Функції політики

3. Функції політики

 

Дане питання є продовженням попереднього „Структура політики”. Адже структури витлумачуються саме як функції. Звідси і назва відповідного методу пізнання „структурно-функціональний”.

Функції політики ми витлумачуватимемо як призначення політики у суспільному житті, – які потреби життєдіяльності суспільства вона задовольняє.

1. З попередньо сказаного випливає, що головною функцією політики є керівництво та управління суспільними процесами в кінцевому підсумку заради збереження єдності та цілісності суспільства. Цій генеральній функції підпорядковується решта функцій:

2. Виявлення, формулювання і задоволення соціальних інтересів. Це теоретичне формулювання більше відображає один з ідеалів політики. Що стосується практичної політики з конкретною командою, що перебуває при владі, то дана функція трансформується наступним чином: задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства. Це пов’язано насамперед з відставанням росту суспільних ресурсів від росту суспільних потреб.

3. Єднання суспільства за допомогою узгодження соціальних інтересів. Оскільки інтереси соціальних суб’єктів можуть не співпадати, то єднання і узгодження може здійснюватися як в формі гармонізації, так і в формі субординації та підпорядкування часткових інтересів загальним. Тому діалектика даної функції полягає у тому, що зусилля влади, спрямовані на інтеграцію суспільства можуть у поточному політичному житті викликати гострі соціальні конфлікти, навіть загрозу руйнування цілісності суспільства.

4. Раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів. Як відомо, людська діяльність відбувається на позитивному чи негативному емоційному фоні. Звичайно, що соціальні суперечності та конфлікти породжують у соціальних суб’єктів негативні емоції і якщо вони накладаються на ідеологічні суперечності, то нерідко суб’єкт, який представляє другу сторону суперечності, на жаль, демонізується, дегуманізується в очах опонента. Таким чином, об’єктивні, природні суперечності, що неминуче виникають при взаємодії соціальних суб’єктів через емоції, можуть завести до порушення суспільного консенсусу, протистояння, конфлікту, а то й соціальної катастрофи. І протиставити емоційному раціональне має саме політика. Дана функція випливає з потреби усувати прояви дестабілізації політичного життя через цивілізовані засоби, ґрунтовані на об’єктивних прорахунках щодо ефективності тих чи інших дій, на здобутках науки, використанні деідеологізованого діалогу і т.д.

5. Легітимація політичного життя, тобто приведення усіх проявів політичного життя у відповідність з політичними та правовими нормами – законами.

6. Соціалізація особистості. З погляду нових поколінь політика покликана сформувати особистість як громадянина та створити йому умови для включення його у цій якості у світ суспільних відносин. Для цього вона має надати йому засоби для активного впливу на соціальне середовище з метою досягнення балансу між необхідністю пристосуватися до соціального середовища і одночасно змінювати та вдосконалювати його відповідно до своїх потреб та інтересів.

7. Забезпечення послідовності, наступності та іноваційності суспільного поступу. Оскільки суспільство, як визначає синергетика, є надскладною, відкритою, нелінійною системою, тобто такою, що час від часу перебуває в неврівноваженому стані, розвиваючись за нелінійними траєкторіями, які не підпорядковуються причинно-наслідковим зв’язкам і в момент невизначеності можуть обирати найнесподіваніші з можливих напрямків розвитку; оскільки політична система відкрита, то люди неспроможні чітко визначати мету розвитку, особливо з огляду на змінювані параметри довкілля, тобто вплив інших систем. У кращому разі в можливостях соціально суб’єкта є виявлення домінантного напряму еволюції, який і може бути потрактований як мета суспільного розвитку. Лише відповідно до неї суспільства можуть вибрати певний варіант свого функціонування. В гіршому випадку, піддавшись закликам екстремістів, суспільства скочуються до нігілізму, заперечуючи і відкидаючи всі попередні надбання цивілізації, даремно розтрачуючи матеріальні й духовні ресурси.

Політика у даному контексті має забезпечити послідовність розвитку суспільства, використовуючи попередній досвід людства, чи окремого суспільства, максимально скористатися вчорашніми ресурсами для вирішення актуальних проблем, а з іншого боку запроваджувати новації, що найадекватніше відповідають викликам сьогодення.

 

4. Суб’єкти та об’єкти політики

 

Дане питання насамперед потребує розкриття соціальної структури суспільства, оскільки первинними суб’єктами політики є соціальні суб’єкти.

Проте суб’єктність і особливо політична не є результатом якогось довільного, але неминучого розвитку соціального суб’єкта. Наслідком неспівпадання політичної і соціальної суб’єктності у політичній теорії стали різні підходи до витлумачення сутності політичної суб’єктності.

