті духовні цінності і ідеї. Завжди існували класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм влад і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства сталості. Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого. Так епоха прискореного економічного зростання, соціальних реформ, наукових відкриттів, яка на заході називалась “модерніті” (1870-1970), в духовному плані використовувала цінності минулого.

В 30 роки 19 ст. склалася соціал-демократична модель розвитку, яка забезпечувалася стабільність країн заходу. Але криза модерніті в 70 рр. Привело до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на заході ознаменувало розвиток неоконсервативної соціальної бази – дрібні торговці і підприємці, священнослужителі, фермери, військові, які були незадоволені високими податками, діяльністю корпорацій, поширенням масової культури. З їхніми інтересами значною мірою збігалися інтереси банківського капіталу, який був занепокоєний безконтрольною діяльністю корпорацій.

Консерватизм (франц. соnservatisme, від лат. conservare -зберігати, охороняти) - політ, ідеологія і практика сусп.-політ. життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиц. цінностей і морально-правових засад. Вперше термін К. був ужитий франц. письменником Ф.Шатобріаном як такий, що означав ідеологію феодально-аристократ. реакції періоду франц. бурж. революції кінця XVIII ст. Ця ідеологія різко критикувала ідеї просвітництва «справа», апологізу-вала феод. цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теорет. обгрунтування К. належить духовним батькам цього напряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е.Берку. Глибоко вражені спробами радикального політ, переустрою сусп-ва в часи Великої французької революції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соц. порядків. Система їхніх поглядів базувалась на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку. Богом даної ієрархічності людського співтовариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження теперішнього й тому має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь. Цілком природно, що такі принципи заперечували оптимізм лібералізму і радикалізм соціалізму.

На відміну від обох вищезгаданих течій, К. не має сталого ідейного ядра і набуває різних форм у окремі істор. періоди. Як правило, ідеологія К. виступає у двох осн. формах: як апологія традиційних порядків (політичний К.) і як ностальгія за втраченим соц. статусом (реакція типу антисемітизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму та ін.). Попри різні форми, К. притаманні спільні ідейні риси: визнання недосконалості людської природи й обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-реліг. порядок; переконання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції, як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності панування закону й законопослушності як форми індивід, свободи і т.ін. Можна виділити кілька різних інтерпретацій К.

1. Історична інтерпретація, згідно з якою К. розглядається як аристократично-клерикальна реакція на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феод. порядки, як неприйняття ліберальних прагнень.

2. Антропологічна інтерпретація. У даному випадку К. розглядається як вічна загальнолюдська позиція з визначними ідеями й цінностями. До останніх відносять традиції, стабільність, авторитет, порядок, свободу разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Сусп-во стоїть вище за окремого індивіда, а права людини витікають з її обов'язків.

3. Ситуаційна інтерпретація. К. розуміється як засіб думки і дій класів, шарів і соц. верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Ситуаційна інтерпретація не передбачає «прив'язки» до якої-небудь істор. ситуації: К. розглядається як позиція, котра постійно повторюється у різні часи соц. групами, партіями, рухами.

Можна говорити також про ціннісний і структурний К. У першому випадку К., зберігаючи вірність принципам, готовий погодитись зі змінами соц.структур, у другому - займається негативна позиція щодо сусп. змін.

У XX ст., захищаючи цінності й ін-ти індустр. сусп-ва, К., як і лібералізм, став заперечувати держ. вторгнення в економіку, оск. воно здатне гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, порушити привілеї представників крупного капіталу. У післявоєнний період, коли К. змушений був застосовувати більш тонку і складну апологетику капіталіст, способу життя, з'являються, поряд з традиційними, національні форми ідеології, технократичний, християнсько-католицькии, реформаторський та ін. різновиди К. Останні десятиліття виявили прагнення К., з одного боку, до ірраціональних ідей реакційного типу (напр. «нові праві» у Франції), а з ін. - схильність до ліберальних цінностей, котра найяскравіше проявилась у неоконсерватизмі - ідеолог, течії, що сформувалась як своєрідна відповідь на екон. кризу 1973-1974 pp., - масові молодіжні рухи протесту в Зх. Європі й поширення впливу кейнсіанських ідей.

Неоконсерватизм – су-час, політ, течія, що пристосовує традиц. цінності консерватизму до реалій постіндустр. сусп-ва й визначає урядову політику та поліг, курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр. «рейганоміка», «тетчеризм»).

Кредо «нового консерватазму» в економіці - заміна реформіст. моделі розвитку монетарист. моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного держ. втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соц. сфері - більш гнучкий ліберально-реформіст. курс поступився місцем жорсткій економії, «економічному реалізму», скороченню соц. витрат, антиегалітарним тенденціям. У політ, сфері спостеріга ється неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політ, влади, демократії, політ, участі, функцій і прерогатив д-ви, бюрократії в на-прямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократ. настроїв. Н. ставить завдання функціонального посилення політ, системи, пошуку ідей і підходів щодо створення більш гнучких структур влади, зміцнення «законності і порядку», забезпечення традиц. морально-політ. цінностей через розвиток ін-тів громадян, сусп-ва і збалансованість відносин сусп-ва з природою (Д.Белл, З.Бжезінський, Н.Крістолл та ін.).

Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технолог., соц.-екон. і політ. змін у сусп-ві постіндустр. доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної революції та сучас. цивілізації. Н. виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галузі промисловості; він дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політичне стабільною д-вою, узгодивши раціональне ставлен-ня до дійсності з моральними принципами; неоконсерват. курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиц. консерватизму, а й гуманіст. уявлення лібералізму, соціалізму й ряду ін. соц.-політ, вчень. Відштовхуючись від ідейно-теорет. бази Н., сучас. неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною держ. регламентацією всіх сфер сусп. життя. У більшості країн Заходу Н. виступає як могутня інтелектуальна сила. Прихильники політ, позицій, що втілюють у собі за-значені риси, об'єднуються у консервативні партії. Найбільші з них - це Консервативна партія Великобританії (виникла 1867 p.). Консервативна партія Данії (ви-никла 1916 p.) та ін. Знання сутності і осн. рис Н. дозволяє краще зрозуміти європ. і світовий політ, процеси, проаналізувати деякі загальноцивілізац. закономірності розвитку сучас. сусп-ва та напрями необхідних структурних зміну ньому.

Лібералізм та неолібералізм.

Лібералізм (від лат. liberalis -вільний) - політична та ідеолог. течія, що об'єднує прихильників парламент, ладу, вільного підприємництва і дем.свобод. Термін «Л.» увійшов до широкого вжитку в першій пол. XIX ст., коли в ряді країн зх. Європи виникли політ, партії «лібералів». Однак витоки Л. сягають епохи бурж. революцій XVII-XVIII ст. Ідеологія раннього Л. відігравала прогресивну роль, тому що в ній були сформульовані осн. принципи нового сусп. устрою, який прийшов на зміну феодалізму. Прибічники Л. вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституц. ладу і допущення вихідців з третього стану до управління д-вою, запровадження дем. свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Ідеологи бурж. революцій зробили суттєвий внесок у розробку і втілення в практику парламент. устрою. Пізніше багато з ідей, витриманих у дусі концепції «правової держави» - конституційного правління, заснованого на поділі влади на законодавчу, виконавчу і судову; забезпечення осн. політ, прав громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідань, проведення зборів тощо -увійшли в ідейно-політ. арсенал Л.

