Емоції як один з ведучих механізмів регуляції цілеспрямованої поведінки людини

3.4 Емоції як один з ведучих механізмів регуляції цілеспрямованої поведінки людини

Відповідно до інформаційної теорії, запропонованої П. В. Симоновим (1969), емоції є регуляторами поведінки. Поведінкова реакція визначається наявністю потреб і можливістю їхнього задоволення. Сигнали, що надходять із зовнішнього середовища, оцінюються з погляду імовірності їхнього використання як засоби задоволення актуальних потреб (сигнали з малою і великою імовірністю задоволення потреб).

Структурна організація і регуляція емоційної реакції змінюється в залежності від рівня еволюційного розвитку тварин і людини.

Спостереження за поведінкою людини і тварин, а також результати досліджень (зокрема, із самоподразненням мозку) свідчать, що позитивні емоції, навпаки, примушують організм діяти після того, як вітальні (біологічні) потреби вже задоволені. Тому поведінка живих істот спрямована на мінімізацію впливів, здатних викликати негативні емоції, і на максимізацію позитивних емоційних станів, коли багато зусиль витрачається для того, щоб активно підтримати потреби, що стали причиною позитивної емоції. Але в реальних умовах існування цілком позбутися негативних емоцій і довести до максимуму позитивні неможливо. От чому, згідно з "правилом середнього рівня", організм однаково намагається уникнути сильного мотиваційного збудження і зменшити мотивації нижче визначеної границі (Симонов П.В., 1975; 1981).

Відповідно до концепції П. К. Анохіна, емоції є своєрідними критеріями корисності результату дій. Негативні емоції викликаються незадоволеною потребою. Досягнення корисного результату завершується позитивною емоцією. Будь-яка емоція приводить до мобілізації резервних сил організму, підвищує можливість досягнення позитивного пристосувального результату.

Таким чином, у схемі поведінкового акту емоції займають цілком визначене місце (рис.2.). Вони беруть участь у формуванні функціонального стану людини, коректуванні мотивації, оцінці результатів поведінки, є своєрідним підкріпленням діяльності.

Рис. .2. Схема поведінкового акту (по П.К.Анохіну, 1968, зі змінами і нашими доповненнями): 1, 2, 3, ... п — етапи дії, 3 — емоції

Негативні емоції викликають реакцію напруги (стресу) І зв'язаного з нею комплексу фізіологічних перебудов адаптивного характеру. Стресорами можуть стати і сильні позитивні емоції. Відомі випадки, коли надмірна радість закінчувалася трагічно. Так, Діагор раптово вмер при звістці про перемогу трьох його синів на олімпійських іграх. Зрозуміло, трагічний результат від дії сильних негативних емоцій більш імовірний, ніж від позитивних.

Ступінь виразності і зовнішнього прояву емоцій у людини знаходиться під вольовим контролем кори великих півкуль. Однак їхній вегетативний компонент регулюється на рівні підкіркових ядер і гіпоталамуса. У цілому гіпоталамус може бути названий вищим підкірковим центром регуляції вегетативних компонентів усіх складних форм діяльності людини.

Такі явища, як настрої й емоції, а також склад особистості в цілому також залежать від активності кори великих півкуль, але лежачі в їхній основі механізми не з'ясовані. Ці прояви, так само як і інші види діяльності вищих мозкових центрів, знаходяться під сильним впливом фізіологічного стану організму. На стан психіки може різко вплинути, стан шлунка, різні гормони (наприклад, у багатьох жінок перед самою менструацією і під час неї бувають періоди надзвичайної депресії, а менопауза дуже часто супроводжується глибокими емоційними і психічними розладами).

Перша фізіологічна спроба пояснити емоції людини належить І. М. Сєченову, який вважав, що емоції — це "рефлекси з посиленим кінцем у їхній останній третині". Важливе значення мали дослідження І. П. Павлова, що зв'язал появу емоцій з переробкою динамічних стереотипів, що супроводжувалася важкою «нервовою працею». І. П. Павлов пояснив появу емоцій легкістю чи труднощами протікання нервових процесів [17]. Було встановлено, що, якщо викликати збудний процес, а потім обмежити його гальмівним, це завжди створює негативні емоції.

