Звірі водойм та узбереж

3.4 Звірі водойм та узбереж

Кутора звичайна

Серед землерийок з ряду комахоїдних звірів фауни України, які населяють найрізноманітніші місця життя, лише один вид — кутора звичайна є водяною твариною. Про це свідчить будова її тіла. Це невелика, схожа на мишу тварина, довжина тіла її — до 10 см. Голова невелика, закінчується видовженим гострим рухливим хоботком. Короткі вушні раковини і маленькі очі заховані в хутрі і майже не помітні. Кінцівки короткі. Краї підошов і пальці коротеньких лапок вкриті довгими, пружними волосинками. Хвіст циліндричної форми. Нижній бік його вкритий кільцевими лусками, на яких містяться жорсткі видовжені волосинки, що утворюють кіль.

Такі особливості будови значно збільшують плавальні можливості цих звірків. Вони з великою майстерністю плавають, тримаючись майже на поверхні води, переборюючи сильну течію, спритно пірнають і добре бігають у пошуках їжі по дну водойми [7,102].

Забарвлення густого, короткого, бархатистого волосяного покриву кутори влітку зверху чорне, взимку темно-буре, добре відмежоване від сріблястого забарвлення черевної частини тіла.

Живляться найрізноманітнішою тваринною їжею, але переважно комахами, їхніми личинками, дощовими черв'яками, молюсками, ракоподібними, рибами, жабами тощо.

Хоч кутори особливо діяльні вночі, проте нерідко виявляють активність і протягом усієї доби. Маса корму, який кутора споживає протягом лише однієї доби, перебільшує навіть масу тіла звірка. Нерідко її жертвами стають дрібні ссавці, птахи, риби, набагато більші за неї. Узимку, користуючись численними ходами під снігом, знаходять достатню кількість різноманітної їжі, не виходячи на поверхню.

Житлові нори кутори риють біля берегів водойм і лише зрідка користуються підземними ходами полівок або кротів. Закінчується нора кутори великим розширенням — гніздовим кублом, яке кутори вистеляють сухою травою і листям. У березні — квітні, тільки розтане сніг, самка після 24-денної вагітності народжує шестеро-десятеро голих, сліпих, безпомічних малят. Годує їх молоком близько 35 днів. Малята швидко розвиваються і вже в шеститижневому віці починають самостійне життя. Статевозрілими кутори стають у перший рік життя. Розмножуються двічі на рік.

Поїдаючи мальків та ікру риб, кутори завдають шкоди ставковим господарствам, проте це шкода незначна через малу кількість цих звірків. Винищуючи численних комах — шкідників сільського господарства і лісових ділянок, розташованих уздовж узбереж водойм, кутори приносять користь.

Норка європейська

Серед хижих, переважно наземних, звірів підродини куницевих лише один рід — норки — напівводяні тварини. Вони добре пристосувалися до життя в безпосередній близькості до води і частково навіть у воді.

За розмірами (довжина тіла близько 40 см) і будовою тіла норки нагадують свіуд, найближчих родичів — тхорів, але відрізняються від них ознаками, характерними для напівводних звірів.

Тіло норок клиновидне, гнучке, помірно видовжене і дещо сплющене. Голова невелика, з коротконосою сплющеною мордою. Вуха маленькі, широкі, округлі, ледве видно їх з хутра.

Від інших куницевих норки відрізняються і будовою кінцівок, пальці ніг мають шкірясті плавальні перетинки, які особливо розвинені на задніх ногах, де доходять до третьої фаланги.

Під час плавання норка гребе частіше передніми ногами, допомагаючи собі задніми. Коли норка пливе повільно, ,над поверхнею води залишається лише її голова, а при швидкому плаванні видно майже всю спину [2,36].

По суші пересувається спритно і досить швидко, роблячи при цьому граціозні рухи.

Короткий волосяний покрив норки, що рівномірно вкриває її тіло, також пристосований до напівводного життя. Тепле, злегка хвилясте підшерстя вкрите більш рідкою, грубою товстою остю і добре захищає тіло від проникнення води.

Забарвлення волосяного покриву норки одноманітне: брунатно-буре, з блискучими темно-коричневими відтінками. На череві воно непомітно набуває сірувато-бурого кольору. Вуха — світло-коричневі. Верхні і нижні губи, а також підборіддя — білі.

