2.2 Народ і держава
Макіавеллі дає реалістичну картину людських якостей існуючих і існуючих государів, а також аргументовану пораду – яким належить бути новому государю в реальному житті.
«Якщо ж говорити не про вигадані, а про істинні властивості государів, то треба сказати, що у всіх людях, а особливо в государях, що коштують вище інших людей, помічають ті або інші якості, заслуговуючі похвали або осуд».
Макіавеллі розглядає «добродійники» і «вади» людей в єдності, оскільки вони і існують в житті. Він чудово розуміє, що важко знайти людину, а особливо государя, який володів би всіма позитивними якостями і жодним негативним. Але ще важче, навіть якщо б така ідеальна людина або государ була, проявити всі ці хороші якості, оскільки умови життя цього не дозволяють і не допускають.
Його реалізм носить класовий характер. В ньому виражається послідовність вимог висхідного класу, революційність устремлінь буржуазії.
Новий государ Макіавеллі – це не просто людина, що володіє тими або іншими об'єктивними або суб'єктивними якостями і властивостями, не просто ідеальний образ або прообраз, з яким повинні співвідноситися реально існуючі государі. Це перш за все сама безкомпромісна, найрішучіша альтернатива нового буржуазного ладу суспільному і державному феодалізму.
Добре мати славу щедрого государя. Проте, той, хто проявляє щедрість, щоб славитися щедрим, шкодить самому собі.
Ради того, щоб не обирати підданих, не бідніти, не викликати презирства і не стати мимоволі жадібним, государ повинен нехтувати славою скупого правителя, бо скупість – це одна з тих вад, які дозволяють йому правити. Проте витрачати можна або своє, або чуже. В першому випадку корисна ощадливість, в другому – якомога велика щедрість.
Государ, якщо він бажає утримати в покорі підданих, не повинен зважати на звинувачення в жорстокості. Учинивши декілька розправ, він проявить більше милосердя, ніж ті, хто по надлишку його потурає безладдю. Бо від безладдя, яке породжує грабежи і вбивства, страждає все населення, тоді як від кари, що накладається государем, страждають лише окремі особи.
Макіавеллі тут же застерігає проти прояву цього милосердя не до ладу. Чезаре Борджа славився нещадним, але його жорстокість відновила Романью, об'єднала її, повернула її до світу і вірності, а флорентийський народ, щоб уникнути нарікань в жорстокості, припустився руйнування Пістойі.
Макіавеллі чудово бачив, що колись піднесені людські відносини – любов, дружба, відданість, велич, благородність душі і так далі, тепер стали продаватися і купувати як будь-які інші речі. Тому новий государ повинен віддавати собі в цьому звіт, і якщо вже щось люди поважають, так це силу, силу, що вселяє їм страх.
Проте государ повинен вселяти страх так, щоб якщо не придбати любові, то хоча б уникнути ненависті, бо цілком можливо вселяти страх без ненависті. Щоб уникнути ненависті, государю необхідно утримуватися від посягань на майно громадян і поданих і на їх жінок.
Таким чином, Макіавеллі радить застосовувати жорсткі заходи тільки там, де це викликається необхідністю. Тільки сила, яка викликає пошану і страх, як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, убереже государя і його країну від загибелі. Але цю силу треба застосовувати з розумом, з мудрістю і людинолюбством, вчасно, без коливань, з достатнім виправданням і явною причиною.
При цьому, як істинний ідеолог буржуазії, Макіавеллі відкрито оголошує недоторканність приватної власності, житла і сім'ї громадян. Все інше залежить від самого государя, якому Макіавеллі радить спиратися тільки на те, що залежить від нього самого, а не на те, що залежить від інших.
Макіавеллі зовсім не проповідує аморалізм, він швидше констатує аморалізм існуючого суспільства, особливо влада імущих: вони зустріли його політичну доктрину в багнети, оголошуючи його навчання аморальним тільки тому, що він розкривав і оголяв аморальний характер їх образу думки і образу дій[6].
Як і в інших випадках, Макіавеллі не боїться того, що його думки різко відрізнятимуться від загальноприйнятих. Послідовно дотримуючись своєї позиції політичного реалізму, Макіавеллі відкидає геть існуюче в історії і в його час вигадки щодо республік, князівств і государів і прагне досліджувати те, що існує насправді, насправді, а не в уяві тієї або іншої людини.
Ось що пише Спіноза з приводу ідей Макіавеллі: «що стосується засобів, якими винен користуватися князь (Princeps), керівний винятково пристрастю до панування, щоб зміцнити і зберегти владу, то на них детально зупиняється найпроникливий Макіавеллі; з якою, проте, метою він це зробив, представляється не зовсім ясним. Але якщо ця мета була благою, як і слід чекати від мудрого чоловіка, вона полягала, мабуть, в тому, щоб показати скільки нерозсудливо поступає багато хто, прагнучи усунути тирана, тоді як не можуть бути усунені причини, унаслідок яких князь перетворюється на тирана, але, навпаки, тим більше посилюється, ніж більша причина страху представляється князю»[7].
Макіавеллі попереджав, щоб новий государ уникав таких справ, які викликали б до нього ненависть і презирство. Презирство государі порушують непостійністю, легковажністю, зніженістю, легкодухістю і нерішучістю. Ці якості треба остерігатися, навпаки, в кожній дії проявляти великодушність, безстрашність, грунтовність і твердість.
