Питання фіктивних та удаваних правочинів у теорії та практиці

ПИТАННЯ ФІКТИВНИХ ТА УДАВАНИХ ПРАВОЧИНІВ У ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ

Незважаючи на те, що вже кілька років діє новий ЦК України (набрав чинності з січня 2004), у юридичній науці вкрай мало надавалося уваги аналізу питань щодо фіктивних та удаваних правочинів. Досліджуючи ці питання, автори обмежуються, як правило, загальною правовою характеристикою норм статей 234, 235 ЦК України. Зважаючи на те, що такі правочини дедалі частіше стають предметом судових розглядів, вони заслуговують на більш активну увагу.

Фіктивні та удавані правочини мають певні спільні ознаки, адже в тих і інших у сторін відсутня мета досягти правового результату, передбаченого у правочині. Іншими словами, зовнішнє волевиявлення учасників фіктивного та удаваного правочинів не відповідає їх внутрішній волі. Проте вони мають водночас істотні відмінності, які дали законодавцю підстави врегулювати їх окремими статтями ЦК.

Ознаки фіктивності

Як відомо, правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тому відповідно до ст. 234 ЦК України правочин, який вчиняється без наміру створити будь-які наслідки, визнається судом недійсним. ЦК (ст. 234) називає такі правочини фіктивними, на відміну від ЦК УРСР, в якому застосовувався термін "мнима угода".

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними (наприклад, укладення громадянином договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації), або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, у тому числі у разі його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. У постанові Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28.04.1978 р. N 3 цілком слушно було зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків (п. 16). Викладена правова позиція стосується тих правочинів, сторони яких дійсно мали на меті досягти відповідного правового результату. Отже, позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша — намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

У досліджуваній статті 234 ЦК не передбачено коло осіб, які мають право звертатися з позовом про визнання фіктивного правочину недійсним. Це можуть зробити сторона фіктивного правочину або інші заінтересовані особи. Оскільки сторони не вчиняють жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків (реституції). Якщо ж на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

"Прикриття" реальних правочинів

Законодавець виділяє категорію удаваних правочинів. Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваний правочин — це правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо цей факт буде встановлений, то відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Майже такою ж за змістом, але з деякими редакційними особливостями, була норма ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР. Мотиви укладення таких правочинів (угод) можуть бути різноманітними. Наприклад, укладається договір дарування з метою приховання договору купівлі-продажу для обходу переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю частки, що продається; видається довіреність на автомобіль з правом його продажу з метою приховання договору купівлі-продажу для зменшення витрат зі сплати держмита тощо. У даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший — той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин.

Закон прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Між тим у судовій практиці висловлюється і інша правова позиція.

Так, рішенням господарського суду Сумської області від 16.03.2005 p., залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 травня 2005 року, позов відкритого акціонерного товариства "Липоводолинське підприємство "Агротехсервіс" до товариства з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу задоволено: визнані недійсними 52 договори купівлі-продажу рухомого майна з мотивів судової заборони на його відчуження, неналежного представництва, удаваності правочинів та застосовані реституційні наслідки.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" звернулося до Вищого господарського суду України з проханням постанову скасувати з підстав неправильного застосування господарським судом статей 216 і 235 Цивільного кодексу України та ухвалити нове рішення.

Господарськими судами встановлено, що 8 червня 2004 р. між відкритим акціонерним товариством "Липоводолинське підприємство "Агротехсервіс" та товариством з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" на Сумській товарній біржі були укладені 52 договори купівлі-продажу 52 одиниць сільськогосподарської техніки. На підставі цих договорів 19 червня 2004 р. ДАІ УМВС України зареєструвала транспортні засоби за покупцем. Також господарськими судами встановлено, що 20 квітня 2004 р. між цими ж сторонами був укладений договір купівлі-продажу цієї ж сільськогосподарської техніки та складено акт її прийому-передачі.

Крім того, ухвалою господарського суду Сумської області від 26 травня 2004 р. порушено провадження про банкрутство позивача, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та заборонено цій особі відчужувати майно на користь фізичних та юридичних осіб.

Вищий господарський суд України у своїй постанові від 30.11.2005 р. відзначив, що за таких обставин господарські суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що відкрите акціонерне товариство "Липоводолинське підприємство "Агротехсервіс" на час укладення договорів від 8 червня 2004 р. неправомірно продало майно товариству з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" і зазначеними договорами приховувалася угода купівлі-продажу від 20 квітня 2004 р.

Як зазначено у вищезгаданій постанові ВГСУ, за змістом статті 235 ЦК правочин, який вчинено з метою приховати інший правочин, є нікчемним і жодних правових наслідків не породжує, крім наслідків, передбачених частиною другою цієї статті.

З огляду на викладене, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені господарськими судами на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 111⁵, 111⁷, 111⁹, 111¹¹ Господарського процесуального кодексу України, суд вирішив постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 травня 2005 р. залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" без задоволення

Таким чином, ВГСУ визнав удаваний правочин нікчемним (недійсним), що певною мірою безпосередньо не випливає зі ст. 235 ЦК, в якій взагалі відсутня пряма норма про можливість визнання недійсним удаваного правочину як оспорюваного і тим більше про його нікчемність.