Ринкова економіка сприяла формуванню середнього стану (купців, підприємців, управлінців, інтелігенції) з різночинців, тобто недворян; інституцій соц. спрямування і різної політ, орієнтації, незалежних від д-ви. Внаслідок багатолітньої еволюції названих чинників і сформувались цінності сучас. Л. як системи соц.-екон. та політ, поглядів, яка захищає свободи та права особи, приватну власність, демократію, громадян, сусп-во, договірний характер держ. влади, вільну конкуренцію тощо. Л. виходить з положення, що світ підпорядковується законам, які нам не підвладні. Тому природним принципом поведінки людини повинні бути здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог сусп-ва. Л. від самого початку не був тотожним егоїзму, аморальності, відходу від участі у виконанні сусп. завдань. Він звертався до високоморальної особи, яка діє зважено, поєднує свої інтереси з інтересами соц. цілого й несе за нього відповідальність. Л., на думку його ідеологів (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант, Г.Гегель, Є.Бентам, Б.Кон-стан, Т.Джефферсон, Д.Медісон, М.Острогельський, Б.Кістяківсь-кий, М.Драгоманов та ін.),-це заснований на особистій ініціативі й свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики, влади. Такий «спонтанний порядок», на думку деяких вчених (Гі Сорман), спроможний забезпечити саморегулювання сусп. організму краще за будь-які плани. Елементами спонтанного порядку є окремі госп-ва як індивідів, так і орг-цій, якими керують свідомо. Розвиток приватного права полягає значною мірою у наданні можливості для створення добровільних асоціацій, які не мають тієї чи ін. примусової влади. Найважл. постулат Л. - встановлення балансу між сферами сусп. та особистих інтересів. Вважається, що Л. - це не ідеолог. догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих іст., нац. і культурних умов.

Згідно з ліберальним ідеалом мета створення д-ви - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і д-вою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соц. контролю. У сусп-ві надається пріоритет громадян, свободам над політ., юрид. та моральн. нормами. Вплив д-ви конституційне обмежений, вона не повина втручатись в екон. життя сусп-ва. Політ, стилю Л. властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм. Спосіб політ, відносин - пошуки і досягнення консенсусу; засоби поліпшення сусп. умов -реформування, філантропія, добродійність.

«Етатистським» різновидом Л. є неолібералізм з характерними для нього посиленням держ.-монополіст. регулювання економіки, інституціоналізацією нових форм держ. втручання в сусп. життя.

Більшість партій - прихильників Л. - об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 p. Партіями-засновниками прийнято «Маніфест лібералів». В Євро-парламенті ці партії (понад ЗО) мають п'яту за чисельністю фракцію.

Неолібералізм (від грец. neos - новин і лат. liberalis - вільний)-сучас. політ, течія, різновид традиц. ліберальної ідеології і політики, що сформувався як відображення трансформації бурж. сусп-ва від вільного підприємництва до державно-монополіст. регулювання економіки, інституціо-налізації нових форм держ. втручання в сусп. життя; «етатистсь-кии» різновид лібералізму зі збереженням вірності принципам демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Практичне втілення Н. дістав у політиці «нового курсу» Ф.Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мірою науково-техніч. революцією, яка потребувала значних держ. капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти й науки, у підвищення кваліфікації робочої сили, в охорону здоров'я. В основу політ. програми Н. лягли ідеї: консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхідності участі мас у політ, процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень; плюралізм форм організації і здійснення держ. влади. Завдячуючи теорет. розробкам відомих неолі-бералів Р.Даля, Ч.Ліндблюма, Ф.Хайєка, Д.Ешера, Г.Олсона, формуються принципово нові уявлення про роль і 4)ункції д-ви. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань, тобто втручання д-ви в економіку, що має на меті створення і підтримку сприятливих умов для конкуренції. Держ. регулювання соц. життя через величезні соц.витрати і перерозподіл коштів засобом держ. бюджету створювало певні соц.-політ. умови для збереження сусп. компромісу. Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів були піддані критиці в 70-80-х pp. представниками «неоконсервативної хвилі», які побачили в державі -покровителі небезпеку для ефективного функціонування капіталів, а також для існуючої системи цінностей. Нові явища у розвитку країн Заходу вплинули на еволюцію ідеології Н., деякі з представників якого (Д.Белл, Д.Мойніхен, Н.Глейзер та ін.) сприйняли неоконсервативні ідеї.

Соціалістична ідеологія

Соціалізм – суспільно-політична течія. Вона прагне створити суспільство, де панує свобода, як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливість як рівність стартових можливостей для всіх громадян, солідарність, як можливість для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави. Термін –соціалістична ідеологія зв’явився в др пол.19 ст. Його ввів Леру. Представники цієї течії Т.Мор, Кампанелла, Сен-Симон, Фур’є, Оуен, Макркс, Енгельс.

В основі соц. ідеї лежить концепція самоцінномті людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Зміст соціалізму – суспільство повинне не тільки проголошувати , а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку. Суспільство може взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом і спільність людей повинна забезпечити втілення цієї рівності. Зрівняльність в розподілі і в споживанні є вторинними.

Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип рівності можливостей, найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив ці цінності, а урядовці. Це яскраво виявилося в практиці радянської моделі соціалізму.

Після Жовтневої революції соціалізм розвивався у двох напрямках – комуністичному і соціал–демократичному. Соціал-демократія орієнтується на формування капіталізму. Прихильники соціал-демократії вважають, що соціалізм може бути втілений в довгому процесі реформування капіталізму, ствердження політичний, економічної, соціальної демократії, свободи, справедливості, рівності, солідарності. Політика соціал-демократії впливає на демократизацію відносин влади і власності, на зростання рівня життя найманих робітників.

Комуністична ідеологія втілює лад, основні риси якого монополія державної власності, директивне централізування , планування, диктатура верхівки партійно-державного апарату, який спирався на насильство, репресії. Господство тоталітарної системи, яка була в СРСР, призвела до економічної, політичної і духовної кризи.

Соціал-Демократизм.

Соціал-демократія - ідеолог. і політ, течія, яка виступає за здійснення ідей дем. соціалізму в усіх сферах життя сусп-ва; важлива складова політ, лівих сил сучасності, впливова серед ро-бітн. і дем. кіл передусім Зх. Європи.

Як політ, течія С.-д. утворилася в міжнар. робітн. русі в останній третині XIX ст. Після розколу II Інтернаціоналу під час першої світової війни розпочалася ворожнеча між комуністами марксистсько-ленінської течії - прихильниками революц. методів досягнення соціалізму і соціал-демократами - послідовниками реформіст, засобів переходу до соціалізму, яка продовжувалася до кінця 80-х pp. У 70-80-х pp. сформувалися нові центри С.-д. в Лат. Америці, Африці. На межі 80-90-х pp. соціал-дем. партії поновлені в країнах Сх. Європи та д-вах, що входили до складу колишнього СРСР. У сучас. світі налічується понад 80 партій соціал-дем. орієнтації з кількістю членів близько 20 млн. чол. Переважна більшість їх об'єднана в Соціалістичний Інтернаціонал, засн. у 1951 p.

Ідеолог, основою С.-д. є доктрина демократичного соціалізму, яка спирається на досить широке коло джерел (філософське вчення І.Канта, елементи марксист. філософії, лібералізм, австромарксизм, християнство, соц. філософію франкфуртської школи). Значний відбиток в ідеології С.-д. залишили ідеї й висновки Е.Бернштейна. Гол. базові цінності С.-д. - свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму - здійснення справжньої демократії. Прийнята 1989 p. на конгресі Соцінтерпу «Декларація принципів» проголосила вірність документам, що містять оси. цінності демократичного соціалізму. С.-д. не визнає принципу екон. детермінізму, віддає перевагу еволюц. розвитку політ. процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до етичної мети, забезпечення соц. прав трудящих, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації, вільний розвиток кожної особи. У центрі уваги С.-д. - ідея створення «соціальної держави» як інструмента формування «солідарного суспільства», в якому мають з'єднатися два великих досягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідарність. Визнається примат громадян. сусп-ва над д-вою.