Павловські погляди на механізм емоцій одержали розвиток у біологічній теорії емоцій П. К. Анохіна (1964) і інформаційної теорії емоцій П. В. Симонова(1970).

3.5 Практичне застосування теорії емоцій у фізичній активності

Як використовувати отриману інформацію у практичній діяльності?

Для цього необхідно:

1). визначити оптимальне поєднання емоцій, пов'язаних із збудженням, необхідне для забезпечення оптимальної фізичної активності;

2). з'ясувати, як взаємодія особистісних і ситуаційних факторів впливає на збудження, тривожність і фізичну активність.

3). визначити ознаки підвищеного збудження і тривожності у спортсменів і людей, що займаються фізичною культурою;

4). враховувати індивідуальні особливості своїх підопічних;

5). розвивати впевненість у своїх силах у спортсменів (учнів) для того, щоб допомогти їм справлятися з підвищеним стресом і тривожністю.

6). навчання і виховання засновувати переважно на позитивних моментах і емоціях;

7).навчити студентів-спортсменів прийомам автотренінгу (психотренінгу).Важливе визначення найбільш оптимальних емоцій, пов'язаних зі збудженням. Один з найбільш ефективних способів допомогти людям досягти найвищого рівня фізичної підготовки полягає в тому, щоб пояснити їм, як емоції, пов'язані зі збудженням, можуть привести до піка фізичної активності. Після цього використання різних психологічних стратегій (наприклад, ідеомоторних актів) може допомогти спортсмену навчитися правильно керувати збудженням.

Не менш важливе усвідомлення взаємодії особистісних і ситуаційних факторів. Це більш ефективний прогностичний фактор збудження, стану тривоги і рівня фізичної активності, ніж облік цих факторів окремо.

Велике практичне значення має потреба виявлення спортсменів, що відчувають (переносять) значний стрес і хвилювання, хоч зробити це не так просто. Тут потрібно якнайкраще вивчити своїх підопічних.

Дуже важливо використовувати індивідуальний підхід до тих, що займаються. Іноді рівні збудження І стану тривоги необхідно знизити, іноді підтримати, а іноді — підвищити. Тренер і викладач повинні знати, коли і кому із спортсменів, студентів необхідно підвищити, знизити чи підтримати даний рівень збудження і стану тривоги. Для цього необхідно знать індивідуальні особливості кожного, що займається, уміти «читати» поточний рівень стану тривоги і відповідним чином поводитися зі спортсменом.

Найбільш ефективний метод допомогти людям навчитися контролювати стрес і тривожність — розвиток у них впевненості у своїх силах. З цією метою використовують створення позитивного середовища і виховання конструктивного відношення до успіхів, помилок і невдач. Необхідно навчити тих, що займаються розглядати помилки як «цеглинки для побудови успіху» (Smoll, Smith, 1979). Ніхто не одержує задоволення від помилок, однак якщо ви розстроюєтеся через помилку, те це велика помилка.

Ефективним підходом до збільшення впевненості у своїх силах є створення позитивного середовища (оточення).

Емоції людини мають безпосереднє відношення до зворотного зв'язку, підкріплення і внутрішньої мотивації.

Людям необхідний зворотний зв'язок. Тим, хто займається фізичною культурою та спортом необхідне підбадьорливе поплескування по плечу, слова схвалення, доброзичлива посмішка, фото-, кіно- чи відеокамера, які фіксують його вмілі дії й урочисті моменти перемог та ін.