Наслідки удаваних угод

Удавані правочини можуть бути вчинені як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування незаконного правочину (наприклад, договір про спільну діяльність приховує договір суборенди майна, яку заборонено договором оренди або законом). За таких обставин, у разі встановлення факту неправомірності насправді вчиненого правочину удаваний правочин може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК, оскільки в ньому зовнішнє волевиявлення сторін не збігається з їх внутрішньою волею. Якщо така неправомірність судом не буде встановлена, закон не зобов'язує визнавати удаваний правочин недійсним, а передбачає можливість застосування до таких відносин правил щодо того правочину, який сторони мали на увазі насправді.

Необов'язковість визнання удаваного правочину недійсним простежується в окремих судових актах. Так, рішенням від 26 жовтня 2000 р. арбітражний суд Вінницької області задовольнив частково позов прокурора Вінницької області про визнання договорів купівлі-продажу цукру і нафтопродуктів недійсними, як таких, що порушують чинне законодавство про розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами та є удаваними. Суд, відповідно, визнав договори купівлі-продажу нафтопродуктів N 016 та цукру N 015 від 20 червня 1999 р. між Заводом, Корпорацією та Товариством удаваними; визнав, що під цими договорами сторони мали на увазі бартерні угоди про обмін нафтопродуктів на цукор; визнав недійсними зазначені бартерні угоди та векселі; прийняв відмову від позову та припинив провадження у справі в частині вимог про повернення Заводу векселів або видачу нових векселів.

Судове рішення ґрунтувалося на висновку про те, що сторони, підписуючи договори купівлі-продажу, мали на увазі бартерні угоди з умовою попередньої поставки нафтопродуктів, оскільки через відсутність у Заводу коштів він не міг купити нафтопродукти.

У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що під двома договорами купівлі-продажу цукру і нафтопродуктів слід розуміти один бартерний договір, який не відповідає вимогам закону, а тому є недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР. Його недійсність обумовлена умовою про те, що "в разі несвоєчасного відвантаження нафтопродуктів до зазначеної дати, цей договір втрачає силу", суперечить передбаченим статтями 161, 162 ЦК УРСР загальним умовам виконання зобов'язання, оскільки надає Корпорації і Товариству право односторонньої відмови від зобов'язання.

Постановою від 26 березня 2001 р. арбітражний суд Вінницької області зазначене рішення залишив без змін.

ВГСУ своєю постановою від 10 вересня 2001 р. змінив попередні рішення в частині визнання бартерних договорів недійсними повністю, визнавши недійсними лише два пункти договорів купівлі-продажу цукру, відзначивши, зокрема, що удаваність угод не робить їх недійсними, оскільки відповідно до ст. 58 ЦК УРСР до таких угод застосовуються правила, що регулюють ті угоди, які сторони дійсно мали на увазі.

Судова палата у господарських справах ВСУ своєю постановою від 10 вересня 2001 р. скасувала зазначені рішення і справу передала на новий розгляд. При цьому Судова палата, зокрема, зазначила, що суд при вирішенні спору дійшов правильного висновку про удаваність Договору купівлі-продажу, оскільки з дійсної волі і волевиявлення сторін видно намір укласти товарообмінну угоду (договір міни, бартеру). Однак висновок щодо недійсності договору міни (бартеру) на підставі ст. 48 ЦК УРСР є помилковим, оскільки наявність у договорі такої умови, як несвоєчасність відвантаження майна до зазначеної дати, що є підставою для втрати договором сили, закону не суперечить і усуває односторонність у разі її застосування. Помилками також є неврахування передбачених ст. 60 ЦК УРСР наслідків недійсності частини угоди.

Таким чином, на відміну від попередньої справи, в якій Вищий господарський суд України удаваний правочин визнав нікчемним, Судова палата у господарських справах ВСУ недійсність удаваного правочину поставила в залежність від правомірності того правочину, який сторони вчинили насправді, що загалом не викликає принципових заперечень. Однак при цьому Судова палата не висловила свого ставлення до тлумачення таким чином норм цивільного законодавства України, що не передбачають недійсності удаваного правочину.

Порушення норм матеріального і процесуального права

У судовій практиці зустрічаються справи з удаваними правочинами за участю фізичних осіб.

Так, відповідно до проведеного аукціону гр-ка В., яка стала його переможцем, придбала у ВАТ "Турбоатом" будівлю з жилими і нежилими приміщеннями (колишній гуртожиток) за договором купівлі-продажу від 26.12.2003 р., посвідченим нотаріально та зареєстрованим в органі БТІ. У грудні 2005 року гр-ка Р. звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині особи покупця (гр-ки В.) на підставі ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР (ст. 235 ЦК України).

