Значення національних звичаїв та традицій

3.3 Значення національних звичаїв та традицій

Витоки всіх наших прадавніх свят сягають у глибину багатьох тисячоліть, мають ґрунтовні світоглядні засади, спираються не на якісь окремі події, чи погляди якоїсь, навіть видатної постаті, а визначені Законами Природи, чи, як цілком слушно зараз говорять, законами розвитку Всесвіту, Всесвітнім Розумом, або, як наголошуємо ми, рідновіри, - Богом.

Одночасно наголосимо, проти цього навряд чи будь-хто буде заперечувати, що звичай супроводжував людину все її життя від народження і до смерті, визначаючи усі важливі віхи життя і стосунки з оточуючим середовищем. Мабуть, неможливо зараз перерахувати усі складові звичаєвості в житті українця. Наведемо для прикладу лише короткий перелік основних життєвих моментів, які регулював звичай із застосуванням відповідної обрядовості:

- шанування та збереження роду;

- переходу в різні стани-періоди життя: народження, ініціації, одруження, народження дітей, смерті тощо;

- шанування та збереження природи: шанування Води і Вогню, шанування і збереження Землі, рослин, тварин і всього, що є на Землі тощо;

- повсякденне життя: хата, обійстя, їжа, одяг, режим життя (робота, відпочинок, сон), гостювання, чесність тощо;

- стосунки між собою: чоловік-жінка, батьки-діти, старші-менші, парубки-дівчата, рівних за віком тощо;

- відзначення календарних свят;

- виховання;

- збереження та передача звичаїв та обрядів нащадкам (символіка, вишиванки, писанки, килими, різьбярство, гончарство тощо) та ін.

Далеко не повний перелік застосування звичаю вражає своєю могутньою Світоглядністю. Дивуєшся його мудрості, вічності, значимості… Скільки ж законів треба прийняти, аби унормувати все це з Природою? І чи можливо це? Чи під силу людині?

Безумовно, не вся звичаєвість (точніше обрядовість названих звичаїв) навіть із цього коротенького переліку збережена на сьогодні у повному обсязі, багато спотворено пізнішими нашаруваннями чужинських звичок (а може і Звичаїв). Та враховуючи багатоканальність та багатопроявність звичаю в житті народу можна з впевненістю сказати, що втрати ці не є незворотні. Те, що знищилося в одному обряді – збереглося в іншому, що знищилося у пісні, наприклад, - збереглося у міфі, зафіксовано у вишиванці тощо.

Загалом давньому звичаєвому праву України була притаманна особлива обрядовість, завданням якої було фіксування в народній пам’яті правильної дії шляхом різноманітних зовнішніх актів. З часом ці обряди шляхом постійного повторювання набувають такого ж значення, як звичаєві форми, що їх супроводжують, та перетворюються на правничі символи. Порушення або невиконання звичаєвих обрядів вважалося за порушення норм звичаєвого права. Особливо багатою обрядовість була в царині процесуального права, де була найбільш активна чинність (дієвість). Така різноманітна обрядовість надає українському звичаєвому праву свіжості та публічності. Вона зосереджує увагу на судовому процесі та залучає до участі у ньому широкої громадськості, а не лише безпосередньо зацікавлених осіб. Крім того, обрядовість і символізм звичаєвого права засвідчує вірність застосовуваних звичаїв і підносить правотворчість народу.

Протягом всього часу існування української держави суспільні відносини регулювалися в більшій чи меншій мірі (поряд з іншими засобами регулювання) за допомогою національних звичаїв і традицій. Деякі з них лягли в основу правових норм, а деякі так і залишилися звичаями; але всі вони були засобами впливу на поведінку українського суспільства. Тому нехтувати звичаєвими правилами і нормами не можна.

Цієї ж думки, мабуть, був і український законодавець, приймаючи 16 січня 2003 року новий Цивільний кодекс України та включаючи в нього норму про застосування звичаю. Звичаю, як засобу регулювання суспільних відносин присвячена стаття 7 ЦКУ. В ній, зокрема, говориться про те, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм. Тобто кодекс встановлює правило, згідно з яким при відсутності норми права, яка б регулювала відносини, останні можуть врегулюватися звичаєм, і держава, і суд визнає цей звичай як правомірний засіб регулювання.