Щоб створити середовище, що сприяє росту майстерності спортсменів, фахівці використовують різні методи мотивації, засновані на принципах підкріплення, формують адекватні емоційні реакції, ґрунтуючись на теорії емоцій. Підкріплення являє собою використання заохочень і покарань для збільшення чи зниження імовірності виникнення подібної реакції в майбутньому. Принципи підкріплення відносяться до найбільш вивчених і використовуваних у психології. їхні корені закладені в теоріях зміни поведінки і вироблення оперантних рефлексів [40]. Імовірно, підкріплення відіграє немаловажну роль і в нерефлекторному поводженні [49]. Відомий теоретик Б.Ф. Скіннер (1968) вважає, що навчання цілком засноване на принципах підкріплення: "Навчання являє собою використання різних підкріплювальних факторів у процесі підготовки тих, що займаються. Без навчання вони учаться в природному середовищі, однак викладачі, використовуючи різні фактори підкріплення, сприяють підвищенню ефективності навчання, стимулюють появу поведінки, що у противному випадку розвивалася б дуже повільно, а також домагаються розвитку поведінки, яка у противному випадку взагалі б не виникла»[40].

Поведінка підкріплення базується на двох головних принципах:

1). Якщо виконання чого-небудь приведе до гарних (чи бажаних ) наслідків (позитивне підкріплення), люди, як правило намагаються повторити дану поведінку для одержання додаткових позитивних результатів.

2). Якщо виконання чого-небудь приводить до неприємних наслідків (негативне підкріплення), люди, як правило, намагаються не повторювати даної поведінки, щоб уникнути більш негативних наслідків.

Перший принцип супроводжується переважно позитивними емоціями, а другий — негативними.

Принципи підкріплення і їхнє емоційне забарвлення досить складні, оскільки люди: а) по-різному реагують на той самий підкріплювальний фактор; б) не завжди здатні повторити бажану поведінку; в) не завжди хочуть повторити небажану поведінку; г) у різних ситуаціях одержують різні підкріплювальні фактори. До цього варто додати вікові й індивідуальні особливості індивіда й особистості (властивості нервової" системи, темпераменту, характеру, стилю виховання і життя й ін.). Принципи підкріплення більш складні, ніж може здатися. Навіть узагальнюючий принцип "батога і пряника" дуже не простий у застосуванні. Розрізняють позитивні і негативні підходи до впливу на поведінку.

У позитивному підкріпленні поведінки варто випливати деяким правилам: 1) вибору ефективних підкрїплювальних факторів (винагорода повинна відповідати потребам тих, хто його одержує (щоб вибрати адекватну винагороду, необхідно знати смаки людей, з якими ви працюєте); 2) вибору часу і частоти підкріплень (ефективність підкріплення багато в чому залежить від правильного вибору часу (коли доцільно підкріпити) і частоти підкріплення (як часто заохочувати); 3) вибір поведінки для заохочення (наприклад, заохочення поступового прогресу, правильного виконання (а не тільки результату), заохочення зусиль, ведення чесної гри й ін.); 4) забезпечення інформації про результати (використовувати переваги знання результатів, видів оцінки результатів); 5) забезпечення реального зворотного зв'язку (зворотний зв'язок повинен бути реальним і відповідати визначеному поводженню).

Негативне підкріплення Іноді просто необхідно, щоб викорінити небажану поведінку. Однак позитивне підкріплення повинне бути домінуючим методом зміни поведінки (приблизно на 80-90 %).

Систематичне використання основних принципів позитивного і негативного підкріплення для досягнення бажаної поведінки І викорінювання небажаного має різні назви в літературі по спортивній психології: ймовірнісне керування (Siedetop, 1980), поведінкове тренування (Marti, Lumsden, 1987), модифікація поведінка (Donahuue, 1980).

Учителю фізичної культури, тренеру необхідно враховувати всі можливі види підкріплень, а також знати, як кожен, що займається, їх оцінює (інтерпретує).

Для контролю рівня збудження (тривожності) використовують прогресивне (м'язове) розслаблення, контроль дихання, реакцію релаксації (заспокоює думки, сприяє концентрації уваги і зниженню м'язової напруги), автогенне тренування (метод самогіпнозу), систематичну десенситизацію (несприйнятливість), біо-обернений зв'язок (допомагає краще усвідомити реакції автономної нервової системи і згодом контролювати їх), когнітивно-афективне тренування зняття стресу. Для підвищення рівня збудження використовують ідеомоторні акти, музику, позитивні висловлювання, частішання дихання.