70-90-ті роки засвідчили зближення С.-д. з лібералізмом, що позначається на організац. принципах соціал-дем. партій (внутрі-парт. демократія, свобода дискусій, терпимість до інакодумців). Політ, стиль С.-д. відзначається практицизмом, здатністю коригувати свою позицію з важливих проблем кожного разу, коли вони перестають відповідати реальностям; прихильністю до консенсусної теорії «структурного функціоналізму». Практичними завоюваннями С.-д. вважаються створення інституту соц. партнерства (на основі концепції «соціального партнерства», що замінила і вдосконалила концепцію «класової боротьби»), ефективної системи соц. захисту, досягнення гідного життєвого рівня для трудових верств населення. Однак нездійсненність в умовах сьогодення запропонованих С.-д. моделей «демократичного соціалізму», «держави всезагального благоденства», а також непереконливість вирішення ряду соц. проблем, породжених технологічним ривком індустр. д-в, підірвали її авторитет в єврсп. сусп. думці.

Створена 1990 p. в Україні соціал-дем. партія, що неодноразово зазнавала структурної перебудови, намагається поєднати традиції укр. С.-д. початку XX ст. з кращими надбаннями зх. С.-д.

Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку

Клерикалізм, як політичний напрямок, склався в XIX ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспільно-політичне життя. В багатьох країнах, поряд з релігійними організаціями, були створені конфесійні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об'єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.

Релігійних переконань і нині дотримується більша частина людства. Серед конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є католицтво, що його визнають майже 600 млн чоловік з усіх континентів. Понад половина з них — у країнах Латинської Америки і США. Католиками є населення семи західноєвропейських країн: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики становлять значну частину населення і в східноєвропейських країнах: Угорщині, Чехії, Словаччині та Польщі, багатьох країнах Азії та Африки.

Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціальна доктрина була розроблена в енцикліці папи Льва XIII "Про нові речі", що була опублікована в 1891 р. Згідно з цією енциклікою ідеальна модель соціального устрою має створюватися на основі християнської демократії, яка передбачає співробітництво між класами й народами, ліквідацію протиріч між працею й капіталом. У 1991 р., рівно через 100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку "Сотий рік", в якій проголосив подальший розвиток соціальної доктрини Ватикану, сформулювавши права й свободи людини та обгрунтувавши необхідність участі католицької церкви в захисті цих прав, зміцненні й поглибленні християнської демократії.

З нових позицій розглядає ця енцикліка і ставлення церкви до загальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідарності між всіма народами, між віруючими і атеїстами в ім'я збереження миру на Землі. У зв'язку з цим засуджуються війни, використання зброї масового знищення тощо.

Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширеному тлумаченні принципу свободи совісті, надання католицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віросповіданнями. Відтак, хоч католицька церква продовжує визнавати істинним (правомірним) лише своє релігійне вчення, вона встановила дійове співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями й релігіями.

До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси й суспільне життя, належить іслам. Його послідовники —понад мільярд мусульман — проживають у 52 країнах Азії та Африки і проголосили іслам основою своєї державності. Ці країни дотримуються різної політичної орієнтації, в них склалися й різні структури влади: абсолютистсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та інші), конституційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та інші), республіки (Іран, Пакистан, Лівія та інші).

У 70-х роках, особливо після перемоги національно-визвольної "ісламської революції" в Ірані, в країнах мусульманського Сходу помітно зріс вплив ісламу: масовими стали релігійні свята, посилилося відвідування святих місць, активну діяльність розгорнули партії та рухи, що виступають за повернення до "ісламських цінностей" в політиці, економіці та культурі.

Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. "Оновлений" ісламський соціальний порядок пропагується як "третій" шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримуючої сили, міцного бар'єра на шляху проникнення західного й східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи зв'язують свої біди, зростання злиденності й безправ'я.

Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити як найсильніший вплив на людей з метою залучення до себе максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись відштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приводу суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.

Релігія і політика

(від лат. religio - набожність, святиня, предмет культу) - одна із форм суспільної свідомості у взаємозв'язках з однією із основних підсистем суспільства. Багатоманітні погляди щодо взаємозв'язку релігії і політики грунтуються на трьох змістових центрах. Перша точка зору полягає в тому, що релігія і політика абсолютно не співмірні, що це два різних світи, які не перетинаються. Її прибічники стверджують принципову відмінність між релігією та ідеологією (політичною), яка пов'язана з практичною діяльністю. Вони заперечують будь-яке їх зближення, мотивуючи це тим, що християнством надто часто зловживали для відстоювання вузькогрупових цілей. З іншого боку, християнство згуртовувало людей для відбиття ворожих нападів, подолання внутрішніх криз. Християнство тим самим включалося до кола політичне значущих явищ і в масовій свідомості сприймалось як ідеологія. Через це в свідомості деякої частини людей заперечувалась його претензія на абсолютну істину, можливу вже за межею наукової емпірії. Усвідомлене таким чином християнство стало політичне утилітарним явищем. Це стосується не лише християнства, а й інших релігій. І, нарешті, ще одна точка зору полягає в прямому ототожненні релігії і політики. Вона утвердилась у марксизмі, особливо сталінського зразка. Так, у Маркса критика теології перетворювалась на критику політики, критика релігії пов'язувалась з критикою політпорядків, «які вона освячує і захищає». Це призвело до того, що за Леніна служителі церкви розглядалися як політсупротивники, а антирелігійна боротьба набула політхарактеру. Отже, неприйнятними й невідповідними дійсності є ані протиставлення, ані ототожнення релігії і політики. Найбільш коректною є теза про їх взаємовплив на кількох рівнях:

духовних явищ, організацій, окремих людей. Важливо також розрізняти в політсфері роль релігії як світогляду і роль церкви як соціального інституту.

У сучасних умовах за релігійною ознакою створюються і діють громадські об'єднання і партії, складовою програм яких є релігійні ідеї або вчення. Названі інститути можна поділити на дві групи. Одна з них висуває на передній план релігійну належність як ознаку даного об'єднання (ісламські партії в мусульманських країнах). Друга передбачає згуртування людей з різними поглядами (навіть світських, вільнодумно настроєних громадян, якщо вони визнають значення християнських цінностей).

Збройні сили

Військові формування, що являють собою осн. структурний елемент воєнної могутності д-ви; одне з найважливіших знарядь політичної влади, що створюється й утримується д-вою чи держ. утворенням для захисту й забезпечення політ, та ін. цілей. Поняття З.с., як загальне для означення армії і флоту, вперше було вжите Ф.Енгельсом. Сучас. поняття З.с. включає: армію (сухопутні війська, флот, авіацію і протиповітряну оборону), національну гвардію, службу безпеки, прикордонні та внутрішні війська. Поняття «армія» інколи використовується у визначенні З.с., однак це різні поняття, які не збігаються. З.с. можуть включати до себе і народне ополчення, тому вони є не тільки державною належністю, але й належністю громадян, сусп-ва. З.с., по-перше, зобов'язані захищати загально-держ. інтереси, а також загально-нац. інтереси. По-друге, гол. ознакою З.с., яка відрізняє їх від ін. держ. і громад, орг-цій, є те, що вони є сукупністю озброєних орг-цій, як об'єднань озброєних людей. По-третє, З.с. -це держ. військова орг-ція особливого призначення, здатна вести війну, озброєну боротьбу на всіх рівнях - тактичному, оперативному і стратегічному. Ця здатність досягається забезпеченням високого рівня бойової могутності З.с., заснованої на таких факторах, як кількість і якість зброї та бойової техніки, професійно підготовленого, високосвідомого, патріотично настроєного особистого складу, відповідної організац. структури, розвиненої воєнної науки.

