Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін та при неможливості виконання

3.4 Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін та при неможливості виконання

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

У ч. І ст. 204 йдеться про новацію господарських зобов'язань, тобто про заміну одних зобов'язань іншими між тими самими сторонами. Новація досить детально розроблена у теорії як категорія цивільного права. Втім, наявні розробки і дослідження з цього приводу можуть бути застосовані до новації як до категорії і господарського права. Так, для новації характерні такі ознаки:

о наявність домовленості сторін щодо припинення первісного

зобов'язання і заміни його іншим;

о припинення первісного зобов'язання;

о припинення всіх додаткових зобов'язань;

о виникнення між тими самими сторонами нового зобов'язання;

о нове зобов'язання своїми істотними умовами відрізняється

від первісного зобов'язання (предмет, підстава тощо);

о первісне зобов'язання було діючим (не визнавалося не

дійсним, неукладеним тощо).

Слід зауважити, що новація господарського зобов'язання може потягнути за собою відповідні податкові наслідки. Так, заміна купівлі продажу на бартер істотно змінює умови оподаткування, впливає на час виникнення податкового кредиту, на формування валових витрат.

У ч. 2 ст. 204 розглядаються ситуації, коли боржник і кредитор поєднуються в. одній особі. Подібне можливе, наприклад, якщо емітент вилуплює власний вексель. Наступні розрахунки за допомогою цього векселя поновлюють вексельні зобов'язання емітента.

Стаття 205 ГКУ визначає положення стосовно припинення господарського зобов'язання у разі неможливості виконання, а саме:

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не перед бачено законом.

У разі неможливості виконання зобов'язання – повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим на слідкам повинна негайно повідомити про це управлену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону.

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням.

У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб'єкта господарювання – банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі.

Висновки

Господарські зобов'язання – це правовідносини, згідно яких одна сторона (кредитор) зобов'язується забезпечити своєчасне виконання робіт, надання послуг, передачу інших предметів угоди/ а інша сторона (боржник) – виконати обумовлені або нормативно-визначені вимоги кредитора.

Зобов'язання як правове поняття складається з декількох елементів: суб'єкти зобов'язання, правовідносини між ними та його зміст. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового відношення, може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником.

Відповідно до ст. 173 ГКУ – господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну, дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Кодекс вводить поняття господарського зобов'язання як одного з головних механізмів встановлення і регулювання стосунків між учасниками господарських відносин. Поняття господарського зобов'язання фактично є новелою у чинному законодавстві України. Дотепер зобов'язання і зобов'язальне право взагалі традиційно розглядалися більшістю дослідників лише у контексті цивільного права.

Слід виділити, що існують види господарських зобов'язань:

Майново-господарські зобов'язання

Організаційно-господарські зобов'язання

Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. В формі договору здійснюється отой величезний товарообіг в суспільстві, його роль ще більше зростає в умовах ринкової економіки. Саме завдяки цій ролі договору і як підстави виникнення зобов'язань, і як основного правового інструменту (форми) обороту товарів та надання послуг слід розглянути основні положення про цивільно-правовий договір.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірці договори), а у визначених законом випадках – затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Виконання є одним із засобів припинення зобов'язання (ч. 1 ст. 202, ст. 203).

Можна виділити два головних принципи виконання господарських зобов'язань – належного виконання і реального виконання. У застосуванні до господарських зобов'язань вони конкретизуються у понятті договірної дисципліни.

Принцип належного виконання за змістом тотожний аналогічному принципу у цивільному праві. За цим принципом учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Принцип реального виконання – логічне продовження принципу належного виконання. На думку авторів підручника «Хозяйственное право», цей принцип означає недопустимість заміни грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків та виплати неустойки того, що повинен виконати боржник (ч. З ст. 193). Якщо боржник відмовляється від виконання певних дій, кредитор має право виконати ці дії самостійно за рахунок боржника.

Дотримання принципу належного виконання зобов'язань можливе, якщо сторони виконують такі умови.

Виконання господарських зобов'язань насамперед регулюється ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ. При виконанні господарських зобов'язань учасники господарських відносин повинні дотримуватися вимог, що закріплені у чинному законодавстві (не лише закону), а також у договорі.

Чинне законодавство встановлює обов'язкові вимоги до документів, що мають о стверджувати виконання господарських зобов'язань. Ці вимоги за змістом можна класифікувати так:

•    встановлення обов'язкових реквізитів документів;

•    встановлення обов'язкової форми.

Загальні вимоги до всіх вказаних документів встановлені у ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Тут вказані документи розглядаються як первинні документи, що фіксують пакти здійснення господарських операцій. До обов'язкових реквізитів первинних документів Закон включає:

•    назву документа (форми);

•    дату і місце складання;

•    назву підприємства, від імені якого складено документ;

•    зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

•    посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

•    особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка «рала участь у здійсненні господарської операції.

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнай ця недійсним за рішенням суду.

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема у і здою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонам;,: що така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не перед бачено законом.