Методи чи усунення зниження стану тривожності допомагають справитися з джерелами стресу в різних, у тому числі і неспортивних ситуаціях.

Кожен спортсмен повинен підібрати метод, який більше всього йому підходить. Щоб у досконалості опанувати ним, необхідно регулярно займатися, включаючи відпрацьовування методів регуляції збудження в процесі тренувальних занять.

Процес психічної підготовки спортсмена до змагань характеризується поняттями візуалізації, психічної репетиції, ідеомоторного акта, психічного тренування. Немаловажне значення в регуляції стану і поведінка шляхом формування визначених емоцій мають представлення (уявні образи). Власне кажучи представлення — це форма імітації ( чи створення відтворення досвіду в розумі), вони подібні реальному сенсорному відчуттю, що здійснюється в мозку. Завдяки представленням можна створити попередній позитивний досвід чи "намалювати" абсолютно нові дії (моделі), щоб психологічно підготуватися до виступу. При цьому намагаються задіяти якнайбільше відчуттів, а також відтворити чи створити їх емоційний тон, зв'язаний із завданням, яке намагаються виконати. Крім використання відчуттів дуже важливо навчитися прив'язувати різні емоційні чи стани настрій до досвіду, що представляється. Відтворення емоцій (тривожність, гнів, радість чи біль) на підставі представлень дозволяє контролювати ці стани [40].

Сутність дії представлень пояснюють психонейром'язова теорія програмування м'язів до дії (Carpenter, 1894), теорія символічного засвоєння чи розуміння структур руху (Sackett, 1934), гіпотеза психологічних умінь і навичок. Відповідно до різних теорій представлення діють шляхом активізації м'язів, утворення психологічного проекту чи поліпшення інших психологічних умінь і навичок. Усі три теорії мають певні підтвердження. Це дозволяє вважати, що представлення діють різними способами і сприяють як фізичному, так і психологічному програмуванню спортсмена.

Представлення — це уміння, яке можна розвинути за допомогою тренувань. Розрізняють внутрішні і зовнішні представлення. Важливо не стільки те, який тип представлення використовує людина, скільки забезпечення чітких, ясних і контрольованих образів. Представлення включають не тільки зір, але і кинестетичні, тактильні відчуття і нюх.

Представлення використовуються для підвищення концентрації уваги, розвитку впевненості, тренування спортивних навичок і умінь, тренування стратегії, зняття болю і лікування травм, контролю емоційних реакцій. Представлення можна використовувати практично в будь-який час, але найбільш доцільно їх використовувати: а) перед тренувальним заняттям і після нього; б) до і після змагання; в) у перерві між вправами під час тренувального заняття чи змагання; г) у вільний час; д) у процесі відновлення після травми.

На характер емоцій впливає впевненість. Вона підсилює позитивні емоції, підвищує концентрацію уваги, впливає на цілегадання, стратегію змагання, психічні рушійні сили, підвищує зусилля. Успішність спортивної діяльності забезпечується оптимальною впевненістю (відсутність упевненості, як втім і надмірна упевненість, негативно позначаються на результативності).

Концептуальна модель самоефективності (Albert Bandura, 1977, 1986), що поєднує поняття впевненості і експектацій, сприйняття здатності успішно виконати завдання є найбільш використовуваною теорією для вивчення впевненості в області рухової активності і спорту. Самоефективність є загальним когнітивним механізмом, що обумовлює мотивацію, поведінку й емоції. Прогнозувати чи визначити самоефективність можна на підставі чотирьох основних джерел інформації: 1) спортивних досягнень; 2) непрямого досвіду (моделювання); 3) вербальних переконань; 4) емоційного збудження [40].Упевненість містить у собі наші думки, відчуття, мотивацію, емоції і дії. Оскільки ці фактори тісно взаємозалежні, дуже важливо, щоб упевненість була присутня їм. Рівні впевненості можуть коливатися, однак потрібно завжди вірити в себе і свої можливості.

Позитивні емоції можуть бути забезпечені тільки адекватним рівнем потужності функціональної системи, відповідальної за адаптацію. З іншого боку, моделювання позитивного емоційного стану може зробити неоціненну послугу в уторуванні шляху до успіху, виконуючи роль орієнтира.

