Політична теорія Макса Вебера

Реферат

Політична теорія Макса Вебера

Зміст

Вступ................................................................................................................ 3

1. Базові положення теорії еліт Макса Вебера............................................... 5

2. Теорія раціональної бюрократії М.Вебера................................................ 6

Висновки........................................................................................................ 12

Список використаної літератури.................................................................. 14

Вступ

Вебер Макс (1864–1920) – німецький політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з історії торгового права Вебер став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років. У 1898 році особисті негаразди змусили його облишити академічну викладацьку діяльність, що майже не відбилося на його наукових працях, кількість яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення відносинами між правовими, політичними і культурними утвореннями, з одного боку, та економічною діяльністю – з іншого.

Його інтерес до цих проблем був переважно теоретичним, включаючи і систематизацію основних категорій соціального та політичного життя – водночас й універсальних, і таких, що визначають специфічний характер сучасної західної цивілізації. Вебер також активно включався в політичні дискусії, що точилися в Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки зору прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між наукою про суспільство і політичною практикою, а також значенням правильних суджень у науці про суспільство.

Уже майже на схилку свого життя він почав розглядати свій науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий саме як один із «батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є надто різнобічним і не допускає якоїсь однозначної класифікації – чи то віднесення його до певної дисципліни, чи то до окремої наукової школи.

Актуальність вивчення політичної теорії М. Вебера визначається тим, що в колишньому СРСР про його вчення було відомо дуже мало, але якщо про нього і писали радянські дослідники, то розкривали його праці лише в негативному світлі, оскільки погляди Вебера багато в чому суперечили марксистсько-ленінській ідеології. Лише останнім часом, в теперішній українській літературі, почали з'являтися реальні оцінки Веберівських праць, що можуть заслуговувати на увагу.

Дослідженням праць М. Вебера на сьогодні займається багато вітчизняних та зарубіжних політологів та соціологів, таких як Ю.Н. Давидов [6], П.П. Гайденко [6], А.И. Патрушев [12], В.П. Макаренко [6], М.В. Масловский [10], В. Шлухтер, И. Вайс, О. Прево, С. Бройер, Р. Майнц, М. Элброу, С. Колберг, А. Цингерле, Ф. Тенбурк та інші.

Але на сьогодні творчий доробок Макса Вебера все ж таки остається ще не остаточно вивченим, і також актуальним залишається практичне застосування його теорій для політичної та соціологічної наук.

Метою даного реферату є вивчення основних концепцій політичної теорії Макса Вебера.

Для досягнення означеної мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

визначити місце праць М. Вебера у розвитку політичної науки;

розглянути базові положення теорії еліт М. Вебера;

вивчити теорію бюрократії М. Вебера.

1. Базові положення теорії еліт Макса Вебера

Німецькому соціологу Максу Веберу належить особливе місце в розвитку науки про політику. Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв'язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування [15, с. 159].

Макс Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав'язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування – такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав'язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв'язок наділених владою і підкорених їй.

Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися, оправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних або інших, не прийде в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Панування, за Максом Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне або традиційне, харизматичне й раціонально-легальне лідерство [14, с. 206].

Визначення типів лідерства. Традиційне лідерство грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів - це насамперед влада аристократичної знаті.

Харизматичне лідерство грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово "харизма" означає "милість", "благодать", "божий дар". У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди.

Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи [16, с. 215].

Раціонально-легальне лідерство базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями [16, с. 217].