2. Класифікація доказів та їх джерел

Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають зна­чення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).

Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, вис­новок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судо­вих дій, протоколи з відповідними додатками, складени­ми уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обґрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.

В юридичній літературі вживають поняття доказуван­ня, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у по­няття доказування.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізня­ється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь суджен­ня за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суд­жень». Доказ складається з трьох елементів:

— тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

— аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

— демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в логічному розумінні теж ши­роко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, ух­вал, вироків).

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які йдеться в законі, не знайшло одностай­ного розв'язання в юридичній літературі. Одні вчені вва­жають, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це й те, й інше. Розуміння «фактичних да­них» як відомостей про факти, обставини справи, що одернуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесу­альних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слуш­ним. Факти — це події, явища дійсності, які не можна приєднати до справи». Через те при доказуванні в кри­мінальній справі слідчий, прокурор і суддя оперують відо­мостями про ці події та явища дійсності, зафіксованими в показаннях допитаних осіб, документах та інших джере­лах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході проваджен­ня слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесу­альними доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в установленому законом поряд­ку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Чітке й послідовне розрізнення доказів, як відомостей про факти, обставини, та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, таким, що по­вністю відповідає закону і потребам практики. Наприк­лад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувально­го висновку слідчий зобов'язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки зло­чину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують та пом'якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК), а у мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).

Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає
доказуванню:

а) прямі;

б) непрямі.

2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшу­ють відповідальність:

а) обвинувальні;

б) виправдувальні.

3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класи­фікуються як докази, так і їх джерела):

а) первинні;

б) похідні.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив ме­талевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шап­ку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непря­мими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пре­д'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій до­вести, що вони мають відношення до події злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе зна­чення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обста­вин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні ж докази свідчать, що самої події зло­чину не було, або що дана особа до неї не причетна. На­приклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

Первинні докази та їх джерела ще називають першо­джерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, ори­гінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інпіих осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело по­відомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутка­ми тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосуєть­ся і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичай­но, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засо­бами процесуального пізнання, зокрема при перевірці по­вноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу доку­мента).

У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів і їх процесуальних джерел. На дум­ку В. Д. Арсеньєва, який обстоює двояке розуміння кримі­нально-процесуальних доказів, джерелом останніх є свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, докумен­ти, місце знаходження та вилучення речових доказів2. Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи, не отримано і не закріплено в передбаченій зако­ном формі, доказів, а, відповідно, і їх джерел, не існує.

В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підоз­рюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то такими, на думку В. Я. Дорохова, є протокол огляду пред­мета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають свідчення та висновки. М. К. Треушніков також зазначає: «джерелами доказів є об'єкти матеріально­го світу, які зберігають інформацію про факти. Ними мо­жуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі».

Ф. Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допо­могою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуаль­ного доказування. Безпречно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих та судових дій, але все ж не є безпосереднім процесуаль­ним джерелом доказів.

Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що кла­сифікація доказів та їх джерел у працях вчених і прак­тичних працівників розглядається по-різному.

Згідно з чинним кримінально-процесуального законо­давства джерелами доказів є:

— показання свідків, потерпілого, підозрюваного, об­винуваченого;

— висновок експерта, речові докази;

— протоколи слідчих та судових дій;

— протоколи відповідних додатків, що складені упов­новаженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

— інші документи.

Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним. Щоб ширше розкрити це питання, дамо коротку характе­ристику джерел доказів, оскільки докладніше розгляда­тимемо їх у темі «Провадження слідчих дій».

Показання свідків.

Показання свідків — це найбільш поширений вид дже­рел доказів. Це пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути допитані як свідки. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підляга­ють встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).

Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як свідків членів сім'ї, близьких родичів, усиновителів підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів їх сім'ї, зобо­в'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показан­ня, про що зазначається в протоколі допиту чи в прото­колі судового засідання.

Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно до закону кожен адвокат скла­дає адвокатську присягу і згідно з нею йому заборо­няється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивіль­ного відповідача.

У деяких випадках як свідок може бути допитана осо­ба, яка раніше займала інше процесуальне становище по даній справі.

За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була по цій справі обвинуваченим. Наприк­лад, у разі, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по справі як свідка.

Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки дана особа перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судово­го розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.

Свідками можуть бути особи як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи, в тому числі родичі й друзі обвинуваченого, особи, які були з ним у неприяз­них стосунках, родичі потерпілого тощо. Всі ці обстави­ни, а також критичне ставлення до показань, повинні враховуватись при кінцевій оцінці показань зазначених свідків.

Показання потерпілого

Про визнання особи потерпілим чи про відмову в цьо­му особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя вино­сять постанову, а суд — ухвалу. Особі, яка визнається потерпілим, у кожному разі заподіюється та чи інша шко­да: моральна, фізична або майнова.

Давати показання — право, а не обов'язок потерпілого, проте якщо він погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. За дачу завідомо неправдивих по­казань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КПК, про що попереджається перед допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним.

Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потер­пілий, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в сукупності з усіма Обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не може бути обґрунтовано супе­речливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що за обстави­нами справи могли бути наслідком помилкового сприй­няття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він пере­бував у стані сп'яніння, за підозрою потерпілого, що ви­никли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим. Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний допит, не може бути визнано доказом у справі.

Показання підозрюваного та обвинуваченого.

Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчиненні злочину, а також особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).

Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо доказів» що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення їх як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвину­вачений має право давати показання по пред'явленому йому обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів, що є в справі.

Давати показання і відповідати на запитання — це пра­во, а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх пока­зань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.

Самообмова — це показання підозрюваного або обвину­ваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, у більш тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за вчи­нений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи пере­більшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим* якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на дея­кий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради «досвідчених» людей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних зло­чинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслі­дування, юридична необізнаність, бажання «прогуляти­ся» в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в ко­лонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвину­ваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого зло­чину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідаль­ності або применшити свою вину, помста, бажання сприя­ти розкриттю злочину, заслужити прихильність праців­ників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.

Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваче­ного про те, що він не міг бути виконавцем інкримінова­ного злочину, бо в момент його вчинення перебував у іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Підозрюваний та обвинувачений, їхні захисники мають право, але не зобов'язані, наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спро­стовано, кримінальну справу повинно бути закрито, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.

При оцінці показань обвинувачуваного слід враховува­ти, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на досудовому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтвер­джені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показан­ня обвинуваченого, який викриває іншу особу, підляга­ють ретельній і критичній перевірці. Слід особливо кри­тично ставитись до показань одного обвинуваченого про­ти іншого, що спрямовані на усунення чи пом'якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатись доведе­ним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого об­винуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншими вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань підозрюваного.

Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений — активні учасники кримінального процесу. їхні показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі, вони є засобом захисту їхніх прав і законних інте­ресів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес формування показань свідка дуже істотно відрізняється від показань потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого. Все це також слід враховувати при оцінці показань зазначених осіб.

Висновок експерта.

Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановле­них у результаті досліджень матеріальних об'єктів, про­ведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесу­ального порядку. Дослідження виконується за спеціаль­ним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).

Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він:

а) є результатом дослідження;

б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження;

в) складається з додержанням встановленого процесуаль­ного порядку;

г) спирається на зібрані у справі докази.

Експерт надає висновок лише за умови безпосередньо­го дослідження матеріальних об'єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих з матеріалів справи, чи тільки на основі матері­алів справи. Правдивість висновків експерта, який вико­ристовував відомості з протоколів допитів, інших письмо­вих матеріалів, певна річ, залежить від достовірності ос­танніх. Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків вкла­дає не тільки результати дослідження ним відповідного об'єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досудового та судового слідства...». З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об'єктом експертизи є факт, який не можна безпосеред­ньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), ек­сперт будує свої висновки на даних щодо цього факту, що є в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, доку­ментах тощо.

Експертне дослідження виконується в процесі доказу­вання та є його складовою частиною й підпорядковане тим

самим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнан­ня, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують його впродовж уеього процесу доказування.

У ході експертизи, на відміну від інших процесуаль­них дій, встановлення істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, про­курора, суду (судді). Ця особливість дозволяє пояснити» чому законодавець встановив систему спеціальних проце­суальних гарантій, додержання яких має сприяти вірогі­дному, повному та об'єктивному встановленню фактів ек­спертом і всебічній перевірці його висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею). Су­купність цих гарантій утворює процесуальну форму, особ­ливості якої відрізняють експертизу від інших способів доказування.