Позитивні емоції можуть бути забезпечені тільки адекватним рівнем потужності функціональної системи, відповідальної за адаптацію. З іншого боку, моделювання позитивного емоційного стану може зробити неоціненну послугу в уторуванні шляху до успіху, виконуючи роль орієнтира (маяка).

Настрій, як правило, визначають як стан емоційного збудження різної (непостійної) спрямованості і тривалості. Фізичні навантаження аеробної спрямованості, такі як біг, плавання Й аеробні танці, зв'язані з більш позитивними змінами настрою, ніж навантаження анаеробного характеру. Фізичні навантаження невеликої інтенсивності (наприклад, ходьба, оздоровчий біг підтюпцем) пов'язані з більш позитивними змінами настрою, ніж навантаження високої інтенсивності.

Відповідно до гіпотези ендорфінів, фізичне навантаження сприяє виділенню ендорфинів, що можуть викликати почуття ейфорії. Почуття ейфорії являє собою, як правило, стан, у якому зненацька виникає відчуття підвищеного задоволення, сприйняття природи і розширення границь часу і простору.

Позитивне звикання до фізичних навантажень означає позитивний вплив на людину (як із психологічної, так і з фізіологічної точок зору) регулярних фізичних занять. Негативне звикання до фізичних навантажень характеризується залежністю від фізичного навантаження. Звикання може привести до ряду проблем на роботі, вдома, у спілкуванні з іншими людьми. Неможливість виконувати фізичні навантаження може викликати значну депресію.

Роль фізичних навантажень у підвищенні психічного здоров'я" усе більше зростає. Вони, як правило, позитивно впливають на ряд факторів, наприклад: сприяють підвищенню самооцінки, впевненості в собі, а також поліпшують розумові процеси, формують позитивний емоційний стан. Незважаючи на те, що причинно-наслідковий взаємозв'язок виявити не удалося, проте регулярні фізичні заняття зв'язані зі зниженням стану тривоги і депресії, формуванням позитивних емоцій. Фізичні навантаження достатньої тривалості й інтенсивності дають позитивні психологічні ефекти, що виявляються в психічному благополуччі. Оскільки фізичні навантаження взаємозалежні з позитивними психічними змінами, їх широко використовують як доповнення до традиційних методів терапевтичного впливу. Фізичні навантаження можуть бути засобом профілактики захворювань, обумовлених стресовими ситуаціями, особливо в людей з високою психологічною витривалістю.

Високоінтенсивні фізичні навантаження невеликої тривалості підвищують розумову діяльність і емоційний фон, на відміну від інтенсивних навантажень великої тривалості, що роблять негативний вплив, якщо тільки спортсмен не відрізняється дуже високим рівнем фізичної підготовленості. Оздоровчий біг може бути ефективним доповненням до традиційних методів психотерапії, що забезпечує підвищення функції серцево-судинної і дихальної систем, контроль за масою тіла, формування позитивних емоцій і життєвого підкреслювати позитивний вплив фізичних навантажень на фізіологічний і психологічний статус людини (як Індивіда і як особистості), а також забезпечувати відповідні умови, що стимулюють людей, що ведуть малорухомий спосіб життя, до занять фізичною культурою.

ВИСНОВКИ

1.   Цілеспрямована поведінка людини завжди мотивована і носить адаптивний характер.

2.   У регуляції цілеспрямованої поведінки людини емоції грають цілком визначену і дуже важливу роль як один з ведучих механізмів (поряд з мотивацією).

3. Принципами відношення до емоцій як ведучому механізму регуляції цілеспрямованої поведінки людини на нашу думку, очевидно, є: 1) пізнаванності; 2) відношення; 3) імовірность; 4)системность; 5)цілісность; 6) індукція; 7) зворотній зв'язк; 8) видово спільність; 9)індивідуальності; 10) навчаємість; 11) керованость; 12) цінність; 13) гуманность.

