Історія природознавства

План

Вступ

1. Природознавство стародавньої Греції

1.1 Виникнення античної науки

1.2 Перший (іонійський) етап розвитку давньогрецької натурфілософії. Вчення про перщооснови світу

1.3 Другий (афінський) етап розвитку давньогрецької натурфілософії. Виникнення атомістики. Вчення Арістотеля

1.4 Третій (елініський) етап у давньогрецькій натурфілософії. Розвиток математики і механіки

2. Природознавство стародавнього Риму

2.1 Виникнення природничих наук в стародавньому Римі

2.2 Давньоримський період античної натурфілософії

3. Стан природничої науки в епохи Середньовіччя

4. Значення історичних знань про природознавство для сучасної науки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Перщої в історії людства формою існування природознавства була так звана натурфілософія, або філософія природи. Остання характеризувалася чисто умоглядним тлумаченням природного світу в його цілісності. Вважалося, що в її натурфілософській формі відведена роль «науки наук», «цариці наук», тому що вона є умістищем усіх людських знань про навколишній світ, а природничі науки є лише її складовими частинами.

Історія природознавства сягає своїм корінням у сиву давнину, коли люди; на пошуках засобів для існування поглиблювала свої уявлення про оточуючий світ. Це були уривчасті відомості про корисні рослини, про тварин, які були об'єктами полювання або становили небезпеку. Ці відомості постійно нагромаджувалися у зв'язку з прирученням тварин і розвитком землеробства. Перші систематизовані знання про оточуючий світ сформувалися в Давній Греції і Давньому Римі.

Вивчення історії природознавства має досить велике значення та актуальне у всі часи та епохи існування цивілізації.

Мета нащої роботи – з`ясувати особливості розвитку природознавства в епоху античності та середньовіччя.

Головні завдання:

1)         розкрити передумови та особливості виникнення ота розвитку природознавства в стародавній Греції;

2)         охарактеризувати особливості розвитку природознавства в стародавньому Римі;

3)         з`ясувати стан природознавства в епоху Середньовіччя;

4)         визначити місце цих знань для сучасної науки.

В ході проведеної нами обробки наявної інформації були використані такі методи наукового пізнання об`єктивних закономірностей сучасного світу: історично-ретроспективний, описовий, аналіз та синтез, порівняння, узагальнення.

1. Природознавство стародавньої Греції 1.1 Виникнення античної науки

Однак між міфологією і філософією були істотні відмінності. Міф розповідав про те, хто породив усе існуюче, а філософія запитувала, з чого воно виникло. Мислителі Давньої Греції шукали певний перщопочаток, з якого все почалося. Уже в ті далекі часи з'явилися перші уявлення про матеріальність світу. Античні мислителі VI—V ст. до н.е. вважали основою всього сущого воду (Фалес), алейрон — безмежну матерію (Анаксимандр), повітря (Ашксимен), вогонь (Геракліт), атом (Левкіпп, Демокріт). Ця перщостихія, як вони вважали, матеріальна, вічна, саме з неї все виникає. У другій половині VI ст. до н.е. в південній Італії виникла філософська школа, заснована налівлегендарним Шфагором. Близьким за поглядами до піфагорійців був Аякмеон Кротонський (кін. VI — поч. V ст. до н.е.), лікар, астроном, філософ, засновник анатома і фізіології у Давній Греції. Є дані, що саме він уперше почав анатомувати тварин із науковою метою, що дало йому змогу зробити ряд важливих висновків про роль окремих органів. Він визнавав головний мозок зосередженням відчуттів і мислення та з'ясував роль нервів. Відмінності між тваринами та людиною Алкмеон вбачав утому, що тварини володіють лише відчуттями, а людина не тільки відчуває, а й мислить. Умовою нормального функціонування організму, на думку Алкмеона, с рівновага в ньому «сил» — вологого і сухого, теплого і холодного, гіркого і солодкого тощо. Порушення цієї рівноваги (наприклад, надлищок теплоти) призводить до захворювання. Це вчення мало великий вплив на подальший розвиток грецької медицини. Слід зазначити, що Алкмеон належав до тих, хто визнавав безсмертя людської душі [6, 57].

Емпедокл (490—430 рр. до н.е.) усе різноманіття природи зводив до чотирьох вічних «коренів речей» — вогню, повітря, води і землі, які, сполучаючись у різних комбінаціях і співвідношеннях, дають початок тілам природи. Стверджуючи, що живе утворилося з неживого під впливом природних факторів, Емпедокл не міг погодитися з тим, що шляхом самозародження виникли відразу складні речовини. Він вважав, що спочатку утворилися частини складного, які пізніше випадково поєдналися. Це призвело до появи як гармонійних, так і потворних форм. Останні виявлялися нежиттєздатними і вимирали. Організми з вдалими поєднаннями частин продовжували свій рід, розмножуючись. Отже, уже Емпедокл висловлював думку про етапність розвитку складного, виживання та розмноження більш пристосованих тіл. Живлення і ріст живих організмів Емпедокл пояснював прагненням частин до об'єднання з подібними до себе.