З.с. як соц.-політ. ін-т суспільства виникають на терені сусп. життя одночасно зі створенням д-ви. Виникнувши в давні часи, З.с. безперервно розвивалися і удосконалювалися як невід'ємний елемент д-ви. Виникнення й розвиток З.с. - закономірний процес. Існує дві групи закономірностей, дії яких підпорядковані розвиток і вдосконалення З.с. Перша з них - закономірності соціально-політичні, які відображають залежність З.С. від сусп-ва, його окремих сфер. Закономірності першої групи вивчаються різними сусп. науками, в т.ч. й політологією. Друга група закономірностей -це специфічні, воєнно-технічні закономірності, які поряд з першими визначають розвиток організації З.с., їх озброєння, техн. оснащення, комплектування, військового управління і т.п. З.с. є одночасно об'єктом і суб'єктом політики. При цьому дуже важливо, щоб суб'єктивність З.с. завжди залишалась на рівні її повної відповідності Конституції д-ви, в ін. випадку вони можуть перетворитися в антиконституц., наддержавну силу. З.с. -дуже небезпечний інструмент політики. Тому в сучас. умовах необхідно підтримувати й розвивати тенденцію посилення держ. і особливо громадського контролю над З.с., забезпечувати повну відповідність їх діяльності Конституції та чинному законодавству України.

(також дивись питання № 3 “теорія сили у політиці”)

Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва

Сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політ, результату. Вони включають в себе, насамперед, вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об'єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб'єктів політики. Це означає володіння інформацією щодо того, які соціальні групи, залежно від їх причетності до форм власності, до рівня доходів та ін. показників, проживають на території країни чи конкретного регіону; який відсоток становить кожна група щодо всієї маси населення; які потреби, інтереси, сподівання у кожної з цих груп; у яких відносинах вони перебувають стосовно одна одної, а також щодо органів держ. та місцевої влади (взаєморозуміння, поваги, недовір'я, ворожнечі та ін.). Необхідне володіння також інформацією стосовно нац. груп, якщо територія багатонац. Важливою складовою знань про реальні об'єктивні умови є інформація про розстановку політ, сил, вплив політ, партій, рухів, громадсько-політ. об'єднань, а також засобів масової інформації на конкретні соц. (національні) групи населення. Не менш важл. значення мають знання про найбільш гострі соц. проблеми в країні чи регіоні, а також про те, як відбиваються ці проблеми у свідомості соц., нац. та ін. груп. Володіння цією та ін. інформацією дає можливість свідомо здійснювати політичну діяльність і , насамперед, продумано й цілеспрямовано формувати її стратегію як найбільш важливий і складний елемент Т.п. Набута попередньо інформація, як правило, розробляється у вигляді програм суб’єктів політики. В умовах складної соціальної структури населення розробку програми доцільно починати з пошуку та формування екстраординарної мети, тобто такої, яка, по-перше, є найбільш важливою для країни чи регіону, і, по-друге, яка була б привабливою для всіх груп населення й орієнтована на широкий загал. Під реалізацією цієї мети формується й змістовна сторона програми. Зарубіжний та вітчизняний досвід свідчать, що обов’язковими принципами побудови змісту програм є акумуційний, інноваційний, мобілізаційний, принцип конкретності та ясності. Акумуляційний принцип передбачає формулювання таких положень у програмі, які б могли кваліфіковано акумулювати і адекватно відображати інтереси різних соц. та нац. груп. Інноваційний принцип передбачає висунення у програмі нових ідей, забезпечує оригінальність та свіжість програм. Мобілізаційний принцип вимагає, щоб закладені у зміст програми положення та ідеї мобілізувалиті чи ін. соц. групи на їх реалізацію через максимальне відображення їх інтересів та потреб. Принцип конкретності та ясності передбачає, щоб у програмі були показані механізми та шляхи реалізації чи ін. положень. Це переконує населення в тому, що суб'єкт політики здатний на конкретні дії. Важл. значення у технології побудови програми має і формальний бік справи, тобто сама форма викладення змісту. Це, насамперед, доступність її мови для розуміння різними соц. групами. Слід мати на увазі, що стратегія, розроблена у вигляді програми, не досягне своєї мети, якщо не буде враховувати менталітет народу, історичні, національні, релігійні, психологічні особливості та традиції населення країни чи конкретного регіону. Ще однією важл. частиною Т.п. є тактика як сукупність засобів і методів досягнення локальних, тимчасових результатів. Від вибору прийомів, продуманості їх застосування багато в чому залежить реалізація стратегічної лінії.

Оволодіння Т.п. дає можливість підвищити рівень і результативність політичної діяльності, сприяє цілеспрямованому впливу на розвиток політичної ситуації.

Антитехнології.

На відміну від справжніх технологій, як систем і способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату, в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягення одиничного або невіддаленого результату, при ігнорування загальних і довготривалих наслідків рішень, що приймаються.

Характерною рисою антитехнологій є те, що вони базуються, як правило, на незадоволенні тих чи інших соціальних груп та прошарків, тобто на тому будівельному матеріалі політики, який завжди є під рукою, і в достатній кількості, бо в будь-якому достатньо самокритичному і вільному суспільстві були є і будуть невдоволені громадяни, групи громадян і цілі шари суспільства. При цьому вихідним матеріалом антитехнологій може бути не тільки експлуатація невдоволення великих прошарків реальними явищами або реальними особистостями, політичні хитрощі можуть будуватися на ненависті мас до ілюзорних об’єктів.

Антитехнології мають спільну рису – всі вони виходять з парадигми незалежності політики від моралі, а точніше залежності моралі від політики (Макіавеллі – вивід політики за дужки моралі); модель політики як абсолютно вільної зони, яке не підпорядковується ні моральним законам ні релігійним табу; ще гірше ситуація, коли мораль не просто відкидають у бік а примушують її прислуговуватися політиці (ідеології “ремісницького соціалізму” минулого століття ), в якій рекомендувалося велику приватну власність вважати аморальною, а дрібну моральною.

Популізм – це сенситивність великих людських мас до простих пояснень складних проблем, до примітивних яскравих лозунгів, а також політичні дії політиків, що намагаються використовувати цю сенситивність. Популізм є набором антитехнологій.

Центральна серед цих антитехнологій, базується на тій особливості політичної ментальності широких мас, яку можна було б назвати презумпцією істинності простих рішень.

Інший різновид – презумпція значимості малих і конкретних справ (спроби звести політику до тисяч конкретних дрібниць).

Ще одна популістська антитехнологія – помста охлократам (ставка на політичний нюх натовпу, якою рухають не знання і компетентність, не політична культура, а стихійні пориви та сплески емоцій.

Популярна і дієва популістська антитехнологія – ідеологічне клішування (навішування ярликів).

Антитехнологія в політичних текстах та промовах.

- проковтання кінцівок фраз – тобто антитехнологія порушує синтаксичні структури.

- “політичне шпигунство” – аналіз лексики політичного опонента і пошук взаємозв’язків між використаними їм термінами та закріпленої в мові психології чужого класу.

- антитехнологія метафори – засіб підміни понять.

- “розбавлення водою троїзмів” протилежних понять в промові політика, що дає змогу в одному виступі догоджати і правим і лівим.

- мовний прийом, що заснований на впливові на свідомість цифрового матеріалу.

- підміна або звуження теми.

Національні особливості як інструмент антитехнологій.

- апокаліпсизм – віра у диво.

- фетишизм – прагнення поклонятися чому-небудь.

Антитехнологія помилкової парадигми.

(парадигма – сума поглядів, що визначають теоретичний світогляд)

1. Виходять з постулату про те, що владу не дають, а беруть.

2. Виходять з формули Клаузевица про сутність політики, як мистецтві можливого.

3. Прийоми, які базуються на зведенні політики до економічної основи за відомою формулою “політика концентрований вираз економіки”.

4. “Stop-Go” – не забороняти опозиційні рухи і організації і часом навіть стимулювати, але одночасно створювати на їх шляху штучні перепони, які видаються за природні труднощі.

Проблеми формування і функціонування політичної влади в Україні

Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною вирішити ряд проблем, центральне місце серед яких належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.

З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи.

Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни.

Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві "системну згоду". А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Існуючі ж сьогодні в нашій країні суперечності перехідного періоду та зв'язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері та діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами і рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати існуючу ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи, і навпаки, вміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли в свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.

Саме такий шлях обрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль всіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій. Цей конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знайшов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції України.

Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудови державності і зв'язаного з цим ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць.

Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення ^владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна за рахунок її зосередження в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повноваженнями, до чого прагнув у свій час Л.Кучма, коли ще був прем'єр-міністром. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від затяжних та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Суспільна практика і справді свідчить, що демократичний процес зв'язаний з деякими втратами ефективності управління, бо вимагає зусиль і часу для виявлення й обліку різних інтересів та думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває у початковому періоді формування демократії. Але розвиток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах переконливо свідчить також, що для подальшого демократичного розвитку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних процесів.

Інша небезпека — елітарний авангардизм. До його поши-1 рення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, "що треба робити", повинна "ощасливити" народ, узявши на себе всю повноту влади та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній серед радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої меншості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична практика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від "великої політики", а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно поверне від демократичної риторики до авторитаризму.

Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є досить поширена нині ідея бажаного виходу демократів з владних структур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанту розвитку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освітою населення. Такий заклик є переконливим свідченням слабкості деяких верств української демократії, — розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зрозуміло, що заклик до виходу в опозицію — це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії випадково винесла нагору і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства.

Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади — це антидержавний анархо-лібералізм. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспільного життя.

Слід особливо наголосити, що ніде в світі немає саморегулювання без взаємодії з державним регулюванням. А тому для українського суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування ринкових відносин, подібні рецепти просто згубні. Як свідчить наш особистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б втягнути наше суспільство в анархію та хаос.

Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбувається через боротьбу як в теорії, так і на практиці. Суперечність тут в основному полягає в тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтримує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв'язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати "сильної особистості", винуватців економічних негараздів і політичних невдач. Відтак виникає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об'єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-економічного дива, зростають можливості для політичного авантюризму.

І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній перебуває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще натраплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демократичної України — це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглися багато країн. Так, успішно вийшли з кризи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та ряд інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.

По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були радикальними, але вже відіграли і продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість вже усвідомила, що повернення назад неможливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації.

Політична еліта

І. Дослідження природи елітизму. Школи елітизму.

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномену елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для "вибраних", інша — для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обгрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса.

Гаетано Моска (1858—1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політичне залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий "політичний клас" визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Окрім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на "закриту", спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише реальний вплив суспільства на процеси формування еліти, який спонукає "політичний клас" до оновлення, дає змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни. Отже найбільш ефективною визнається система коли провідну роль в політичній системі відіграє політична еліта, але при цьому суспільство шляхом демократичних механізмів може впливати на еліту.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський соціолог і економіст — обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію) — рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав "лисами") або ж здатністю до використання насильства ("леви"). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції.

Роберт Міхельс (1876-1936) - німецький вчений, один з основоположників політичної соціології — дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий "залізний закон олігархії". Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олігархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлене насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група.

Вищезгадані концепції сучасної елітарної теорії належать до макіавеллістської школи. Попри всі розбіжності вони (включаючи сучасних дослідників) мають цілий ряд спільних положень: елітарність будь-якого суспільства; особливі психологічні якості еліти; усвідомлення елітою своєї винятковості; право еліти на політичне управління суспільством, широкими масами; незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів; конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу. Ця течія визнає необхідність існування еліти і те, що розвиток кожного суспільства залежить від якостей політичної еліти в ньому.

Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін.

Ціннісні теорії еліт (X. Ортегаі-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її — результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність є рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.

Елітарні теорії демократії (Р.Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, але й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.) визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями з допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію "залізного закону олігархії", втримати еліти під впливом мас.

Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) базуються на таких основних положеннях: головний елітоутворюючий чинник — не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільстві — забезпечення власного панування.

Отже бачимо, що підходи до проблеми еліти є досить різними, але об'єднує їх те, що всі школи визнають еліти, як необхідний компонент любого суспільства, який визначає розвиток останнього.

ІІ. Поняття та суть політичної еліти.

Що таке еліта, найчастіше до неї належать: люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності (Парето); найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Моска); особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою, з розвинутим почуттям відповідальності (Ортега-і-Гассет); наділені владою люди (Етціоні); особи, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистості, наділені харизмою (Фройнд); творча меншість суспільства (Тойнбі); найкваліфікованіші фахівці: менеджери, найвищі службовці у системі бюрократичного управління (послідовники технологічних теорій). Кожен з вищерозглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності найважливіші риси й аспекти суспільно-політичного розвитку даного феномена дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні.

Політична еліта — це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Однак не треба думати, що політична еліта є однорідною за структурою. Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Саме взаємодія цих двох еліт не дає еліті перетворитися в закриту з послідуючою деградацією.

Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, відносять адміністративну еліту, до якої входять службовці-управлінці.

Лідерство

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших і Платон, і Арістотель. У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер — правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку 3. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім'я потребує авторитетного батька.

Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з'ясувати проблему лідера уже на інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості грають тут істотну роль. Проте, гетеротрофуючи цей фактор — трактуючи лідера тільки як явище біопсихологічне, поза соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з'ясувати проблему політичного лідерства.

Поширена точка зору, що лідером стає людина, котра найбільш успішно здійснює орієнтацію на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост.

Політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму, повинен володіти такими особистими рисами, як воля, цілеспрямованість, настирливість. Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час і можливість довести своє лідерство. Нарешті, істинність лідера виявляється і в тому, що навіть втративши свої офіційні політичні посади, він залишається самим собою.

Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебєр вивів їх із типів влади (правління). Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити і свою владу.

Далі — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), відповідно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над іншими грунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює послух підлеглих. І тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями.

Загалом вивчення політичного лідерства, в тому числі його типів, вимагає конкретно-історичного підходу. Суспільний устрій, політичний режим та інші фактори зумовлюють тип політичного лідера.

Великого значення набуває типологія лідерів залежно від характеру політичного устрою. Йдеться про лідерів демократичних режимів і різних підвидів авторитарних — від олігархічних до воєнних, тоталітарних, диктаторських. Політичний досвід розрізняє лідерів за методами здійснення влади як демократів і диктаторів. Останній тип лідерства властивий авторитарним режимам. Як зазначав Р. Міхельс, диктаторство вождів випливає не тільки з ганебної жадоби панування і дикого свавілля, а й дуже часто з чесної впевненості в значимості власного «я» для суспільства. Панування бонапартастського лідера, тобто вибраного народом, може грунтуватися на ілюзії мас, що саме вони вручили йому мандат на панування. Такий лідер виступає як творіння самого народу.

Істотне значення має поділ лідерів на реформаторів і революціонерів. Це насамперед відмінності в питаннях тактики. Для реформаторів типовим є прагнення до мирної тактики поступових змін, в основному шляхом переконання. Революціонери дотримуються екстремістської тактики, що включає насильство. Хоча для досягнення окремих цілей революціонери за певних умов беруть на озброєння тактичні прийоми реформаторів. Своєю чергою реформатори стикаються з тим, що їхня ненасильницька конфронтація викликає тактику насилля з боку прихильників існуючих порядків.

Різниця між лідерами-реформаторами і лідерами-революціонерами більшою мірою виявляється в розумінні й оцінці ситуації. Як зазначає Р. Такер, реформатор відстоює базовий міф політичного суспільства, його ідеальну модель культури. Відхилення практики в деяких сферах життя від моделі — це ситуація, яку можна і потрібно виправити. Революціонер, визначаючи колективну ситуацію, вважає, що вона ганебна, виправити її неможливо. Єдиний вихід — фундаментальна перебудова суспільства. Завдяки авторитету і особистому впливу політичний лідер грає визначальну роль у здійсненні влади над організацією, до якої належить і яку очолює. Функціонально він покликаний формулювати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов'язаних рівнях: перший — здійснення функції оцінки (від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій), другий — вироблення ліній поведінки (визначення від імені групи напряму її дій з метою розв'язання проблеми), третій — виконання мобілізуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану).

