Форми державності та їх загальна характеристика

 

Форми державності та їх загальна характеристика

Існування, розвиток і зміна форм держави, політичних інститутів і режимів, що її утворюють, відбувається на економічній базі, на основі розвитку продуктивних сил і соціально-класової структури. Своєю чергою, сучасна науково-технічна і технологічна революція радикально змінила продуктивні сили, продуктивність праці.

Держава одержала значні матеріальні ресурси для пом'якшення соціально-класових відмінностей і конфліктів, а водночас відбулася демократизація політичних режимів і форм правління.

Сама форма держави також постійно впливає на можливості розвитку та становище індивіда і громадянського суспільства. Тому в державах відбувається постійне вдосконалення окремих елементів форми, а іноді й радикальніші перетворення.

Отже, актуальним залишається висновок про те, що кращою формою держави є та, в якій суспільні протиріччя не придушуються насильно, не заганяються вглиб.

Кращою є та форма держави, в якій ці протиріччя доходять до відкритої боротьби і знаходять у ній своє вирішення. Форма тієї чи іншої держави постає через її основні формотворчі чинники, якими виступають: державний устрій, форма правління і політичний режим.

Унітарна держава - централізована держава, в структурі якої не самостійні утворення, а адміністративно-територіальні одиниці.

У національному відношенні унітарні держави монополізовані, національні меншини в них не мають своїх державних автономних утворень (Польща, Швеція, Фінляндія, Франція та ін.) [1, с.162]

Така форма є внутрішньою структурою держави, що включає систему і характер взаємозв'язків центру і складових державне ціле окремих його частин.

Всі країни володіють обов'язковою ознакою - територією, тобто простором, на якому і формується особлива організація публічної влади, іменована державою. Останнє відрізняється від собі подібних ступенем централізації повноважень і прерогатив у власних руках.

Держава може бути визначеною "монолітом", взагалі не маючи якого-небудь регіонального розподілу (Ватикан, Бахрейн, Сінгапур), або ділитися на повністю залежні від центру адміністративно-територіальні одиниці (Кіпр, Польща, Латвія, Уругвай).

В ньому можуть бути створений територіальні автономії (Великобританія, Іспанія, Італія, Україна, Португалія). Країна також може складатися з окремих частин, що визнаються державами (США, Російська Федерація, ФРН, Австралія).

По рівню самостійності складових частин і ступеня централізації влади в юридичній географії світу виділяють унітарні держави, до яких можливо віднести приблизно 170 сучасних країн, і федерації, що налічують в своєму списку 25 держав.

В унітарних державах слід виділити:

універсальну суверенність країни, тобто держава повністю представляє себе як єдине, ціле і незалежне утворення, відносячи до своєї виняткової сфери питання проведення внутрішньої і зовнішньої політики, не потребуючої в узгодженні з адміністративно-територіальними одиницями (їх думка, звичайно ж, може бути врахований, проте не є визначаючим);

просторове верховенство держави, яка володіє абсолютною повнотою влади на всій без виключення своєї території, забезпечуючи її цілісність і недоторканність, невід'ємність і неподільність; - загальні для всієї країни самі найвищі органи влади, які визначають порядок освіти, саме існування, межі і повноваження адміністративно-територіальних одиниць;

єдину конституцію і очолюване нею законодавство, що відображається на юридичній силі актів складових частин держави; всі вони, у тому числі акти представницьких органів окремих територіальних утворень, є підзаконними, тобто повинні виходити із загальнодержавних законів і їм відповідати.

В унітарних державах вводиться єдине громадянство, проводиться загальна для країни грошова, фінансова і кредитна політика. Сказане відноситься до класичного, так званого простого унітарного пристрою держави.

Проте в сучасному світі налічується достатньо значне число країн, які не вписуються в представлену схему, оскільки в своєму складі мають автономні утворення.

Останні слід розуміти як самоврядні територіальні одиниці в рамках унітарної держави, що користуються певною самостійністю, ступінь якої регулюється конституцією країни і загальнодержавними законами.

Країни, що мають в своєму складі ті або інші форми автономії, відносяться до складних унітарних держав, а деякі з них отримали назви регіоналістських, або унітарних країн з елементами федерації, напівфедерацій.

З одного боку, серед них можуть бути виділені держави, які представляють самоврядування окремим свої територіям, як правило, віддаленим, нерідко острівним або півострівним частинам країни, в іншому ж залишаючись вельми централізованою формою державного пристрою.

Подібні територіальні утворення не вважаються способом розв’язання національно-етнічних проблем в унітарній державі. Їх автономізація - багато в чому данина традиціям, що склалися в регіоні і бажання врахувати історичні, культурні і мовні особливості населення, компактно проживаючого протягом довгого часу разом.