Цікаві думки висловив Емпедокл у галузі фізіології та ембріології. Так, він вважав, що слух залежить від тиску повітря, на хрящ вуха, який висить у вусі, як дзвіночок, і коливається при ударі. Головну роль в організмі, на думку Емпедокла, відіграє кров. У наслідок помірного охолодження крові настає сон, а після повного охолодження — смерть. Душа вмирає разом з тілом, оскільки вона є лише кількісним співвідношенням змішаних у тілі елементів. Емпедокл вважав, що зародок утворюється від змішування чоловічого та жіночого сімені, причому стать зародка залежить від температури, за якої він розвивається. Під час розвитку зародка, насамперед, утворюється серце як головний орган життя.

Емпедокя стверджував, що рослини утворилися із землі раніше за тварин. На їх ріст впливало тепло землі подібно до того, як на ріст зародка впливає тепло матки. Різноманіття рослин залежить від того, що вони одержують з ґрунту різні елементи.

Головною передумовою до вивчення анатомії людини була медицина, зокрема хірургія. У Гомера зустрічаються різноманітні медичні та анатомічні терміни. В «Ілліаді» та Одіссеї» є відомості про лікувальні й отруйні рослини.

Розвиток давньогрецької медицини пов'язаний з іменем легендарного Гіппократа (460—377 рр. до н.е.), праці якого є найбільш повним зібранням тогочасних знань у галузі медицини, а також анатомії, фізіології, ембріології. Гіппократ і його послідовники розвивали уявлення про природні причини захворювань, що залежать від зовнішніх умов, стану організму, способу життя. Гіппократ учив: щоб розпізнати хворобу та лікувати її, потрібно базуватися на безпосередньому спостереженні за хворим і узагальненні досвіду. Учений скерував медицину на шлях наукового дослідження хворого та здорового організму, наголошуючи на тому, що вивчення будови тіла людини є перщоосновою медицини.

Гіппократ був творцем учення про чотири рідини тіла — кров, слиз, жовту І чорну жовч, кількісне та якісне співвідношення яких лежить в основі всіх нормальних і патологічних процесів в організмі людини [13,2].

У книгах, що входять до складу так званого «Збірника Гіппократа» (участь у якому самого Гіппократа встановити неможливо), міститься найбільш повне зібрання знань давньогрецьких лікарів у галузі медицини, анатомії, фізіології та ембріології.

Дослідження людського тіла ускладнювалося забороною розтинати людські трупи. Проте анатомічні знання в Греції в часи Гіппократа піднялися на виший щабель, ніж у країнах Стародавнього Сходу. Найкраще був вивчений скелет, а саме: окремі кістки черепа, кістки кінцівок і кістки верхнього поясу. Серед органів черевної порожнини були відомі шлунок, тонкий і товстий кишечник, сальник, нирки, сечовий міхур. Проте про детальну будову цих органів тоді ще майже нічого не знали.

Авторам «Похратового збірника» були відомі шлуночки і передсердя серця, півмісяцеві клапани. Вони розрізняли артерії і вени. Головний мозок розглядався як залоза, оточена двома оболонками. Автори збірника виділяли зоровий, слуховий, блукаючий черепно-мозкові нерви, а також плечовий, міжреберний і сідничний спинномозкові нерви. Один з учених висловлює здогадку про зв'язок мозку не лише зі всією нормальною психічною діяльністю людини (мислення, відчуття, емоції, сон), а й із психічними захворюваннями.

Ембріологічні погляди Гіппократа і його послідовників викладені в книзі «Про сім'я і природу дитини». Від того, яке сім'я — чоловіче чи жіноче — переважає, залежить стать дитини і подібність до одного з батьків. У батьків з певними набутими вадами можуть народитися цілком здорові діти, хоч в інших випадках дитина може успадкувати хворобу батьків. Навколо плода утворюються оболонки і формується пуповина, через яку зародок дихає. Живлення плода відбувається за рахунок крові матері. Автори цієї книги стверджують;що ергами людського плода поступово формуються протягом 30—42 днів, і пропонують переконатися в цьому, спостерігаючи за розвитком курячого зародка шляхом щоденного розтину одночасно підкладених під квочку яєць [13,2].