Лідер — обов'язково особистість, продукт «природного відбору». В зв'язку з цим слід розрізняти поняття «лідер» і «керівник». Політичний керівник також визначає мету політики і засоби ії досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте робить це, тому ідо призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером — це кращий варіант. Але можлива і відсутність у політичного керівника як в особи якостей лідера. І ще одне: якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Етнонаціональна політика

Етнополітика (від грец. ethnos - народ, плем'я і politika- держ. або сусп. справи) - система тактико-стратег. дій, заходів і накреслень певного політ, суб'єкта (д-ви, політ, партії, громадсько-політ. руху та ін.) в галузі етно-іст., етико-культурницьких та ін. взаємин народів-етносів між собою та в їхніх стосунках з д-вою. Об'єктом Е. є досить складна сукупність політико-етнічних (етнополітичних) явищ, а саме: політ, життя народів-етносів, що є громадянами даної д-ви (державотворчість, електоральні кампанії, референдуми, плебісцити, місцево-регіональне самоврядування, муніципальна громадсько-політ. діяльність); геополіт. розташування народів-етносів і етногруп на юрисдикційному терені даної д-ви; соц.-екон. і полі-тико-культурницькі взаємини самих народів-етносів і етногруп між собою, з одного боку, та їхні взаємини з д-вою - з іншого; взаємостосунки народів-етносів і етногруп, підданих даної д-ви, з їхніми етнородичами, геополіт. сусідами і суміжними етносуб'єктами, тобто «міжнародне життя» у широкому значенні цього поняття.

Як і будь-яка ін. галузь політики, Е. побутує на двох сутнісних рівнях - теоретичному (ідеальні уявлення, умоглядні накреслення, концепт, розробки) та практичному (організац. заходи, прагматичні експерименти, праксеолог. апробації). У зіставленнях цих двох рівнів перший завжди має передувати другому, тобто Е. має бути науково, теоретично обгрунтованою, що дасть змогу уникнути волюнтаризму урядових сил, з одного боку, та екстремізму, анархізму, охлократизму, етносепаратизму та ін. аполітичних проявів у етномасиві підданського громадянства - з іншого, а також сподіватися на активний рух у бік політичне стабільного, консенсусного громадянського сусп-ва. Особливо ж виваженою в теорет. сенсі має бути Е. в поліетнічних сусп-вах, країнах і д-вах. Тут Е. є не просто специф. галуззю політики, а «найпроклятішою політичною діяльністю в найделікатнішій сфері життя» (Р.Люксембург).

Поряд з необхідністю теоретичного обгрунтування сучасна Е. стосовно сусп.-політ, розвитку України має повсякденно вирішувати ряд буденно-практичних завдань, зокрема: виявивши стадії соціоцивілізаційної зрілості народів-етносів, забезпечувати соц.-політ. умови для їхнього послідовного просування в напрямку подальшого етноіст. і соц. прогресу; сприяти всім народам-етносам в автохтонному розташуванні на геополіт. площині нинішньої д-ви у максимальній адекватності до їхніх колишніх етноплацент і ет-ноойкумен; культивувати позитивні етновалентні симпатії й уподобання народів-етносів і сприяти їм у налагодженні консенсусу і загальногромадян. злагоди; виробляти загальногуманні критерії оцінки і вирішення т.зв. «історичних несправедливостей» стосовно окремих народів-етносів країни, що заподіяно в минулому (насильницьке роздержавлення, агресивні війни, ініціація конфліктів, тер. анексії, майнові контрибуції, депортації і т.ін.); забезпечувати умови для реалізації всіма народами-етносами країни загальнолюдських прав громадянина і етнічності у внутрішньодерж. і міжнароднозовн. стосунках з ін. етноіст. і політ, суб'єктами.

Економічна політика держави в умовах переходу до ринку

Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.

Економічна політика держави має кілька завдань:

• здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;

• зв'язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так і тих, які не мають її;

• забезпечувати функціонування усієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);

• встановлювати і розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.

Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, впровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього — підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та розвиток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли основна частина товаровиробників (підприємств, організацій) мають свободу господарської діяльності й підприємництва. Вони повинні не за наказами, а самостійно визначати, як використовувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробляти. Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, напівфабрикатів, зв'язуються зі споживачами, домовляються про ціни. Товаровиробники вільно розпоряджаються своїм прибутком, що залишається після сплати податків.

Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роздержавлення існуючих. Це не обов'язково перехід до індивідуальної власності, можлива передача або продаж державної власності трудовим колективам, кооперативам, акціонерам. У результаті створюється власність колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства і майно. Оренда зумовлює передачу орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджатися його власністю на певний термін і за відповідну оплату.

Можуть також створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності залишаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.

Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, розробити ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу малих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв'язки самостійних підприємств — головних суб'єктів ринкових відносин.

Один з найважливіших заходів на шляху до ринку — земельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селянина справжнім господарем на землі й власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення однакових умов для розвитку як колективного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виключить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи господарювання.

Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід'ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до таких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксовані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.

Складовою частиною заходів переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комерційних банків, а також на становлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв'язку і в змаганні з економікою інших країн.

Ринкові відносини дозволяють поєднувати ефективну систему економічного примусу до раціонального господарювання і випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у виборі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішувати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав'язувати йому способи дій. Людині й колективу їхня власна вигода видніша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості й економічної відповідальності.

Проблеми економічної політики України на сучасному етапі

Ринкові реформи в Україні натрапили на великі труднощі й перешкоди, які не дають досягти бажаних результатів. П'ять років економіка України перебуває в глибокій економічній кризі. Виробничий потенціал скоротився майже вдвічі. Різко впав життєвий рівень більшості населення України, неприпустимих меж досягла майнова диференціація. В цій складній ситуації й виникла потреба у певній корекції моделі економіки України перехідного періоду, що була внесена Президентом України Л.Кучмою. Корекція економічної політики не стосується її стратегічних настанов. Незмінними залишаються її базові позиції.

Перша — ринкова трансформація економіки. Друга — здійснення цього процесу прискореними темпами попри всі протидії. І, нарешті, третя — пріоритетність фінансової та грошової стабілізації. Серед визначальних завдань корекції реформ — запровадження дійових механізмів стимулювання виробничого процесу, здійснення активної промислової політики, структурних перетворень, відновлення інвестиційних процесів, посилення регулюючої функції держави та її органів управління.

Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне ствердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.

З цією метою потрібне здійснення ініціативно швидкої, керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства— формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана у попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала. В ній зацікавлений лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.

В нашій державі необхідно створювати сприятливі економічні і правові умови для швидкого розвитку малого і середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих промислових і аграрних підприємств.

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні 1 виступає активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її подальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.

Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на основі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 p. так довго очікуваної грошової реформи в державі з впровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.

В державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків.

Сьогодні в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як управління економічними реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади.

Необхідно здійснити систему заходів для структурної перебудови діючої системи управління економікою. Галузевий принцип управління себе вичерпав. Нині всі галузеві міністерства фактично перетворилися в гальма економічних реформ. Вони значною мірою втратили управлінські функції й не впливають реально на стан справ в економічному житті. Все це визначає необхідність, з одного боку, структурної перебудови діючої системи економічного управління, приведення її у відповідність з реаліями економічних перетворень, з іншого — перенесення значної частини функцій управління як економікою, так і соціальною сферою в регіони. Зараз урядову політику з цього питання спрямовано на забезпечення суттєвого підвищення як функціональних повноважень, так і відповідальності обласних виконавчих структур в управлінні економікою регіонів.

Політика і глобальні проблеми сучасності.

У другій половині нашого століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес. доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних (від лат globus — Земна куля). Визначальною особливістю цих проблем є їхня комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв'язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.

До глобальних політичних проблем сучасності належать:

1. Виживання людського роду, тобто самозбереження життя світового співтовариства, захист цивілізації від загибелі, самознищення.