Норми процесуального права, що регламентують про­ведення експертизи» визначають не лише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні права та обов'язки органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), інших учасників процесу, а також експерта у зв'язку з прове­денням ним досліджень.

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій окремий висновок.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) не є обов'язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові, ухвалі, вироку (частини 3 і 4 ст. 75 КІШ).

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про су­дову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р. № 8 наголосив, що при дослідженні вис­новку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надавати. перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу проведено комісією, повторно, експертом авторитетної ус­танови або тим, який має більший досвід експертної робо­ти тощо (пункти 3 і 13 зазначеної постанови)1.

Речові докази.

Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті зло­чинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути за­собами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відпові­дальності обвинуваченого (ст. 78 КІТО), Серед цих пред­метів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).

Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає визнання речовими доказами транс­портних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються зна­ряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, неза­конне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його використання було безпосередньо пов'язано з вчи­ненням дій, що входять до об'єктивної сторони складу злочину.

Не є речовими доказами зразки для порівняльного ек­спертного дослідження, бо вони пов'язані не з подією, що розслідується, а з фактом розслідування, відіграють допо­міжну, інструментальну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, вияв­ляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та про­вадженні деяких інших слідчих дій» їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрю­ваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники про­цесу, будь-які громадяни. Речові докази повинні бути уваж­но оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і доку­ментів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це немож­ливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнан­ня, слідства і суду або передаються для зберігання відпо­відному підприємству, організації чи установі. При пере­дачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення спра­ви в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо, без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком закон­ної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи — речові до­кази повинні зберігатися весь чає при справі, а заінтере­сованим особам, підприємствам, установам чи організаці­ям за їх клопотанням видаються копії цих документів (ча­стини 1 і 2 ст. 80 КПК).

У разі виникнення спору про право власності на пред­мети, що є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80 КПК).

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).

Питання про речові докази вирішується вироком, ух­валою чи постановою суду або постановою органу дізнан­ня, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;

2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним ус­тановам або знищуються;

3) речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищуються, а у разі, якщо заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шля­хом, передаються в дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, що були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено — переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають повернен­ню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформ­лені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесу­альні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджу­ються обставини і факти, що мають значення для вирі­шення справи (ст. 82 КПК).

Протокол.

Протокол — це документ про проведення слідчих і су­дових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).

У протоколі слідчої дії повинно бути зазначено: місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що прово­дять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз'яснення їх прав і обо­в'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закі­нчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення да­них про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 і 176 КПК, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 523 КПК.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз'яснюється їх пра­во робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайоми­тися з протоколом особисто.

Вставки і поправки повинні бути застережені в прото­колі перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хтось із цих осіб через1 фізичні вади або з інших причин не може особисто підпи­сати протокол, то для підписання протоколу запрошуєть­ся стороння особа. До протоколу можуть бути додані фо­тознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, що поясню­ють його зміст.

Якщо особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в про­токолі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протокол судового засідання в суді першої та апеляцій­ної інстанцій веде секретар судового засідання. У прото­колі зазначаються:

— місце та час початку і закінчення судового засі­дання;

— назва і склад суду;

— справа, яка розглядалась;

— секретар;

— сторони;

— особи, які не з'явились в судове засідання, та причи­ни їх неявки;

— дані про особу підсудного;

— дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;

— дані про роз'яснення підсудному та іншим учасни­кам процесу їх прав та обов'язків;

— ухвали та постанови суду, прийняті без видалення
до нарадчої кімнати;

— всі розпорядження головуючого і дії суду, в тому
порядку, в якому вони відбувались;

— всі клопотання і заяви учасників процесу;

— докладний зміст записаних у першій особі показань
підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання;

— послідовність і короткий зміст судових дебатів;

— короткий зміст останнього слова підсудного;

— проголошення вироку та роз'яснення порядку і строку
його оскарження.

Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання, він повинен бути виготовле­ний не пізніше семи діб з дня закінчення судового розгляду справи, про що повідомляються учасники судового роз­гляду кримінальної справи (статті 85 і 87 КПК).