Зміст першого підходу (назвемо його активістським) полягає у тому, що суб’єктами політики є лише активні учасники політичного життя, творці політики, які спроможні свідомо визначити політичну мету, засоби її досягнення, готові змагатися за її втілення. Загалом це активні діячі політичних акцій, процесів, явищ. Всі інші – об’єкти – ті, на кого спрямована політична дія.

Інший підхід можна визначити як генеральний, всеохопний. Його прихильники вважають суб’єктами політики всіх. Мовляв, ніхто не може відмовитися від участі у політиці, оскільки навіть фактом свого існування соціальні суб’єкти спонукають суб’єктів носіїв влади вибудовувати свою політику таким чином, щоб не викликати реакцію несприйняття своєї політики у тій чи іншій формі соціального незадоволення. І навіть відмова від участі у політичних акціях є проявом суб‘єктності, яка полягає у пасивній протидії певному політичному курсу. Прихильники даного підходу змушені, правда, вдаватися до певного уточнення лексичного поняття „суб’єктність” розмежовуючи поняття „активна суб’єктність” і „пасивна суб’єктність”, що є нелогічним з лінгвістичного погляду, оскільки перше є тавтологією, а друге – оксюмороном.

Можливо, істина про політичну суб’єктність знаходиться десь посередині, між двома описаними підходами. Підстави виділити, умовно кажучи, нейтральний підхід, нам дозволяє той факт, що кожний соціальний суб‘єкт виступає одночасного і суб’єктом і об’єктом політичної дії.

До такого висновку можна прийти, якщо пам’ятати, що суспільство і політика базується на взаємодії соціальних суб’єктів. Тому терміни: політична „суб’єктність” чи „об’єктність” вказують не на абсолютний прояв у політичних діях „суб’єктності” чи „об’єктності”, а лише на переважання у поточному політичному епізоді проявів „об’єктності” чи „суб’єктності” з боку певного учасника політичного життя.

 

5.Типи політичної суб’єктності

 

Політологія звертає пильну увагу на суб’єкти політичного життя у зв’язку з тією роллю, яку вони відіграють у суспільно-політичному житті. Насамперед, вони є рушієм суспільно-політичних змін, які відбуваються в суспільстві. Без їх активності і взаємодії неможливі жодні прогресивні перетворення. По-друге, від характеру соціальних суб'єктів і якості функціонування інституціональних суб’єктів залежить загальний стан об’єкта політики – суспільства, й таких його сутнісних характеристик як: а) тип суспільства; б) його суспільно-політичний та державний устрій; в) стан функціонування соціальних інститутів (сім'ї, школи, поліції, армії, охорони здоров’я тощо).

Типи суб’єктності задіяного у політичному житті соціального актора визначається за різними критеріями. Найпоширенішим з них є рівень свідомої участі у політиці. Г.Алмонд за цим критерієм виділяє три типи суб’єктності.

1.         Паройкіальний тип (від грецьких „пара” – навколо і „ойкос” – дім, господарство; синонімічні назви: парфіальний; патріархальний). Носій такого типу суб’єктності турбується інтересами найближчого оточення, максимум інтересами своєї громади. Він не усвідомлює потреби у політичній системі. Нічого від неї не вимагає, а її дії стосовно себе розглядає як тиск, необхідне зло, з яким доводиться миритися.

2.         Підданський тип. Його носії чітко усвідомлюють значення політичної системи, її окремих складових. Вони самі можуть ставати активними учасниками політичної системи, але виключно в якості виконавців політичної волі легітимних володарів, керівників, лідерів. Вони визнають законність, доцільність вимог системи, її окремих інституцій стосовно себе, але зі свого боку, нічого не вимагають від системи. Вони не усвідомлюють, що самі можуть бути активними учасниками прийняття рішення, визначення засад функціонування системи.

3.         Активістський або партисипативний тип (від франц. partisіpant – учасник). Такий усвідомлює необхідність політичної системи, усвідомлює справедливість її вимог і сам ставить в вимоги до неї як свідомий і активний учасник політичного життя.

За характером і місцем, яке суб’єкти політики займають у суспільній структурі виокремлюють такі групи суб’єктів:

I. Соціальні. Вони сформувалися історично, об’єктивно на основі збігу соціальних інтересів. Саме ці суб’єкти через власні соціальні інтереси визначають зміст і напрями як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Тому їх ще називають первинними суб’єктами. До соціальних суб’єктів належить насамперед а) індивідууми у якості: громадян, громадсько-політичних активістів, політичних діячів, політичних лідерів. Кооперуючи свої зусилля, індивідууми об’єднуються у соціальні спільноти, у ряду яких розрізняють: соціально-класові (робітники, селяни, інтелігенція, буржуазія), соціально-етнічні (нації, етноси; корінні, прибулі), соціально-демографічні (молодь, ветерани, підлітки; чоловіки, жінки; мігранти), соціально-професійні (учителі, лікарі, військові), соціально-територіальні (мешканці міста, села, населення історичних земель, регіонів). Розрізняють також мікро-спільноти: сім’ї, театральні трупи, екіпажі і т.п., а також макро-спільності: громадянське суспільство, страти, класи, народ. Коли заходить мова про первинного суб’єкта політики, то насамперед, згадують про нього. Роль народу як суб’єкта проявляється у референдумах та виборах, тобто у делегуванні своєї суспільної ролі суб’єкта політики депутатам різних рівнів, президенту.