У незначній кількості норки поширені в усіх областях України, але частіше зустрічаються в лісовій зоні

Свої нори будують на підмитих берегах водойм, між корінням кущів і дерев, біля самої поверхні води або трохи вище її рівня, хоч нерідко оселяються і в прикореневих дуплах старих дерев або використовують готові нори водяних полівок, дещо розширивши їх. У цих норах, звичайно на рівні поверхні води, вони влаштовують житлові кубла, добре вистеляючи їх сухою травою, пір'ям, волоссям тощо.

У зимову сплячку норки не впадають, діяльні протягом усього року.

Живляться переважно дрібними водяними тваринами або тими, що зустрічаються поблизу водойм: дрібною рибою, раками, жабами, водяними полівками. Рідше споживають наземних мишовидних гризунів, птахів, їхні яйця, молюсків, комах тощо [7,106].

Самка народжує малят у житловому кублі. Тільки перед родами вона старанно вистеляє кубло м'яким матеріалом, де й перебуває більшу частину часу до народження малят. Наприкінці квітня або на початку травня, у норки (раз на рік), після близько 40-денної вагітності, народжується четверо — семеро малят, які спочатку дуже повільно розвиваються. Прозрівають малята лише в місячному віці. Через два місяці починають виходити з батьками на полювання, а на початку серпня вже ведуть самостійне життя.

Норка — дуже цінний хутровий звір, який дає виключно тепле, міцне і красиве хутро, яке набагато дорожче за хутро інших видів куницевих.

Крім того, цінність норок полягає і в тому, що вони знищують численних шкідників сільського і лісового господарств — мишовидних гризунів, а поїдаючи водяних полівок, вони ще й знищують переносників небезпечних хвороб.

Видра

Серед напівводних хижих звірів фауни України найбільший інтерес як зовнішнім виглядом, загальною будовою, так і способом життя викликає видра, яка дуже відрізняється від усіх інших представників родини куницевих, до складу якої належить.

Видра — звір досить великих розмірів, довжина тіла — понад 90 см. Довгий тулуб видри дуже стрункий і гнучкий. Плеската голова з тупою мордою. Шия не має перехвату біля голови. Очі маленькі, опуклі, містяться ближче до поверхні голови. Вушні раковини короткі, обтічної форми, їх ледве видно з хутра. Під час пірнання вони затуляються складкою шкіри. Ніздрі вузькі, стулюються під час довгого перебування під водою [7,107].

Видра відзначається особливою будовою лап. Вони дуже короткі, але сильні, з помітно вивернутими ступнями, отороченими жорстким волоссям. На лапах є широкі, добре розвинуті плавальні перетинки, що доходять до кінців пальців.

Хвіст міцний, довгий, трохи сплющений з боків, широкий біля основи і звужений у кінці, довший за половину тіла.

На суші видра хоч і зберігає гнучкість тулуба і властиві їй плазуючі, звивисті рухи, подібні до тих, які вона робить під час плавання, але помітно втрачає швидкість і спритність і має вигляд досить незграбного звіра. Пересувається по землі повільно, вигинаючи горбом спину, а її важкий хвіст майже тягнеться по землі.

Забарвлення хутра видри каштаново-буре, на боках трохи рудіше, на черевній частині переходить у біляві, сірувато-бурі тони з жовтуватим відтінком.

Видри широко розповсюджені майже по всій території України, за виключенням деяких лівобережних областей і Криму, але повсюдно вони малочисленні.

Основні місця поселення — багаті рибою річки з численними заводями, береги яких поросли густим чагарником і очеретом, стрімкими берегами, довго незамерзаючими бистринами, перекатами та глибокими ямами.

Особливо часто зустрічаються поблизу підмитих водою берегів або в прозорих, не зарослих водяною рослинністю заплавних озерах.

Живляться видри переважно рибою, найчастіше пліткою, окунями, в'юнами, щуками. У травні — серпні основна їжа їх — раки. Живляться вони також жабами, комахами і насамперед водяними жуками. Рідше споживають водоплавних птахів, їхні яйця і пташенят, а також ссавців, переважно водяних полівок [2,36].

Постійні нори з просторими гніздовими камерами видри влаштовують лише для виведення малят, куди проникають через підводні лази, розташовані на глибині близько 60 см.