Протоколи відповідних додатків, складені уповноваженими органами за результатом оперативно-розшукових заходів. Верховна Рада України у червні—липні 2001 року відповідно до програми правової реформи прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України.

Згідно із Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2535-ІП ч. 2 ст. 65 КПК доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками при провадженні оперативно-роз­шукових заходів визнаються доказами, якщо вони, безпе­речно, складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі.

Які саме уповноважені органи мають право складати протоколи, документи, додатки до них, в законі не вказа­но. Очевидно, це органи дізнання: міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто орга­ни, перелічені в ст. 101 КПК.

Наприклад, міліція, як орган дізнання, при провадженні оперативно-розшукових заходів, а також виконанні дору­чень слідчого, прокурора, судді (суду) по кримінальній справі складає протоколи оглядів, документів, предметів, приміщення і при цьому вилучає різні речі (наприклад, порошок, схожий на наркотик тощо). Такі протоколи і додатки до них після правильного процесуального оформ­лення можуть стати джерелами доказів.

Документи

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. У тих випадках, якщо документи зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, наприклад, зна­ряддям вчинення злочину, вони є речовими доказами (ст. 83 КПК). Отже, у документі як самостійному джерелі доказів має значення саме його зміст, а не якісь інші його якості.

Формулювання «інші документи», що використовуєть­ся для визначення одного із видів джерел доказів у кри­мінальному судочинстві, на наш погляд, є вдалим. Законодавець, вказуючи у ст. 65 КПК на інші, документи, підкреслив, що поряд з протоколом слідчих і судових дій джерелами доказів також є інші документи. У ст. 83 КПК відсутнє слово «інші», а сама стаття називається «Доку­менти».

Отже, слово «інші», яке вживає законодавець при ви­значенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.

Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють ті дже­рела доказів, у яких викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Законодавець, акцен­тувавши увагу на понятті документа, не згадав про його матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, пере­творення і передачі інформації та про інші елементи у структурі документа як джерела доказів. Тому з цього питання є різні думки в кримінально-процесуальній літе­ратурі.

Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як мате­ріальний об'єкт, що містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюються з допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи усної мови.

Деякі автори вважають, що не слід поняття документа — джерела доказової інформації — формулювати як матері­альний носій, який містить відомості, що мають значення для справи, через те, що таке розуміння документа зазда­легідь надає йому статус речового доказу.

У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав—учасниць СНД, прийнятому в 2000 р. на сьомо­му пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї дер­жав—учасниць СНД, що має рекомендаційний характер, у ст. 157 розділу IV було дано поняття документа як дже­рела доказів у кримінальному судочинстві. В ньому під документом розуміється будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначений для збереження, перетворення, передачі, засвідчення відомостей, що можуть мати значення для справи. На наш погляд, таке поняття документа як джерела доказів більш повно охоплює його значення для кримінального судочин­ства, ніж редакція чинної ст. 83 КПК України, і його до­цільно застосувати, за деяким винятком, при розробленні відповідних положень нового КПК.

Визначати документ як будь-який запис на паперово­му, електронному або іншому носії уявляється дещо не­правильним. Акцентувати увагу на тому, що документ — це запис, не слід, бо «запис» означає не що інше, як спосіб фіксування, збереження і передачі інформації, оскільки головним смисловим елементом структури поняття доку­мента як джерела доказів є його зміст, тобто сукупність тих відомостей (інформації), що є об'єктом пізнання та оцінки в кримінальній справі у ході її розслідування.

Документ як джерело доказів у кримінально-процесу­альному розумінні — це матеріальний об'єкт, що у зафік­сованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, уста­новою, організацією, одержаний у встановленому поряд­ку органами розслідування або судом і доданий до мате­ріалів кримінальної справи.