Іноді, у перехідних суспільствах, народ не усвідомлюючи наслідків своєї політичної активності, відчужений від влади, та власності, на фоні масового незадоволення своїм становищем, може реалізувати роль первинного суб’єкта політики у формі громадсько-політичного руху. На жаль, така форма, як засвідчила Помаранчева революція, може бути яскравим, але тимчасовим та недієвим проявом суб’єктності. У таких суспільствах, як наше, на цьому первинна суб’єктність і вичерпується. У демократичних суспільствах роль народу проявляється також у контролі за владою, що здійснюється за допомогою механізмів громадянського суспільства.

Особливої уваги політологи надають соціально-класовим суб‘єктам. Традиційно тут виокремлюють класи економічні (за К.Марксом), враховуючи їх відношення до засобів виробництва і класи ринкові (за М.Вебером) зважаючи на місце, зайняте ними у ринкових відносинах.

Сучасні західні політологи насамперед беруть до уваги поділ суспільства на страти (від англ. strat – верства). Стратифікація – це процес, внаслідок якого сім’ї та індивідууми виявляються нерівними один одному і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю і владою.

Як видно з визначення, соціальна стратифікація означає не просто різне становище в суспільстві окремих індивідуумів, сімей, цілих стратів, а саме нерівне їх становище. Функціональна теорія соціальної стратифікації (засновник Т.Парсонс) пояснює виникнення соціальної нерівності наступним чином. Щоб суспільство могло успішно функціонувати, необхідно, щоб у ньому виконувалася вся сукупність життєво важливих для суспільства функцій. Серед них можна виділити важливі, другорядні, менш важливі, незначні тощо. З іншого боку індивідууми теж різні за своїми природними задатками, рівнем освіти, життєвим досвідом.

Для суспільства ідеальним є той варіант, коли найвагоміші функції виконують найдосконаліші індивідууми, функції другого, третього і т.д. порядку виконують індивідууми відповідного рівня. Щоб забезпечити цю відповідність, людство за всю свою писану історію розробили лише один механізм: чим відповідальніша виконувана функція, тим ширшим у її виконавця є доступ до споживчих вартостей, які особливо цінують, які наявні в обмеженій кількості, які мають найвищу якість.

Тому індивідууми, які прагнуть вищої якості життя, претендують на виконання все відповідальніших функцій, а суспільство отримує можливість відбирати для цього найдосконаліших індивідуумів.

У державно організованому суспільстві виконання функцій пов’язане з посадами. Їх можна здобути двома шляхами. Перший називають шляхом досягнень індивідуума. Працюючи над розвитком природних задатків, навчаючись, здобуваючи життєвий досвід, індивідуум досягає такого рівня, коли здатний виконувати складнішу й вагомішу ніж раніше функцію.

Інший шлях – аскрипція. Ідучи ним, індивідуум здобуває посаду за рахунок зовнішніх, неконтрольованих особистістю характеристик: віку, статі, партійної належності, родинних зв’язків, взаємин з клієнтами тощо. Зрозуміло, що в абсолютній більшості випадків цей шлях дозволяє здобувати високі посади тим індивідуумам, які неспроможні виконувати відповідні функції. Що, звичайно, лише шкодить суспільному поступу.

Підсумовуючи сказане підкреслимо, що теорія стратифікації розглядає соціальну нерівність як суспільно необхідну, а з іншого боку вимагає від суспільства створення сприятливих умов для задоволення прагнень індивідуума до самовдосконалення і самореалізації.

М.Вебер, один із засновників теорії стратифікації, вважав, що класи-страти визначаються становищем схожістю „класової ситуації” індивідуумів стосовно ринку, який є формою боротьби інтересів. Сучасні політологи пропонують й інші категорії стратифікації: рівень освіти, престиж професії, права і привілеї, обов’язки і відповідальність, власність і рівень прибутків, владу і вплив.