Государю страшні дві небезпеки: одна – зсередини, від підданих, інша – ззовні, від іноземних государів. Проти небезпеки ззовні захищаються хорошою зброєю і хорошими союзами, а справи усередині країни завжди будуть стійкі, якщо все благополучно ззовні, лише б не почалися змови і не пішла б через це смута.
Макіавеллі чітко виявляв відмінність класових інтересів: народ дорожив спокоєм, а тому любив мирних правителів, а солдати, природно, любили войовничого і жорстокого государя. Ті імператори, які виявилися нездатними тримати в узді народ і солдат, завжди гинули. Інші вставали на сторону солдатів. Йшло це на користь чи ні, залежало від того, наскільки імператор примушував солдатів поважати себе.
Макіавеллі рахує досягнення певної рівноваги класових сил однієї з найважливіших задач.
Макіавеллі відзначає, що римські імператори не тільки повинні були боротися з честолюбством знатних і із зухвалістю народу, як це було в інших державах, але їм ще доводилося виносити кровожерливість і пожадливість солдатів. В цьому він убачає одну з причин загибелі багатьох римських імператорів.
«добрими справами можна накликати на себе ненависть точно також, як і поганими, тому государ, як я вже говорив, не рідко вимушений відступати від добра ради того, щоб зберегти державу, бо якщо та частина піддонних той, що чийого розташовує шукає государ, будь то народ, знать або військо розбещені, то государю, щоб їй догодити, доводиться діяти відповідно, і в цьому випадку добрі справи можуть йому нашкодити»[8]. У будь-якому випадку Макіавеллі радить новому государю бути слід політиці «найлютішого лева і найпідступнішої лисиці». Проте сучасні государі повинні більше догоджати народу, оскільки немає постійних військ, зрощених з урядом і з управлінням провінціями. Важливий задовольнити народ, ніж солдат, тому що народ сильніше за солдатів.
Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для государів – бо незадоволений, зневажаючий свого вождя народ – це більш страшна загроза для будь-якого правителя, ніж найсильніший зовнішній ворог.
Макіавеллі настирливо переконує, що сильну державу можна одержати тільки невпинно піклувавшися про благо народу. Саме в цьому значенні Макіавеллі розуміє ідею демократії, для нього ідеальним державним пристроєм є те, яке забезпечує благо більшості.
Макіавеллі настирливо закликає добиватися активної згоди народних мас на єдино можливий у той час вид демократії - абсолютну монархію, руйнуючу феодальну і сіньориальну анархію.
Для Макіавеллі важливою суспільною цінністю була свобода в широкому розумінні цього слова. Свобода важлива і для держави в цілому. Країна повинна уміти зберігати свою незалежність. Свобода необхідна для будь-якого суспільного шару. Найбідніші верстви населення мають невід'ємне право захищатися від посягань із сторони привілейованих класів на свої права, свободи і майно.
Свобода важлива і для окремого громадянина – свобода совісті, свобода вибору своєї долі, свобода від страху за своє життя, честь і стан. Але самі по собі ці два поняття – свобода і абсолютна монархія – поєднуються досить погано. Не знаходячи виходу з цієї суперечності, Макіавеллі уклав, що кращої з теоретично можливих форм правління є «змішана», тобто та, де різні шари і класи населення «стежать» один за одним, за дотриманням законів і збереженням свобод.
«Саме змішення правління царів, оптиматів і народу зробило вчиненим державний пристрій римської республіки до часів Гракхів»[9].
Досконалим ідеалом є та форма правління, при якій одна людина може одержати необмежену владу тільки тоді, коли гостро потрібні рішучі і негайні дії, у разі війни, наприклад. В решту часу рішення ж про управління державою повинні прийматися колегіально, з участю якомога більшого числа зацікавлених сторін.
По суті, Макіавеллі висловлює своєрідний кодекс поведінки і дій нового государя, його так би мовити, стратегію і тактику у внутрішній і зовнішній політиці.
Висновок
Отже, ми розглянули погляди Николло Макіавеллі про державу, політику, про військову справу, про релігію, а також про взаємостосунки государя і його підданих, народу.
Слід зазначити, що Макіавеллі вперше в історії відділив політику від моралі і релігії і зробив її автономною, самостійною дисципліною, з властивими їй законами і принципами, відмінними від законів моралі і релігії.
Політика, згідно Макіавеллі, є символ віри людини, і тому займає пануюче положення в світогляді. Політична ідеологія Макіавеллі направлена на досягнення певної політичної мети – формування колективної волі, за допомогою якої можна створити могутню, єдину державу.
Твори Макіавеллі зробили величезний вплив на подальший розвиток політико-правової ідеології. В них сформульовані і обгрунтовані головні програмні вимоги буржуазії: непорушність приватної власності, безпека особи і майна, республіка як якнайкращий засіб забезпечення «благ свободи», засудження феодального дворянства, підкорення релігії політиці і ряд інших.
[1] Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського. СПб., 2002
[2] Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського. СПб., 2002.
[3] Долгов К.Н. Гуманізм, відрождення и політична філософія Николло Макіавелли. М., 1982, с. 121
[4] Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського. СПб., 2002
[5] Пугачов В.П. Введення в політологію. М., 1996, с. 123.
[6] Долгов К.Н. Гуманізм, відрождення и політична філософія Николло Макіавелли. М., 1982, с. 159
[7] Спіноза Б. Вибрані твори, том 2. М., 1957, с. 562
[8] Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського.. СПб., 2002
[9] Гончаров І.А. Государ. Міркування про першу декаду Тіта Лівія / Під ред. Р. Муравьевой, Р. Ходовського. СПб., 2002.
0 комментариев