В цій же статті законодавець пропонує своє визначення звичаю: „звичаєм є правило поведінки, не встановлене актами цивільного законодавства, але що склалося у визначеній сфері цивільних відносин”. Як правило, звичаї письмово не фіксуються, але кодексом встановлено, що звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Тоді сторони цивільних відносин при застосуванні звичаю звертаються до такого документу.

Законодавець не обмежує сторони у виборі та застосуванні до своїх відносин звичаїв. Але при цьому при необхідно дотримуватися двох правил: 1) звичай не повинен суперечити договору; 2) звичай не повинен суперечити актам цивільного законодавства.

У випадку недотримання цих правил звичай у цивільних відносинах не застосовується. Цивільні відносини, насамперед, - це відносини між громадянами, що виникають у їх повсякденному житті та побуті. Але цивільним законодавством регулюються і відносини ділового характеру (торгівельні, виробничі та ін.). В цій господарській сфері роками, а то й століттями складалися свої ділові звичаї. Тому Цивільним кодексом України в окрему групу виділено звичаї ділового обігу як засіб регулювання відносин.

Ці звичаї застосовуються українськими підприємцями при регулюванні своїх відносин.

Висновки

Підсумовуючи викладений матеріал, можна зазначити, що звичаї та традиції є дуже важливими чинниками у регулюванні суспільних відносин та формуванні права і правових норм на всіх історичних етапах розвитку суспільства і держави. Як зазначили представники історичної школи права, що набула розвитку і популярності в кінці 18-го – на початку 19-го століття, на першому етапі свого розвитку виступає у формі звичаїв і лише на другому етапі стає предметом обробки зі сторони правознавців. Звичаї є тими правилами поведінки, які найкраще та найоптимальніше регулюють дії людей у соціумі; тому правові норми, які базуються на них, або які закріпили ці звичаї законодавчо, є найбільш придатними для даного суспільства. Як вказував свого часу французький філософ Ж.-Ж. Русо, „мудрий законодавець починає не з видання закону, а з вивчення його придатності для суспільства”. А звичай є нічим іншим, як критерієм придатності певної поведінки до суспільного життя. І тому закон, створений на основі звичаю, вже пройшов тест на предмет придатності.

Рідне Богорозуміння, рідна Віра, рідні Свята, рідна Мова, рідні Обряди – часто ми чуємо ці святі слова, але, як правило, кожний вкладає в них різний зміст (виключаючи Мову, яку ми, рідновіри, слава Богу, шануємо ще однаково, хоч знаємо її, на загал, поганенько). Причиною розбіжностей оцінок є те, що сутність цих понять кожний розуміє по-своєму – в залежності від рівня своєї духовності та обізнаності. Як уникнути цього? На наш погляд, сутність всіх цих визначальних понять повною мірою та у первинному, неспотвореному вигляді визначена і зафіксована тільки у звичаях і традиціях, як ніде інше. Саме у звичаї – конституції світогляду народу – зосереджені всі визначальні аспекти світорозуміння і життя народу (фізичного і духовного), передбачені шляхи вирішення ним головних життєвих питань. Це і є головна і найперша святиня народу, закладена в ньому на генному рівні. Саме звичай, як і традиція дозволяє раціонально і, головне, гармонійно (за умови його дотримання) співіснувати людині з усім у природі, яка також є святинею рівно як і земля, на якій живе народ.

Ця унікальна особливість звичаїв і традицій дозволяє їм сьогодні виконати чи не найголовнішу роль у житті Українського Народу – об’єднати його і зробити монолітним. Саме звичаї, традиції можуть стати тою основою, на якій може прийти порозуміння усіх багаторазово штучно поділених та переподілених за найрізноманітнішими ознаками українців.

Список використаної літератури

1.      Толкачова Н.С. Звичаєве право.

2.      Шевченко О.О. Історія українського права

3.      Шевченко О.О. Історія держави і права України.

4.      Скакун О.Ф. Теорія держави і права.

5.      Воропай О. Звичаї нашого народу.

6.      Вовк Ф. Етнографические особенности украинского народа.

7.      Горленко В. Нариси з історії української етнографії.

8.      Кравець О. Сімейний побут та звичаї українського народу.

9.      Культура і побут населення України. Під ред. В. Наулко.

10.    Рудакевич О. Політична культура України: руйнація та шляхи відродження.

11.    Костенко Л. Право звичаїв – Полтава.