Відповідно до дії названих чинників суспільство соціально структурується. Найпоширенішою на заході є семистратна схема соціальної структури: 1) страт професіоналів управління, адміністрування; 2) спеціалісти, що виконують інші важливі функції: юристи, науковці, лікарі, викладачі, інженери, одним словом віртуози „вільних професій” або, як назвав їх М. Джілас „новий середній клас”, представники якого не володіючи, не розпоряджаючись власністю на виробничі фонди, отримують прибутки за рахунок використання одержаних знань, професіональної майстерності, творчих здібностей; 3) комерц клас; 4) дрібна буржуазія – працюючі власники або старий середній клас; 5) техніки та робітники на керівних посадах; 6) кваліфіковані робітники; 7) некваліфіковані робітники. Поза стратами ще виділяють паріїв, пауперів, люмпенів, які випали з соціальної структури і уже не прагнуть до повернення хоча б найнижчого соціального статусу, опустившись до рівня біологічного існування.

Після соціальних суб’єктів політики, політологи пострадянського простору виділяють інституціональні суб’єкти. Вони виникли внаслідок свідомих, цілеспрямованих зусиль первинних суб’єктів політики, тому їх ще називають вторинними суб’єктами. До їх числа належать: держава загалом, органи державної влади, партії, органи місцевого самоврядування.

У третю групу об’єднуються функціональні суб’єкти. Вони не є постійними, а лише ситуативними суб’єктами політики. Вони не борються за владу. Але за певних умов вступають у взаємодію з політичними інститутами, відстоюючи власні інтереси при здійсненні політики. До них належать: армія, церква, громадські організації, промислові і торгівельні асоціації, профспілки, культурологічні товариства, ЗМІ.

Слід пам’ятати, що запропоноване розмежування суб’єктів політики не є абсолютним. Вони можуть змінювати свій статус, мінятися місцями.

Крім первинних і вторинних суб’єктів політики, доцільно виділити тих, хто бере безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. До таких безпосередніх суб’єктів політики належать владні структури, партійні лідери, керівні органи політичних і громадських організацій, політичні лідери. Саме на цьому рівні виникає і функціонує політична еліта. (Див. окрему лекцію)

Суб’єкти політики можуть мати як відкриті соціально значущі, так і приховані асоціальні групові інтереси. Останні характерні для таких груп як кліки, мафії, родинно-земляцькі угруповання.

Кліка – це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо – партійний лідер і його найближче оточення.

Мафія – строго ієрархізована і глибоко законспірована організація, що намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. На відміну від просто організованої злочинності мафія завжди пов’язана з неолітичними інституціями, функціонерами.

Родинно-земляцькі угруповання здебільшого існують на нижчих рівнях влади, але підтримують контакти з вищими політичними колами. Такі зв’язки можуть відігравати важливу роль при формуванні вищих ешелонів влади. Особливо в умовах затяжної політичної кризи та політико-правового нігілізму. За таких обставин політичний лідер, угруповання все менше можуть покладатися на правові норми, політичні угоди і все активніше оточують себе особами відданими особисто. Гарантією ж відданості вбачають родинні зв’язки, земляцькі прив’язаності і т. п.

ТИПИ І ВИДИ ПОЛІТИКИ

До цього моменту ми аналізували політику у самих загальних рисах, абстрагуючись від її конкретних проявів та форм. Проте у поточному житті суспільства „політики взагалі” не існує. Вона завжди набуває конкретних форм, які групують у окремі типи і види, використовуючи для цього різноманітні критерії. Так, за критерієм геополітичного спрямування розрізняють внутрішню і зовнішню. За масштабами: світову, міжнародну двосторонню чи багато сторонню, регіональну, локальну, врешті політику окремої самоврядної громади. За суб’єктами прийняття рішень розрізняють політику міжнародного співтовариства, союзу держав, окремої держави, партії, блоку, коаліції, суспільно-політичних сил, окремого лідера.

За термінами розрізняють коротко-, середньо-, довгострокову політику.

За ефективністю – суспільнокорисну, половинчату, недолугу, злочинну.

Уже названі типи і види політики дозволяють зробити висновки про всеосяжну роль політики у суспільному житті. Така роль насамперед забезпечується такими фундаментальними властивостями політики як:

–          універсальність – всеосяжність здатність впливати на будь-який прояв суспільного життя, включаючи індивідуальні характеристики особистості;

–          інклюзивність (від. лат. includere – включати) – здатність проникати в усі сфери суспільного життя;

–          атрибутивність – здатність поєднуватися з усіма сферами суспільного життя, включаючи й неполітичні феномени, відносини й сфери.

Дані властивості дозволяють виділити цілий ряд різновидів політики відповідно до сфер суспільного життя: економічна, правова, культурна, демографічна, національна, науково-технічна, освітня і т.д.

Використана література

1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.

2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с.

3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с

4. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. – 360.