2. Планетарна відповідальність усіх народів, націй, держав, класів, політичних партій, соціальних груп, індивідів за пом'якшення й вирішення глобальних проблем.

3. Обов’язковість широкого міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних політичних проблем. Це означає неможливість такого вирішення силами однієї країни і навіть групою країн. Здійснення такого співробітництва доведено практикою.

Для зручності наукового аналізу глобальні проблеми класифікуються за групами: глобальні військово-політичні проблеми; глобальні політико-економічні проблеми; глобальні соціально-політичні проблеми.

Напередодні XXI ст. інтенсивне зростання глобальних соціально-політичних проблем неминуче веде світову цивілізацію до катастрофи. В такій ситуації питання врятування життя на планеті, виживання людства набуло пріоритетного значення. На попередніх етапах історії не виникала потреба самозбереження людства — воно вважалося вічним. На сучасному етапі розвитку науково-технічної революції з'явилися чинники, що загрожують відтворенню і продовженню життя людства, самим умовам існування людського роду взагалі. Піклування про збереження цивілізації є першою необхідністю, як і потреба людини в засобах підтримання фізичного існування. Задоволення цієї корінної потреби перетворилося в загально-людський інтерес.

Один з ефективних способів запобігання загибелі всього живого на планеті — комплексне вивчення, узагальнення й поширення національного й міжнародного досвіду як основа пошуку нових, різноманітніших форм і засобів вирішення глобальних проблем, передавання такого досвіду майбутнім поколінням. До того ж важливим є як позитивний, так і негативний досвід.

Практика світового політичного життя засвідчує, що людство багато зробило для того, щоб упродовж кількох десятиріч від дня створення атомної бомби світ не було втягнено в ядерну війну. Однак реальна ситуація в період переходу до третього тисячоліття складається так, що сили прогресу ще не в змозі встановити вічний мир, а сили реакції вже не можуть штовхнути людство в ядерну прірву, тому що, з одного боку, цьому протидіє могутній планетарний антивоєнний потенціал, а з іншого — неминуче загинуть і самі палії війни. Рух прихильників миру на всіх континентах багато зробив для того, щоб перервати роковий цикл «війна — мир — війна», і його досвід має стати політичним здобутком нинішніх і майбутніх жителів планети.

Щоб врятувати світ, нейтралізувавши найнебезпечніші тенденції розвитку цивілізації, слід відмовитися від тактики «перегравати один одного» в процесі світового існування. Треба обстоювати право народів на суверенний вибір напрямів розвитку, право людини на соціальну справедливість. Прогресивним силам світової співдружності слід дедалі активніше виступати послідовними носіями ідей миру, роззброєння та виключення термоядерної війни з життя людства. За цих умов прогресивні сили світу повинні боротися не просто за відвернення війни, а ставити за мету створення міжнародного порядку, який дав би змогу звільнитися від панування військової сили, встановити добросусідство і співробітництво народів, налагодити широкий обмін усіма цінностями політичного й культурного надбання людства.

Світовий соціально-політичний досвід показує ієрархічність, неоднозначність загальнолюдських завдань. До цього часу головною була реалізація глобальних військово-політичних завдань. Це пов'язано не тільки з тим, що світова війна відкинула б людство в небуття, а й з необхідністю вивільнити з ненажерливої гонки озброєнь величезні матеріальні та інтелектуальні ресурси для вирішення глобальних політико-економічних і політико-екологічних цілей. Але це зовсім не означає суворої черговості у розв'язанні глобальних проблем. Уже зараз з'являється тенденція виходу на перший план світових політико-екологічних проблем. «Завойовуючи» природу, люди підривали природні основи власної життєдіяльності, стабільності світових екологічних систем, зменшили біологічну різноманітність на планеті.

Відтак різко погіршився стан навколишнього середовища. Самі лише економічні збитки від забруднення навколишнього середовища обчислюються щороку багатьма мільярдами доларів, а про соціальні, політичні, естетичні та інші види втрат годі й казати. Виникла світова екологічна загроза, причому не лише теперішньому, а й майбутнім поколінням людей. Головний спосіб розв'язання політикоекологічних проблем — така організація виробничої та невиробничої діяльності людей, яка забезпечила б нормальний екологічний розвиток — перетворення навколишнього середовища в інтересах усього людства і кожної людини. Соціальна практика свідчить, що зусилля світової співдружності слід скеровувати одночасно, паралельно на реалізацію всіх блоків загальнолюдських завдань в єдиному пакеті, в процесі такої діяльності буде враховуватись і їхня супідрядність.

Світовий політичний процес

Форма функціонування політ, системи сусп-ва, яка еволюціонує в просторі й часі. П.п. е одним із сусп. процесів і відрізняється від правового, екон., ідеолог., духовно-культурного та ін. процесів своїми якісними характеристиками: він с визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (напр., формування певної партії, проведення виборів і т.ін.); відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політ, лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутр. і зовн. факторів; показує, як індивіди, соц. групи, ін-ти влади з усіма своїми стереотипами, цілями, забобонами взаємодіють один з одним і з д-вою, реалізуючи свої соціальні специф. ролі та функції: являє собою сукупність дій інституалізованих і неінституалізованих суб'єктів політики щодо реалізації своїх специф. функцій (дисфункцій) у сфері вла-ди і в кінцевому підсумку забезпечуючих розвиток (або занепад) політ, системи.

За значущістю для сусп-ва тих або ін. форм регулювання політ, відносин П.п. поділяються на базові і периферійні. Базові П.п. характеризують способи включення широких соц. верств населен-ня у відносини з д-вою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політ, еліти, підготовки й висування лідерів і т.ін. У цьому розумінні базові П.п. можна розглядати як процес участі і держ. управління (участь у прийнятті рішень, у законодавчому процесі та ін.). Периферійні П.п. відбивають динаміку формування окремих політ, асоціацій (політ, партій, груп тиску та інш.), розвиток місцевого самоврядування, а також ін. зв'язки й відносини у політ, системі сусп-ва, які, проте, не справляють впливу на домінуючі форми і способи реалізації влади. Зі зміною форм, методів і функцій, які використовуються ін-тами держ. управління, змінюються й самі базові і периферійні П.п. У зв'язку з цим розглядаються три режими проходження П.п. Перший - це режим функціонування, який не виводить політ, систему за рамки взаємовідносин громадян та ін-тів держ. влади, що склалися на даний час. У цьому режимі П.п. відображають просте відтворення структурами влади рутинних, щораз повторюваних відносин між елітою та електоратом, політ, партіями, органами місцевого самоврядування. Другий режим проходження П.п. - це режим розвитку, який означає, що структури й механізми влади виводять політику д-ви на рівень, який дозволяє адекватно відповідати на нові соц. вимоги населення та поклик часу. Такий характер політ, змін означає, що ін-ти держ. влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли методи управління, відповідні змінам, які відбуваються в соц. структурі сусп-ва, а також змінам у співвідношенні політ, сил всередині країни й на міжнар. арені. Третій режим проходження П.п. - це ^режим занепаду, розпаду політ, цілісності, коли відцентровісили й тенденції піднімаються над інтеграційними" Г приводять до розвалу даного режиму правління. Внаслідок цього рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти сусп-вом і регулювати соц. відносини, а сам політ, режим втрачає стабільність і легітимніоть. Результати П.п. залежать від сукупності незалежних (об'єктивних щодо нього) змінних (наявність ресурсів; сприятливих або несприятливих умов; зовн. оточення;

втручання неочікуваних, випадкових факторів і т.ін,), а також від залежних змінних, наявних у самому П.п., обраних засобів, способів, методів, виконавців та відносин між ними і т.ін. Більша частина незалежних змінних може і повинна бути врахована в проекті П.п., так само як і залежних, однак саме ця друга група факторів більше за все здатна порушити П.п.