Зазначене вище дозволяє виділити таку структуру кри­мінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:

— документ завжди є матеріальним об'єктом;

— документ є джерелом доказової інформації лише у разі, якщо в ньому зафіксовані відомості про події та фак­ти, що мають значення для правильного вирішення кримі­нальної справи;

— зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ документів на «засвідчувальні» й «опи­сові» досить умовний, оскільки документ, що засвідчує факти, обов'язково їх описує (точніше викладає відомості про них) і, навпаки, документ, що описує факти, може бути використаний для їх засвідчення. Йдеться про відмінність цільового призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;

— відомості, що містяться в документі, фіксуються будь яким способом, що дозволяє людині однозначно їх відтво­рювати, передавати і тлумачити за допомогою технічних засобів або усної мови;

— відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких документ виходить, у межах їх посадо­вої компетенції або, якщо документ виходить від грома­дянина, в межах повноважень і фактичної поінформо­ваності;

— документ має бути одержаний в установленому кри­мінально-процесуальному порядку органами розслідуван­ня або судом і доданий до матеріалів справи.

Таке розуміння сутності документа як джерела доказо­вої інформації, на нашу думку, найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу.


Висновок

Отже, підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, 'що елементами процесу доказування як дослідження є збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. Найважливішими елементами другого виду, або аспекту доказування в кримінальному процесі є письмове або усне формулювання певної тези (наприклад, обвину­вальної чи виправдувальної) і наведення аргументів для її обгрунтування. Цей вид доказування близький до того, що існує у формальній логіці.

Загальне поняття доказування в кримінальному про­цесі можна визначити таким чином: це — діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню (форму­ванню), перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обгрунтування.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються дока­зовим правом. До системи норм доказового права входять:

а) насамперед норми глави 5 КПК «Докази», які регулю­ють, зокрема, предмет доказування в4 кримінальній спра­ві, поняття та оцінку доказів і їх процесуальні джерела;

б) норми-принципи кримінального процесу;

в) норми, які передбачають права й обов'язки суб'єктів криміналь­ного процесу; г) норми, що регулюють слідчі (судові) та інші процесуальні дії по збиранню і перевірці доказів;

д) норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття та обгрунтування процесуальних рішень.

Доказове право вивчається теорією доказів (вона ще називається вченням про докази) як складовою частиною науки кримінального процесу, причому не тільки в його


Список використаної літератури

1.   Конституція України 28.06.1996

2.   Кримінально – процесуальний кодекс України від 28.12. 1960 в редакції від 03.04.2003

3.   Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України К., «АСК» 1999

4.   Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу К., 2003

5.   Закон України «Про судоустрій України» 07.02.2002

6.   Закон України «Про статус суддів» 15.12.1992

7.   Закон України «Про прокуратуру» 05.11.1991

8.   Закон України «Про органи суддівського самоврядування» 02.02.1994

9.   Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально – процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: Монографія. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002.

10.             Жеребкін В.С. Логіка: Підручник. Київ – Харків. – 1993.

 
Рецензія:


Информация о работе «Доказування у кримінальному процесі»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 56258
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
126844
0
0

... доказів юридичні проблеми переплітаються з проблемами світогляду, теорії пізнання, психології, логіки та інших наук. Більшість процесуалістів розглядають оцінку доказів як виняткову розумову діяльність суб'єктів доказування в кримінальному процесі. Однак є й інші погляди на ці проблеми. Деякі автори вважають, що оцінка доказів та їх процесуальних джерел передбачає, крім розумової діяльності, ще і ...

Скачать
51751
0
0

... джерел доказової інформації. У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем до­казів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази. Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових зв'язків, то в кінцевому підсумку виявиться, що джерелом доказової інформації є сама подія, яка ...

Скачать
45874
0
0

... процесі України: поняття та ознаки // Збірник тез доповідей учасників "Тижня науки" в Гуманітарному університеті "ЗІДМУ": В 3 т. – Т. 3. – Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2003. – Ч. 8. – С. 31 – 32. 8. Дєєв М.В. Достатність доказів у кримінальному процесі України // Дні науки: Зб. тез доповідей: В 3 т. / Гуманітарний університет "ЗІДМУ", 28-29 жовтня 2004 р.; Ред. кол. В.М. Огаренко та ін. – Запоріжжя: ГУ ...

Скачать
68022
0
0

... ". Уявляється, що доповнення статті 78 діючого КПК України цим положенням було б позитивним моментом і сприяло б кращому урегулюванню роботи з речовими доказами. Розмежування речових доказів і документів у кримінальному процесі Сучасний законодавець виділяє речові докази й документи як самостійні джерела доказів (ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України). Стаття 83 Кримінально- ...

0 комментариев


Наверх