В інших країнах за певними частинами держави зізнається право утворення національно-територіальної автономії, що відображає національний склад регіону (Каракалпакія в Узбекистані, Нахічевань в Азербайджані, Абхазія і Аджарія і Грузії, Гагаузія в Молдавії).

Певні етнічні, релігійні, національно-культурні особливості населення країни нерідко враховуються при поєднанні різних видів автономії в державах (Іспанія, Італія, Великобританія, Шрі-Ланка), що допускають значну самостійність адміністративно-територіальних одиниць в вирішенні місцевих питань.

Таким чином, в унітарній державі здійснюється централізація всього державного апарату його діяльності і впроваджується прямий або непрямий контроль над місцевими органами.

Властива всім унітарним державам централізація може виявлятися в різних формах і різною мірою. В деяких країнах взагалі відсутні місцеві органи і адміністративно-територіальні одиниці управляються призначеними представниками центральної влади.

В інших державах місцеві органи. створюються, але вони поставлені під контроль (прямою або непрямий) центральної влади.

Залежно від того, який вид контролю здійснює центральна влада за місцевими органами, розрізняють централізовані і децентралізовані унітарні держави.

В деяких же унітарних державах використовується надання більш пільгового правового статусу одній або декільком адміністративно-територіальним одиницям.

Така унітарна держава характеризується наявністю адміністративної автономії для деяких структурних територіальних підрозділів.

Вказана форма державного пристрою знаходить застосування там, де потрібен облік специфічних інтересів територіальних одиниць (національних, етнічних, географічних, історичних і ін.).

Права по самоврядуванню у автономних утворень дещо ширше, ніж у населення звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Проте самостійність автономії допускається тільки в межах, встановлених центральною владою. В унітарній державі може функціонувати і місцеве самоврядування, діяти муніципальні органи.

В унітарній державі може бути тенденція поглинання державною владою місцевого самоврядування, командування муніципалітетами і т.п.

Проте з розвитком капіталізму, науково-технічного прогресу, появою глобальних екологічних проблем і іншими чинниками починаються інтеграційні процеси, які приводять до створення складних держав і їх утворень: федерацій, конфедерацій, співдружності і т.д. [2, с.139]

Конфедерація - це тимчасовий союз суверенних держав, які добровільно об’єднались для досягнення спільних цілей у політичній, економічній або військовій сферах.

Конфедерація відрізняється від федерації такими ознаками:

1) суб'єкти конфедерації зберігають усі суверенні права держави;

2) конфедерація не має спільної території, спільного громадянства, спільної фінансово-грошової системи і податків, спільної конституції та спільного законодавства тощо;

3) правовою основою конфедерації є конфедеративний договір про тимчасовий державний союз для вирішення конкретних завдань;

4) для вирішення своїх завдань члени конфедерації створюють спільні конфедеративні державні органи, які мають повноваження тільки щодо вирішення конкретних завдань;

5) конфедеративні державні органи не мають спільного бюджету, існуючи на членські внески суб'єктів конфедерації;

6) після вирішення своїх конкретних завдань конфедерація розпадається або переростає у федерацію;

7) за цими основними ознаками (пункти 3,4) це державне утворення відрізняється від політичних, економічних та інших військових союзів та блоків, таких як Європейський Економічний Союз (ЄЕС), НАТО, СНД тощо;

8) рішення центральних конфедеративних органів держави приймаються за спільною згодою всіх суб'єктів конфедерації. Прикладом конфедерації є колишній СРСР з 1917 по 1922 p. [3, с.171]

Федерація - це об'єднання автономних структур (штатів, кантонів, республік, земель), які мають державну самостійність і для яких характерні національні, соціально-економічні, територіально-історичні відмінності. [1, с.163]

В світовій спільноті лише дещо більш десята частина країн вибрала таку форму внутрідержавного пристрою. Проте до числа федерацій входять і країни, значною мірою визначаючі хід сучасної історії. Зокрема, Сполучені Штати Америки, Федеральна Республіка Бразилія, Швейцарська Конфедерація, Австралійський Союз, Республіка Індія, Російська Федерація і ін.

Федерації не будувалися по якомусь безумовно заданому зразку. Їх поява і розпад обумовлювалися складним взаємозв'язаним комплексом зовнішніх і внутрішніх причин. Перші федеральні держави виникли як наслідок союзу майбутніх суб'єктів (штатів, провінцій, територій, кантонів).

Їх слід віднести до територіальних федерацій, утворених звичайно на основі об'єднання одиниць, що історично склалися. При створенні враховувалися економічні зв'язки складових частин, історичні і культурні традиції народу, кліматичні умови і рельєф місцевості, навіть густина населення, необхідність його розселення і т.п.