Підвищена динаміка екон., соц., культурного життя сучас. сусп-ва вимагає все більшої організованості, чесності, відповідальності і завершеності П.п., продуманої концепції, ретельного відбору і узгодження елементів та чіткого виконання концептуальних положень і програмних вимог.

Політика та міжнародні відносини.

Політична наука, спираючись на дані інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин з позицій їхньої практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів.

У сучасній політології склалися два концептуальних напрями дослідження і тлумачення сутності міжнародних відносин — традиціоналістський та модерністський. Згідно з першим сутністю міжнародних відносин є взаємодія держав, а головний засіб її здійснення — дипломатія. Для багатьох представників традиціоналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминущого суперництва їх учасників, яке зумовлене природною схильністю останніх до насильства й жагою влади.

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин, — це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення міжнародних відносин тільки як невпинної боротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спрощеного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді розвою міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.

У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його представники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціатив, неурядових громадських організацій тощо. "Модерністам" (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Се-пін та ін.) властиве прагнення застосувати до вивчення міжнародних відносин і політики новітні математичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні настанови "прориваються" і на кін вітчизняної політичної науки та практики. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація суспільного життя на теренах колишнього СРСР. Модернізму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. pragma — справа, дія) називають пізнавально-практичну позицію, що грунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його практичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досягненню успіху в діяльності.

Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, відпрацювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігнорування загальних соціальних закономірностей, що обмежувало вивчення предмета "відстеженням" плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє створенню загальної теорії міжнародних відносин, яка б уможливила їх цілісне, глобальне осягнення. Головним для модерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні відносини фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих держав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних інтересів, численних критеріях та ознаках національної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, модерністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте видається хибним здійснюване в межах модерністської течії заперечення того, що міжнародна політика часто постає зіткненням інтересів великих груп людей, відбиттям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають непередбачуваними, а параметри невимірюваними.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уявлень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності її складових компонентів. Ця тенденція може бути зрозумілою як певне поєднання, сполучення того, що є плідним у традиційному напрямку, з перевагами модерністського підходу. Ось кілька дефініцій (визначень) міжнародних відносин, зроблених у межах цього синтезованого підходу:

"Всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й багато інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини" (І. І. Кравченко).

Міжнародна політика — це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Поряд з терміном "міжнародна політика" вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття "міжнародні відносини". Воно ширше, ніж поняття "міжнародна політика", означає не лише політичні, але й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. І у політичних документах поняття "міжнародні відносини" застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країнами на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.

Міжнародні відносини — це продовження за умов міжнаціонального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному грунті у межах конкретної держави. Вони охоплюють усі різновиди громадських і приватних, політичних та інших відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історично першими були і тривалий час залишалися пріоритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У нинішньому столітті, приміром, гегемоністські прагнення великих держав утілювалися в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжнародної політики слід віднести також протистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної протидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та антиколоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали міжнародно-політичне звучання.

За останні десятиліття до структури цілей і завдань міжнародної політики дедалі активніше входять такі, як участь у міжнародному поділі праці й пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); захист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.

Нація

Нація (від лат. natio - народ) -тип етносу, соц.-екон. і духовна спільнота людей з певною психологією і свідомістю, виникнення яких відбулося історично і яким властива стійка сукупність сутніс-них характеристик. Різні наукові школи пропонують власний соц.-філос. і політико-географ. перелік таких характеристик:культурно-исихолог. особливості людей, об'єднаних спільною долею; мову, звичаї, культуру, релігію; політ, і неполіт. інституції: історію, з якою вони себе ідентифікують; певну територію.

Існують й альтернативні точки зору (П.Сорокін): Н. є штучною конструкцією, складність і різнорідність якої не дозволяють вбачати у ній стійку сусп. структуру, а процес її тимчасового об'єднання відбувається вимушено під впливом сукупної людської діяльності. Проте більшість науковців до сутнісних ознак Н., як правило, відносять спільність території, мови, культури, екон. зв'язків, психічних особливостей, само-ідентифікації тощо.

Важливою особливістю формування Н. є об'єктивний процес утворення нац. д-в у різних формах їх політ, організації і міри самостійності (Ф.Енгельс, К.Ка-утський, М.Вебер). На такій методолог. основі виникла політ. теорія Н., яка трактує останню насамперед як політ, спільноту, котра має власну д-ву або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її ут-ворення чи відродження. Якщо протягом тривалого часу політ. наука Заходу вважала Н. лише ті людські спільноти, які вже мали власні д-ви, то останнім часом до них почали відносити і ті народи. які вели і ведуть боротьбу за їх створення. Отже, політ, теорія визнає Н. як політ, спільноту, яка об'єднує всіх громадян д-ви незалежно від їх етнічного, соц. походження, культурно-мовних та ін. особливостей.

Політологія як наука. Предмет політології. 1

Роль політики в політичному житті суспільства. 3

Політологічні школи світу.................... 5

Політичне життя суспільства................. 8

Політика як вид регулювання суспільних видносин 10

Політика як наука і мистецтво............ 12

Політична свідомість і політична культура. 15

Політичний конфлікт........................... 17

Розвиток політичної думки в україні.. 19

Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя 22

Державна влада і концепція розподілу влади. 29

Проблема парламентаризму............... 31

Інститут президентства........................ 32

Органи виконавчої влади.................... 33

Вебер: про особливості влади............. 34

Моделі та форми демократії............... 35

Політична система суспільства........... 37

Держава в політичній системі суспільства 39

Політичні партії та партійні системи.. 40

Громадські організації та рухи........... 42

Політична ідеологія............................. 43

Консерватизм. Неоконсерватизм........ 44

Лібералізм та неолібералізм............... 46

Соціалістична ідеологія....................... 48

Соціал-демократизм............................ 49

Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку 50

Релігія і політика.................................. 51

Збройні сили........................................ 52

Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва.............................................................. 53

Проблеми формування і функціонування політичної влади в україні 55

Політична еліта.................................... 57

Лідерство.............................................. 59

Етнонаціональна політика................... 61

Економічна політика держави в умовах переходу до ринку 62

Проблеми економічної політики україни на сучасному етапі 64

Політика і глобальні проблеми сучасності. 66

Світовий політичний процес............... 68

Політика та міжнародні відносини..... 69

Нація..................................................... 71

[1] Це питання поставляється на умовах as is

Раздел: Политология
Количество знаков с пробелами: 263986
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Скачать

... на те що політика виступає об’єктом вивченя бага-тьох гуманітарних дисциплін. Політику вивчають філософія, соціологія, право і де-ржавознавчий, історичний, психологічний 6. Основні завдання та функції політології. Завдання П виражені в її функніях. Теоре-тико-пізнавальна реалізуєтся через вивче-ня, систематизацію, поясненя, аналіз уза-гальненя й оцінку політ явищ. Репрезентує себе у вигляді ...

Скачать

... основний зміст політичного життя суспільства: політичні відносини, політичні об’єднання, політичну систему. Формування й функціонування кожної з цих форм відбиває відповідний рівень розвитку суспільства. 2. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА, ЇЇ КАТЕГОРІЇ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА МЕТОДИ Процес становлення політології як наукової і навчальної дисципліни в нашому суспільстві дуже затримався. Проте це сталося не ...

Скачать

... предмета політології на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна "політика" і можливістю різноманітних засобів його характеристик. У загальній формі політологія - наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством. Можна також сказати, що політологія - система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про органі ...

Скачать

... ільна думка, міжнародні відносини. Отже, усвідомлена в загальній формі, політологія є наукою про політику та про її взаємини з людиною і суспільством. У цілому всю сукупність проблем, які є предметом політології, можна розділити на такі основні групи: v ідейно-теоретичне і соціально-філософське підґрунтя політичних процесів і явищ, яке систематизує ознаки і характеристики політики, політичні ...

Главная Новости Рефераты Статьи Вузы

О проекте Соглашение

Наверх

Войти на сайт

Навигация

Похожие работы

0 комментариев

Разделы

Инфо

Следите за новостями