3.   Фізіологічним субстратом емоцій по існуючих уявах є лімбічна система, гіпоталамус, деякі ядра таламуса, середнього мозку, ретикулярна формація і кора великих півкуль (поясна звивина, гіппокамп й Ін.).

4.   Багатофакторність і полімодальність емоцій значно ускладнюють вивчення їхніх особливостей у дітей шкільного віку.

5.   Багатофакторність і полімодальність емоцій значно ускладнюють вивчення їхніх особливостей у різних категорій населення.

6.   Характерні особливості емоцій дітей середнього шкільного віку: 1) висока емоційна збудливість аж до запальності; 2) стійкість емоційних переживань; 3) суперечливість почуття; 4) переживання що до зовнішньої самооцінки; 5)емоційна єдність з групою, вчителем; 6)залежність від впливу товаришування різної полярності; 7) з`являється почуття власної гідності і самоповаги.

7.   Педфак тори уроку фізкультури полярної емоційної спрямованості: позитивні: цікавість, розуміння, захоплення, радість, турбота, співчуття; негативні: нерозуміння, байдужість, невміння, сором`язливість, страх.

8. Вивчення ролі емоцій у регуляції цілеспрямованої поведінки має значення як для теоретичного осмислення (пізнання), так і для практичного застосування отриманих знань (керування поведінкою). Цим визначається відношення до емоцій як до об'єкта і засобу регуляції і керування.

Список використаних джерел

1.   Амосов М.М. Роздуми про здоров'я: Пер. з рос. — К.: Здоров'я, 1990. — 168 с.

2.   Анохин П.К. Узловые вопросы теории функциональной системы. — М.: Наука, 1980. — 196 с.

3.   Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. — М.: Медицина, 1975. — 446 с.

4.   Бабский Е.Б. и др. Физиология человека. —М.: Медицина, 1966. — 656 с.

5.   Бехтерева Н.П. Нейрофизиологические аспекты психической деятельности человека. — Л.: Медицина, 1974.— 151 с.

6.   Биологическая кибернетика: Учеб. пос. для вузов /Под ред. А.Б. Когана. М.: Высш. шк., 1977. — 408 с.

7.   Бойко Е.И. Мозг и психика. (Физиология, психология, кибернетика). — М.: Просвещение, 1969. — 191 с.

8.   Браславец М.Е., Гуревич Т.Ф. Кибернетика. — К.:Вищашк., 1977. —325с.

9. Вилли К., Детье В. Биология. — М.: Мир, 1975, — 822 с. 10.Виноградова О.С. Гиппокамп и память. — М.: Наука, 1975. — 333 с. 11.Громова Е.А. Эмоциональная память и ее механизмы. — М.: Медицина, 1980.—179 с.

12. Дмитриев А.С. Физиология высшей нервной деятельности. — М.: Высш. шк., 1974. —154 с.

13. Ермолаев Ю.А. Возрастная физиология: Учеб. пособ. для студ. пед. вузов. М.:Высш. шк., 1985. —384 с.

14. Ильин Е.П. Психофизиология физического воспитания: (Факторы, влияющие на эффективность спортивной деятельности). Учеб. пос. для студ. пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1983. — 223 с.

15. Коган А.Б. Основы физиологии высшей нервной деятельности: Учеб. для биол. спец. вузов. —М.: Высш. шк., 1988. — 368 с.

16. Козин А.П. Психогигиена спортивной жизни. — К.: Здоров'я, 1985. -128с.

17. Котляр Б.И Пластичность нервной системы: Учеб пособие. — М.: Изд-во МГУ, 1986. —240 с.

18. Краткий психологический словарь /Сост. Л.А. Карпенко. Под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. — М.: Политиздат, 1985. — 431 с.

19. Крутецкий В.А. Психология: Уч. для уч. пед. училищ. — М.: Просвещение, 1980. — 352 с.

20. Кучеров І.С. Фізіологія людини і тварин: Навч. пос. — К.: Вища.шк. 1991. 327 с.

21. Кучеров І.С, Шабатура М.Н., Давиденко І.Фізіологія людини. — К.: Вища шк. — 1981. — 408 с

22. Кэндел Э. Клеточные основы поведения. — М.: Мир, 1980. — 598 с.