У ІV-ІІІ ст. до н.е. виникає філософські система Платана (427—347 рр. до н.е.), яка залишила глибокий слід в історії філософи і науки: Біологічні погляди Платана, викладені в діалозі «Тімей», формувалися під впливом його загально-філософських поглядів. Життя, на його думку, почалося на Землі з появою людського роду. Творець світу, «деміург», створив людину як найдосконалішу істоту, найбільш наближену до божественного образу. Усі інші види живих істот виникли від людей як їх недосконалі спотворення. Платан надавав особливого значення головному мозку, який, за його словами, є місцем перебування вищої, безсмертної частини душі. Дві інші частини мають смертну природу і знаходяться відповідно в серці те в області живота.

Засновником античного природознавства справедливо вважається Аристотель (384 — 322 рр. до н.е.) — філософ, учений-енциклопедист, що навчався у Платана в Афінах, був вихователем Олександра Македонського. У 355 р. до н.е. він заснував Лікей, або школу перипатетиків, з натуралістичним ухилом. Він був автором багатьох праць із літератури, політики, логіки, філософії та біології. Загальновідомими, зокрема, є такі трактати, як «Історія тварин», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин».

Найбільший біологічний трактат Аристотеля — це «Історія тварин». Тут після деяких попередніх відомостей про тварин подається опис зовнішньої та внутрішньої будови людини, який є ніби вступом до порівняльно-анатомічного опису тварин. Далі розглядаються статеві відмінності у тварин, різні способи розмноження тварин і окремо — розмноження людини. Аристотель описує терміни спарювання у тварин, розповідає про статеве розмноження і явище партеногенезу (самовільного зародження), про побудову гнізд, відкладання яєць, розвиток пташенят і мальків риб, вагітність. Третій біологічний трактат "Аристотеля: — «Про виникнення тварин» присвячений ембріології тварин і людини. У ньому розглядаються питання, пов'язані з визначенням статі й успадкуванням ознак, виникненням патологій і багатопліддя. Для розуміння біологічних поглядів Аристотеля надзвичайно важливим є четвертий трактат «Про душу». У ньому розглядаються відчуття, що сприймаються органами чуттів, розумова діяльність людини, питання про взаємовідносини між душею і тілом [6,58].

У працях Аристотеля зустрічаються посилання на малюнки, проте самі малюнки не збереглися. Апелюючи до них, Аристотель надзвичайно ясно описав, наприклад, протоки сечостатевої системи ссавців і судини, що з ними пов'язані. Це можливо було зробити лише у випадку анатомічних розтинів.

Аристотель мав уявлення про відмінності між великими . підрозділами тваринного світу і був обізнаний з анатомією, ембріологією і фізіологією таких груп, як ссавці. Він вважав головними ознаками, які характеризують ссавців, наявність у них органів повітряного дихання — легенів і гарячої крові; він знав, що вони живородні, годують малят молоком, а плід прикріплюється до матки пуповиною, органом, який пізніше буде названо плацентою. Аристотель писав також, що жодна з даних ознак, як правило, не зустрічається в риб. Враховуючи це, він відокремив від риб групу тварин, відому під назвою китоподібні (кити, дельфіни). Вважаючи живородіння ознакою, що відрізняє ссавців від риб, Аристотель вказав, що існує група риб — селахе (акули, скати), представники якої народжують живих малят.

Формально Аристотель не залишив класифікації тварин. Проте в його працях у достатній кількості зустрічаються визначення, що дають змогу відтворити те групування тваринних форм, яке можна розглядати як арістотелеву класифікаційну схему. Аристотель поділив тварин на дві групи — енайма (тварини з кров'ю) і анайма (тварини без крові). Енайма складається з живородних (людина, кити, чотириногі) і яйцеродних, або яйцеживородних (птахи, яйцекладні чотириногі, змії, риби). Анайма поділяється на тварин з досконалими яйцями (головоногі молюски, ракоподібні), тварин з яйцями особливої будови (комахи, павуки, скорпіони) і на тварин, що виникають із генеративного слизу самочинно (решта молюсків, голкошкірі). Є відомості, що Аристотель займався не лише зоологією, «батьком» якої його справедливо вважають, а й ботанікою, проте його ботанічні праці не збереглися.

