Суспільно-політична думка України XIX - початку ХХст

2 Суспільно-політична думка України XIX - початку ХХст.

Кінець XVIII - початок XX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених новою геополітичною ситуацією в Центральній та Східній Європі. Внаслідок цих змін зникли держави, які помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя. Кількість держав, до складу яких входили українські землі наприкінці XVIII ст.. зменшилася з чотирьох до двох. Україна опинилася у двох досить відмінних, а в дечому - і цілком протилежних суспільно-політичних системах: Російській та Австрійській імперіях. Такий стан без великих змін тривав до 1914 року. Як бачимо, розвиток політичної думки в Україні протягом XIX ст. продовжувався у несприятливих умовах бездержавності на грунті подальшого загострення соціально-політичних суперечностей.

Першою пам'яткою української модернової політичної думки був трактат "Історія русів", правдоподібно написаний невідомим автором на початку XIX ст. Книга має виразне антипольське та антиросійське спрямування, а основною її ідеєю є відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави (1654 р.). "Історія русів" мала величезний вплив на дальше формування ідеології українського національного руху. Зокрема, цей твір сильно позначився на формування свідомості молодого Т.Шевченка. Водночас слід зауважити, що автор "Історії русів", закликаючи до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народу, все ж ні на мить не ставить під сумнів право російського імператора управляти Україною. В цьому виявився песимізм автора щодо майбутнього України.

Яскраву сторінку в історії політичної думки України середини XIX ст. вписало Кирило-Мефодіївське товариство (1845 р.), членами якого були М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак, В.Білозерський, Т.Шевченко, Г.Андрузький. Створення товариства було спробою інтелігенції змінити культурно-просвітницьку роботу політичною боротьбою за національні інтереси.

У "Книзі буття українського народу", статуті товариства обґрунтовувалися політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства. Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: побудова слов'янської спілки християнських народів; знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Росії; поширення християнського суспільного ладу на весь світ.

Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі середини XIX ст. розуміли насамперед союз української і польської націй. Урядові ж офіційні плани не передбачали існування в Малоросії третьої нації -української. Урядовій ідеї зцентралізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі кирило-мефодіївці протиставили ідею федеративної слов'янської республіки зі столицею у Києві. Зрозуміло, чому їх діяльність викликала таку реакцію з боку офіційного Петербурга.

Теоретична діяльність товариства стала закономірним якісним етапом в еволюції суспільно-політичної думки. Тут вперше висунуто конкретний проект майбутнього державного ладу.

Велике значення для розвитку української політичної думки мав і політичний аспект творчості Т.Шевченка. Найпліднішими з цієї точки зору були 1843-1845 рр., коли, повернувшись в Україну, Шевченко написав свої найреволюційніші поеми - "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "І мертвим, і живим..." та "Заповіт". Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього.

Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української національної ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з поезій Шевченка.

Дальший поштовх розвитку політологічних ідей в Україні надала творчість М.Драгоманова (1841-1895) - фундатора української політології, основоположника вітчизняного конституціалізму. Його головні політологічні праці: "Переднє слово до Громади", "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Вільний союз - вільна спілка", "Історична Польща і великоруська демократія". "Листи на Наддніпрянську Україну" та ін.

Драгоманов проголошував примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством, критично ставився до унітарних державних структур, крайнощів націоналізму. Саме людина для мислителя є найвищою соціальною цінністю.

Найдоцільнішою формою організації для держав з великою територією Драгоманов уважав федеративну республіку. Ось чому проблему політичної самостійності України він уважав "за певних умов зовсім не потрібною для будь-яких інтересів українського народу" і звів усю справу національного визволення до питання перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію.

Особливе місце в суспільно-політичній думці України належить І.Франкові (1856-1916) - поету, публіцисту, філософу, громадському діячеві. В його політичних поглядах критично оцінено деякі постулати марксистської теорії, геніально передбачено негативні наслідки її реалізації, зроблено спробу адекватно оцінити сучасне йому політичне життя. Зокрема, І.Франко гострій критиці піддає буржуазну державу, вкрай негативно ставиться до ідеї диктатури пролетаріату. Він висловив припущення, що за наявності держави соціальна нерівність подолана не буде. Тому в майбутньому суспільстві, на думку Франка, повинно утвердитися справжнє народовладдя, управління громад.

Значну увагу приділив І.Франко і розв'язанню національного питання. Крилатими стали його слова про те, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Франко закликає до досягнення Україною політичної самостійності, а для цього треба формувати національну самосвідомість народу, протистояти асиміляційним процесам і водночас активно засвоювати загальнолюдські надбання. Дбав Франко і про розвиток національної мови, без якої, на його думку, "виховання народу не може зробити бажаного поступу".

Отже, піднесення політичної активності в українському суспільстві XIX ст. винесло на авансцену всеукраїнського національного руху цілу когорту видатних постатей, які започаткували формування концепції української самобутності, створили підґрунтя для політичного визначення нації, вироблення засад національно-визвольної ідеології, вказали перспективи розвитку українського суспільства.