Федерації також будуються по національній або територіально-національній ознаці. Створення національних федеральних держав обумовлено необхідністю обліку багатонаціонального складу населення окремих державних утворень, прагнучих в єдиний союз.

Як би не різнилися його шляхи створення (у ряді випадків від конфедерації до федерації, в інших - від унітаризму до федералізму), склалися певні загальні закономірності.

Вони в сукупності складають обов'язковий комплекс, без якого немає того, що прийнято називати федеральним державним пристроєм.

До них слід віднести:

компетенція компетенції, тобто право федерації шляхом зміни конституції встановлювати і регулювати свої повноваження;

верховенство федерального права, його пріоритет над законами суб'єктів федерації, що виражається в тому, що у разі розбіжності закону останніх з федеральним законом діє федеральний закон;

право контролю федерації за відповідністю конституцій (статутів) її суб'єктів федеральної конституції;

право федерації на представництво її суб'єктів в міжнародних відносинах.

До положень, що визначають суверенітет федерації, необхідно додати і ряд рис, що характеризують відносини між суб'єктами федерації і федеральною владою:

рівноправність суб'єктів федерації і перш за все перед лицем федеральної влади;

представлення кожному громадянину федерації на території всіх суб'єктів федерації тих же прав, що мають громадяни кожного окремого суб'єкта федерації;

встановлення федеральною конституцією компетенції між федерацією і її суб'єктами;

створення у федеральному парламенті палати, що представляє інтереси членів федерації;

наділення суб'єктів федерації засновницькою владою, володінням правом на власну законотворчість, на ухвалення власної конституції або іншого основного закону і, природно, правом мати свої законодавчі, виконавчі і судові органи.

Роль федерального пристрою в більшості своїй не зв'язується з рішенням національного питання, а зводиться до задач консолідації нації або до пошуку децентралізації управління, зокрема, шляхом розмежування повноважень центру і місць.

Нині його роль осмислюється значно ширше: федералізм розглядається перш за все не як сукупність структур і норм, а як процес, покликаний пом'якшувати конфлікти центру і місць, встановлювати їх взаємодію, забезпечувати більш доцільні в даних умовах методи управління.

Для сучасних федерацій притаманна тенденція до розширення повноважень її суб'єктів, що поступово позначається на рівні власної суверенності країни у внутрідержавних відносинах. В зв'язку з цим цікаво звернутися до досвіду формування сучасної федеральної структури в Бельгії.

В цій країні протягом останньої четверті сторіччя, що пішло, йшов поступовий процес трансформації з унітарної держави у федерацію. [4, с.263]

Як правило, відносини між союзом і суб'єктами федерацій в самому основному визначаються Конституцією федерації або федеральними договорами. Тому у федерації реалізується або конституційний, або договірно-конституційний принцип. [2, с.135]

Хоча в деяких федераціях є елементи асиметричності (правовий статус її членів може різнитися), але один з дуже важливих принципів федеративного пристрою - це рівноправність всіх членів федерації.

Члени федерації у більшості випадків не мають права однобічного виходу (сецесії) з союзної держави, оскільки це не тільки підриває цілісність і стабільність федерації в цілому, але може нанести великий збиток інтересам інших суб’єктів федерації.

Життєвість федерації залежить від зваженого, збалансованого розподілу компетенцій проміж її суб’єктами і центром. [5, с.118]

Деякі країни використовують федералізм як засіб розділення, демонополізації державної влади. Він може виявитися ефективним засобом наближення народу до політики, держави.

Привабливість федерації пояснюється ще і тим, що в ньому бачать спосіб згладжування міжетнічних суперечностей, врегулювання національних проблем за рахунок визнання державності окремих народів.

Висновки

Таким чином, та чи інша форма державного устрою відображає зв'язок центральних і місцевих державних органів, відносин окремих частин держави між собою і з державою в цілому. Вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарну й федеративну державу. Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюється централізовано, то у федерації відповідні питання, як правило, вирішуються на рівні суб’єктів. [6, с.232]

Перелік посилань

1. Політологія / За редакцією (Г.П. Бабкіної, В.П. Горбатенка). - К: Видавничий центр "Академія", 2008-368 с.

2. Венгеров А.Б. Теория государства и права: - М.: Омега-Л, 2005. - 608 с.

3. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. К.: Атіка, 2008. - 592с.

4. Оксамытный В.В. Теория государства и права. М.: ИМПЭ - ПАБЛИШ, 2004. - 563с.

5. Политология. Под ред. С.В. Решетникова Мн.: ТетраСистемс, 2005. - 448с.

6. Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних стран. К.: ЦНЛ, 2005. - 504с.