23. Милнер П. Физиологическая психология. — М.: Мир, 1973. — 643 с.

24. Нормальная физиология /Под ред. А.В. Коробкова. - М.: Высш. шк., 1980.— 560 с.

25. Общая физиология нервной системы: Руководство по физиологии /Под ред. Л.В. Крушинского. — Л.: Наука, 1979. — 716 с.

26. Павлов И. П. Полн. собр. соч., изд. 2-е, т. Ш, кн. 2. М.—Л.: Изд-во АН СССР, 1951. —С. 27.

27. Патологическая физиология /Под ред. Н.Н. Зайко. — К.: Вища шк., 1985. 575 с.

28. Платонов В.Н. Адаптация в спорте. — К.: Здоров'я, 1988. — 216 с.

29.Платонов В.Н. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. — К.: Олимпийская литература, 1997. — 583 с.

ЗО. Прибрам К. Языки мозга. Экспериментальные парадоксы и принципы нейропсихологии/Под ред. А.Р. Лурия. — М.: Прогресс, 1975. — 464 с.

31. Руководство по физиологии. Физиология высшей нервной деятельности: в 2 ч. — М.: Наука, 1971. — Ч. 2. — 389 с.

32. Симонов В.П. Вхзаимодействие доминанты и условного рефлекса как функиональная единица поведения //Успехи физиол. наук. — 1983. — Т. 14. №3. —С. 14-23.

33. Симонов В.П. Высшая нервная деятельность человека. Мотивационно - эмоциональные аспекты. — М.: Наука, 1975. — 173 с.

34. Симонов В.П. Категория потребности в общебиологическом и психосоматическом аспектах //Журнал высш. нервн. деятельности. — 1982. Вып. 6. —С. 1020-1025

35. Симонов В.П. Теория отраженния и психофизиология эмоций. — М: Наука, 1970.—40 с.

36. Симонов В.П. Эмоциональный мозг. — М.: Наука, 1981.— 211 с.

37. Системные аспекты нейрофизиологии поведения /Отв. ред. К.В. Судаков. М.: Наука, 1979. —301с.

38. Спортивная медицина: Учеб пос. для ин-тов физ. культ. /Под ред. В.Л. Карпмана. — М.: ФиС, 1987. — 304 с.

39. Судаков К.В. Биологические мотивации. — М: Медицина, 1971. — 302 с.

40. Уэйнберг Р.С, Гоулд Д. Основы психологии спорта и физической культуры. — К.: Олимпийская литература, 1998. — 335 с.

41. Фейгенберг И.М. Мозг. Психика. Здоровье. — М.: Наука, 1972. — 111с.

42. Физиология вегетативной нервной системы: Руководство по физиологии Под ред. О.Г. Баклаваджияна. — Л.: Наука, 1981. — 750 с.

43. Физиология поведения. Нейробиологические закономерности: Руководство по физиологии /Под ред. А.С. Батуева. — Л.: Наука, 1987. —735

44. Физиология человека /Под ред. Г.И. Косицкого. — М.: Медицина, 1985.— 560 с.

45. Фомин Н.А. Физиология человека: Учеб. пос. для студ. фак. физ. восп. пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1982. — 320 с.

46. Функциональные системы организма /Под ред. К.В. Судакова. — М.: Медицина, 1987. — 432 с.

47. Хрипкова А.Г. Возрастная физиология: Учеб. пос. для студ. небиол. спец. пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1978. — 287 с.

48. Чайченко Г.М. Основи фізіології вищої нервової діяльності. — К.:Вищшк. Головне вид-во, 1987. — 180 с.

49. Чайченко Г.М. Фізіологія вищої нервової діяльності: Підручник. — К.: Либідь, 1993. —218 с.

50. Чайченко Г.М., Харченко П.Д. Физиология высшей первой деятельности. К.:Вищашк., 1981. — 296 с.

51. Швырков В.Б. Нейрофизиологическое изучение системных механизмов поведения. — М.: Наука.