Найчастіше в травні, після 9-тиж-невої вагітності, самка народжує двоє — п'ятеро сліпих, майже голих, вкритих ріденьким пушком, дуже дрібних (розміром з мишу) малят. Уже на 9-й день малята прозрівають і починають швидко рости. У шеститижневому віці вони вперше виходять з гніздової камери і годинами граються у воді. У цей час самка поблизу ловить рибу і годує їх. Трохи пізніше малята вже самостійно навчаються ловити раків, жаб, рибу, хоч самка продовжує підгодовувати їх майже всю зиму.

Видра — дуже цінний хутровий звір фауни України, її хутро користується необмеженим попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Корисне значення видри полягає і в тому, що вона живиться переважно водяними комахами — плавунцями, водолюбами, помітно зменшуючи їх шкідливу діяльність на рибні водойми.

Бобер річковий

Бобер — найбільший серед сучасних гризунів звір. Довжина тіла його близько 1 м. За формою тіла бобер дещо нагадує велетенську водяну полівку. Голова велика, трохи сплющена. Очі невеликі, вуха маленькі, їх ледве видно з хутра. Шия без помітного перехвату, коротка, товста.

На верхній і нижній щелепах — по парі масивних зубів — різців, якими бобер може відгризати від стовбурів дерев стружку завтовшки понад пів сантиметра.

Проте найхарактерніша ознака цих гризунів — своєрідний, плескатий, лопатоподібний, потовщений у середній частині хвіст, вкритий великими роговими лусками, між якими рідко ростуть жорсткі волосини. Довжина хвоста до 25 см.

Передні лапи у бобрів короткі і значно слабкіші, ніж задні. Пальці на передніх лапах у основі з'єднані лише зачатковими плавальними перетинками. На задніх — шкірясті перетинки добре розвинені і є основним плавальним органом. Хвіст бобри використовують як кермо під час пірнання [6,540].

Цікаву будову у бобрів має також кіготь на другому пальці задніх лап. Він розділений на дві рухомі половини, які щільно складаються. Цим кігтем бобер користується для вичісування з хутра паразитів.

Забарвлення волосяного покриву від світло- до темно-каштанового і навіть майже чорного. Нижня частина тіла світліша за верхню.

Бобри ведуть дуже потайний спосіб життя. Але наявність бобрів легко встановити за своєрідними слідами їхньої діяльності, яких не залишає жодний інший звір. Це конусоподібне зрізані пеньки осик або вільх з розкиданими навколо них нагризеними трісочками або щітка обгризених пагінців молодого верболозу.

Бобри відрізняються від усіх інших звірів нашої фауни надзвичайно розвиненим будівельним інстинктом. Там, де береги водойм заболочені, де важко вирити нору, бобри живуть у спеціально збудованих спорудах — бобрових хатках, які влаштовують на купинах, вербових корчах тощо. За формою ця хатка нагадує копицю сіна. Це нагромадження гілок дерев і кореневищ водяних рослин, скріплених між собою мулом. Хатка може досягти 3 м у діаметрі й до 1,5 м висоти. Складається з кількох поверхів. Усі входи до неї містяться обов'язково на першому, під. водою. Під час повені, коли вода заливає нижні поверхи, бобри переселяються вище [7,110].

Живляться бобри різноманітною рослинною їжею: молодими пагонами та корою дерев і чагарників, серед яких переважає осика, верба, берест, черемха, ожина тощо. Охоче споживають і різноманітну трав'янисту рослинність — очерет, латаття, таволгу та інші.

Склад їжі змінюється від пори року та місцевих умов. основу їх живлення становлять листя й пагони дерев і чагарників, а також стебла, квітки та інші частини водяної й узбережної рослинності. Восени сильними міцними різцями бобри підгризають стовбури дерев на висоті 30 — 35 см (діаметр цих дерев може бути до 1 м), звалюють їх на землю або у воду і об'їдають на них кору і гілки.

Бобри переважно нічні або сутінкові тварини. Удень вони перебувають у своїх затишних схованках — у хатках або норах. У зимову сплячку не впадають. Звичайно взимку не виходять назовні протягом кількох місяців. Під льодом підпливають до природних кормів або кормових запасів.