На підтвердження своїх вимог Позивач (гр-ка Р.) послалася на те, що між нею і Відповідачем В. була досягнута усна домовленість про придбання для Позивача на ім'я В. будівлі, для чого вона передала Відповідачу В. 80 000 грн (позичені нею у знайомих осіб) без письмового оформлення передачі цих грошей. На її думку, факт передачі грошей, факт домовленості про придбання для неї будівлі можуть підтвердити свідки, яким було відомо про ці факти внаслідок взаємного спілкування.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13.02.2007 р. на підставі статей 58, 60 ЦК УРСР договір купівлі-продажу будівлі було визнано удаваним та недійсним у частині особи покупця В., права і обов'язки якого були переведені на Позивача Р.

Таке рішення, на наш погляд, є більше ніж сумнівним з огляду на наступне.

По-перше, суд за відсутності довіреності позивача на участь в аукціоні і на укладання договору та будь-яких інших письмових доказів щодо існування домовленості про придбання для Позивача Р. будівлі та передачі грошей на її придбання всупереч положенням, зокрема ст. 46 ЦК УРСР (ст. 218 ЦК України), для підтвердження цих фактів узяв до уваги лише свідчення свідків, що заборонено зазначеною статтею.

По-друге, суд визнав удаваний договір недійсним та застосував правові наслідки у формі переведення прав та обов'язків з покупця на іншу особу, тобто застосував наслідки (іншими словами, спосіб захисту), не передбачені ні в ст. 6 ЦК УРСР, ні в статтях, які визначають правові наслідки недійсності угод.

По-третє, суд не врахував, що ст. 60 ЦК УРСР передбачала недійсність угоди в частині лише тоді, коли із угоди випливає, що вона могла б бути укладена і без включення недійсної її частини. Між тим, цілком очевидним є факт, що при виключенні з угоди її частини щодо особи покупця відсутні підстави стверджувати, що договір купівлі-продажу міг би бути укладений з Позивачем P., яка не брала участі в аукціоні. Більше того, з матеріалів справи випливає, що в цей період Позивач перебувала за кордоном на відпочинку.

Таким чином, наведене рішення прийняте з істотними порушеннями норм матеріального і процесуального права. Незважаючи на це, ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2007 р. та ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 грудня 2007 р. зазначене рішення безпідставно було залишене в силі.

Крім вже наведених аргументів щодо неправомірності рішення Московського районного суду м. Харкова, необхідно відзначити, що ухвала Судової палати у цивільних справах ВСУ суперечить положенням постанови Пленуму ВСУ від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", у п. 16 якої прямо записано, що при вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно, зокрема, враховувати, що "ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь".

Відповідно ж до п. 14 цієї постанови, "встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі".

При вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно, зокрема, враховувати, що ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь.

Суб'єктний склад учасників договору

На думку Пленуму ВСУ, ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР необхідно розуміти таким чином, що учасниками (суб'єктами) удаваної угоди і прихованої угоди (яку сторони мали на увазі) можуть бути лише одні й ті ж, а не треті особи. У наведеній справі сторонами договору купівлі-продажу були ВАТ "Турбоатом" (продавець) і гр-ка В. (покупець). Позивач же (гр-ка Р.) до цього договору ніякого відношення не мала.

Однозначну позицію щодо суб'єктного складу удаваних угод сформулювала Судова палата у господарських справа Верховного Суду України, яка у своїй постанові від 29.04.2002 р. у справі за позовом ТОВ "Газресурс" до ДК "Укртрансгаз", ЗАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Енергоальянс" прямо відзначила, що за удаваними угодами законом "не передбачено можливості зміни у цьому випадку суб'єктного складу учасників шляхом переведення прав чи покладення обов'язків на осіб, які не були сторонами угоди".

Така правова позиція Верховного Суду України у цій справі відповідала вимогам ЦК УРСР і відповідає нині вимогам ЦК України. Перевід прав і обов'язків з однієї сторони на третіх осіб є спеціальним способом захисту цивільних прав, який може застосовуватися лише у випадках, прямо передбачених законом, як це було, наприклад, передбачено у ст. 114 ЦК УРСР, а нині — у ст. 362 ЦК України.

На наш погляд, позиція Судової палати у цивільних справах ВСУ, висловлена в ухвалі від 20.12.2007 p., може мати негативні правові наслідки для формування судової практики, оскільки дає орієнтир для довільного і бездоказового визначення правових наслідків удаваних правочинів, застосування у разі вчинення одного і того ж порушення цивільних прав різних несумісних способів їх захисту. Доцільно було б у новій постанові Пленуму ВСУ "Про судову практику щодо визнання правочинів недійсними", проект якої підготовлений, дати більш чіткі роз'яснення щодо правових наслідків удаваних правочинів та недопущення судами неоднакового та помилкового застосування цивільного законодавства. Проте найбільш оптимальним варіантом вирішення цієї проблеми було б внесення відповідних змін до ст. 235 ЦК України.

Література

1.       Судова практика у справах господарського судочинства. — К.: Юрисконсульт, 2007. - С. 263-26.

2.       Сарбаш С. В. Право удержания как способ обеспечения обязательств. — М.: Статут, 2003. — 250 с.

3.       Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. — К., 2005.