Його учень і послідовник філософ-енциклопедист Феофраст Ерезійський (370-4285 рр. до н.е.) є творцем давньогрецької ботаніки, основи якої викладені в його працях «Історія рослин», «Про виникнення: рослин» та «Про причини рослин». Поряд із народними повір'ями і прикладними відомостями про лікарські рослини, про способи їх збору застосування Феофраст повідомляє також деякі дані про будову і розмноження рослин. Він уперше ввів в обіг терміни «плід», «оплодень», «серцевина». Він розрізняв такі способи розмноження рослин, як самозародження, зародження з насіння, від кореня, від гілки пагона; пасинка. У Феофраста зустрічаються дані про мінливість рослин під впливом різних умов і можливість їх переродження (наприклад пирію у пшеницю). Узагалі, розвиток ботаніки в античні часи проходив Під впливом потреб землеробства та медицини.

Наступний важливий період у розвитку природничих наук, пов'язаний із діяльністю Олександрійської бібліотеки, тривав три останні століття до нашої ери. До нас дійшли лише невеликі фрагменти праць двох учених-лікарів того часу — Герофіла і Еразистрата.

Герофіл вивчав будову людського тіла і порівнював анатомічну будову тварин та людини. Він встановив, що мозок є центром нервової системи. Особливо детально вчений вивчав нервові центри і нерви. Останні він поділяв на такі, що підлягають впливу волі людини, і такі, що не підлягають їй. Герофіл уперше чітко вказав на відмінності між артеріями та венами, зауваживши, що артерії відчутно пульсують, тоді як пульсація вен абсолютно відсутня або ледве відчувається. Герофіл вважається першим греком, який почав препарувати людські трупи [6,58].

Еразистрат встановив відмінності між великим та малим мозком (мозочком). Він звернув увагу на звивини мозку людини і тварини; пов'язав їхню більшу складність у людини з її розвинутим інтелектом. Вважають, що Еразистрату були відомі відмінності між передніми і задніми коріннями спинномозкових нервів. Як і Герофіл, він проводив анатомування людських трупів, а також досліди на злочинцях (у присутності сирійського царя, придворним лікарем якого він був тривалий час).

Після перетворення Єгипту на римську провінцію Олександрійська медична школа проіснувала ще кілька століть, але втратила свій прогресивний характер. Відомі успіхи були досягнуті лише в галузі медичної ботаніки.

Уперше наука в історії людства виникає в Древній Греції в VI в. до н.е. Під наукою розуміється не просто сукупність якихось уривчастих, розрізнених зведень, а визначена система знань, що є результатом діяльності особливої групи людей(наукового співтовариства) по одержанню нових знань. На відміну від ряду древніх цивілізацій (Єгипту, Вавилона, Ассирії) саме в культурі Древньої Греції виявляються зазначені характеристики науки. Саме там виникають перші наукові співтовариства (мілетська школа, платонівська академія, піфагорійці й ін.). При цьому давньогрецькі мислителі були, як правило, одночасно і філософами, і вченими-натуралістами. Їхнього досягнення в математиці, механіці, астрономії навічно ввійшли в історію науки. Це був докласичний етап у розвитку природознавства (класичне природознавство починається значно з XVI-XVII ст., коли будуть закладені основи сучасної науки).

Панування натурфілософії обумовило такі особливості давньогрецької науки, як абстрактність і абстрагованість від конкретних фактів. Кожен учений, що одночасно був і філософом, намагався уявити усю світобудова в цілому, нітрохи не турбуючись про відсутність достатнього фактичного матеріалу про явища природи. Це проявилося, зокрема, у давньогрецької концепції космосу, для якого ж характерний наліт колишніх міфологічних уявлень про світ. Коомоцентризм - важлива характеристика древнегрецької натурфілософії [6,59].

Поняття космосу мало для древніх греків істотно інший, відмінний від нинішнього розуміння зміст. Саме слово «космос» спочатку означало «порядок» і застосовувалося до позначення військового ладу або державного устрою. Разом з тим вже в VI-V ст. до н.е. з`являється розуміння космосу як Всесвіт, як навколишньої світу, як природи. При цьому космос уявлявся древнім грекам як своєрідна проекція живої природи або людського суспільства. Це означало, що образ космосу, що склався в древніх мислителів, наділявся або якостями, властивими істотам (наприклад, розгляд космосу в якості величезного людиноподібного організму),або соціальними якостями, що відбивали соціальні відносини тодішнього суспільства.

Як у Всесвіті (космосі) давньогрецька філософія виявляла людину, так і в людині вона побачила Всесвіт. Космос був як би макролюдиною, а людина - це мікрокосм. Така точка зору приводила до висновку про злиття людини і Всесвіту. Людина виступає як частина загального космічного цілого. У ній втілені всі ті сили і «стихії», що утворюють космос.

Уявлення про «стихії» як основний, найпростіший початок (елементи), з яких складається космос, виникло уже на першому етапі становлення античної натурфілософії.