На відміну від більшості гризунів бобри малоплодючі звірі. У кінці квітня — на початку травня, раз на рік, самка, після 105-денної вагітності, дає лише один приплід, у якому буває троє добре сформованих, зрячих, опушених густим ніжним хутром малят. Уже через день-два після народження малята плавають, у тритижневому віці вони потроху їдять молоду траву і поступово привчаються до самостійного життя, хоч ще довго (понад два місяці) живляться молоком матері.

Бобри — найцінніші промислові звірі України, їх гарне блискуче хутро, дуже пухнасте й міцне, складається з довгих щільних остьових волосин і ніжного шовковистого підшерстя, що не намокає навіть під час тривалого перебування тварини у воді.

Спеціальні залози в тілі бобрів виробляють пахучу рідину, так званий бобровий струмінь, яку застосовують у парфумерії.

Полівка водяна

Водяні полівки належать до родини мишиних. На відміну від інших видів полівок вони добре пристосувалися до напівводного способу життя, чудово плавають і пірнають на значну глибину.

За своїми розмірами водяні полівки наближаються до хатнього пацюка. Довжина їх тіла досягає 21 см. Але хвіст у них значно коротший, ніж у пацюків, він дорівнює лише половині довжини тіла. Вуха невеликі, ледве видні з хутра. Очі маленькі.

На відміну від наземних полівок у водяних густе підшерстя не намокає у воді. Забарвлення волосяного покриву темно-буре з рудим відтінком. Зрідка трапляються особини майже чорного кольору.

Це типові звірі заплавних річкових долин, мілководних заводей, узбереж, невеликих з повільною течією річок, ставків і заболочених просторів з моховими купинами, зарослими очеретом, осокою, дрібними чагарниковими заростями тощо. Охоче оселяються вони також на заплавних луках і торфових болотах. Лише зрідка, особливо взимку, водяних полівок можна зустріти і далеко від води — на луках, городах, у садах. Крутих і голих берегів річок вони уникають [2,35].

Водяні полівки — нічні тварини; лише зрідка їх можна побачити вдень, особливо коли вони перекочовують на сухіші землі далеко від водойм, і під час повені, коли вони шукають сховища на незатоплених деревах або на купинах, що виступають з води, але після спаду води швидко повертаються до своїх водойм.

Житлові камери водяні полівки влаштовують під землею або на її поверхні — залежно від місцевих умов. Частіше — у підземних неглибоких норах, де лише окремі ходи бувають на глибині близько метра, а решта віднорків — на глибині 15—20 см.

Живляться водяні полівки соковитими частинами найрізноманітніших рослин, особливо прикореневими стеблами та кореневищами очерету і рогозу, корою молодих дерев і чагарників, обгризаючи часто і їх корені. Поблизу сільськогосподарських угідь живляться різними зерновими та овочевими культурами. Натрапивши на дрібних тварин (водяних комах, їхніх личинок, молюсків, мальків риб), а також на яйця птахів, вони охоче поїдають і їх.

Узимку водяні полівки більшу частину часу проводять у норах, живлячись запасами кормів, які заготовляють ще з осені. Це рогіз, шматочки стебел очерету, кореневища, цибулини стрілолисту, а також морква, картопля, буряки тощо. Іноді в пошуках пагінців осоки тварини прокладають від своїх кубел під снігом довгі поверхневі ходи [7,114].

Водяні полівки дуже плодючі тварини. З ранньої весни і протягом усієї теплої пори року і навіть у перші зимові місяці у гніздових кублах, добре вистелених сухим листям і мохом, вони дають до чотирьох приплодів, народжуючи кожного разу від п'яти-дев'яти і до дванадцяти малят. На 10-й день малята прозрівають і відразу починають їсти молоду траву, яку приносить їм у кубло самка. У місячному віці, досягнувши половини довжини матері, молоді полівки залишають нору і починають жити самостійно. На першому році життя здатні вже розмножуватись.

У роки масових розмножень водяні полівки завдають великих збитків, поїдаючи зернові і городні культури, пошкоджуючи картоплю, кукурудзу, моркву та інші овочі.

Під час весняної повені і взимку полівки, оселяючись поблизу садових господарств, завдають великої шкоди, обгризаючи кору й коріння плодових дерев.

Нині шкідливість водяних полівок не дуже помітна. Осушуючи заболочені простори й освоюючи заплавні луки, людина позбавила цих гризунів сприятливих умов для розмноження, і тому кількість їх набагато зменшилась і не спричинює серйозної загрози.